Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





ВИНАХІДЛИВА МАДЯРСЬКА ПРОПАГАНДА


Як хортіївські пропагандисти побачили, що маса їх неграмотних летючок зістає без жодних наслідків — деякі навіть викликають сміх — взялися ще до одного роду пропаганди: біля Реміт, в лісах й інде, їх агенти й терористи переносять, розкидають або таки селянам доручають невеличкі, 3—4 кілограмові пакунки, запаковані в грубому папері з надрукованими мадярськими барвами та грубим написом: "Братіям русинам братія мадяри". Таку одну посилку принесли нам селяни із Шарду.

Розчиняємо: є там трохи муки, біля півкілограма фасолі, четверть кілограма сала, двадцять декаграмів сочевиці, трохи цукру, а навіть 10 декаграмів солі, неначе б у нас солі не було... Угорщина двадцять років їсть недосолену кашу із-за браку солі, а ми солі стільки маємо в наших солотвинських копальнях, що можемо засипати цілу Угорщину. І муки маємо, і сочевиці, і цукру, все маємо! Ці пакуночки селяни відносять на жандармську станцію, не приймають їх від наших ворогів. На одному із таких подарунків вичитуємо текст, написаний селянською рукою:


За мадярську солонину

не продамо Україну...

За їх цукор, за фасолю

ми не підемо в неволю!...


Браво! Правильно! Хай буде благословенна та рука, що це написала, і той селянський мозок, що це видумав!



ЧЕСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ ПРХАЛА ТРЕТІМ МІНІСТРОМ


Дня 16/1 1939, слухаючи вісті празької радіовисильні, ми остовпіли: президент федерації, Гаха, іменував за третього міністра Карпатської України чеха, генерала Прхалу... Є це провокація проти нашого населення, є це порушення наших автономних прав.

Зразу другого дня в Хусті відбулися величезні демонстраційні збори проти іменовання міністром чеха Прхалу. Досить було одної летючки, і збіглося сім тисяч учасників, щоб запротестувати проти цієї нечуваної сваволі. Це поступовання Праги обурило ціле українське населення Карпатської України. Національна Рада послала міністрам до Праги телеграми протесту.

Вся Карпатська Україна гостро запротестувала проти нарушення своїх прав. Масові збори в Бичкові (10.000 учасників), в Тересві (6000), в Драгові (3000), в Рахові (8000), в Ясіні (12.000), в Богдані (7000), в Квасах (4000), у Воловому (12.000), в Перечині, в Довгім, в Білках, у Верецьках, в Великому Березному — по всій країні масові протести.

Врешті прибув до Хуста і генерал Прхала, і то... в супроводі панцирних авт з кулеметами... Один броневик спереду, другий іззаду.

Чеська преса, підсилена іменованням міністра чеха, починає писати провокативно, А чеські шовіністи ходять по вулицях, а навіть накидуються на українців. Біля пошти в Хусті напали на наших хлопців та їх на кров побили.

Дня 20/1 1939 раннім поїздом прибуло з Гуцульщини біля вісімдесяти ясінських гуцульських парубків стерегти уряд. Ми вважаємо, що це більш для декорації, ніж для оборони.

Десь около десятої години перед полуднем прибув автомашиною генерал Прхала в супроводі кількох офіцерів. Перед головним входом стояла з двох боків мальовнича гуцульська почесна сторожа, здоровила генерала своїми топірцями. Уряд вітав його, не як міністра, але як генерала федеративної армії. Він повинен зрозуміти, що співпраця з ним, як з міністром не є можлива, бо все населення вимагає іменувати третім міністром свою людину.

Цікаво, що на це урочисте прийняття згодом Прхала в Празі поскаржився, мовляв, його у владному будинку в Хусті прийняли якісь "горске збойніці се ескерами" (гірські розбійники з сокирами).



ЗАКЛИК УРЯДУ К. У. ДО ВСІХ УКРАЇНЦІВ


Чеське урядництво мусило мати добрі інформації, бо масово покидали свої посади. Продавали речі, об’єкти або залишали на пропаще і виїжджали в історичні чеські землі, адже словаки відкрито агітували за сепарацію від чехів. Єдина тільки жандармерія, фінансова сторожа і чеське військо, яке стояло під командою, не покидали свої місця.

Виринуло питання перед урядом К. У., як повести адміністрацію без чеського урядництва. Тоді уряд опублікував відозву до всіх українців в Європі, приїжджати в Карпатську Україну...

Це, на мою думку, був мильний крок, бо на Карпатську Україну почало напливати стільки люду зі всіх сторін, що не можна було для них забезпечити ані харчі. З Галичини, Буковини прибували днями й ночами юнаки, навіть неграмотні, все те треба було кудись примістити. Для інтелігентів знайшлася робота, але селянські хлопці тинялися по вулицях. Деякі з них попалися на підрядні місця в урядах, деякі стали поліцайтами, жандармами, а решту збили у барак за містом і там годували.



ВЕЛИЧЕЗНА МАНІФЕСТАЦІЯ. ПОБАЛАМУЧЕНА ІЗА


Готуємо маніфестацію, яка заповідається величавою. 22 січня 1939 від самого ранку поїзд за поїздом вбігає в хустську станцію, українське населення спішить до Столиці. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Сотні, тисячки возів, велосипедів, легкових машин заповнили бічні вулиці. Наші регіональні, а навіть червоні прапори розвішені по домах, всюди маком цвіте. Зразу можна розпізнати після національних костюмів: Гуцульщина, Волівщина, Севлющина, Ужгородщина, навіть поприїжджали люди з Середнянщини, Ужанщини. Народу суне зі всіх напрямків. Саме Волове послало аж трьома вантажними автами своїх заступників, щось понад двісті людей. Нехай вороги бачать, що народ підтримує свій автономий уряд.

Біля десятої години сформувався величавий похід, десятки оркестрів вигравало українські походові пісні, і похід рушив вулицями на площу. Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Славні руїни хустського замку ще не бачили стільки народу вкупі. Збори почались. Про Прхалу не згадуємо ані словом, щоб не нарушити достойність цієї могутньої маніфестації.

Тільки що збори закінчились, волівські грузовики повертаються назад додому, бо ізяни можуть в темноті наробити якоїсь несподіванки. Іза, одинока Іза, являється як виродок з поміж інших українських сіл, робить якийсь чудернацький спротив. Зранку переставала по дорозі походуючих, доходили чутки, що напали на горінчан, повстала між ними бійка. Селяни з Нанкова, що взяли напрям на Ізу, мусили вертатися полями, а інші, слабші, групи приневолені були обходити це гаряче гніздо.

