Попередня         Головна         Наступна

Розділ I.

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ IX-X ст.
Формування держави Київська Русь

Року 858. Під цим роком у Паннонському житії Кирила* засвідчено існування писемності на Русі. Просвітник був направлений візантійським імператором Михаїлом* у місіонерську подорож до Причорномор'я.

«Тут таки, у Херсоні (Херсонесі)*, знайшов Костянтин Євангелію і Псалтир, написані руськими письменами, і людину знайшов, що розмовляла руською мовою, і розмовляв з нею; і, засвоївши цю нову мову, порівнював її письмена, голосні й приголосні до своєї мови й незабаром почав читати новою мовою й міг пояснити прочитане».

(Цитуємо за виданням: Лавров Петро. Кирило та Методій в давньослов'янському письменстві. Додатки. — К., 1928. — С. 254).

Існує гіпотеза, що на Русі задовго до запровадження кириличного письма формувалася власна писемність на основі грецької абетки. Про це свідчить виявлена С.О. Висоцьким серед графіті Софійського собору у Києві абетка з 27 власне грецьких літер, серед яких кілька було слов'янських.

Року 860. Прийняття християнства київським князем Аскольдом.

Про цю подію йдеться в енцикліці (окружному посланні) константинопольського патріарха Фотія* (60-ті роки IX ст.):

«Не тільки болгари навернулися до християнства, а й той народ, про якого багато й часто говориться, і який перевершує інших брутальністю та звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через те надто запишавшися, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру на чисте християнське вчення... І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди».

(Цитуємо за виданням: Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988. — С. 50).

860-ті роки. Просвітницька місія братів Кирила (Костянтина, 826/827-869) і Мефодія (близько 815-885) у Великій Моравії* й Паннонії*.

Кирило уклав слов'янську абетку на базі грецької, суттєво змінивши її, щоб передати слов'янську звукову систему. Було створено дві слов'янські абетки — глаголицю й кирилицю. Очевидно, Кирило спочатку уклав глаголицю, яка пізніше в Преславі (столиці Першого Болгарського царства*) була замінена кирилицею. Одночасно із створенням слов'янської абетки він почав роботу над перекладом з грецької на слов'янську книжну мову Євангелія (гр. «блага вість» — головної частини Нового Завіту, в якій розповідається про земне життя Ісуса Христа), Псалтиря — однієї з книг Біблії, що складається із похвальних піснеспівів (псалмів), Апостола-апракос (містив пристосовані для церковної служби тексти з Апостола, новозавітної книги про діяння апостолів), Паремійника, збірника притч, вибраних із Старого Завіту. У поширеному або так званому Паннонському житії Кирила, автором якого, можливо, був учень Кирила і Мефодія Климент Охрідський (близько 830-916), сказано про це так:

«Своїм звичаєм філософ пішов од людей і разом з помічниками своїми заходивсь молитися. Незабаром Бог почув молитву рабів своїх і відкрив йому письмена, і зараз-таки він склав слов'янську абетку й почав писати слова Євангелії: спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово та ін. Довідавшися за це, цар зрадів і разом з радниками своїми вихваляв Бога. І надіслав Костянтина з багатьма дарунками, написавши Ростиславові [князю моравському]* такого листа: «Бог, закликаючи кожну людину впізнати істину й досягти найвищої досконалості, бачивши твою віру й подвиг, створив для вас за наших років те, що бувало тільки за давніх часів, явивши літери мовою вашою, яких у вас не було передше, нехай-би й ви прилучилися до великих народів, що вихваляють Бога своєю мовою. І ми надіслали до вас того, кому Бог відкрив ці письмена, мужа гідного й благовірного, філософа, що розуміється на книжках. Прийми цей подарунок (себто письмена та книжки), великий й чесніший над усяке золото та срібло, дорогоцінне каміння й багатство тимчасове. За його допомогою поспішися зміцнити почату справу й усім серцем пригорнися до Бога».

(Цитуємо за виданням: Лавров Петро. Кирило та Методій. — С. 274-275).

Кирилична абетка була запроваджена на Русі.

Року 882. Літописне оповідання про прихід до Києва з Новгорода варязької дружини Олега. Вбивство київських князів Аскольда і Діра. Початок правління київської династії Рюриковичів.

«І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське* [і] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми — купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас».

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого». — І [тут] винесли Ігоря. — А се — син Рюриків». І вбили вони Аскольда й Діра, а Олег став князем у Києві.

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський: За Іпатським списком /Переклад, примітки Л.Є. Махновця. — К., 1989. — С. 13).

IX ст., кінець — X ст., початок. Болгарський письменник Храбр написав твір «Сказаніе о письменах», у котрому викладено історію виникнення слов'янської писемності, обґрунтовувалися рівні права церковнослов'янської мови з грецькою і латинською, на яких існувало Святе Письмо. Твір був надзвичайно популярний на Русі. Найдавніший список українського походження вміщений у рукописному збірнику першої половини XVI ст., який належав Козьмі Василевичу, священику церкви Успіння Богородиці в м. Ковелі, і був подарований Хілендарському монастирю* на Афоні*. Зберігається у Віденській національній бібліотеці. Пам'ятка вперше на слов'янських землях опублікована у «Букварі» Івана Федорова (Острог, 1578).

«Перше словени, будучи поганами, не мали письма, але чергами й різами читали і ворожили. Охрестившись, нелегко було їм римськими й грецькими літерами без впорядкування передавати словенську мову. І як можна було словенську мову передати грецьким письмом: «Бог» чи «життя», чи «дуже», чи «церква», чи «сподівання», чи «людина», чи «широта», чи «щедрість», чи «суд», чи «юність», чи «мова», чи «їжа» та інше подібне до цього. І так було багато років».

(Цитуємо за виданням: Куйо М. Куев. Черноризец Храбьр. — София, 1967. — С. 234).

IX ст., кінець — X ст., початок. Виникла «Азбучна молитва» (авторська назва — «Пролог про Христа помірний») — один з перших віршованих творів старослов'янської літератури. В найранішому списку, що дійшов до нас від XII ст., «Азбучна молитва» виступає як частина передмови до «Учительного євангелія» (збірника недільних повчань), укладеного в 894 році Костянтином Преславським, болгарським просвітителем, учнем Мефодія, високоосвіченим і талановитим письменником. В окремих списках автором молитви названо Костянтина (Кирила) Солунського. Поступово «Азбучна молитва» виділяється з «Учительного євангелія» як самостійний твір. Це — віршована абеткова молитва, написана у формі акровірша; кожний її рядок починається черговою літерою слов'янської абетки. Написаний твір 12 складником. Автор молить Бога дарувати йому таланту, сили й мужності, щоб він зміг записати літерами словесну мудрість. «Азбучна молитва» рано була сприйнята літературою Київської Русі. Первинні редакції твору виникли, очевидно, в результаті транслітерації* глаголичного оригіналу в кирилицю. Давньоболгарський абетковий акровірш відіграв значну роль у становленні й оформленні цього жанру в давній українській літературі. Він став складовою частиною Букварів. Вперше опублікований Іваном Федоровим у львівському Букварі (1574). Іван Франко надрукував текст «Азбучної молитви» з толкової Палеї XVI ст., що належала Крехівському монастирю із Східної Галичини.

(Див.: Апокрифи і легенди з українських рукописів: В 5 т. / Зібрав, упорядкував і пояснив Іван Франко. Апокрифи старозавітні. — Львів, 1896. — Т. І. — С. IV).

Молитва абетковя [Азбучна молитва]

Аз молюся словом сим до тебе,
Боже мій, що сотворив на світі
Видимі й невидимі істоти,
Господи, пошли Свого на мене
Духа, щоб зродив у серці Слово,
Єже буде для добра всім сущим
Животворне мудрістю Твоєю.
Затверди Закон ясний світильник
І дорогу праведного Слова,
Й рід слов'янський сподоби хрещений,
Кротких тих, котрі людьми Твоїми
Ласкою твоєю нареклися
Милості вони Твоєї просять.
Нам дай, Боже, всемогутнє Слово,
Отче, Сину й Найсвятіший Духу,
Прагнучи од Тебе допомоги,
Руки вознесу свої до Неба,
Силу й мудрість дай Твою черпати,
Тільки ж Ти даєш снагу достойним,
Упаси нас, Боже, од спокуси,
Фараонської важкої злоби,
Херувимську мисль подай і розум,
Царю наш Небесний, хочу славить
Чудеса твої предивні, вічні,
Шестикрильної снаги спізнати,
Щедре діло, Вчителем твориме,
Юному й похилому доступне;
Язиком новим хвалу воздати і Отцю, і Сину, і Святому Духу, і нині, і прісно, і на віки вічні амінь.

(Цитуємо за виданням: Молитва абеткова / Із старослов'янської переклав Дмитро Білоус //Дванадцять місяців 1994. Настільна книга-календар. — К., 1993. — С. 94).

IX-X ст. Під впливом нових історичних подій (утворення держави, запровадження християнства, боротьби з кочівниками) розвивається героїчний епос — билини-старини, пісні-слави. Це твори, які складаються з кількох пластів; вони формувалися протягом віків. Демонічні, напівфантастичні сюжети билин виникли ще в родоплемінні часи. В епоху Київської Русі укладачі билин прагнуть ввести старий сюжет в атмосферу нових державних подій. В цей же час формується основа билинного епосу.

Події в билині відбуваються в чітко окресленому ідеалізованому епічному часі. Дійовими особами виступають міфологічні істоти, що символізують споконвічних ворогів Русі (Чудище, Змій, Соловей-Розбійник, Тугарин-Змієвич); герої (богатирі і полениці); особи, які мають своїх історичних прототипів (князь Володимир, Добриня, Олексій Попович). Билинний Володимир — Красне сонечко — це збірний образ кількох князів: Володимира Святославича, Володимира Мономаха, Володимира Васильковича. Добриня — дядько Володимира Святославича, який сватав за нього половецьку княжну Рогніду. Прототип Альоші Поповича — богатир з Ростова Олексій Попович, про якого йдеться в літописі і в житії князя Володимира XVI ст. Крім того, в билинах згадуються імена половецьких ханів: Кончака, Атрака (Артака), Тугорхана (Тугарина), Шарагана (Шари-великана), а також Батия* і Сартака.

Для героїв старшого покоління властиві надприродні, надлюдські якості: надмірна сила (Святогор), віща натура, здатність перетворюватися на звіра, птаха, рибу (Волх Всеславич). Герої молодшого покоління — це власне богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Дюк Степанович...

До києво-чернігівського циклу належать билини про Іллю Муромця, Добриню Никитича, Альошу Поповича, Ставра Годиновича, Солов'я Будимировича. До новгородського — про Василя Буслаєва і Садка. Билини про Дюка Степановича і Чурила пов'язані з Галицько-Волинською землею, а окремі варіанти билин про богатиря Михайла Потика — з Подільською землею.

Дюк Степанович

Из-за моря, моря синяго,
Из славнаго Волынца, красна Галичья,
Из тоя Карелы богатыя,
Как ясен сокол вон вылетывал,
Как бы белой кречет вон выпархивал,
Выезжал удача добрый молодец,
Молодой Дюк, сын Степановыч,
По прозванью Дюк был боярский сын:
А и конь под ним был как лютый зверь,
Лютый зверь конь и бур, и космат,
У коня грива на леву сторону, до сырой земли,
Он сам на коне, как ясен сокол,
Крепки доспехи на могучих плечах;
Немного с Дюком живота пошло,
Что куяк и панцырь чиста серебра,
А кольчуга на нем красна золота,
А куяку и панцырю цена лежит три тысячи,
А кольчуге на нем красна золота
Ценз сорок тысячей...

(Цитуємо за виданням: Буслаев Федор. Русская хрестоматия. Памятники древней русской литературы и народной словесности. — М., 1891. — С. 420-421).

Билини дійшли до нас у пізній уснопоетичній традиції в записах XVII-XX ст., зроблених на півночі Росії. На українських землях билинні сюжети та образи збереглися в різних фольклорних жанрах. До билинної традиції належать пісня-легенда про Михайлика та Золоті ворота і легенда про Батия. Деякі паралелі можна провести між богатирем Чурилом і героєм пізніших українських пісень та балад Журилом. Билинні подвиги Іллі Муромця відображені в українських народних казках. Окремі билинні мотиви звучать в колядках.

Давні пісні-слави знайшли своє відображення в «Слові о полку Ігоревім». Автор «Слова» згадує пісні Бояна, в котрих йдеться про Мстислава Тмутороканського*, який «зареза Редедю перед касожськими полками», «про старого Ярослава*, красного Романа Святославича*». З цими пісня-миславами традиційно пов'язані окремі пізніші українські думи: про Самійла Кішку, про Богдана Хмельницького.

X ст., середина.Будівництво у Києві першого кам'яного палацу княгині Ольги.

950-ті роки. Прийняття княгинею Ольгою християнства під час її поїздки до Константинополя. При хрещенні княгиня Ольга одержала ім'я Олени* на честь матері римського імператора Костянтина І Великого (близько 285-337), який Міланським едиктом 313 року надав християнству статусу державної релігії.Посольство княгині Ольги до германського імператора Оттона І з проханням надіслати до Києва єпископа і священиків.

«Посли Олени (Ольги), королеви ругів (русів), яка була охрещена в Константинополі за Романа, константинопольського імператора, прийшли до короля (Оттона І) з проханням, як виявилося пізніше, фальшивим, висвятити єпископа і священиків для їхнього народу».

(Цитуємо за виданням: Латиноязычные источники по истории Древней Руси. — М.— Л., 1989. — С. 37).

961-962 роки. Місія германського імператора Оттона I до Києва, очолювана ченцем Адельбертом (пізніше єпископ Магдебурзький), закінчилася невдачею, оскільки, очевидно, викликала протидію з боку князівського оточення, яке залишалось прихильником поганських вірувань, а також Руської єпархії*, яка була підпорядкована Константинопольській патріархії.

«В цьому ж році [962] Адельберт, єпископ, призначений до ругів [русів], не здійснив того, для чого був посланий, і, бачачи, що він даремно турбується, повернувся. Під час повернення деякі з його людей були вбиті, а сам він, тікаючи, ледве врятувався».

(Там само. — С. 38).

969-972 роки. Князювання у Києві Святослава Ігоревича*.

Воював з Візантією, заснував на відвойованих територіях на Дунаї місто Переяславець, але, зазнавши ряд поразок, змушений був укласти мирний договір і відмовитись від завойованих земель.

Візантійський історик другої половини X ст. Лев Диякон залишив цікавий опис зовнішності князя Святослава:

«Він був помірного зросту, не дуже високого й не дуже низького, з волохатими бровами і світло-синіми очима, курносий, безбородий, з густим занадто довгим волоссям над верхнюю губою. Голова у нього була зовсім гола, але з одного боку її звисав жмут волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широка грудина і всі інші частини тіла цілком пропорційні, але виглядав він похмурим і диким. В одному вусі в нього була золота сережка, прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білим і різнився від одягу його наближених лише охайністю».

(Цитуємо за виданням: Диакон Лев. История. — М., 1988. — С. 82).

Року 978.Початок князюванння в Києві Володимира Святославича. Спроба уніфікації поганських вірувань на Русі, утворення нового поганського пантеону*

«І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 47).

Перун — божество, присутнє в індоєвропейській міфології, особливо розвинутий його культ у балтослов'янській. Символізував собою бога грому і блискавки, покровителя князя і його дружини. Винесення ідола Перуна за межі князівського двору означало надання йому функцій захисту всієї держави та народу. Всі божества поганського пантеону зв'язані між собою. У давній міфології Перун визволяє дружину, яку викрав змій, бог підземного царства, і в цей час проливається благодатний дощ. Ймовірно, Мокош уособлювала собою богиню води, плодючості, жіночого начала. Днем Перуна був четвер, Мокоші - п'ятниця. У християнській релігії риси Перуна було перенесено на Іллю-пророка* та Юрія Змієборця, а Мокоші — на святих Параскеву та Покрову.

Інші божества: Даждьбог — бог сонця, син Сварога (Сварожич), бога неба, який навчив людей хліборобству, подарував їм плуг. Хорс вважався богом нічного світила — Місяця; Стрибог — слов'янське божество війни, ймовірно, — одна з іпостасей Перуна. Не зовсім з'ясована сутність Симоргла (Семоргла, Семургла). Напевно, Симоргл був божеством якогось племені, підвладного великому князю Володимиру. В давньоруському пантеоні був ще один бог — Волос (Велес), покровитель скотарства, торгівлі. У балтослов'янській міфології первісно — бог підземного царства, який пасе там отари померлих душ. Він символізував собою нижній світ і це його значення збереглося у світогляді давніх русичів, оскільки ідола його немає серед перерахованих у літописі божеств. Ймовірно, ідол Велеса знаходився на Подолі.

Року 988.Офіційне запровадження київським князем Володимиром Святославичем християнства на Русі. Цим актом завершився тривалий процес християнізації Русі, що мало вирішальне значення для подальшого цивілізаційного розвитку. Київська Русь увійшла в коло європейських християнських держав, з християнством поширилася писемна культура, яка розвивалася на основі греко-слов'янських культурних традицій. Християнізація зумовлена еволюцією давньоруської державності та світоглядних засад, а також тісними політичними контактами з Візантійською імперією, могутньою на той час державою з високорозвиненою культурою, від якої християнство прийшло на Русь. Пізніше в літописі офіційному запровадженню християнства передує легенда про вибір віри київським князем Володимиром. Прийшли до Володимира посланці від волзьких булгар-магометан, хозар-іудеїв*, од греків, від папи Римського, і кожний хвалив свою віру. Грецький посол Кирило Філософ розповів Володимиру біблійну історію (від створення світу до смерті Христа), зауваживши:

«Коли ж апостоли вчили по всій землі вірувати в Бога, то їх учення прийняли і ми, греки, і весь світ вірує в учення їх. Уже назначив Бог і день один, у який він, зійшовши [з небес], буде судити живих і мертвих і воздасть кожному по ділах його: праведному — царство небесне, і красу невимовну, [і] радість без кінця, і не [буде] він умирати вовіки, а грішникам — мука вогненна, і черва невсипуща, і муці [їх] не буде кінця. Такі ото будуть муки [тим], які не вірують у Господа нашого Ісуса Христа. Будуть їх мучити в огні, якщо хто не охреститься».

І показав грецький посол запону церковну, на якій були зображені праведники та грішники. Володимир, порадившись із старійшинами, послав мудрих мужів довідатися, як хто служить богові. Найбільше враження на руських послів справила грецька віра, і князь вирішив її прийняти.

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 59).

Подібні сюжети є також і в інших літературах, зокрема болгарській, де розповідається про вибір віри болгарським царем Борисом, який хрестив болгар у 860-х роках.

Року 988. Літописні згадки про заснування школи в Києві та будівництво церкви св. Василія*:

«І поставив він [Володимир] церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви і попів [наставляти], і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне».

(Там само. — С. 66).

990-996 роки. Спорудження в Києві на замовлення князя Володимира Святославича собору Богородиці. На її утримання князь дав десяту частину своїх прибутків і звідси походить ще одна її назва — Десятинна. Церкву будували візантійські майстри. Це був характерний для візантійської архітектури багатоверхий хрестово-купольний шестистовпний* храм з трьома апсидами*, оточений галереями. Оздоблений мармуром, різьбленими шиферними плитами, розписаний фресками. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році.

X — кінець XI ст. З Болгарії на Русь починають потрапляти окремі частини Біблії, перекладені з грецької на церковнослов'янську мову Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. Біблія (що в перекладі з грецької мови означає «книги») — це зібрання різних за формою, жанром і змістом давніх творів. В іудаїзмі і християнстві вважається, що вони написані вибраними людьми за натхненням і одкровенням Божим. Назви «Біблія» в самих книгах немає, її вперше використали в IV ст. візантійський церковний діяч та письменник Іоанн Златоуст* і християнський письменник, архієпископ острова Кіпр Єпіфаній Кіпрський*. Формувалося Святе Письмо протягом довгого часу — з XII ст. до н.е. по II ст. н.е. Біблія ділиться на дві частини: Старий Завіт і Новий Завіт. Старий Завіт, написаний давньоєврейською і частково арамейською мовами, складається з 39 канонічних* книг, укладених у дохристиянські часи. Тематично він поділяється на три відділи: Закон (Тора), Пророки і Писання, або Апографи. Давньогрецька редакція (Септуагінта — давньогрецький «переклад сімдесятьох тлумачів») складається з п'ятдесяти книг і перекладена з староєврейської іудеями в Олександрії* ще в III — І ст. до н.е.

Найцікавіші з художнього боку П'ятикнижжя Мойсея*, Книги Ісуса Навина*, Суддів, великих Пророків, Псалтир, Пісня Пісень, Премудрості Соломона*, Еклезіаст. П'ятикнижжя Мойсея — це і космогонічні міфи та епічні легенди, і виклад заповідей, законів, уставів. Епічна розповідь тут плавно переходить у пояснення норм сакрального і цивільного права. Книга Ісуса Навина являє собою воїнський епос і тематично зв'язана з П'ятикнижжям Мойсея. Книга Суддів — одна з найархаїчніших за мовою і стилем біблійних книг, в якій у художній формі викладені дуже давні перекази та легенди. Книги великих пророків - це один із своєрідних жанрів давньоєврейської літератури. На особливу увагу заслуговує Псалтир — збірка із 150 біблійних гімнів, які виконувались у супроводі музичного інструмента. Традиція приписує авторство Псалтиря цареві Давиду*. В книзі поєдналися похвальні піснеспіви всесильному божеству і його створінням із слізними благаннями і покаянними молитвами. В Премудростях царя Соломона зібрано влучні алегоричні вислови, що відзначаються лаконізмом форми і змісту. Пісня Пісень — це любовна поема, в якій значну роль відіграє близькосхідна поетика. Особливо вирізняється філософія Еклезіаста, книги притч, автор яких розмірковує над смислом буття.

Новий Завіт складається з 27 канонічних книг, написаних давньогрецькою мовою* в епоху раннього християнства (І-II ст. н. е.). За змістом книги Нового Завіту поділяються на три відділи: книги історичні — чотири Євангелія (від Матфея*, Марка*, Луки*, Іоанна*) та Діяння апостолів; учительні — 21 послання апостолів Павла*, Якова*, Петра*, Іоанна та Іуди* і пророча книга — Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Євангеліє — це не просто розповідь про земне життя Ісуса Христа, але й проповідь про нього. Улюбленою формою викладу євангелістів є притча*. Діяння апостолів — це розповіць про учнів Христа, які поширювали його вчення. Тут же тлумачиться вчення Ісуса Христа і розглядається організація ранньохристиянської общини. Послання апостолів являють собою повчання в епістолярній формі. Особливою дидактичністю серед них відзначаються послання апостола Павла. Апокаліпсис — це книга містичних видінь про кінцеву долю людства і Всесвіту.

Біблійні книги поділяються на службові (що використовуються для церковної служби), четьї (книги для читання) і тлумачні (книги, що допомагають правильно розуміти Біблію). До службових належать уже згадані нами Євангеліє-апракос (найдавніше з вітчизняних — Остромирове євангеліє, 1056-1057 років), Апостол-апракос (найдавніший — Городиський (Христинопільський) | XII ст.), Паремійник (найдавніший кінця XII ст.), І службові псалтирі (найдавніший — Слуцький XI ст.). До другого типу належать Євангеліятетр, тобто чотириєвангелія, в яких текст передається за послідовністю викладу євангелій у Біблії: від Матфея, Марка, Луки, Іоанна (найдавніше — Галицьке євангеліє 1144 року). Четьї Апостол являє собою повний текст Апостола (Діяння і послання). Пізніше в ужиток входять повні зібрання ново-завітніх і старозавітніх текстів. Тлумачні біблійні книги містять біблійні тексти і їхнє тлумачення. Текст в них поділено на окремі уривки. Тлумачення до книг Пророків, перекладені в Болгарії, були переписані на Русі попом Упирем Лихим ще в 1047 році. Майже всі відомі в слов'янській писемності тлумачення належать візантійським богословам: Афанасію Олександрійському*, Феодоріту Кирському*, Іоанну Златоусту, Григорію Нісському*, які жили в IV ст., а також Феофілакту Болгарському* і Микиті Іраклійському XI-XII ст.

Біблія була світоглядною, етичною, естетичною й художньою основою для багатьох пам'яток нашої писемності XI-XVIII ст. Відчути влучність, афористичність, художність біблійних висловів допоможуть приклади, наведені з книги Премудрості Соломона (Старий Завіт) і Нагірної проповіді Ісуса Христа (Новий Завіт):

«...Щасливий чоловік, що знайшов мудрість, людина, що розум придбала, бо її придбання ліпше від придбання срібла і понад золото такий прибуток. Вона дорожча від перлів, ніщо з того, що бажаєш, не зрівняється з нею.

Не кажи ближньому: «Йди геть, потім прийдеш, дам завтра», — коли є у тебе щось.

Не сварися з чоловіком без причини, якщо він тобі зла не заподіяв. (3; 13-15; 28; ЗО).

Журба гнобить серце людини, а добре слово її звеселяє. (12; 25).

Відсутня надія — мука серця; а здійснене бажання — дерево життя. (13; 12).

Хто ходить з мудрими, сам стає мудрим; а хто приятелює з дурним, — той зледачіє. (13; 20).

Хто терпеливий, той великий розум має; а хто на гнів запальний, виявляє дурноту. (14; 29).

Лагідна відповідь гасить гнів, дражливе слово викликає лютощі. (15; 1).

Веселе серце звеселяє обличчя; а як журба на серці, то й душа ниє. (15; 13).

Ліпше миска капусти та з любов'ю, ніж віл годований, та з ненавистю. (15; 17).

Вино — зрадливе, п'янкі напої — буйні; кожен, хто кружляє їх, — нерозумний. (20; 1).

Хто стереже уста і язик свій, той стереже від лиха свою душу. (21; 23).

Нагірна проповідь

«...Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте й не будете засуджені; простіть і вам простить ся. Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють.

Немає доброго дерева, що родило б плід поганий, ані дерева поганого, що родило б плід добрго Кожне бо дерево за своїм власним плодом пізнається; не зривають бо з тернини смокви, ані з ожини не збирають винограду. Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж — з ли хого (серця) лихе виносить, бо з переповненого сег ця говорять його уста...»(Євангеліє від Луки, 6; 37-38, 43-45).

«...Просіть і дасться вам; шукайте і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють...

Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм — це ж бо закон і пророки. Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять.

Кожний, хто слухає ці мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, який збудував свій дім на скелі. Полила злива, потоки розлились, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі. А кожний, хто слухає ці мої слова й не виконує їх, подібний до необачного чоловіка, який збудував свій дім на піску. Полилася злива, розіллялися ріки, подули вітри й ударили на той дім, і він повалився, і руїна його була велика». (Євангеліє від Матфея, 7; 7-12; 24-27).

1015-1016 роки. Укладення на Русі першого зводу законів — «Правди Ярослава». Приводом для укладення «Правди» став виступ новгородців проти князя Ярослава. Складався первісне з 18 статей, у яких містяться правові норми, котрими мали регулюватися відносини між князем, дружиною та іншими групами населення. Встановлювалися штрафи за вчинення злочинів:

«Якщо утне мечем, і не вийме його, або держаком, то 12 гривен за обиду. Якщо відсіче руку, і відпаде рука або всохне, то 40 гривен. Якщо вкраде хто чужого коня, чи зброю, чи одяг, і впізнає [потерпілий] вкрадене, то нехай візьме своє, а 3 гривни за обиду».