Ще ми не встигли сісти до столу щось перекусити (бо зранку на ногах), як прийшли тривожні вісті, що волівські грузовики лежать в ярку, учасники маніфестаційних зборів побиті на жах, а навіть є і мертві. Біжу на жандармерію, звідки вислано поготівлю. З різних джерел довідуємося, що прхалівцями збаламучені ізяни зробили напад. Ще вчора розагітували Ізу, збиралися навіть на демонстрацію до Хуста, щоб гучно привітати "русскаво генерала Прхалу". Хочу конче знати, хто вбитий, а хто ранений, бо на тих автах везуться і мої три рідні брати... Опісля привозять до лікарні раненого Тарковича, брата колеги-редактора, якому вибили око...

Комендант ізької жандармерії, чех, знав про напад, а навіть є підозріння, що його він сам і підготував, бо звідки могли бути в напасників ручні гранати? Коменданта зразу наш уряд суспендував.

Подібні напади сталися і в Королеві над Тисою. Суспендовано і тут коменданта жандармерії, чеха, а на його місце призначено гуцула Щорбея, якого чехи за його українство вижерли з посади.

Події в Королеві та в Ізі зробили серед нас велику констернанцію. Чехи демонстрували дотепер кокардами, а тепер — здається — перейшли в наступ. Прхаліада розвивається буйно і шалено.

За бійку в Ізі та за інцидент в Королеві летить із посади краєвий командир жандармерії, полковник Віт, хоч він був одним із тих чехів, які справді хотіли бути лояльними.

Запросив мене до себе надрадник д-р Павлюх, що веде міністерство внутрішніх справ. Просить від мене інформації за бувшого мого шефа-директора Баку, який має стати краєвим командиром жандармерії.

Я остовпів. Може, ніхто не знає так того пана, як я, що з ним працював в одній канцелярії повних чотирнадцять років. Він уважається, так би мовити, зятем Волошина. Волошини були бездітні і взяли вони до себе на виховання хресницю, доньку о. Фленька, панну Магдалену. В р. 1918 Вака ще був капітаном чехословацької армії, яка перша замарширувала до Ужгорода. Познайомився з дівчиною і побралися. Незабаром залишив військо, став директором страхкаси "Бескид", де і я працював. Баку я знав, як запеклого чеського шовініста, україножера. Проти українців відкрито не виступав, вже і з огляду на Волишина, але всю злість виливав на мене, навіть денунціював мене на поліцію, мовляв, я проваджу українську іреденту.

Коли Волошин записав свій поверховий дім на сироти в Ужгороді, то Вака Волошина назвав ненормальним. Кілька разів був я у Волошина і хотів подещо сказати проти Ваки, але з уст Волошина почув я самі хвальби і я подумав: не пхай пальці в двері, і замовчав. Протягом 14 років я у Волошина скаржився на Баку тільки один раз, коли справді "жер мені печінки".

Вака мав одну добру рису і тим відрізнявся від інших чехів; хоч сам і був грошолюбом, відносно чужих грошей був надзвичайно акуратним, точним, каси мав різні та всі мав у найбільшому порядку. В інституції, яку вів, був до безкрайності ощадний, ми навіть канцелярські потреби купували собі за власні гроші. Був педант. Він стеріг майно Волошина, очевидно думаючи, що колись воно залишиться йому. Баку не злюбив жоден українець і тому ми страшно здивувалися, що цю фальшиву людину Волошин вибрав і поставив на чоло нашої жандармерії. Ми боремося за те, щоб жандармерія попалася до українських рук, а тут нещасна протекція і родинні впливи довели до того, що шефом української безпеки має стати україножер... З капітана вистрибнув зразу на підполковника і обняв краєву комендатуру української жандармерії.



НАШІ АМЕРИКАНСЬКІ БРАТИ


Протягом сотні років закарпатські українці шукали долі в Америці. Є їх там стільки, як і вдома. Вони ніколи не забувають за свій "старий край" і завжди нам чимось допоможуть. Коли після першої світової війни ми в Ужгороді закладали Підкарпатський Банк з акц. капіталом п’ять мільйонів чеських корон, то головну, більшу, часть акцій закупили наші американські браття. Навіть першого губернатора, Жатковича, вони нам послали.

А тепер професор мінсевського (Америка) університету, українець Олекса Неприцький-Гроновський купив у Хусті гарний партеровий дім для американсько-українського товариства. Він сповіщає, що наші американські земляки рішили посилати в Карпатську Україну посередництвом Червоного Хреста пакунки з потрібними речами, головно одягами. Цими днями вже надійшло 117 великих пакунків, деякі з них важать і по 350 кілограмів. Є в них одежа, взуття, білизна та шкіра на черевики. Це значить, що майже на кожного українця в Карпатській Україні припадає по одному костюму. Професор організує кампанію на збірку медичних приладів, інструментів, ліків та інших запасів для обслуги лікарень. Організація наших американських земляків переводить і грошову збірку, а весною прибуде до нас перша гуртова прогулька в числі кілька сот осіб.

Українська солідарність проявляється по всьому світі. Виринуло гасло "платити данину Карпатській Україні". Це гасло набуває реальності, а закордонні українці, які оподатковуються добровільно самі і посилають нам півпроцента із своїх прибутків. Прекрасно!



НАШІ СЕЛА ОЖИВАЮТЬ


Колись наші села топилися в алкоголі. Як прийшла неділя, півсела валялося по корчмах. Але сотні читалень "Просвіти" за двадцять років культурно-освідомлюючої праці довели до того, що сьогодні в корчмах людей майже не видно. Особливо молодь здержується в читальнях.

Та є вже села й такі, що вповні є проти алкоголізму. Ось громада Нижній Бистрий внесла прохання зліквідувати всі корчми в селах, відібрати ліцензії на продаж напитків взагалі. Прохання це підписали як старі, так і молоді, майже всі жителі цієї громади.

Нягово донедавна було бідолашним селом. Десь перед десятип’ятнадцяти роками взялися селяни культивувати садівництво, засадили поля яблунями. Замість верб та непотрібних кущів ростуть в їх районі плодоносні дерева, і сьогодні тутешні селяни заможні, навіть багаті. На їх, сіллю просякнутому грунті дозрівають спеціальні яблука першого сорту "йонатанки", які успішно конкурують з подібними яблуками в Каліфорнії. Не гниють, не псуються, не червавіють і видержать до другого врожаю.

Перед кілька роками селян в Нягові використовували торгівці. Оповідає мені селянин, що п’ять років тому продав він торгашеві ввесь урожай яблук за чотири тисячі крон, з тим, що ще до того має їх повозити на залізнодорожну станцію чужому купцеві. Осінню прибув з Німеччини той купець, перебрав від торгаша ті яблука і бідний селянин возив їх німцеві цілий тиждень. Коли спитався, аж остовпів, довідавшися, що торгаш дістав за яблука сімнадцять тисяч, без того, щоб пальцем кивнув...

З того часу нягівчани жодного спекулянта посередничати не допустять. Заробляють самі в себе. По сорок та по п’ятдесят тисяч готівки одержують на руку за яблука. При тому такі ощадні, що корону не видадуть непотрібно. В цьому селі все населення дуже тверезе, нема ані одної корчми. З Нягова повтікали всі спекулянти, там не мають що робити, нема кого ошахрувати. Селяни скуповують землю торгашів і... закладають дальші сади.