(Цитуємо за виданням: Российское законодательство IX-XX веков. Законодательство Древней Руси. — М., 1984. — Т. 1. — С. 47).

1016-1018, 1019-1054 роки. >Князювання у Києві Ярослава Володимировича (Мудрого). Князь Ярослав у боротьбі за княжий стіл остаточно переміг свого брата Святополка* в битві на р. Альті в 1019 році.

1017-1037 роки. Спорудження навколо Києва укріплень, будівництво Золотих воріт, увінчених одноверхою Благовіщенською церквою, та Софійського собору. Це був кафедральний храм, центр політичного та культурного життя Русі. Побудований за типом хрестово-купольних храмів з п'ятьма нефами й апсидами, оточений відкритими галереями і вивершений тринадцятьма главами. Інтер'єр собору багато оздоблений фресками, мозаїкою у вівтарі, мозаїчними плитами, різьбленням, орнаментикою. Колористична палітра мозаїк має близько 150 відтінків. Композиція фресок та мозаїк символізує навернення Русі до християнства, рівноправне становище її в колі європейських християнських держав. Спустошений монголо-татарами у 1240 році. На початку XIV ст. Софійський собор був уже без крівлі, а вся західна частина лежала в руїнах. У XV ст. знову двічі спустошували храм татари.

У 1630-1640 роки Софійський собор відбудовував на замовлення Київського митрополита Петра Могили італійський архітектор Октавіано Манчіні. Особливо відновлено й перебудовано собор за митрополита Варлаама Ясинського* та гетьмана Івана Мазепи* в 1690-1697 роках. Внаслідок перебудов собор став пам'яткою українського бароко.

Року 1021. Будівництво у Тмуторокані на замовлення князя Мстислава Володимировича церкви Богородиці.

Року 1037.Заснування у Києві князем Ярославом Мудрим першої на Русі бібліотеки та скрипторію* при Софійському соборі.

«І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і Письмо [Святеє], і списали багато книг... Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 89)

Між 1037-1050 роками. Було написано «Слово про Закон і Благодать», авторство якого приписують священику церкви св. Апостолів у Берестові* Іларіону (у 1051 році став київським митрополитом). Це — високохудожня пам'ятка оригінального письменства

Київської Русі. В урочистій проповіді, яка складається з трьох частин, Іларіон розмірковує про духовну перевагу Нового Завіту (Благодаті, принесеної Ісусом Христом) над Старим Завітом (Законом, утвердженим Мойсеем); про світове значення хрещення Русі й високу місію князів Володимира та його сина Ярослава Мудрого; про велич своєї батьківщини, що стала рівною серед християнських народів. Іларіон, творчо використовуючи візантійську риторичну традицію, підносить київського князя Володимира, порівнюючи його з візантійським імператором Костянтином Великим, якого визнали рівноапостольним*. Володимир, в інтерпретації автора, прийняв християнство за Божою настаноюю, тому віч гідний канонізації*. Таким чином, Іларіон відстоює інтереси Київської

Русі в її боротьбі проти візантійської ідеологічної експансії, Витончений стиль «Слова» рясніє символічними паралелями й антитезами, уособленнями абстрактних понять, риторичними звертаннями, вмілим веденням діялогу, біблійними цитатами й натяками на біблійні мотиви, образи та сюжети, ледь помітними апокрифічними (тобто,; забороненими церквою) вкрапленнями. Первинна і повня редакція «Слова» дійшла до нас у списку середини XV ст. Вперше опублікував пам'ятку О.В. Горський у 1844 році.

Іларіон звертається до Володимира з такими словами:

«Встань, о чесная голово, з гробу твойого, встань! Струси сон! Не вмер бо єси, а спиш до спільного всім устання. Встань! Не вмер єси, бо годі тобі вмерти, увірувавши в Христа, життя всього світу. Струси сон, возведи очі, поглянь, якої тебе честі Господь там сподобив і ня землі не безпам'ятного зоставив сина твойого. Встань! Поглянь на чадо своє Георгія*! Поглянь на утробу свою! Поглянь на милого свойого! Поглянь на того, що Господь вивів з лона твойого! Поглянь на того, який красить престол землі твоєї! І возрадуйся, і возвеселися! Поглянь же ще і на благовірну невістку твою Ярину*! Поглянь на онуків твоїх і правнуків, які живуть, як хранить їх Господь, як благовір'я держаться, заповіданого тобою, як у святі церкви учащають, як славлять Христа, як поклоняються імені його! Поглянь же і на город, як сяє величчю! Поглянь, як церкви квітнуть! Поглянь, як християнство росте! Поглянь, як город іконами святих освітлюється і виблискує, як тиміаном пахне, як хвалами і богослужіннями і співом святим олунюється...

Ти був, о чесна голово, для голих одежею, ти був для голодних кормителем, ти був для спраглих утроби охолодою, ти був для удовиць помічником, ти був для мандрівників пристановищем, ти був для незахищених захистом, ти був для скривджених заступником, для вбогих збагаченням. Візьми ж! за благі діла свої і за все інше заплату на небесах — блага, що їх приготував Бог вам, тим, які любите його.

На солодке лице його досхочу надивляючись, помолися за землю свою і за людей тих, над якими благовірно владарював. Хай сохранить їх Бог у мирі й у благовір'ї, переданім тобою! І хай славиться в них правовір'я! І хай проклинається всіляке єретицтво! І хай убереже їх Господь од всілякого бойовища й полоніння, од голоду і всілякої скорботи й туги!»

(Цитуємо за виданням: Київський Іларіон. Слово про Закон і Благодать / Переклад із давньоруської В. Крекотня // Київ. — 1988. — № 8. — С. 136-137).

1037-1039 роки. При київській митрополії за князювання Ярослава Мудрого було укладено «Сказання про поширення християнства на Русі», яке стало початком давньоруського літописання. Поступово світська тематика в літописанні починає переважати над церковною. Укладачі й переписувачі літопису все більше використовують вітчизняні перекази й легенди.

1030-ті роки. Будівництво в Чернігові за часів князя Мстислава Володимировича Спаського собору. Це восьмистовпний хрестово-купольний тринефний храм з п'ятьма верхами. Оздоблений фресковим розписом, різьбленими шиферними плитами, численними орнаментами з цегли по фасаду. Був спалений монголо-татарами у 1239 році. Відбудовувався в XIII ст., перебудований у кінці XVIII ст.

Року 1048. Посольство французького короля Генріха І Капета до Ярослава Мудрого. Шлюб дочки князя Анни з французьким королем.

Княжна Анна привезла з собою до Франції книгу, котра складається з двох частин: кириличної (євангельські читання), переписаної у Києві, та глаголичної (апостольські послання й паремії на свята за римсько-католицьким календарем). Зберігається в м. Реймсі (Франція). В науці відома як Рейнське євангеліє.

XI ст., перша половина. Переклад у Києві «Хроніки» візантійського історіографа IX ст. Георгія Амартола (гр. «грішник»), в якій викладено події всесвітньої історії від створення світу до 842 року. В X ст. була продовжена описом подій візантійської історії до 948 року (приписується хроністові Симеону Логофету).

Це типова середньовічна всесвітня хроніка, в якій розповідається про давній Ізраїль*, Іудею*, Вавилонію*, Єгипет*, про Олександра Македонського і про розподіл його царства після смерті, про історію Риму й Візантії. З різних джерел до хроніки потрапили окремі історичні оповідання й художньо оформлені легенди. Розповідь про візантійську історію пересипана філософсько-богословськими роздумами. З перекладних хронік наші книжники одержували певне уявлення про загальну історію і своє місце в ній. Серед цих хронік найпопулярніша на Русі — хроніка Георгія Амартола. Складається з вступу і чотирьох книг.

Хроніка Георгія Амартола відіграла істотну роль у розвитку літописання й хронографії на Русі. Окремі її фрагменти ввійшли до складу «Повісті временних літ», її використав перекладач «Олександрії». Майже повністю хроніка ввійшла до великого хронографічного зведення XIII-XIV ст. «Літописця Єллінського і Римського». Давньоруський переклад «Хроніки» Георгія Амартола вперше був виданий В М. Істріним у 1920 році.

У хроніці є розповідь про невдалий похід князя Ігоря на Візантію в 941 році:

«Червня ж місяця в 18 день 14 індикту* припливли руси до Константинополя в десяти тисячах човнів, то називаються скидами* з варязького роду. Проти них був посланий в суднах, трирах і дромонах*, скільки їх було в Константинополі, патрикій Феофан* — за саном породинастевон і протовестиарій. Він спочатку воїнів флоту спорядив, а далі, .постом та сльозами себе утвердивши, чекав на русів у човнах, з якими збирався воювати біля сторожевої вежі-маяка Форо. В ньому ж клали вогонь, щоб освітлювати шлях подорожнім. До самого ранку маяк охороняв Євксина-Понта*, тобто Доброродний Понт (назва змінена, бо він [Понт] був злородним: тут були часті розбої та грабежі). Як розповідають, Іраклій* поклав їм край. А мореплавці, одержавши спокій, назвали його Доброродний Понт. Іраклій назвав його Еро, тобто Святий. Його ще називають тим, що раптово носить. Друге ймення прийнято через те, що по ньому швидко рухались судна. Він [Іраклій] тут спорудив церкву для подорожніх.

Феофан, припливши в своєму дромоні, [з військом] зруйнував стрій руських човнів, а грецьким вогнем багато їхніх суден спалив. Решта човнів [русів] почала втікати, а греки переслідувати їх. Дромон Яколуф, тобто Переслідувач, та інші дромони й судна, прогнавши [русь], одержали повну перемогу. Багато руських човнів потонуло разом із мужами, багатьох убили, немало живих і в полон узяли. А ті, що залишились, припливли в східну країну, яка називалась Агора*. Тоді ж берегом був посланий переслідувати [русів] Варда Фока* з найкращими вершниками. Руси вирядили своїх посланців у Віфінію*, щоб принесли їм їжу та інше. Зустрів цих посланців Варда Фока і жорстоко розправився, посікши їх. Надійшов і магістер та доместик Іоанн, що його прозвали Коркуа*, з усіма східними воїнами й погубив багатьох русів, що боячись нападу, не залишили вкупі своїх човнів, а розбіглися хто куди.

(Переклад зроблено за виданням: Истрин В.М. Книги временныя и образныя Георгия Мниха. Хроника Георгия Амартола в древнем славянорусском переводе. Текст, исследование и словарь. — П., 1920. — Т. 1. — С. 567).

XI ст., середина. Укладення Євангелія (Турівського Євангелія). Збереглося 10 аркушів з різних місць книги євангельських читань на цілий рік, написаних уставом церковнослов'янською мовою на пергаменті. На початку XVI ст. Євангеліє належало церкві Преображення в Турові*.

Євангеліє містить дві вкладні грамоти князя Костянтина Острозького (1508, 1513) про земельні наділи Преображенській церкві. Турівське Євангеліє видав у 1874 році І. Срезневський. Зберігається в бібліотеці АН Литви (м. Вільнюс).

Подаємо вкладну грамоту Костянтина Острозького 1508 року:

«Року 7016 [1508] місяця травня 2 дня за держави государя короля його милості великого князя Жигмонта [Сигізмунда]*. Я, князь Костянтин Іванович Острозький*, пан віденський, гетьман государя короля його милості великого князя Жигмонта, староста луцький і брацлавський і вінницький, маршалок волинської землі із жінкою моєю княгинею Тетяною і з сином нашим князем Іллею надали в Турові і записали в Євангелії при церкві Божій Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа сад з пасікою і поле з сіножатями, із озерами і обніжками по цей бік на пересіллі села Вересницького, по цей бік долини од замку в присутності священиків святого храму Преображення Господа Бога Спаса нашого Ісуса Христа на ім'я священиків Митрофана і Матвія вічно, на віки непорушно. А коли б по тому хто хотів те наше надання порушити і грунти церковні одібрати, тому суддя Господь Бог і пресвята його Мати і буде він зарахований до тих, що прокляті святими отцями на святих семи соборах».

(Цитуємо за виданням: Срезневский Й. Туровские евангельские листа XI века // Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках. — СПб., 1874. — С. 118-119).

Року 1051.Літописна згадка про заснування Києво-Печерського монастиря. Поставлення митрополитом Іларіона без санкції константинопольського патріарха.

«Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав [село] Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів многих надбав, то між них же був пресвітер, на ім'я Ларіон, муж благий і книжний, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував [церковні] часи і молився тут Богу потай».

(Цитуємо за виданням Літопис Руський. — С. 95)

Року 1054.Розкол християнської церкви на католицьку і православну. Приводом стало взаємне відлучення римським кардиналом Гумбертом і константинопольським патріархом Михайлом Керуларієм* один одного від церкви. В основі розколу (схизми) лежали різні підходи до ролі церкви у суспільстві, різниці в догматах, зокрема, трактування символу віри (сходження Св. Духа і від Бога Отця і Сина у католиків, у православних тіне від Бога Отця), в обрядах (причащання хлібом і вином усіх мирян — у православних і лише духовенства — у католиків; квасним хлібом — у православних і прісним — у католиків та ін.

1056-1057 роки. У Києві диякон Григорій переписує Євангеліє для новгородського посадника Остромира («Остромирове євангеліє» — одне з найдавніших апракосних євангелій на русі з екфонетичними знаками*) Євангеліє написане уставом на двісті дев’яносто чотирьох аркушах пергаменту Прикрашене мініатюрами трьох євангелістів - Іоанна, Марка, Луки, для четвертого, Матфея, залишено чистий аркушів. мініатюра так і не була намальована. В книзі є одна велика заставка, сімнадцять малих та двісті сім ініціальних літер Над книгою, яка писалася від 21 жовтня 1056 року до 12 травня 1057 року працювало, як вважають дослідники (Г. Логвин, В. Пуцко), кілька художників та переписувачів. Композиції мініатюр, колористичність, орнаментика нагадують фресковий розпис та мозаїку давньоруських соборів, близькі до народно-ужиткового мистецтва. У післямові диякон Григорій виклав історію написання цієї книги.