ОСНОВАННЯ ПАРТІЇ УНО. ВИПИСАННЯ ВИБОРІВ ДО СОЙМУ


Коли на німецький наказ празький центральний уряд розпустив всі партії, були вони розпущені і в Карпатській Україні, диктаторським способом. З рядів трудящих були заходи, щоб хоч партію соціалдемократів залишити, щоб були принаймні дві, але Ревай заявив, що в Соймі соціал-демократи будуть заступлені принаймні на 50 відсотків, мовляв, в таких важливих часах треба нам згуртуватись і не роздроблювати сили.

Центральна Національна Рада була в постійній перманенції. Протести проти третього міністра — чеха генерала Прхали не помагали. Чехи з нами поводяться неможливо, гніваються за Прхалу, мовляв, ми його образили. Центральна Рада спільно з автономним урядом виписала соймові вибори на 12 лютого 1939. Кандидаційна листа вже готова. Хочемо втягнути й національні меншості, навіть румунів, хоч є їх заледве сім тисяч душ. При одній нагоді намовляю мадярського єпископа їжака, щоб кандидував за мадярів, яких залишилося біля 30 000 душ, але єпископ відмовляється. Це, певно, Будапешт собі не бажає.

На кандидаційній листі був і я. Але одного дня закликав мене міністр Ревай і сказав, що є потреба взяти на кандидаційну листу деяких впливних осіб, і тому одним із тих, що мають бути вичеркнені із кандидатів, мушу бути і я... Ну, я зроду був скромний, не пхався, за мене ніхто не інтервеніював, і я ніколи ліктями не пробивав собі дорогу. Як видно, родинні зв’язки, приятельства нашим панам важливіші. Коли є ще заслуженіші люди, то я відступаю. Почавши від жовтня, я виголосив сотні промов, зорганізував сотні осередків, заложив у сорок двох селах місцеві організації Національної Ради, а ось тепер приходять люди зовсім сірі, невідомі, і їм дається першенство. Міністр мене переконує, що до політики треба більше такту, а я завжди був і є радикальний, "поет та й годі!". Замість того, він мені просто наказує, щоб я перебрав шеф-редакторство щоденної газети. Я відмовляюся, але він мені пригадує, що я державний урядовець, мушу підчинитись. Я почав роздумувати. В газеті всілякі дурні наклепи на Радянський Союз. Як буду редактором, я — на скільки буду в спроможності — не допущу всілякі статті наклепів, доноси та денунціації.

На кандидатці 32 кандидати. Стільки будемо мати депутатів в нашому Соймі. Є там люди чесні, заслужені, патріоти, але є між ними й такі, що попали в кандидати з протекції, люди меншого калібру. Брався огляд на приятельство, на рідню, на кума, на свата, а це завжди було нашим нещастям. Домінують там дві колишні партії: клерикальна й соціал-демократична. Дуже слабо заступлена там українська молодь, а робітники й селяни взагалі не мають своїх заступників. На перший погляд б’є у вічі, що між кандидатами є 5 греко-католицьких священиків, а нема ані одного православного, а велика більшість православних — це ж свідомі українці. "Ліве крило" громадянства (комуністів й інших) ніхто не заступає. А вже просто гріх, що не взяли на листину ані одного пряшівчанина (а чимало є в нас таких з нашим громадянством, наприклад інспектор Гриць, який міг би репрезентувати наших братів-українців на Словаччині, числом до двісті тисяч душ, які цілим серцем тягнуть до нас). Також мало заступлено селянство, але зате вчительство (якого всього-навсього є біля двох тисяч) буде заступлене аж шістьома депутатами. Не взяли в кандидати фахівців для остаточного переведення земельної реформи, підвищення рівня скотарства, раціоналізаторів сільського господарства, лісової економії, будування доріг тощо.

Шеф пропаганди д-р Комаринський наказав мені писати "славословія" цим кандидатам. Я за свою бідну редакторську голову беруся, звідки маю все те написати, видвигати їх "заслуги", коли їх нема. А він мені на те: "а фантазія навіщо, пане поете?".

Інтелігенція працює — як кажуть — день і ніч. Закладає місцеві гуртки партії і готує вибори. Кур’єри, секретарі, студенти, вчителі, одні приходять, другі відходять, так, як було в трагічних листопадових днях в Ужгороді. Повно праці не лише в секретаріатах, але і в редакціях. Від ранніх годин до півночі працюємо, знаємо, що тепер робимо за свій народ. Видумуємо гасла, випускаємо афіші, летючки, заклики. Найкраще гасло видумав, здається, сам Комаринський — цікаве й оригінальне: змагання за білий прапор. Котра громада віддасть принаймні 98% всіх дійсних голосів, має право на громадському будинку вивісити білий прапор.

Майбутнім депутатам позаділювали райони і послали їх в свою околицю агітували на цілі два тижні. Та й ми з редакції пороз’їжджалися по селах на агітацію.

Вороги не сплять також. Доходять вісті, що мадяри вислали на нашу територію кількасот вишколених агітаторів. В Мукачеві друкують неграмотні летючки і перепачковують їх до нас ночами через кордон.



СОЙМОВІ ВИБОРИ ТА ЇХ РЕЗУЛЬТАТ


Вже напередодні виборів українські села прибрали святковий вид. На горбах, грунях і високих горах великою половінню горіли вогні. У всіх церквах загули дзвони, щоб оповісти велике національне свято. Мабуть, в історії, особливо західної України, це ж всенародні вибори до свого Сойму, українського Сойму-парламенту. На Закарпатті ми на ці вибори чекали повних дев’ятнадцять років... Люди збиралися перед шкіл, перед громадських урядів з лампіалами, з регіональними прапорами, маніфестували, проходячи селом. У вікнах горіли свічки. Святковий настрій всюди.

Другої днини по всій країні соймові вибори пройшли маніфестаційно. Українське населення вірило своєму автономному урядові. Буде цікаво глянути на статистику після районів (округів). Маю їх і після поодиноких громад, але тут не наводжу. Округ Хуст віддав "за" 87,5% всіх голосів

Тячів 95,09%

Волове 98,01%

Рахів 96,00%

Севлюш 93,36%

Іршава 96,06%

Середнє 95,80%

Свалява 92,52%

Чинадієво 80,40%

Перечин 92,39%

Вел. Березний 98,04%

Виборці мали можливість висловитися і проти. Так наприклад село Іза віддало 427 голосів "за", а 1109 голосів проти. Місто Хуст 6208 голосів "за", 2122 проти.

Із 263 202 всіх голосів було тільки 19 645 проти. Участь у виборах була висока (92,5%). Ніхто, навіть крайні оптимісти, не очікували такої перемоги. Українське населення Закарпаття доказало, що є зрілим на державне життя.

Вибори ми виграли майже на повних сто відсотків. Угорщині тяжко ікнеться. Вона, певно, вірила запевненням бродіївців та фенциківців, які оббріхували її протягом двадцять років, що "рутени" тягнуть за Угорщиною. Але тепер переконалися, що "рутени" вже державотворчий свідомий народ, не потребує опікунів. Сам простий селянський народ блискуче постояв за свою інтелігенцію і дав їй повну сатисфакцію. Угорщина хотіла плебісцит — тут його має!

Велика наша перемога просто приголомшила противників. Чеська преса — за дуже малим виїмком — прийняла результат виборів дуже холодно.



ПОРА БРАТИСЬ ЗА ГОСПОДАРСТВО НАМ САМИМ


Гасло білих прапорів перемогло. Політична ситуація може хоч тепер сконсолідується. Тепер, за професором університету В. Доманицьким, що перебрав ведення Рільничої Комори, висовуємо гасло Зелених прапорів. Незабаром прийде весна, мусимо збільшити сільське господарство, щоб родило два колоси, де тепер родить лиш один; щоб виплекались дві корови там, де дотепер була одна...

Насамперед перевести земельну реформу, розділити маєтки графа Шенборна. Хто він такий? Скажемо про нього отаке: Перед двісті роками володів тут багатий пан Раковцій з відомого роду семигородських князів. Під кінець сімнадцятого століття підняв він проти Габсбургів повстання. В його рядах воювали і карпатські українці, навіть вони були першими, що в Довгому почали боротьбу з німцями. Українцям він був вдячний за те, називаючи їх "гене фіделіссіма" — вірними приятелями. Багато їм наобіцяв, але не боровся за їх права, навпаки, зрадив їх, видвигаючи інтереси Мадярщини. Угорщина до сьогодні бачить в ньому найбільшого свого героя, але нам нема інтересу ним захоплюватися.

Після програної боротьби Раковцій емігрував в Туреччину, в Родостові і помер, а ввесь його маєток Габсбурги сконфіскували і подарували німецькому архієпископу Шенборнові, який перейшов потім на його свояків.

Коли постала Чехословаччина, наші селяни покладали великі надії, що це велике майно, яке насправді є нашою прадідівською землею, бо Раковції відібрали від наших предків, буде нарешті розділене українським селянам. Чехи довго приобіцювали, а врешті поповнили супроти нас ганебний злочин: замість дати маєток під земельну реформу — утворили фірму під назвою "Латориця" і виарендували їїчужим капіталістам, аж на 99 років. Ця генерація нашого селянства вже не діждеться до того, щоб розпарцелювати це майно. Хай наші юристи тепер собі голови ламають, як з тієї оренди вийти і як розділити десятки тисяч гектарів поля і лісу селянам, як привернути його назад тим, від яких пани забрали...

А ліси хіба ж не так?

Наше дерево стоїть майже на першому місці в цілій Європі. Наш бук є прекрасним сирівцем на меблі, на кораблі, на паркети, не говорячи вже про паливо. З Англії, з Голландії приходять купці, приходить громадне замовлення. А вже нема над наш карпатський ясень. Спеціальне підкарпатське пісоння робить як бук, так і ясень безконкуренційними. Наш знаменитий ясень пошукується з цілого світа задля гнучкості. Він не ламається, є аж занадто пружастий і годиться в першій мірі на дуже поширене спортивне знаряддя: лижі. Карпатський ясень ідеальний матеріал. Багато можемо ми завдячувати нашому дереву, воно коштує мільярди, не дармо так за ним побиваються наші сусіди. Вони люблять не нас, але люблять нашу сіль та наше дерево. Більша часть населення Карпатської України тільки з дерев і живе. Кожного року рубається в наших лісах біля сто дванадцять тисяч кубічних метрів дерева, яке в більшості продається чужим державам. Але наше бажання є, щоб звідси виходили фінальні вироби, а не лиш півтовари.

Карпатською Україною розпочав цікавитися і заграничний капітал, із-за кордону прибуває чимало підприємців і шукають можливості рентабільного уложення свого капіталу. Найбільш цікавляться нашим деревом, сіллю, фруктами. Пропонують нам поставити фабрику на целюлозу і м’ясовий комбінат.



ВАКА ЗНОВУ НА СЦЕНІ. ГЕНЕРАЛ ПРХАЛА КУПАЄТЬСЯ В КРОВІ


Чех, капітан Вака, тепер вже підполковник, завдяки Волошинові став на чоло української жандармерії.

В одній буді серед городу комендатура жандармерії мала свій склад зброї. Якоїсь ночі, десь біля десятого березня, хтось розбив ту буду і викрав кілька десяток гвинтівок і ящики з амуніцією. Знайшовся свідок, який ніби бачив, що арсенал жандармерії викрали січовики.

Вака, замість того, щоб ішов і поскаржився своєму добродієві Волошинові, вже чи у формі предсідника уряду або "доброго вуйка" — протектора, побіг до генерала Прхали (який зовсім не мав нічого спільного з поліцією або жандармерією) і той вирішив обеззброїти січовиків.

Сказати треба правду, що жодної зброї січовики в Хусті не мали, гралися тільки "в пістолети", як про них говорилося. А коли одержали гвинтівки від комендатури, то дістали тільки ті, які були призначені до частин прикордонної сторожі, щоб посилити жандармів та фінансів. І між українським населенням говорилося про те, що "Карпатська Січ" іде задалеко, що націоналістична їхня агітація втягає молодь в їхні ряди, тон їхньої преси та публікацій є ворожий для демократичних сил та що ті хлопчаки взяли собі в голову перебрати уряд. Одначе "серйозні голови" радили не чіпати Січ, показуючи на дійсний факт, що в цілій Карпатській Україні членів їхніх нараховано десь до трьох тисяч, отже жодна політична вага на їхньому боці не була. Збройного їхнього виступу ніхто не боявся, адже всі знали, що вони зброї не мають і не можуть зробити жоден переворот. Про це ми всі були певні. А тут зразу саме військо і генерали, бачите, затривожились, просто на якийсь дурний донос. Генерал Прхала, як командувач хустського гарнізону, рішив обеззброїти січовиків.

Обеззброєння це готувалось вже днем перед тим, то є 13-го березня. Відполудня штабові офіцери вешталися попід школою та в її околиці, щось записували та рисували. Теж бачили їх і в околиці барака біля Тиси, де були локовані безборонні юнаки, — як я вже згадав — в більшості утікачі з Галичини та Буковини. Одинока зброя була тут єдина стара гвинтівка на один патрон, і то тільки для вартового, що виконував службу в тій землянці. Другої днини, то є 14-го березня 1939, зранку, десь около шостої години, від сторони школи-казарми січовиків, а так і з міста та із-за міста почулися вистріли з гвинтівок, з кулеметів, а теж і вибухи гарматних снарядів. Це мене, як журналіста, заінтригувало, я почав поспіхом одягатись, щоб подивитись. Зразу до нашого помешкання увійшло військо і мене арештували. Привели мене до одного невеличкого городця напроти січової казарми-школи. На запит, завіщо мене арештовано, офіцер відповів, що я теж є на списку січовиків, отже сьогодні всіх січовиків заарештують, і судитиме їх військовий суд.