«Почав я писати це євангеліє року 1056, а закінчив року 1057. Написав я його для раба Божого, названого в хрещенні Йосифом, а в миру — Остромиром, свояка князя Ізяслава*. Ізяслав же тоді князь тримав дві волості батька свого Ярослава* і брата свого Володимира*. Сам же князь правив на престолі батька свого Ярослава у Києві, а престол свого брата доручив своєму свояку Остромиру в Новгороді. Дай же, Боже, многії літа, дари стяжавшему на це євангеліє для втіхи душ християнських. Дай йому, Боже, благословіння святих євангелістів Іоанна, Матфея, Луки, Марка і святих праотців Авраама*, Ісаака* і Іакова*, йому самому і дружині його Феофані і дітям його з дружинами. Живіть благополучно многії літа, утримуючи доручене вам. Амінь.

Аз Григорій диякон написав це євангеліє. Той же, хто напише краще мене, не кляни мене грішного. Почав писати місяця жовтня 21 в день пам'яті святого Іларіона*, а закінчив 12 травня, в день пам'яті святого Єпіфанія. Молю же всіх, хто буде читати: не кленіть, а виправляйте і читайте. Так і апостол Павло говорить: благословіть, а не кленіть. Амінь».

Книга зберігається в Російській національній бібліотеці (м. Санкт-Петербург).

1059-1114 роки, близько. Життя та діяльність художника Алімпія — іконописця, автора фресок і мозаїк Михайлівського та Успенського соборів у Києві.

«[Алімпій] добре вивчив ремесло художника, ікони писати був дуже великий майстер. Цьому ж ремеслу захотів навчитися не заради багатства, але заради Бога це творив. Працював так, що задоволені були всі, ігумену та всім браттям писав ікони і за це нічого не брав. А коли цей Преподобний не мав собі іншої справи, то, беручи взаєм потрібні на ікони золото та срібло, робив для тих, кому був винний, і віддавав ікону за цей борг. Він багато разів просив своїх друзів, щоб ті, де побачать у церкві старі ікони, то приносили до нього. А Преподобний, обновивши їх, ставляв на своє місце. Усе це він робив, щоб не сидіти без діла, бо святі Отці звеліли ченцям займатись якимось ремеслом і дуже це перед Богом цінували. Як каже апостол Павло: «Мені і тим, що зі мною, служили мої руки, і ні в кого я хліба задарма не їв» (Діяння, 20, 34). Так і цей блаженний Алімпій поділяв своє ремесло на три частини: одну частину на святі ікони, другу частину на милостиню для бідних, а третю частину на потреби свого тіла».

(Переклад зроблено за виданням: Абрамович Дмитро. Києво-Печерський патерик /Вступ. Текст. Примітки. — К., 1931. — С. 173-174).

1050-ті роки. Будівництво у Києві на замовлення Ярослава Мудрого Ірининської та Георгієвської церков (церкви названі за християнськими іменамикнязя та його жінки). Це були типові для давньоруської архітектури споруди: хрестово-купольні триапсидні тринефні або п'ятинефні храми з галереями. Зруйновані під час монголо-татарського нашестя.

1060-ті роки. Заснування в Чернігові за часів князя Святослава Ярославича* Єлецького Успенського монастиря.

Року 1070.Перша літописна згадка про Видубицький монастир під Києвом, заснований київським князем Всеволодом Ярославичем*.

1070-1088 роки. Будівництво на замовлення князя Всеволода Ярославича церкви св. Михайла у Видубицькому монастирі — шестистовпного хрестовоку-польного тринефного трияпсидного храму з одним верхом. Перебудовувався протягом XVII-XVIII ст

1072-1073 роки. Укладення Ігуменом Києво-Печерського монастиря Никоном літописного зведення, першої історії руської землі. Никон започаткував руське літописання, розташував виклад подій у хронологічному порядку за роками від «створення світу». Він доповнив сюжет літопису багатьма дружинними переказами і легендами, які побутували в усній традиції. За гіпотезою Д.Лихачова, до таких належать легенди про смерть князя Олега, помсту княгині Ольги древлянам за вбивство свого чоловіка київського князя Ігоря. Никон проводив ідею патріотизму, церковної і державної незалежності Київської Русі, що стало характерною рисою руського літописання. Надавав великого значення викладу подій політичного життя, походам руських князів на Константинополь. Літописне зведення Никона стало основою для пізнішого літописного зводу — «Повісті временних літ».

Легенда про смерть Олега

«І приспіла осінь, і спом'янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, [зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він бр волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня [сього], ані гляну більше на нього». І повелів він годувати його, але не юдити його до нього. І, проживши декілька літ, він не займав його, поки й на Греків пішов.

А коли вернувся він до Києва, і минуло чотири роки, на п'ятий рік спом'янув він коня свого, що од нього, як прорекли були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і вкорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь умер, а я живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і] посміявся мовлячи: «Чи од сього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 22).

Року 1072, близько. Укладення нової редакції зводу давньоруських законів — «Правди Ярославичів». Містить норми кримінального, цивільного та процесуального права, якими регулювалися відносини між різними групами давньоруського суспільства. Встановлені у зводі штрафи за нанесення тілесних пошкоджень свідчать про соціальну диференціацію тогочасного суспільства:

«Якщо тілесні пошкодження завдані князівським слугам - отроку, конюшному чи кухарю, то 40 гривен. Якщо тівуну, то 80 гривен, реміснику — 12 гривен, смерду, холопу — 5 гривен, а рабу — 6 гривен...»

(Цитуємо за виданням: Законодательство Древней Руси. - С. 65).

Року 1073. У Києві переписано «Ізборник Святослава» — один з перших слов'янських і давньоруських енциклопедичних збірників. Переписаний із кодексу IX або початку X ст., перекладеного з грецької на церковнослов'янську мову для болгарського царя Симеона (893-927), а, можливо, перекладений на Русі безпосередньо з грецької. Рукопис, що дійшов до нас, як вважає більшість дослідників, укладено на замовлення Святослава Ярославича (сина Ярослава Мудрого), який став великим князем київським у 1073 році. «Ізборник» — друга за давністю (після Остромировогоєвангелія) точно датована книга. Це великий рукопис, написаний на пергаменті двома переписувачами, один з яких диякон Іоанн, найвірогідніше, в Києві. До збірника входять статті, в яких тлумачаться незрозумілі місця з Біблії і творів отців церкви, а також статті з філософії, астрономії, фізики, математики, ботаніки, зоолога, медицини, географії, історії, етики, поетики тощо. Це — виписки з творів авторитетних візантійських церковних діячів та письменників IV-IX ст.: Василія Великого*, Юстина Філософа*, Іоанна Златоуста, Григорія Нісського, Максима Сповідника*. Крім того, тут містяться уривки перекладів і тлумачень багатьох арістотелівських категорій, трактат з поетики візантійського ритора VI-VII ст. Георгія Хировоска «О образах», один з, найдавніших на Русі Індексів заборонених книг. «Ізборник» 1073 року — розкішне декорована книжка, прикрашена яскравими мініатюрами-фронтиспісами*, заставками з химерним геометричним, рослинним і тваринним орнаментом, кінцівками, ініціалами, а також малюнками знаків зодіаку, які виконав один з переписувачів. За багатством кольорів особливо активного використання золота, орнаменти рукопису нагадують київські фрески. Рукопис зберігається в Російському державному історичному музеї в Москві Вперше опублікований в 1880 році (фототипічне видання*). В 1983 році в Москві вийшло факсимільне видання* збірника.

У трактаті «О образах» Георгій Хировоск розглядає риторично-поетичні фігури і тропи:

«1. Іносказання [алегорія] — буває, коли одне говорять, а інше розуміють. Наприклад, якщо Бог говорить про змію: «Проклята ти серед усіх звірів». Під «змією» треба розуміти «диявола», алегорично названого «змією»

10. Сотвореное — слова, сказані не [прямо], а за допомогою уподібнення, наприклад, коли хтось з гнівом і злістю дивиться на вас, говоримо: «Наче лев дивиться він на мене».

14. Совратословіє [перифраз] — багатослівний вислів, який вживається замість короткого. Так, іноді бажаючи говорити про Бога, ми використовуємо вислів «страшна сила Божа». Але під цими словами нічого іншого не розуміємо, окрім Бога.

18. Лихновьноє [гіпербола] — слово, позбавлене істини внаслідок перебільшення. Наприклад, якщо про кого-небудь, хто швидко бігає, говорять: «Біжить, немов вітер».

19. Приклад — туманний вислів, який містить у собі прихований смисл. Наприклад, Самсон* сказав іноплемінникам: «Із того, хто їв, вийшло те, що їсти». Йдеться про вбитого ним лева, всередині якого [Самсон] знайшов бджолині сота; або, коли б рибалку назвали женцем. 23. Прилог [парадигма] — вислів, в якому смисл розкривається шляхом порівняння. Відоме, [наприклад], Соломонове повчання ледареві, в якому він радить трудитися, наслідуючи [мураху]».

(Цитуємо за виданням: Хуровск* Георгій. О тропах и фигурах. (О образех) / Перевод В.Д. Литвинова // У истоков общности философских культур русского, украинского и болгарского народов. — К., 1983. — С. 155-157).

1073-1078 роки. Будівництво в Києво-Печерському монастирі на замовлення князя Святослава Ярославича Успенського собору. Це був хрестово-купольний шестистовпний тринефний триапсид-ний храм, ймовірно, з п'ятьма верхами і притвором. Собор було пошкоджено під час землетрусу 1230 року. Після перебудови він став одноверхим. Фрескові розписи виконали художники Алімпій та Григорій. Підлога виготовлена з різьбленого шиферу з мармуровою інкрустацією. Собор неодноразово був пограбований і спалений. Перебудований у XVII-XVIII ст. у стилі українського бароко. Знищений у 1941 році.

XI ст., друга половина. Укладення «Пам'яті і похвали князю Володимиру», авторство якої приписується Іакову Мніху, послушнику монастиря Бориса і Гліба на Альті під Переяславом, пізніше ченця Києво-Печерського монастиря. «Пам'ять і похвала» в теперішньому вигляді (дійшла до нас у списках XV ст. і пізніших) є не зовсім органічним поєднанням кількох творів. «Пам'ять і похвала» складається з біографічної і панегіричної частин. Твір вперше підготовлений до друку С.О. Бугославським і опублікований у 1925 році.

Описуючи прийняття християнства Володимиром, автор використовує образність Біблії: «Як олень прагне джерельної води, так зажадав благовірний князь Володимир святого хрещення, і Бог вдовольнив прагнення його».

Року 1076. Диякон Іоанн укладає в Києві «Ізборник». Це — одна з небагатьох точно датованих пам'яток XI ст., що дійшла до нас в оригіналі й являє собою зібрання статей переважно морально-етичного характеру. Укладаючи збірник, книжник користувався як візантійськими джерелами і їхніми перекладами болгарського й вітчизняного походження, так і оригінальними творами з князівської бібліотеки.

До складу збірника входять: «Слово нікоєго калугера о почитаній книжном» — перший в давній літературі твір про користь, методи і мету читання; повчальне «Слово нікоєго отця к сину своєму» — це пам'ятки невідомих нам книжників Київської Русі; «Стословець» константинопольського патріарха Геннадія — сто афоризмів про головні постулати християнського віровчення; «Питання і відповіді» Афанасія Олександрійського особливої редакції (частина матеріалу об'єднана з питаннями і відповідями Афанасія Синаїта*; деякі питання і відповіді взяті з невідомого джерела і не належать Афанасію Олександрійському); повчання дітям Ксенофонта і Феодори, «Слово святого Василія про благопохваління». Тут є уривки з творів Іоанна Златоуста, Нила Синайського*; сентенції із старозавітної біблійної книги «Премудрості Ісуса, сина Оптового», фрагмента з житій.

Головна тема збірника, як зазначає упорядник Іоанн, — «како жиги христианину». Тому в багатьох статтях йдеться про норми поведінки зразкового християнина. Це повага до батьків, шанобливе ста влення до служителів культу, князя, певне ставлення до жінки, етичні норми поведінки в конкретних життєвих ситуаціях («Настанова багатим», «Про повагу до батьків», «Настанова попам», «Про десятину», «Про золотолюбців», «Як подобає людині бути...»). На особливу увагу упорядника заслуговує тема милостині.

Більшість повчань збірника подана в афористичній формі.

Ритмізована мова деяких статей і окремих фрагментів «Ізборника» свідчить про засвоєння давніми книжниками не тільки ідей перекладних творів, але й основ поетичної мови. Так, «Слово святого Василія про благопохваління» М.П. Попов називає "прекрасним віршем у прозі». Це сприяло розвитку аналогічних форм в оригінальній літературі.

Укладач «Ізборника» значно переробив візантійські твори, наближаючи їх до інтересів давньоруських читачів. Повчання дітям Ксенофонта І Феодори стали зразком для «Повчання» Володимира Мономаха. Збірник вплинув на укладачів таких пам'яток, як «Моління» Данила Заточника, «Златая цепь», «Ізмарагд». На відміну від «Ізборника» 1073 року, цей кодекс написано на звичайному недорогому пергаменті. Вперше був виданий В. Шимановським у 1887 році. Відомий лише один список рукопису. Зберігається в Російській національній бібліотеці (м. Санкт-Петербург).