З цього городця я побачив небуденну картину, неначе під час війни: справжня облога воєнного об’єкту. Військо своїми танками, панцеровими автами оточило всю околицю школи, за ними крилось військо. З танків гармати, з веж панцерників кулемети обстрілювали школу. Всі вікна були порозбивані, навіть і віконниці, але будинок був старий, масивний, і гранатний вогонь витримав. Подібна стрілянина чулася і з недалекого центра міста, де знаходилася "Січова Гостинниця" та бувший готель "Корона", які перед тим "Січ" зайняла для своїх цілей. Гарматний і кулеметний вогонь засипав головний вхід школи, вікна і двері на поверхах зі всіх сторін. Січовики відповідали вистрілами з декілька гвинтівок та револьверів, кулемета вони не мали. Але брама була надзвичайно сильно забарикадована не тільки підпорами, але й великими ящиками. Як видно, Січ напад очікувала. Між січовиками і в школі було кілька вбитих і ранених, хоч сильний мур давав досить добре криття. Із сторони війська я бачив кількох ранених, а, може, були й убиті, але їх військо моментально відвозило геть. На заклик війська здаватись, січовики замість відповіді почали відстрілюватись, але це було гавкання цуценят супроти громобиття. Все ж, хоч як військо добивалось, хоч як старалось взяти будинок штурмом, це йому не пощастило. Зате чеське військо мстилося на нас, арештованих в сусідському городці напроти школи. По вулицях і на помешканнях ловили "січовиків" і несічовиків, приводили в цей городець, і не тільки по дорозі, але й тут почали збиткувати, бити прикладами гвинтівок, копати, вдаряти киями тощо. Проти такого брутального поводження чеського війська і я почав протестувати, тож попалося і мені самопалом по голові так, що мене залила кров...

Та далеко гірше вийшло у землянці за містом. Землянка — це був старий колишній військовий барак із дощок, до якого тепер військо генерала Прхали (для того були вибрані тільки вояки чеської національності), на наказ генерала пустило кулемети та гармати у безборонних юнаків, а результат — біля дев’яносто трупів...

Цю безголовну різанину десь біля полудня припинив сам Волошин. Від нього, як від прем’єра уряду прийшов парламентар з білою хоругвою і зробився такий компроміс, що чеське військо негайно відступить із-під школи, а січовики складуть зброю до рук заступника уряду. Тоді вже, аж десь під вечір, випущено й мене.

Подія за подією сунулась прямо лавиною на нас, просто з години на годину. Вже після обіду було помітно якусь депресію між офіцерами війська. Про причину ми довідалися тільки вечором. Були то для всіх нас не дуже радісні вісті з Братислави. Слов’янська держава, триєдина Чехословацька республіка розпалася, бо словаки тієї ж днини проголосили самостійність Словаччини і від чехів відірвались, а ми залишились як голий патик у плоті — ні сюди, ні туди. Генерал Прхала ще тієї днини зник із Хуста.



РУМУНСЬКИЙ КОРОЛЬ НЕ ХОЧЕ КАРПАТСЬКУ УКРАЇНУ


Відірванням словаків від республіки Карпатська Україна спинилася неначе між небом і землею. На півдні і на півночі мала своїх запеклих смертельних ворогів: Угорщину і Польщу, що тільки ждали пригожого моменту, щоб здавити волю країни закарпатських українців. Трагедія Карпатської України полягала в тому, що якраз тепер, коли вже й автономні права здобула, Чехословаччина розпалася і Карпатська Україна залишилася самотньо.

Мало хто знає, але мені відомо, що Волошин по телефону сполучився з королівським урядом Румунії. Хто був на другому боці телефону — не знаю, але Волошин мусив говорити з дуже відповідальним діячем. Говорив приблизно в тому смислі, що закарпатські українці не бажають сплинутися з Угорщиною, теж ані до Польщі ніхто з нас не бажає. Тому з огляду на те, що бесарабські й буковинські наші брати знаходяться в Румунії, Карпатська Україна є охотна приєднатись до Румунії на основі деяких автономних прав... Хай уряд його королівської світлості пошле людей на переговори і хай уряд Румунії забезпечить військову оборону наших кордонів перед угорською агресією...

За які-небудь дві години прийшла від румунського уряду негативна відповідь. Румуни повідомляли, що — мовляв — Берлін забороняє їм мішатися до тієї справи.



ОГОЛОШЕННЯ САМОСТІЙНОСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ


Справи протягалися до другої днини. Сполудня 15 березня майдан перед резиденцією Волошина вщерть наповнився і з балкона окружного уряду Волошин виголосив самостійність Карпатської України. Правда, в тривкість цієї "самостійності" ніхто з нас не вірив, але політичні обставини Волошина приневолили це зробити, коли Румунія відмовилася нас прийняти. Зразу утворився Уряд з таких людей: прем’єр-міністр Августин Волошин, заграничні справи: Юліян Ревай, внутрішні справи: д-р Перевузник, господарство: Степан Клочурак, фінанси і комунікація: д-р Юліян Бращайко, здоровельна і соціальна опіка: д-р Микола Долинай. Ревай ще тієї ночі поїхав до Відня на переговори з німцями. На другий день Волошин, без Ревая, скликав Сойм до Хуста. Депутати Сойму зійшлися в повному числі на це своє перше засідання. Була вибрана президія і майбутнє керівництво Сойму. Сойм одноголосно ухвалив оголошення самостійності, яка здекларувалась попереднього дня і ухвалили новий уряд, розуміється, з деякими змінами, які вимагали обставини. І так за президента Карпатської України обрано Волошина, а Юліян Ревай став прем’єр-міністром, крім того тимчасово й міністром закордонних справ.

На засіданні Сойму і я брав участь як репортер мною редагованої газети. Приготував я репортаж, намучився, дещо було й надруковано, але це вже не дійшло до читача.

На це засідання з великою нетерпеливістю чекав і американський українець Лисяк, що приїхав з Америки із своїм 24-річним сином. Син був фільмовим репортером, хотів із засідання зробити документальний фільм. Одначе цього красивого юнака убила прхалівська куля двома днями перед тим. Говорилося, що він військовий напад із-за плота почав фільмувати, його військо приловило при тому і розстріляло...



"ПАНЕ ПРОФЕСОРЕ, ВІДДАЙТЕ КРАЇНУ!"


Тієї ж днини від головного коменданта угорської армії прибув до Хуста один капітан хортіївського війська у функції парламентаря. Передав Волошинові листа, в якому було грубо, зневажливо написане приблизно таке: "Не визнаємо вашої самостійності, країну уважаємо територією Угорщини... Пане професоре, віддайте країну!.."

Волошин, ще далеко перед тим, самим президентом Чехословацької республіки був іменований міністром, але хортіївці, як видно, цього не респектували, титулуючи його тільки "професором", титулом сперед двадцяти років. Це я не тому згадую, щоб боронив репутацію Волошина — адже він до мене не мав якоїсь особистої симпатії — але в цьому титулуванні була груба зневага і Карпатської України, і самого її народу.

В тому ультиматумі було повно погроз: "Угорські гонвейди кожного, хто матиме в руках зброю і проти них виступить, вважатимуть за повстанця і, як такого, каратимуть смертною карою... Угорська комендатура армії вимагає складення зброї до шостої години завтрашнього дня, то є 16 березня 1939-го року, інакше..." і т. д., і т. д.

Цим ультиматумом затривожився не тільки сам Волошин, але тремтіли всі ми, бачачи кривавий фінал цих ніби "переможних" днів. "Ганібал анте портас", — могли і ми сказати, бо справді по зуби озброєний кривавий ворог стояв на нашому порозі і приносив нам національну смерть...

Парламентар чекав на відповідь. Тим часом були скликані наради. На ці важливі наради зібралося чимало передових людей і багато з молоді. Було поставлене таке питання: яку відповідь дати Угорщині?

Деякі старші політики пропонували покоритися Угорщині і віддати Хортієві країну, так, як то його уряд і військо вимагало, бо — мовляв — шкода проливати нашої крови, коли на південному кордоні Карпатської України стоїть першорядно озброєна угорська армія, жандармерія, в числі 260 000 вояків, з гарматами, літаками, танками, бронемашинами. Як проти такої величезної сили боротися?

Але виступили речники з рядів молоді і заявили, що молодь добре знає, що нам не устояти проти такої переваги. Але коли ми самі шию пхатимем у ярмо і народ не зреагує, не запротестує збройне, то Угорщина світові скаже, що ось "рутени" добровільно погодилися на сполуку, без жодного слова протесту повертаються назад до держави "корони святого Стефана"... Ні! Ми повинні битися і збройне зреагувати, нехай бачить світ, що закарпатські українці боронять свою волю. Нас зломлять, це ми знаємо, але світ обов’язково зверне увагу на це і цей наш збройний протест матиме величезне історичне значення, дасть зовсім інший напрям в майбутньому, і угорці ніколи не зможуть хвалитися "рутенською вірністю" до Угорщини, як то вони в минулому, зовсім фальшиво, проголошували. І тому ми — будемо битися!...

В отакому смислі парламентар відповідь і поніс.



ГЕНЕРАЛ СВАТЕК ДВОДЕННИМ МІНІСТРОМ ОБОРОНИ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ


Був у Сваляві такий чеський генерал, на прізвище Сватек, який

до українців відносився досить прихильно. Він був командувачем свалявського гарнізону. Ще дня 14 березня урядом К. У. його запрошено оборонити кордони Карпатської України перед ворогами, і він на те погодився. Ще тієї ночі Сватек розпочав пересун війська в напрям угорської границі, дав деяку зброю і січовикам, які вже були на кордоні в поготівлі.

Одначе 15 березня 1939 положення змінилося. Генерал Сватек зрезигнував, відмовився від цієї функції, мотивуючи це тим, що до Праги марширує Гітлер на чолі з своєю армією та що чеське військо стало частиною армії Рейху. З Праги — повідомляв Сватек — він одержав наказ чеське військо евакуювати додому. Допоручував іменувати за міністра оборони свою місцеву людину, приобіцявши при тому, що всіх українців із свого війська пустить додому в повному озброєнні.

На це уряд за міністра оборони К. У. призначив Степана Клочурака, а той за шефа генерального штабу іменував Сергія Єфремова.

Від Сватека справді приїжджали наші вояки з легкою зброєю. Чеське військо від’їжджало, і це, серед тих чехів, що ще залишилися, як наприклад, жандарми, фінанси та деякі урядовці, зробило повну паніку, вони покидали К. У. суньголов, одні через Польщу, інші через Румунію. Від Сватека жандарми і фінанси мали вказівки віддати зброю мобілізованим воякам Карпатської України, але чехи не всі на це погодилися, деякі радше віддавали зброю місцевим мадярам, румунам або полякам, тільки щоб вона не попалася в руки українців. Правду сказавши, були й такі, що віддали зброю до рук місцевих воєнних організацій, але зовсім гладко не йшло майже ніде. З деякими частинами були й сутички, бо чеські частини не всюди підлягали наказам генерала Сватека, інші, як ось частини Прхали, поставились до українців надто вороже.

Міністр оборони Степан Клочурак зразу оголосив мобілізацію всіх бувших вояків до сорок років. До столиці прибувала маса людей — з війська зі зброєю, з дому в цивільному вбранні. Але для них не було ані харчів, ані зброї. Сотня за сотнею творилась і відходила, пішки і грузовиками на південний кордон. Багато вояків було в цивільному вбранні, в деяких тільки шапка військова. До війська подавали заяву учні шкіл, студенти, всі йшли боронити рідні границі.



ГЕРОЙСЬКІ ПОДВИГИ ЗАКАРПАТЦІВ НА КРАСНОМУ ПОЛІ


Коли угорське військо почало наступати і переступило кордон, зустріло тут сильний збройний відпір самих тільки українців. Селяни, робітники, учні, студенти із шкіл, училищ, інтернатів та майстерень масами вступали добровільно оборонити границі перед угорцями. Семінаристи, студенти торговельних шкіл біля Севлюша, Королева над Тисою та інде клали відпір, в рукопашних боях билися як леви. Приловлених наших оборонців угорські гонвейди не брали в полон, але нелюдським способом, по-варварськи їх мучили, відрізували носи, вуха, смішкувались над ними, по тім зв’язували їх докупи і вкидали в ріку Тису живими або їх розстрілювали.

Тисянський міст біля Королева зайняли найкращі наші кулеметники і протягом майже 48 годин не перепустили ані одного гонвейда ані через міст, ані через Тису. Гонвейди намагалися прошитися танками, але барикади були добре побудовані і вогонь з "максимів" сипався на напасників. Угорці вислали човни, теж тієї днини ані човни не мали успіху. Розводнена Тиса була нашим союзником. Протягом всього дня 16 березня не пустили наші оборонці ані одного гонвейда через Тису. Вісім разів тієї днини загнали агресорів назад, хоч угорські літаки, міномети, гармати обстрілювали наші позиції, оборонці мужньо боронили нашу рідну Тису. Але вічна наша біда — брак амуніції — та брак артилерії і протитанкових гармат запричинили те, що двоелементним бронемашинам пощастило продертися через Тису, теж і угорські літаки дошкуляли нашим оборонцям. Тут отже, на "Красному Полі", відбувалися дива. Страшна перевага могла зломити відважних оборонців тільки сімнадцятого березня перед полуднем, насадивши вночі човни, яких нам вже не вдалося відігнати. На цьому "Красному Полі" велися рукопашні бої з стократною перевагою людей і техніки. "Красне Поле" — це героїчна епопея закарпатсько-українського народу, особливо молоді. "Красне Поле" — це найбільші подвиги збройного виступу оборонців. Про "Красне Поле" майбутні наші поети писатимуть свої найкращі епічні епопеї, балади, з пера прийдешніх прозаїків народяться найкращі романи... "Красне Поле" — це героїчна оборона горстки богатирів супроти величезної переваги... Могил героїв "Красного Поля" в Копані, в Хусті та інде замало, але принаймні п’ятдесяткрат стільки помандрували вони на дно Тиси... Але і над тими могилами лицарів "Красного Поля" піднесеться колись величезний пам’ятник з граніту та бронзи, бо "Красне Поле" і його герої вповні того заслужать.