У «Слові нікоєго калугера о почитаній книжном» так говориться про книги:

«Добра річ є, братіє, читання книжок, особливо ж всякому християнину. «Блаженні бо, — мовить [пророк], — ті, хто [Бога] свідоцтва пильнують, шукають Його всім серцем». Чому ж сказав: «Ті, що пильнують свідоцтва Його?» Коли читаєш книги, не намагайся швидко дочитати до іншого розділу, але зрозумій, про що говорять книги й слова ті, і тричі повертайся до одного й того ж розділу. Бо мовив [пророк]: «У серці моєму заховав я слова Твої, щоб не згрішити перед Тобою». Не сказав він: «Устами тільки вимовив, але і в серці заховав, щоб не згрішити перед Тобою». І той, хто розуміє істинно Святе Письмо, керується ним. Мовлю ж: «Вуздечка є керманичем і гальмом для коня, а для праведника — книжки. Як корабля не збудувати без гвіздків, так і праведнику [не обійтись] без читання книжок. І як невольник (полоняник) думає про своїх батьків, так і праведник мислить про читання книг. Оздоба воїна — зброя, а корабля — вітрила, так і краса праведника — в читанні книжок».

(Переклад зроблено за виданням: Хрестоматія давньої української літератури: До кінця «XVIII ст./ Упорядник академік О.І. Білецький. — К., 1967. — С. 11).

Року 1086. Заснування київським князем Всеволодом Ярославичем церкви св. Андрія і монастиря*. Ігуменею його стала княжна Анна (Янка) Всеволодівна, яка організувала при монастирі жіночу школу.

1080-ті роки. Будівнича діяльність переяславського єпископа Єфрема.

«Сей бо Єфрем у ці роки багато звів споруд: докінчивши церкву святого Михайла, він заклав також церкву святого Феодора [Стратилата] на

[Єпископських] воротах города, і святого Андрія [Первозванного] коло церкви [святого Михайла] біля воріт, і кам'яні стіни города, і кам'яну споруду бані, — сього ж не було в Русі, — і прикрасив город Переяславський спорудами церковними та іншими будовами».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 128).

Року 1096. Літописна згадка про Кловський (Стефанів) монастир під Києвом.

Кінець 1096 — початок 1097 року. Укладення переяславським князем Володимиром Мономахом листа («грамотки») до чернігівського князя Олега Святославича (Гориславича)*. Це пам'ятка давньоруського епістолярного жанру. Приводом до написання твору стало вбивство в князівській міжусобиці сина Мономаха — Ізяслава*. Ізяслав Володимирович, який сидів у Курську, незаконно захопив Муром, що був наділом Олега. Олег переміг Ізяслава і, в свою чергу, заволодів Ростовом і Суздалем, які належали іншому сину Мономаха — Мстиславу*. Твір проникнутий тонким ліризмом. У кожному рядку бринить невимовний жаль за втраченим сином, життя якого обірвалось так рано. Закликаючи руських князів до братерської любові, Мономах пише:

«Послухав я сина свойого, написав тобі грамоту. А чи приймеш ти її з добром, чи з по-ругою — се вже я побачу у твоїм писанні. Сими бо словами я попередив тебе, чого я чаяв од тебе, смиренням і покаянням прагнучи од Бога [дістати] одпущення старих своїх гріхів. Господь бо наш не людина єсть, а Бог усього всесвіту, — що він захоче, як оком змигнути, все сотворить, — але [й] сам він перетерпів хулу, і оплювання, і биття, і на смерть оддав себе, животтям володіючи і смертю [всіх]. А ми що єсмо? Люди грішнії, лихі, сьогодні живі, а завтра мертві, сьогодні у славі і в почесті, а завтра в гробі і в непам'яті. Інші зібране нами розділять.

Глянь, брате, на отців наших. Що вони оба взяли [із собою]? Або нащо їм обом одіж? Адже тільки те [їхнє і єсть], що вчинили вони для душі своєї. Та сими словами було б [тобі], брате, пославши першим до мене, упередити мене. Коли ж убили дитя моє і твоє* перед тобою, то було [б]тобі, побачивши кров його і тіло, що зів'яло, як той цвіт новорозквітлий, як того агнеця заколеного, то було [б тобі] сказати, стоячи над ним [і] вникнувши [в] помисли душі своєї: «Горе мені, що я скоїв? Виждавши [вчинок] його нерозуму задля неправди світу сього суєтного знайшов я гріх собі, [а] отцю і матері [його] — сльози!»... І [тобі] перед Богом було [б] покаятися, а до мене [написати] було [б] грамоту утішливу, а невістку мою послати до мене, — бо нема в ній ні зла, ні добра, — щоби, обнявши [її], оплакав я мужа її і те весілля їхнє, замість пісень. Не бачив бо я їх першої радості, ні вінчання їх за гріхи свої. Тож, Бога ради, пусти її до мене вборзі з першим послом. Нехай, з нею покінчивши сльози, дам я притулок [їй] у себе, і сяде вона, як та горлиця на сухім дереві, горюючи, а я втішусь у Бозі».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 462-463).

Року 1098.Спорудження в Переяславі на замовлення князя Володимира Всеволодовича (Мономаха) Успенського собору — хрестово-купольної шестистовпної тринефної триапсидної церкви, розписаної фресками, а також Юр'євої божниці (Михайлівської церкви) в Острі. Церква мала одну апсиду, де зберігся фресковий розпис.

XI ст., кінець — XII ст., початок.

Укладено «Кондакар» — найдавніший відомий збірник церковних співів-кондаків, можливо, київського походження, з музичною системою запису: кондакарною і знаменною нотацією. Вони різнилися графічним зображенням і відповідали різним мелодичним стилям. Знаменна — речитативу, кондакарна — сольному та хоровому співу. Зберігається в Російській державній Третьяковській галереї.

XI-XII ст. Переклад на Русі апокрифів (гр. «таємний, прихований») — пам'яток ранньохристиянської і середньовічної літератури. Значна частина апокрифів іудейського та східного походження, Апокрифи виникли як доповнення до Біблії, але не були прийняті церквою. Первісно апокрифи — це книги таємні, сокровенні, доступні лише посвяченим у всі таємниці культу. І лише після формування канонічного корпусу текстів Біблії апокрифічними почали називати твори, які не ввійшли до нього. Частина неканонічних писань (що доповнювала канонічні І вплинула на догматику й обрядовість ортодоксальної церкви) визнавалася нешкідливими. і церква дозволяла віруючим читати їх (наприклад, «Історія Якова про народження Марії», Євангеліє Никодима...). Як правило, вони не мали догматичних розходжень з канонічними текстами. Ті ж книги, які суттєво відрізнялися від канонічних і користувалися популярністю серед єретичних течій, читати заборонялося. Вони вважались не тільки апокрифічними, але й неістинними, забороненими, заказними. Питання про «істинні» справжні і неістинні книги Святого Письма поставив єпископ Лугудуна (сучасного Ліона) Іриней (перша половина II — початок III ст.) у своєму творі «Проти єресей». Перший список (індекс) заборонених книг було укладено в V ст. в Східній Римській імперії.

Тематично апокрифи поділяються на старозавітні і новозавітні. Старозавітні — про створення світу, боротьбу Бога і Сатанаїла, про перших людей (Адама, Єву, Каїна, Авеля, Сифа*), праотців (Ноя*, Авраама, Мельхіседека*), про пророка Мойсея, царя Давида, царя Соломона і Китовраса, Соломона і царицю Савську, про суди Соломона, про передбачення новозавітних подій.

Новозавітні — це насамперед апокрифічні євангелія. В Київській Русі були відомі три євангелія: Якова, Хоми й Никодима. В Протоевангелії Якова, написаному не пізніше II ст. н. е., детально розповідається про батьків Богородиці — Йоакима й Анну, про дитинство, юність Марії, Благовіщення і народження Ісуса Христа. Головна мета твору — прославити Марію, про яку дуже мало говориться в канонічних євангеліях. Так, в апокрифічному євангелії Якова розповідається про два Благовіщення. Богородиця пішла з глечиком по воду до криниці, зачерпнула води й почула голос, який приніс звістку про зачаття і народження Ісуса Христа. Засмучена Марія прийшла додому й сіла ткати завісу для храму. В цей час з'явився ангел і повторив добру вість.

Євангеліє дитинства або Євангеліє Хоми — це своєрідне продовження Євангелія Якова, в ньому розповідається про дитячі роки Ісуса Христа. В трактуванні автора, з одного боку, це незвичайна Богом дана дитина, а з іншого — він злосливий і жорстокий хлопчик. Розповідь насичена описами чудес, що демонструють надприродну сутність маленького Христа.

Цікаві редакції Євангелія Хоми наводить Іван Франко з українських рукописів першої половини XVIII ст.:

«Коли Ісусові було шість років, мати послала його по воду. Хлопець побіг швидко й розбив глечик, і нівчому йому [було] води принести. Ісус боявся матері своєї, і, знявши з себе сорочку, начерпав повну води та приніс їй. Побачивши це, євреї здивувалися і, приступивши до матері [Ісусової], цілували її...

Граючись з багатьма єврейськими дітьми, Ісус ввійшов за звичаєм в єврейський храм. Він побіг по сонячних променях і став високо [вгорі], а єврейські діти пішли за ним і стрімголов попадали [вниз] та й повбивалися всі. І почав сміятися Ісус та й збіг по сонцю [на землю]».

(Цитуємо за виданням: Франко Іван. Із старих рукописів. II. Апокриф про дітство Ісусове // Зібрання творів у 50-ти томах. — К., 1981. — Т. 29. — С. 358, 362).

Обидва євангелія були дуже популярними в Україні. Євангеліє Якова вплинуло на формування Богородичного культу і виникнення цілого ряду Богородичних свят: Різдва Богородиці, Введення в храм, Благовіщення, Успіння, про що свідчить спорудження храмів на честь Богородиці. А головні мотиви і сюжети Євангелія Хоми перейшли в український фольклор.

Євангеліє Никодима, що виникло в II ст. н. е., охоплює події, зв'язані з судом Пілата, мученицькою смертю на хресті Ісуса і розповідь Йосифа Аримафейського* про сходження Христа в пекло і звільнення ним праотців. Із сюжетів апокрифічного Євангелія Никодима в українській літературі особливою популярністю відзначався епізод про визволення Христом праотців із пекла. Він ліг в основу трьох видатних творів української літератури: «Слова про Лазареве воскресіння» (XIII-XIV ст.), «Слова про збурення пекла» (XVII ст.) та віршованого оповідання XVIII ст. про Марка Пекельного. Використовувався цей сюжет і в українській драматургії XVIII ст.

Особливою художністю відзначалися апокрифічні діяння й ходіння апостолів. Серед українських книжників і читачів популярними були легенди про апостола Андрія*, бо, за «Повістю временних літ», він, подорожуючи по Русі, благосло вив київські гори і передрік щасливу долю майбутньому місту.

Окрему групу становлять есхатологічні (гр. «крайній, останній») апокрифи, в яких описуються кінець світу, Страшний суд і потойбічне життя. Це «Книга про тайни Єнохові», «Одкровення Авраама», «Апокаліпсис Ездри», «Ходіння Богородиці по муках», «Слово Мефодія Патарського». Одним з найулюбленіших у східних слов'ян був перекладний апокриф «Ходіння Богородиці по муках». У ньому розповідається, як Мати Божа разом з архангелом Михаїлом* ходить по пеклу і бачить страшні муки грішників. Пам'ятка вражає витонченою казуїстикою: на кожен гріх існує своє відповідне покарання. На думку Володимира Крекотня, в усіх редакціях апокрифа виразно проступають риси реального життя, властиві як Візантії, так і Київській Русі. Особливо це відчувається в пізніших численних українських редакціях і переробках «Ходіння» (відомих у списках XVII-XIX ст.).

Апокрифічними бувають різні жанри писемності: гадальні книги, громники, лунники, промови, казання, пророцтва, житія святих, молитви, жанри гімнографії (духовної лірики).

Апокрифи вплинули і на зображувальне мистецтво, зокрема на іконографію. Так, на іконі «Благовіщення» Богородиця часто зображена не в палаті, де вона читає Святе Письмо, а біля криниці (запозичення з Протоєвангелія Якова). Святе сімейство під час подорожі до Єгипту зображено у супроводі сина Йосифа від першої жінки. На іконі Страшного суду до Бога схиляється Богородиця, яка просить за грішників (запозичення з «Ходіння Богородиці по муках»).

Поява апокрифів на Русі пов'язується з поширенням дуалістичних* ідей єретичної течії богомилів (X-XIII ст.), які вважали творцем невидимого духовного світу Бога (добро), а творцем видимого чуттєвого — Люцифера, або Сатанаїла (зло).

Апокрифи в складі «Палеї історичної» і «Палеї тлумачної» та багатьох рукописних збірників проходять майже через усю історію української літератури. Більшість апокрифів дійшла до нас у списках XV-XIX ст.

Подаємо з Крехівської палеї XV-XVI ст. оповідання про суд Соломона:

«В дні Соломона жив чоловік і мав він трьох синів. Коли той чоловік помирав, то покликав своїх синів і сказав їм: «Є у мене клад в землі, і сховав я в тому місці три скриньки, що стоять одна на одній. Після моєї смерті старший син нехай візьме верхню скриньку, середній — середню, а менший — нижню». Після смерті батька сини відкрили скриньки перед людьми. У верхній було повно золота, в середній — кісток, а в нижній — землі. І були між ними сварки та немир і пішли вони до Соломона. Розумний Соломон розсудив їх так: «Золото — старшому, худоба (тобто кістки) — середньому, а виноградники і ниви із збіжжям (тобто земля) молодшому. батько ваш був мудрим чоловіком і розділив своє добро між вами ще за життя».

(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. — Львів, 1906. — Т. І. — С. 285).

Євангеліє Никодима відоме в Україні в кількох списках. У ньому багато місця відводиться ролі Пілата в осудженні Ісуса Христа. Та в жодному із них не розповідається ні про народження Пілата, ні про його батьків, ні про життя римського прокуратора Іудеї до того часу, коли він затвердив смертний вирок Христу. Дослідник Володимир Перетц за українським рукописом першої половини XVIII ст. опублікував цікаве оповідання про Понтія Пілата*, якого ми не спостерігаємо в інших списках Євангелія Никодима.

Повість про народження Пілата Поитійського, про життя його і про смерть пагубну

«Був собі якийсь король іменем Литус в Римі, що мав за наложницю дівицю-однодумницю, а ту зваж Пілла. Вона народила йому сина. Мати (згідно зі своїм іменем) назвала сина Пілатом. Коли минуло три роки, юна віддала сина до королівського двору батькові. А його батько мав ще одного сина від поштивої жінки. І виховувались вони разом із Пілатом, а, дійшовши певного віку, часто між собою сварилися і билися, бо той поштивий королівський син був вродливішим, мудрішим і сміливішим від Пілата. Позаздривши йому, Пілат зрадою убив свого брата наодинці. Почув про це король, і жаль йому стало сина. Скликав він своїх мудрих вельмож і запитав їх, що йому з таким вбивцею робити. Ті відповіли: «Покарати на смерть».

Король, не бажаючи ні вбивати Пілата, ані при собі тримати, подарував його римлянам, аби він загинув там без його відома. Такий подарунок король звик робити кожного року. В той час у Римі був невільником син французького короля, якого теж віддали в неволю замість данини. І був він мудрішим і здібнішим від Пілата. Він і до того, причепившись, зрадою убив. Дізнавшись про це, римляни засумнівалися і почали радитись, що з ним робити. Спочатку Пілат брата убив, потім французького королевича, а скоро захоче бути володарем їхніх земель. Отже, — вирішили римляни, — він винен і засуджений на смерть, то пошлімо його в ув'язнення на острів Понтійський до підступних людей, яких Понтус залишив для великих збитків. Вони звикли не підкорятись нікому, то ж нехай він буде для них суддею. Може, він своєю злістю і суворістю приборкає їх. А що заслужить, те нехай і терпить. І послали його римляни на острів. Пілат і сам не знав, куди його посилають, то ж мусив думати і старатись, аби не загинути від тих підступних людей. Незабаром він став старостою на острові Понті, і його назвали Пілатом Понтійським.

Потім єрусалимський цесар Ірод Ідумейчик, пан дуже мудрий і хитрий, довідавшись через своїх послів про спритність і сміливість Пілата і про його приїзд, покликав до себе і віддав під його владу всю місцеву старшину. Після смерті Ірода Пілат, даючи римському імператору Тиберію* різні скарби, просив його, щоб той доручив йому все, чим володів Ірод в Єрусалимі*. Тиберій дозволив, Пілат пообіцяв за це кожного року давати данину різними речами і грішми. І від того часу аж до мученицької смерті Христа панував Пілат над євреями Єрусалима.

[Після смерті Ісуса Христа мудрі люди порадили Тиберію стратити Пілата]. Почувши про це, Пілат сам себе проштрикнув ножем. Довідавшись про загибель Пілата, Тиберій сказав: «О правда, він злою смертю помер від власної руки, яка не помилувала і убила [Христа], а ми ще б могли змилуватись над ним. Якщо ж він так зробив, то прив’яжіть йому до шиї великий камінь і вкиньте в річку, щоб і пам'ять про нього з шумом навіки згинула». Так і зробили. Євреї ж, радіючи, метали те смердюче тіло по воді, по повітрю й по землі, і були великі хмари, вітри, дощі і блискавиці, що аж люд дуже налякався. А потім римляни взяли те тіло і недалеко від Іордана-ріки* вкинули його в глибоку порожню криницю, звідки й тепер, як розповідають, виходять злі духи і багато зла творять людям. Так за несправедливий суд над Христом Пілат помер злою смертю, і пам'ять про нього з шумом на віки вічні згинула».

(Переклад зроблено за виданням: Перетц В.Н. Отчет об зкскурсии семинария русской филологии в Нежин 18-20 февраля 1914 г. — К., 1914. — С. 17-18, 20).

У пізніших переробках апокрифа «Ходіння Богородиці по муках» виразно проступають колоритні картини українського побуту:

Мука Каїнова і воїна того, що Ісуса Христа вдарив по обличчю рукою перед Аииою архієреєм, і інших воїнів, які катували Ісуса

«Бачить свята Богородиця те провалля глибоке, а в ньому люті звірі трьохголові крилаті, там же з ними люті птахи і мурахи й комарі, як орли, великі, шершні й оси незчисленні. А серед тих звірів двоє чоловіків, один великий, а другий малий, і багато з ними людей грішних мучиться. Люті звірі одні за ноги гризуть, другі крижі шарпають, інші звірі обвилися навколо [тіла], а птахи очі випивають, торгають, за ніч і за день двічі [їх] з'їдають, оголивши, обгризши тіло і жили витягують, тільки кістки залишаються. Там же недалеко є озеро животворне, жива вода. Ті птахи, з'ївши, обдзьобавши тіло і залишивши тільки кістки, летять на озеро до живої води і там купаються й набирають води тієї життєдайної на крила. Прилетять [вони] над кості ті, обтрусяться над ними, і в той же час тіло наросте. Й знову почнуть ті птахи їсти, шарпати двох чоловіків та інших грішників. Тоді крик тих грішників лунає на 300 миль [довкола].

Говорить свята Діва Марія: «Скажи мені, святий архангеле Михаїле, чим згрішили ці [люди]?» Відповідає Михаїл: «Слухай, святая Богородице. Бачиш того чоловіка великого? То син Адама Каїн. А другий, менший, то той, що Господа нашого ІсусаХриста вдарив по обличчю, аж той упав перед архієреєм Анною*. А інші, то ті, що катували й стерегли [його], заради цього так мучаться».

(Цитуємо за виданням: Франко Іван. Із старих рукописів. III. Мандрівка Богородиці по пеклі // Зібрання творів у 50-ти томах. — Т. 29. — С. 377-378).

XI — XII ст. На Русі після прийняття християнства з'являються переклади творів агіографії (гр. «святий» та «пишу») або житійна література. В агіографічному творі розповідається не про звичайну людину, а про святого, тому все його життя — це подвиг в ім'я християнства, гідний наслідування. Житія почали складатися як короткі розповіді про християнських мучеників (мартирологи). В IV ст. після визнання християнства офіційною релігією Римської імперії увага агіографіє зосереджується на образі активного діяча (подвижника, преподобного, святителя). Автор переповідає біографію героя від народження до смерті. Агіографи особливо активно використовують у житіях досвід попередньої греко-римської біографії, зокрема твори давньогрецького письменника та історика Ксенофонта (V-IV ст. до н.е.), давньогрецького письменника, історика, філософа I-II ст. Плутарха, римського історика I-II ст. Светонія та ін. Переходячи із одного житія в інше, загальні риси, яскраво виражені в тематиці і композиції, виробляли своєрідний канон, схему житійного твору. Компілятивність житій, запозичення різного характеру — обов'язкова риса цього жанру. Як літературний твір житіє складається з передмови, власне розповіді і своєрідного епілогу. В Київську Русь в основному були перенесеш не традиції тогочасної візантійської агіографії, а ранніх візантійських житій, що відзначалися простотою викладу.

В IX-X ст. жанр житій змінюється. Сановник візантійського двору Симеон Метафраст (X ст.) надає їм панегіричної спрямованості, вдосконалює стиль, прикрашаючи його вимислом і багатою фантазією. Художньо опрацьоване ним зведення житій стало зразком для пізніших агіографів.

Житія стали укладатися за традиційною схемою: коротка довідка про час і місце народження святого від благочестивих батьків, раннє чернецтво, успіхи на ниві духовного подвигу або втеча від світського життя (в пустелю, печеру...), аскетичні й проповідницькі подвиги, передсмертні видіння, «благочестива» смерть, посмертні чудеса і похвала святому. Житія входять до складу збірників двох типів: календарних і некалендарних. До календарних (в яких житія розмішуються в порядку днів пам'яті святих) належать Четьї Мінеї, Прологи, Торжественники, Соборники. До некалендарних — Патерики.

Існує два типи житій: короткі (проложні) й поширені. В коротких біографія святого викладається у вигляді стислого переліку подій. Поширені житія мають форму своєрідної повісті чи роману.

В Київській Русі були відомі житія найвидатніших християнських подвижників. Це житіє єгипетського подвижника Антонія Великого* — одна з найдавніших пам'яток перекладної слов'янської агіографії, написана Афанасієм Олександрійським в III-IV ст.; житіє засновника монастиря святого Сави в Палестині Сави Освященного, укладене Кирилом Скифопольським у VI ст., текст якого використав Нестор, укладаючи «Житіє Феодосія Печерського»; житіє Іоанна Златоустого, константинопольського патріарха, знаменитого оратора й християнського письменника, яке теж вплинуло на «Житіє Феодосія Печерського»; житіє Олексія чоловіка Божого, що знайшло відображення в українській драмі XVII ст. «Олексій чоловік Божий» та у віршах XVII-XVIII ст.; житіє Василія Нового, яке згадується в «Повісті временних літ», тощо.

Особливою популярністю користувалися жигія Миколая Мирлікійського (Миколая Чудотворця) — одного з найшанованіших в Україні святих, котрий, за переказами, був єпископом міста Мира в Лікії (Малій Азії) та Юрія Змієборця, культ якого був поширеним ще в Київській Русі.

Наводимо з житія Василія Нового уривок оповідання благочестивої стариці Феодори, яка прислужувала Василію про ходіння по митарствах душі померлого. Про все це розповіла ченцеві Григорію (учневі Василія) сама Феодора, з явившись Григорію після смерті уві сні. Видіння Григорія про митарства душі Феодори і про страшний суд — ці два епізоди були найбільш поширеними в Київській Русі. Саме ця есхатологічна частина використана в духовних віршах і драматургії.

Текст даємо за рукописом XVIII ст.; опублікований Іваном Франком:

«Коли ж наблизилось моє життя до кінця, і настав час розлучатися [душі] з тілом, побачила я силусиленну ефіопів, які стояли навколо мойого ліжка, їхні обличчя були чорні, як сажа і смола, очі, як розпечене вугілля, а вид їх був такий страшний, як і сама геєна вогненна. Так почали вони гамір і бешкет творити: одні ревли, як худоба і звірі, інші, як пси, гавкали, інші вили, немов вовки, а деякі, як свині, кувікали. Всі ж, дивлячись на мене, лютували, грозилися, шаленіли й, зубами скрегочучи, хотіли мене зжерти. [Вони] готували хартії, немовби чекаючи суддю, і розвивали звитки , в яких були описані всі мої злі діла. Тоді злякалась душа моя і була в страсі й трепеті великому. І не досить мені було скрути смертельної, але й тих страшних ефіопів грізний вид і [їхнє] шаленство були мені як друга смерть ще лютіша. Відводить очі мої сюди й туди, щоб не бачити їхніх страшних обличь, не чути їхнього крику, але не можу позбавитись їх, що тиняються повсюди, і нікому допомогти мені в такій біді. Зовсім знесилена побачила я двох світоносних ангелів Божих, які наближалися до мене в образі прекрасних юнаків, їхню красу неможливо описати словами. Обличчя їхні були пресвітлі, очі дивилися люб'язно, волосся на голові було біле, як сніг, і блищало, як золото. Одяг — немов блискавки, на грудях перев'язаний хрестоподібно золотими поясами. Наблизившись до моєї постелі, вони стали праворуч від мене, тихо поміж собою бесідуючи. Я, побачивши їх, зраділа серцем і веселими очима дивилася на них. Чорні ж ті ефіопи, побачивши [ангелів], здригнулися і відступили далі. Один світоносний юнак з гнівом звернувся до темних [ефіопів]: «О безсоромні, прокляті й похмурі вороги роду людського, чому завжди передчасно приходите до тих, хто помирає, і намовами страхаєте й бентежите кожну душу, що розлучається з тілом? Але не дуже радійте, тут ви не знайдете нічого, бо з нею Боже милосердя, і немає вам ні частини, ні жереба від душі цієї».

[Після цього] так розхвилювалися ефіопи, що крик і гамір стояв навколо. І почали вони показувати діла мої злі, від юності звершені, й говорити: «Нічого в неї немає злочинного? А ці гріхи чиї? Чи не юна зробила і це, і це?» Так мовлячи, стояли, чекаючи смерті. І це прийде смерть, як лев, рикаючи, дуже страшна, схожа на людину, але тіла не має, тільки складена з голих людських кісток. Вона носить різноманітні устрої, щоб завдавати мук: мечі, стріли, списи, барди, коси, серпи, рожни, пилки, сокири, тесаки, оскорди й інше невідоме начиння. Побачивши це, моя смиренна душа затремтіла від страху. І звернулись світлі ангели до смерті: «Чого зволікаєш? Поріши, не має бо юна багато тяжких гріхів».

І, приступивши до мене, взяла смерть малий оскорд і почала відсікати спочатку ноги мої, потім — руки, а далі, іншими знаряддями всі частини тіла мойого розслабивши, м'язи від кісток відділила. Зникли руки й ноги, і все тіло моє помертвіло, не можу й поворухнутись. Потім [смерть] взяла тесак і відсікла мені голову, і не могла я поворухнути головою, немов чужа юна мені стала. Після всього цього, приготувавши мені якесь питво і до вуст моїх піднісши, силою напоїла мене. Те питю було таким гірким, що душа моя не могла витерпіти і, здригнувшись, насильно вискочила геть із тіла. І відразу ж прийняли її світоносні ангели на свої руки. Подивилась я назад і бачу: тіло моє лежить бездушне, нечутливе і нерухоме, немов хто одяг знявши, кинув його і стоїть дивиться. Так і я дивилася на тіло своє, яке, немов одяг, скинула і дуже дивувалася».