МІНІСТРИ ТА ГОЛОВНІ "ВОЖДІ" ЗНИКЛИ, ЯК КАМФОРА


Коли сімнадцятого березня [* У щоденнику ці події описані днем 16 березня (прим. ред.).] я вийшов в Хусті на вулицю, вже місто виглядало, як за стану облоги. Наше радіо ще все закликало людей до зброї, пустивши навіть ту дурну вістку, що німці приходять нам на поміч. Їм вистачило подзвонити по телефону, і Хорті був би сів маком. Мобілізовані люди приїжджали до столиці, деяких озброювали на подвір’ї окружного уряду, деякі були в уніформі, інші в цивільному одязі. Їх заділювали до загонів, до сотень, і вони з гвинтівками на плечах відходили на фронт поздовж Тиси. Але для багатьох мобілізованих не стало зброї, не було ані харчів, вони тинялися голодні, нарікали, їм нашвидко наші жінки приносили що могли. З фронту привозили і ранених, їх наші дівчата та жінки перев’язували, годували та доглядали.

Із шкіл поробилися тимчасові шпиталі, перед школою, де вчора засідав Сойм, варилася в казані "дзяма" (гуляш) для голодних вояків, на подвір’ї окружного уряду військові кухні теж варили хоч ту скромну юшку для голодних. В тих "шпиталях" лікарів не було, їх просто витягалося з їх ординацій, щоб помагали в наглих випадках.

На моє велике здивування, весь автономний уряд, на чолі з його президентом, розпався. Міністр оборони, який виголосив мобілізацію й деякі інші міністри покинули Хуст ще вночі, замість перенести осідок десь інде і провадити оборону. Хто тільки міг — рятував власну шкіру. Та найбільше обурило мене, що не було ані командування оборонного війська, ані якогось штабу, хіба ж дрібні командувачі малих загонів на самому фронті. Міністром іменований шеф генерального штабу січовий полковник Сергій Єфремів ще вночі покинув змобілізованих оборонців, бувших військових чехосл. армії, головно селян, залишаючи безрадних людей на пропаще. Навіщо тоді міністр оборони виголошував мобілізацію? Навіщо стягали селян, адже їм був відомий зміст хортіївського ультиматуму. Адже радіомовлення в Хусті до останньої хвилини закликало селян до збройного виступу, публікуючи навіть ту брехню, що "німці приходять нам на поміч". (Замість того, німці нашу країну кинули Хортієві, як вірному собаці кістку).

Угорські урядові кола, наші мадяри й мадярони пізніш цей збройний виступ закарпатоукраїнського народу декларували за "ребелію січовиків" та що проти угорсько-королівських військ воювали тільки самі січовики. Це не відповідає дійсності. Насправді всіх організованих січовиків в цілій країні не було більше трьох тисяч, але у цьому збройному виступі проти хортіївського фашистського війська взяло участь до двадцяти п’яти тисяч оборонців — здебільше закарпатських селян. Адже з чеського війська прибуло багато українських вояків, плюс мобілізовані.

(Пізніш, вже на еміграції, мені доводилось говорити з багатьма визначними словацькими та чеськими людьми. Вони аж тоді зрозуміли, що українці справді були державотворчим елементом, а не ті зрадники, яким чехословацька буржуазія вірила і підтримувала. Вони мені сказали, що цей збройний виступ закарпатсько-українського народу можна б уважати за перших партизанів бувшої триєдиної ЧСР).

Я поспішав до редакції. Останнє число з 17-го березня було видрукуване, але вже не було кому понести на пошту. Наборщики і робітники друкарні порозтікалися куди котрий. Тут стрінувся я з адміністратором газети, галичанином інженером Круківським, що вже пакував свої речі. З ним я умовився, що точно о десятій годині він за мною прийде на моє помешкання редакційним автом, тому, що я мав на думці залишитися в Карпатській Україні, поїхати в марамороські гори і організувати партизанку. Але, на жаль, адміністратор не прийшов, і як я переконався, він з автомашиною втік сам. Пан інженер Круківський просто вкрав редакційну легкову машину. Для мене не було іншого виходу, як приєднатись до відступаючих частин і йти з ними.

Попрощався я з дружиною та донею, взяв рюкзак на плечі і рушив на захід. Дійшов до горішнього моста волівської Ріки, яка за містом спадає у Тису.

Я думав, що частини будуть відступати долиною хустсько-волівської Ріки, в напрям на Волове. Друга можливість: перейти з Березова на Кричево, потім Колочава—Брустури—Ясіня, майже самими лісами. Я ті околиці прекрасно знав з туристики.

Тут, на жаль, довідався я, що головні частини наших оборонців якраз туди відступили ще вночі. Доведеться мені іти пішки битим шляхом, який веде через Тячів—Бичків—Рахів, аж у Ясіня. Я, бувший фронтовий вояк, добре знаю, що із стратегічного боку — відступ повинен бути критий. Адже гонвейдів ще нема, якісь наші частини, хоч і слабкі, але, напевно, утруднюють наступ ворожої передової розвідки. Сам — одинокий — думаю собі: не вирушу лісами. Найпевніше буде іти пішки битим шляхом, адже більші і менші гурти тудою проходять.

Дійшов я до велятинського мосту. В голові блиснула думка податись через міст на румунську сторону... Але в мене, до чорта, якась мета, іду на Гуцульщину організувати партизанку!

Іду далі і вже я зараз в Сокирниці. В цей мент над Хустом появляється хортіївський бомбардувальний літак, сипле із кулемета, а навіть чути гучні зриви, виглядає, що кинув бомбу.

Незабаром бачу, летить легкова машина з білими прапорцями, мабуть, дипломати або кур’єри. Авто біля мене зупинилось, а там бачу, сидять міністри д-р Юлій Бращайко, д-р Микола Долинай, крім них, інж. Дутка, Росоха та урядовець з президії, Пастеляк. Сказали мені, що їдуть як делегати на переговори, може, щось від хортіївців вдасться виторгувати. Взяли б і мене, але я їм говорю про свою мету. Росоха теж готується в гори.

На мій запит, чому їдуть до угорської столиці Будапешт в протилежний бік, Ю. Бращайко сказав, що в Севлюші була така стрілянина, що мусили вернутися назад і доведеться їхати через Тячів — Сатумаре (Румунія) і звідти на Будапешт.