(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. — Т. IV. — С. 179-181).

XI — XII ст. Поява на Русі старочеських житій князів Людмили і Вацлава (В'ячеслава), які набули значного поширення в нашій давній писемності. Особливо це стосується легенд про чеського князя Вацлава із слов'янського роду Стодоранів, який загинув у 929 чи 935 році від рук змовників, підісланих його братом Болеславом. Невдовзі після трагічної смерті В'ячеслава було написано житіє церковнослов'янською мовою (яке стало відомим у Київській Русі в XI ст.). У першій половині XI ст. житіє князя В'ячеслава перероблялось і доповнювалось на основі латинських легенд. У другій половині XI ст. в Чехії, можливо, в Сазавському монастирі було укладено друге житіє В'ячеслава церковнослов'янськоюмовою. За його основу взято латинську легенду мантуанського єпископа Гумбольда, написану близько 980 року на замовлення імператора Оттона II. Крім цих поширених житій, в писемності Київської Русі активно функціонували короткі житія В'ячеслава та його баби Людмили (з XII ст. вони входиш до складу раннього Пролога). Коли в кінці XI ст. греко-слов'янська традиція була замінена католицько-латинською, житія Людмили і В'ячеслава збереглися тільки в давньоруських списках і часткою в хорвато-глаголичній писемності.

Житія Людмили і В'ячеслава вплинули на твори Нестора «Чтєніє» про Бориса і Гліба та «Житіє Феодосія Печерського», на анонімне «Сказаніє» про Бориса і Гліба, на «Слово про Закон і Благодать» Іларіона.

Наводимо уривок з так званого слов'янського житія В'ячеслава, знайденого російським дослідником О.Х. Востоковим в одному з рукописів М.П. Рум'янцева (кінця XV — початку XVI ст.), яке було опубліковане в 1827 році, а в 1865 — перевидане І. Срезневським:

У Чехії жив князь Воротислав і його жінка Добромира. І було в них двоє синів і чотири доньки. Коли старшому В'ячеславу виповнилось 18 років, помирає його батько. Злі радники підбурюють В'ячеслава проти його молодшого брата Болеслава, який, нібито, змовившись з матір'ю, хоче його вбити. З іншого боку, вельможі Болеслава настроюють його проти В'ячеслава.

«І от настав день святого Еморама*, якому приніс обітницю святий В'ячеслав, і веселився він, дякуючи Богові. Тоді ж дияволи покликали Болеслава, радились з ним і підбурювали його проти свойого брата В'ячеслава, як раніше жиди проти Христа. І було тоді освячення багатьох храмів в багатьох містах. В'ячеслав же подорожував по різних містах і заїхав в Болеславове місто. В неділю ж була служба в честь Козьми і Даміана* і, послухавши літургію, В'ячеслав хотів повернутись додому в Прагу, але Болеслав зупинив його. Благаючи В'ячеслава залишитись, він сказав: «Як хочеш поїхати? У мене є пиво непочате». В'ячеслав не суперечив братові і не поїхав додому, а, сівши на коня, почав розважатись і веселитись разом з своїми друзями у дворі Болеслава. Тоді ж, думаємо, у дворі В'ячеслава попередили, що Болеслав хоче вбити його. Та він не йняв тому віри, і вручив свою долю в руки Божі. Тієї ж ночі зійшлися ратні люди в Гнівисин двір, викликали сюди Болеслава і зібрали тую злую, неприязну раду. Як до Пілата зібрались, на Христа замисливши зло, так і ці злії пси, подібно до тих, радились, як погубити господина свойого. І вирішили [вони] так: піде на заутреню, тоді й піймаємо його. Вранці задзвонили до утрені. В'ячеслав, почувши дзвін, промовив: «Слава тобі Господи, що дав мені дожити до ранку». І, вставши, пішов на службу. В воротах його зустрів Болеслав. В'ячеслав же, роздивившись, сказав: «Добрий був вечір, пане». Прихилився диявол до вуха Болеславового, озлобив серце його, і той вийняв меч і відповів: «Так. [А зараз] хочу тобі ще краще зробити», — і вдарив його мечем по голові. В'ячеслав же обернувся й вигукнув: «Що ти надумав?» Схопив його [В'ячеслав], кинув [на землю], впав на нього й промовив: «То ти Бог, брате». [Тоді] прибіг Тіра і вдарив у руку [В'ячеслава]. Той пустив брата, а сам ринувся до церкви. Два ж дияволи Честа і Тіра вбили його в князеві ребра мечем. І помер В'ячеслав, «Господи, в руки твої вручаю душу мою!»

Разом з князем у тому ж місті було вбито мужа Мстіну, а інші воїни втекли. Одних убили, інші розійшлися по різних землях. І отроків його побили, і духовенство пограбували й вигнали міста. А жінок побитих мужів віддали за інших Та найжахливіше, що вони зробили — це вбили князя свойого. [Після всього] Тіра запропонував: «Ходімо на княгиню, то однораз розправишся з братом своїм і матір'ю своєю». На що Болеслав йому відповів: «Нікуди вона від нас не дінеться, ще встигнемо». В'ячеслава ж розсікли на шматки і пішли геть, не похоронивши.

Крастій же, піп, узяв [його тіло], поклав перед церквою і накрив плащаницею. Почувши про вбивство свойого сина, прибула мати [В'ячеслава] і почала його шукати. А побачивши, припала до його серця і, плачучи, почала збирати докупи те, що залишилось від тіла її сина. Зібравши ж, не посміла [вона] віднести його в свій дім, але звеліла в хаті поповій помити, одягнути й серед церкви покласти. Налякана смертю свойого сина, мати [В'ячеслава] втекла до хорватів: страшно їй стало ходити під чужою рукою, яка її не потерпить».

(Переклад зроблено за виданням: Востоков А.Х. Филологические наблюдения / Изд. И. Срезневский. — СПб., 1865. — С. 94-95).

XI — XII ст. Поява Четьїх Міней («Місячних читань»), календарних збірників, призначених для повсякденного читання. До складу Четьїх Міней входять житія святих, сказання, легенди, слова, повчання, що розміщені за місяцями відповідно до днів пам'яті святого. Збірники формувалися у Візантії в IX ст. На відміну від Прологів, до складу Четьїх Міней входили поширені житія. В 1684-1705 роках український письменник, проповідник і церковний діяч Димитрій Туптало* уклав 4-томне зведення «Книгу житій святих» — Четьї Мінеї. Це видання згодом стало одним з найпопулярніших в Україні і перевидавалось до XX ст.

XI — XII ст. В Київській Русі з'являються перекладені з грецької мови Патерики (від лат. — «отець») — збірники повчальних легенд про ченців-відлюдників, які прославились аскетизмом і благочестивими подвигами, а також їхніх напучувальних висловлювань. Грецькі й латинські патерики рано набули популярності в Київській Русі. На відміну від житій святих (своєрідних біографій), в патерикових легендах розповідається про окремі найцікавіші повчальні й розважальні епізоди з життя ченців і пустельників. Більшість вчених вважає, Що найраніше з грецької на слов'янську мову було перекладено Скитський патерик (можливо, самим Мефодієм в Моравії чи Паннонії у 80-ті роки IX ст.). Значну частину Патерика займає систематичне зібрання «Висловлювань отців» — антології оповідань про єгипетських відлюдників і коротких висловів, що виникли серед єгипетських ченців у IV-V ст. Систематичним зібрання називається тому, що весь його матеріал викладено за рубриками, які відповідають чернечим доброчинностям.

Сннайський патерик, очевидно, був перекладений в Болгарії на початку X ст. Основа патерика — створений на початку VII ст. «Луг духовний» візантійського письменника Іоанна Мосха, що виник після його подорожі по монастирях Палестини, Сирії*, Єгипту, Самоса, Кіпру, Риму. В 1628 році був надрукований у Києві під назвою «Лимонар сиріч цвітник».

Римський патерик — це перекладені з грецької мови «Діалоги» папи римського Григорія Великого (Григорія Двоєслова, VI ст.)*. Твір написаний у формі діалогу між самим Григорієм і дияконом Петром, а йдеться в ньому про подвиги італійських ченців. У VIII ст. «Діалоги» було перекладено з латинської на грецьку мову, а слов'янський переклад зроблений в кінці IX — на початку X ст. учнями Кирила і Мефодія. В основу Азбучно-Єрусалимського патерика покладено абетково-анонімне зібрання «Висловлювань святих отців», що сформувалося на IX ст. Збірник складається з абеткової частини (в якій оповідання й висловлювання викладено за грецькою абеткою), анонімної (матеріал викладено за рубриками доброчинностей) і додаткової. Перекладений учнями Кирила та Мефодія на початку X ст. Єгипетський патерик називається ще «Сказання про єгипетських чорноризців». Патерик сформувався на основі «Історії єгипетських ченців» — розповідей про подорож ченців по єгипетських монастирях в кінці IV ст. і «Лавсаїка» ранньовізантійського письменника Палладія, єпископа Єленопольського (в Малій Азії), укладеного близько 420 року. «Лавсаїк» — це зібрання легенд про подвижників Єгипту, Близького Сходу. Слов'янський переклад зроблено в X ст. Патерикові легенди були одним із джерел «Ізборника» 1076 року, Прологу, зразком для укладення «Києво-Печерського патерика».

У болгарській та українській давніх літературах значного поширення набув так званий Зведений патерик, до складу якого входять твори з Синайського, Скитського, Азбучно-Єрусалимського і Римського патериків. Сюжети патерикових розповідей використали в своїй творчості Людовіко Аріосто, Джек Лондон, Анатоль Франс, Микола Лєсков, Лев Толстой.

Наводимо приклад легенди із Зведеного патерика:

Про черницю, котра виколола собі очі заради кохання юнака

«До цієї повісті можна додати й іншу, яку розповів той самий чернець. Коли я був в Олександрії, — сказав він, — то почув таке. Одна черниця сиділа мовчки в своїй келії і, турбуючись про своє спасіння, в постах тяжких і пильнуванні перебувала й милостиню бідним роздавала. Ненавидячи добро, диявол не терпів цих доброчинностей і зло заподіяв проти неї: розпалив в одного юнака любов бісівську до неї. Юнак блукав під будинком черниці. Коли ж черниця хотіла вийти з дому свойого і в церкву піти на молитву, не відставав молодик, бентежачи її. Говорив до неї слова непристойні та сороміцькі, і дуже натерпілася черниця від юнака того і не могла вийти з дому.

Одного разу послала черниця служницю свою до юнака сказати: «Прийди, бо хоче госпожа моя бачити тебе». Він же, радіючи, прийшов, бо думав, що одержить бажане. Черниці сиділи й пряж. І сказала дівчина юнакові: «Сідай». А коли той сів, промовила до нього: «Во істину, ти, господине і брате мій, скажи, заради чого ти ображаєш мене і не даєш мені змоги вийти з дому?» Відповів їй юнак: «Повір мені, госпожа моя, що я дуже люблю тебе. І коли бачу тебе, то ввесь наче у вогні буваю». Вона ж до нього мовить: «І що доброго бачиш ти в мені, коли любиш?» Юнак каже: «Очі твої бачу і бентежусь». Дівчина ж, почувши, що очі її спокушають юнака, вдарила веретеном, яке тримала в руках, і виколола свої очі. Побачив юнак, що заради нього черниця виколола очі, умилився і пішов у скит. І став благовірним ченцем».

(Переклад зроблено за виданням: Николова Светлина. Патеричните разкази в българската средновековна литература. Приложения. — София, 1980. — С. 340-341).

XI — XII ст. Редагування на Русі візантійської Хроніки, укладеної Іоанном Малалою (гр. «ритором»), антиохійським кліриком (близько 491-578), у вісімнадцяти книгах якої викладено всесвітню історію з найдавніших часів до візантійського імператора Юстиніана (563-573). Хроніст переповідає античні міфи, біблійні сказання, легендарні історії Ассиро-Вавилонії*, Єгипту, Греції,

Риму та Візантії. Увагу давньоруських книжників привертали оповідання, засновані на грецьких міфах (про боротьбу богів з гігантами, про Зевса* і Крона*, Семелу*, Іо*, Персея*, Едіпа*, Гармонію* і Діоніса*, Орфея*, Леду*, Дедала* та Ікара*, Тесея* й Аріадну*), оповідання про Троянську війну, про македонських царів і початок Риму, наступників Олександра Македонського, Юлія Цезаря*. В трьох книгах (з вісімнадцяти) Хроніки Малали викладаються античні міфи, а ще в одній детально розповідається про Троянську війну. Історія у викладі Іоанна Малали постає як ланцюжок історичних анекдотів, легенд, біографій. Хроніст постійно намагається переконати читача в істинності своєї розповіді, посилаючись на авторитетні джерела. Саме завдяки цьому твору наші давні читачі ознайомились з античними міфами, троянським епосом, цікавими розповідями про видатних осіб І незвичайні події. В цілому виклад Хроніки досить цікавий, але досягається це не майстерністю розповіді, а фантастичністю самих сюжетів. Уривки з перших книг Хроніки знайшли відображення в «Повісті временних літ» (за Іпатіївським списком), «Галицьке-Волинському літописі». Вперше Хроніку видав В.М. Істрін у 1897-1915 роках.

XI — початок XII ст. На Русі стає відомим «Шестоднев» Іоанна, екзарха* Болгарського (друга половина IX — перша третина X ст.) — енциклопедичний трактат природничо-богословського змісту. В ньому викладаються і тлумачаться християнські уявлення про створення світу за шість днів. Твір укладено на основі Шестодневів єпископа Кесарії Кападокійської Василія Великого і Северіана, єпископа Гевальського (IV-VI ст.). Автор доповнив його уривками з творів Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна*, Григорія Богослова, Григорія Нісського. Крім того, взяв відомості з творів античних філософів: Арістотеля*, Демокріта*, Фалеса*, Платона*. «Шестоднев» складається з пролога (передмови), в якому викладено мету твору, короткого змісту й шести слів на кожен день творення. З літературною майстерністю Іоанн намагається описати й пояснити різноманітні явища природи, будову неба і Землі, світил, особливості різноманітних мінералів, властивості птахів та звірів, походження людини, дати доступні на той час географічні відомості. Автор критикує теорію самозародження світу і вважає, що світ створено «промислом» Божим. Як і в інших Шестодневах, тлумачення Іоанна грунтувались на християнській символіці і часто супроводжувались фантастичними домислами. Та все ж автор захоплюється і дивується мудрим устроєм світу. Це — гімн світу, природі й людині, задля якої все це й створено. Завдяки цій книзі болгарська й інші слов'янські літератури збагатились своєрідним природничим збірником. Мотиви «Шестоднева» були дуже популярними як у пізнішій українській літературі, так і в прикладному мистецтві.

Автора вражає краса і гармонія навколишнього світу:

«Радість не знає труда і відрощує крила. І як не хочуть радіти ті, що розуміють заради кого небо сонцем і зірками прикрашене, заради кого прикрашена й земля садами, дібровами й квітами і горами увінчана, заради кого море і ріки і всі води наповнені рибою, заради кого був приготований рай і царство [небесне]?..

Дивуюсь я і тому, як не вичерпується повітряне єство, коли стільки людей і безсловесних тварин дихають безперервно, і стільки сонячних променів, таких гарячих, проходять крізь нього. До того ж існують ще й місяць та зорі. Чудо з чудес! Та посмію сказати, шо немає тут ніякого чуда. Адже, коли Бог творить, нам не дивуватись пристало, а хвалити й славити його. Бо він з легкістю творить все, що йому треба. В творіння ті Бог вклав достатню силу, щоб вони існували так довго, скільки Він визначив. Тому й земля залишається такою, якою була спершу створена, і море не маліє і не збільшується. І повітря, як спершу прийняло своє єство, так досі й залишається. І сонце не може розтопити небесну твердь, і водна твердь не розлилася, але перебуває в тому стані, якого надав їй Творець. І протилежне за природою — мокре й сухе, холодне й тепле — поєднав Творець воєдино заради згоди. Бачачи кожне з творінь окремо: сонце, то з півночі, то з півдня, то посередині неба, місяць, що росте й старіє, зірки, які сходять і заходять, час жнив і посіву показуючи, а мореплавцям бурю й затишшя сповіщаючи — бачачи все це, мій пане, ми возвеличуємо Господа, який їх створив. Через видиме ми пізнаємо невидиме».

(Переклад зроблено за виданням: Екзарх Йоан. Шестоднев / Перевод от старобългарски, послеслов и коментар Николай Цв. Кочев. — София, 1981. — С. 39, 42).

XI — початок XII ст. В Київській Русі з'являються Індекси заборонених книг — запозичених з Візантії списків літературних творів, які не схвалює та чи інша церква. Це — один із засобів церковної цензури, що постав з потреби розмежувати канонічні (дозволені церквою) і неканонічні (заборонені церквою) пам'ятки писемності та апокрифи. Найраніші індекси з'являються в апостольських постановах, у правилах Лаодикійського собору (343 року), у творах отців церкви — Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова, Афанасія Синаїта. Перший відомий нам перелік, в якому всі біблійні книги поділені на три частини: істинні, ті, що не належать до істинних, і апокрифічні, міститься в «Ізборнику Святослава» 1073 року. Виникнення вітчизняного індексу пов'язують з митрополитом Кіпріаном (XIV ст.). Друковані індекси з'являються у виданнях Номоканону* (Київ, 1620, 1624, 1629) і в так званій «Кириловій книзі» (Москва, 1644).

XI — початок XII ст. Редагування на Русі болгарського перекладу «Мук Дмитрія Солунського» - грецького мартирія (оповідання про муку і смерть християнського героя). Присвячений він популярному святому Димитрію Солунському, який постраждав за віру при імператорах Діоклетіані і Максиміліані (початок IV ст.) в Фесалоніках, другому після Константинополя місті Візантійської імперії. Культ Димитрія Солунського став дуже популярним і в Київській Русі. Він був патроном сина Ярослава Мудрого Ізяслава, Всеволода Велике Гніздо* та ін. На честь його споруджувались храми і монастирі, писались ікони. Пам'ятка вплинула на формування «Сказання» про Бориса і Гліба та на шкільну драму.

XI — XII ст. Переклад з грецької «Історії Іудейської війни» Йосифа Флавія (37 чи 38-95 роки н.е.) учасника повстання проти Риму, який пізніше перейшов на бік римлян. У творі викладено події від 173 року до н. е. до 73 року н.е. — часу розгрому Іудеї та зруйнування Єрусалима Римською імперією. Пам'ятка написана не раніше 75 року і не пізніше 79 року н.е. і складається з семи книг, до яких додана передмова. «Історія Іудейської війни» відзначається майстерністю й оригінальністю. Перекладач творчо працював над текстом, скорочуючи багатомовний грецький текст, а іноді доповнюючи його. За своєю лексикою, фразеологією і ритмікою переклад близький до оригінальних давньоруських творів дружинного епосу, зокрема «Слова о полку Ігоревім». Пам'ятка дійшла до нас у великій кількості списків XV-XVIII ст. Найповніший міститься у Віденському хронографі XVI ст. (із Супрасльського монастиря). Зберігається в науковій бібліотеці Литовської Академії наук (м. Вільнюс).

Наводимо уривок з твору:

Елеозор, іудейський воєвода, звернувся до захисників м. Масада із закликом не віддавати місто римлянам, краще прийняти смерть, аніж втратити свободу. Але не всі воїни були готові покласти своє життя за свободу вітчизни. І тоді Елеозор знову звернувся до них: «О мужі! не зрозуміли ви істини. Мислив про вас як про свободолюбців, що воліють краще вмерти, аніж жити під [гнітом] іноплемінників. Ви ж маєте мужні серця, а злякались позбавлення напасті великої, і недостойно вам зволікати або чекати радників. Ми бо, скільки усвідомлюємо себе, покарані божественним законом отчим тому, що життя — це напасть людині, смерть же дає душам свободу [і] посилає їх до своїх чистих місць, де без старості вони там перебувають. Оскільки душі в тілі, як зв'язані, бо тілесної старості наповнені, а тому вони мертві. Смішним виглядає прилучення божественного і безсмертного духу до смертного і земного тіла. Чи багато може душа, поєднана з тілом? Коли ж [душа] звільниться від земного тяжіння і злетить знову на своє місце, до божественної сили доторкнеться, ніким не гнана і не видима людськими очима, [тоді вона стає], як Бог. Поки [душа] в тілі, доти [вона] невидима є. Входить бо в нього невидимо і виходить також невидимо. [Сама ж] єством своїм нетлінна, а тілу дає переміну. Коли входить в нього, тіло живе й цвіте, а коли виходить — усихає і вмирає. Притча ця у сні з'являється. Як тіло засина, душа без заколоту солодкий спокій має, безтурботна бесідує з Богом, за єством своїм подібним до неї, і багато пророкує про майбутнє».

(Переклад зробено за виданням: Мещерский Н.А. История Иудейской войньї Йосифа Флавия в древнерусском переводе. — М.— Л., 1958. — С. 460).

XI — XII ст. Переклад «Олександрії» — розповіді про життя і героїчні подвиги давньогрецького полководця і державного діяча Олександра Македонського (356-323 роки до н.е.). Авторство твору приписувалось грецькому історику Каллісфену, який супроводжував македонського царя в поході на Схід проти персидського царя Дарія III Кодомана (336-330 роки до н.е.). Але він не міг бути автором роману, бо ще до закінчення походу в 327 році був звинувачений у змові проти Олександра і страчений, а в творі розповідається про останні дні царя. Тому твір іноді називають «Олександрією» Псевдо-Каллісфена. За жанром — це. типова воїнська повість. У ній викладена вигадана біографія Олександра Македонського, починаючи з його народження не від батька Філіппа, а від єгипетського царя — чарівника Нектонава, перших дитячих подвигів і до війни з перським, царем Дарієм, перемоги над індійським цареу Пором і завоювання Індії — аж до смерті. І «Олександрія» насичена численними фантастичними картинами та образами (розповіді про людей-велетнів, про безголових людей, про дивовижних звірів і птахів, про розкішні сади Семіраміди країну амазонок, про дерева, що пророкували майбутнє, земний рай). Вона вдома в багатьох перекладах і переробках на Заході і на Сході. Це — «Історія про битви Олександра Македонського» апхієпископа Леона Неаполітанського X ст., Поема про Олександра провансальського поета Альбераха (Обері) із Безансона XI ст., «Олександреїда» французького латиномовного поета Вальтера Шатільйонського XII ст.; «Шахнаме» перського і таджицького поета Фірдоусі X- XI ст., «Іскандернаме» арабського поета Нізамі XIII ст., «Вал-Іскандер» узбецького поета Навої XV ст. тощо. В Київській Русі набула поширення «Олександрія», що входила до складу Хронографів або витягів з них, мабуть, тому, що сприймалась як історичний твір. Називається вона хронографічною. В Україні «Олександрія» існувала в багатьох списках і переписувалась до XIX ст. Українські редакції твору видав Степан Гаєвський у 1929 році.

В «Олександрії» так розповідається про знамення, які побачив батько Олександра, македонський цар Філіпп перед народженням сина, і про саме народження дитини:

«Перегодом сидів Філіпп на своєму царському місці, а навколо блукало, дзьобаючи корм, всіляке птаство. І раптом сіла птиця на коліна до царя Філіппа й знесла яйце. І скотилося воно з колін на землю й розбилося. Із яйця ж виповзло маленьке гадюченя і кілька разів обповзло біля шкаралупи, знову намагаючись залізти туди, звідки з'явилося. І засунуло голову в шкаралупу й здохло. Занепокоївся цар Філіпп і покликав до себе якогось Антифона, тлумача знамень, і розказав йому про те, що сталося. І, надихнутий Богом, сповістив йому тлумач знамень:

- Царю! Буде в тебе син, який обійде весь світ, всіх покоряючи своєю силою, і, повертаючись у царство своє, помре замолоду. Бо гадюка — символ царя, яйце ж, звідки виповзла юна, подібне до світу. Обійде весь світ, і, намагаючись повернутись туди, звідки вийшов, помре, не дійшовши до того місця.

Розтлумачив знамення Антифон і, одержавши винагороду, залишив царя Філіппа.

І коли настав час пологів Олімпіади (дружини Філіппа, матері Олександра. — М. С), почала мучитися юна, сівши на лаву, на якій народжують жінки. А Нектонав (чаклун. — М.С.), який був біля неї, розрахувавши рух зірок небесних, умовляв її, Щоб вона не поспішала народжувати і, підкоривши чарівною силою земні стихії, дізнався, що чекає її, і сказав:

- Жінко! Кріпися, подолай єство своє: якщо зараз народиш, то пустиш на світ раба й бранця.

Знову металася жінка від болю і вже не мала сил переборювати страждання, але Нектонав сказав:

- Жінко, потерпи трохи: якщо зараз народиш, то пустиш на світ нікчему й жебрака.

І, втішаючи притчами й лагідними словами, напучував він Олімпіаду. І чаклував, не даючи їй розродитися. І, знову озирнувши рух зірок і стан земних стихій і побачивши, що над світом, посередині небесного склепіння, розлилося якесь сяйво, ніби сонце досягло зеніту, гукнув до Олімпіади: — Час, поклич чадо своє! І сам звелів їй, щоб народила, і сказав: — Отепер народиш царя й володаря світу».

(Цитуємо за виданням: Олександрія (уривок) / Переклав Микола Сулима // Давня українська література. Хрестоматія / Упорядкування, передмова та коментарі М.М. Сулими. — К., 1991. — С. 400).

XI — XII ст. Укладення в Київській Русі «Девгеніевого діяння» — прозового переказу грецькомовного епічного сказання X ст. Візантійське джерело невідоме, до нас дійшли лише списки XVI-XVII ст. грецької поеми, що відбиває пізню обробку цього сюжету. А давньоруська версія відображає давніший варіант поеми. У творі розповідається про боротьбу греків проти сарацинів та про подвиги воїна-богатиря Дігеніса Акріта. Акрітами називали воїнів-прикордонників, які охороняли кордони Візантії від нападників. Вони славились своєю силою й хоробрістю. В давньоруській обробці він називається Дігенісом, що означає «двоєродний» (його батьком був поганин, сарацинський емір, а матір'ю — християнка, грекиня царського роду). Розповідь побудована за канонами героїчного епосу, де переважають узагальнення, традиційність ситуацій, гіперболізм. Тут не може бути й мови про характер героя, мотивацію чи психологічну зумовленість його вчинків. Девгеній змальований як епічний герой, який у дванадцять років володіє мечем, у тринадцять — списом, а в чотирнадцять — перемагає диких звірів на своєму першому полюванні. Наділений надзвичайною силою, він убиває за один заїзд двадцять тисяч воїнів ворогів, перескакує ріку, обіпершись на древко списа, проявляє небияку сміливість при викраденні своєї нареченої Стратигівни. Твір перегукується із «Словом о полку Ігоревім» і «Галицько-Волинським літописом». Повість про Девгенія була популярною в часи Київської Русі і пізніше, коли в ній проявились рисилицарського роману. На думку Івана Франка, твір вводить нас у світ середньовічного романтизму, перших хрестових походів з їх культом дам і сентиментальною любов'ю, хоч усе тут ще визначається примітивністю. Пам'ятка дійшла до нас у пізній фольклоризованій переробці і збереглася лише у списках XVII-XVIII ст.

Невідо