Ідемо далі. Перед самим Тячевом звертаю увагу на вивішені хортіївські угорські прапори. Рясніють поздовж вулиці. Бращайко заспокоює, каже, "нехай собі бавляться, певно, випросили дозволу від нашої влади або від окружного начальника. Адже Севлюш, Королево й Копаня ще наші".

Бачу, ведуть нашого бійця, б’ють його прикладами гвинтівок, він без шапки, голова поголена, рукав уніформи розпоротий, лицем стікає кров... На це прикре враження звертаю увагу і прошу Бращайка перебігти Тячевом без зупинку і перевезти мене хоч до Бичкова, адже і звідти можете автом мостом переїхати через Сигіт до Сатумаре. Але Бращайко не погоджується, він хоче ще тут замінити наші гроші на румунські леї.

Бращайко нервовий. Долинай заявляє, що румуни ставляться до нас прихильно. На це я кажу, що маю за намір на Гуцульщині спричинитися до зорганізовання партизанів. Було б бажання, якби наш рух Румунія, очевидно мовчки, підтримала. Нехай Бращайко, що буде їхати через Румунію, піднесе це питання діячам сусідської румунської держави. Я буду старатись стримуватися в Богдані...

Розмова перервалась, бо нас зупиняє чеське військо і забирає від нас легкову машину. Мовляв, це їх, куплена за державні чехословацькі гроші. Не помогли аргументи, ані протести... Біля нас почався хаос, Росоха з нього скористав і втік... Д-р Долинай підійшов до підполковника Земана, щось з ним говорить і спільно відходять. Інж. Дутка замішався між чеські цивілі. Але інспектор Кестнер приводить мадярського місцевого "міліціонера" (це говорю в лапках, бо це були місцеві терористи)... який нас трьох, Бращайка, Пастеляка й мене, моментально арештує.

Тепер я вже бачу, хто винуватий, що в Тячеві рясніють угорські трикольори. Для мене вже стає зовсім зрозумілим, хто озброїв мадярський Тячів! ... В Тячеві мадяри утворили свою Національну Раду, зорганізували свою так звану міліцію, яка не була створена для вдержування порядку, але для того, щоб переловлювала та вбивала "укран"-ів (українців), Їхня Національна Рада дала їм наказ всіх, хто пройде вулицею, суворо перевірити і "підозрілих" арештувати. Адже від них самих ми довідались, що перед кількома хвилинами арештували одного нашого вояка в чеській уніформі і одного січовика у формі січовиків, яких повели на місцевий цвинтар і там розстріляли...

Крім цих великих втрат на українських людях під час оборони Карпатської України та крім втрат майже 6-річної окупації плюс війни (бо українців мобілізували фашисти і до хортіївської угорської армії і посилали на фронт до першої лінії) — сам український етнос Закарпаття поніс величезні втрати на людях. Радянські джерела подають, що із відносно малої території Закарпаття фашисти вивезли в тюрми, в концтабори та на каторжну роботу 283 000 людей, з яких не вернулося додому 215 000 осіб. Це означає, що Закарпаття втратило понад одну третину свого автохтонного населення. Такі самі втрати мала Польща (7 мільйонів жертв на приблизно 20 мільйонів населення). Радянська Україна, Білорусь та інші країни Радсоюзу мали також колосальні втрати.

Може хтось сказати, що не всі фашистами вивезені українці Закарпаття загинули в тюрмах, концтаборах, на фортифікаціях, під час бомбардування, на примусових роботах, в окопах тощо. Це правда. Чимало з них животіє по всіх країнах і континентах світу, одні погано, другі ще гірше. Але для українського етносу Закарпаття — за незначними виїмками — вони пропали. Особливо ті, які вегетують в капіталістичних країнах. Поженилися з чужинками або повиходили заміж за чужинців. Молода генерація здебільша не знає рідну мову, бо не має можливості її культивувати, не пізнає рідну культуру, а стара генерація поволі відходить, її щораз менше. Асиміляція величезна. Отже, це все треба приписати, як велику втрату корінного українського населення Закарпаття.

Приходять і дальші два терористи, по зуби озброєні, і кричать: "Теметевбе екет, мінт а теббіт" (дослівно: на цвинтар їх, як інших... значить; розстріляти)... Вихваляють командира тячівського гарнізону, російського емігранта підполковника Ігнатєва. Він сластиво озброїв тячівських мадярів і мадяронів разом з деякими вороже до нас наставленими чеськими офіцерами.

Нас трьох: Бращайка, Пастеляка й мене, — посадили на фіакр. П’яні цивілісти на вулиці кричать: "лампавашра!" (повістити на канделябр). Завели нас до будинку пожежної станції, де колись стояли пожежні авто, драбини, насоси та інший реквізит пожарників. Тепер тут було біля тристо людей, багато особисто мені знайомих. Між ними побачив я там відомого українського письменника Олександра Маркуша, Федора Ревая (брата міністра), М. Баботу та багато інших. Бращайко довідався, що головним керівником є голова Мадярської Національної Ради, місцевий адвокат д-р Гапко. Почав вимагати, щоб закликали Гапка. (Гапко був сином українського греко-католицького попа, але сам запеклий мадярський шовініст). За деяку годину Гапко появився, Бращайко з ним був, як адвокат, колега, просив Гапка пустити його і не затримувати в дорозі. Але Гапко виправдувався, що має наказ з Будапешта задержати всіх підозрілих.

— В мене в кишені дипломатичний паспорт, сам знаєш, що я був призначений керуванням дипломатичної комісії, яка мала визначити кордон між Карпатською Україною й Угорщиною.

— Карпатської України вже нема й не може бути, — вскочив Гапко.

— Це інша справа, але ти правник, знаєш закони. В мене паспорт дипломата, і я їду на переговори до Будапешта. Гапко почав переглядати паспорт.

— А я є секретарем пана міністра, — сказав я Гапкові, — я теж їду з ним.

— В паспорті про те нема згадки, а у вас окремого паспорта нема, ви, отже, мусите залишитися тут, — сказав Гапко. Бращайко вийшов з утішеним обличчям, і більше я з ним не стрінувся в житті.

До Гапка почали підходити люди, і я бачив, що з маленькою брехнею можна б звідси виковзнутися. Пастелякові це пощастило. Баботі теж.

Десь під вечір знов прибув Гапко. Тоді я з невинним обличчям підійшов до нього і кажу йому по-мадярськи:

— Моє ім’я Шандор Ковач. Ішов я вулицею, мав намір іти до тітки в Бичкові, а мене ваші люди затримали і привели сюди, не знати завіщо. Пустіть мене!

— Ви мадяр? — спитав мене Гапко.

— Так, правдивий мадяр, — брехав я.

— То ідіть собі! На котрого біса приводять сюди невинних людей, та ще й мадярів, а я з ними маю потім тільки клопіт, — відповів Гапко. Я взяв торбу і поволеньки вийшов на двір, перейшов подвір’ям, де було чимало легкових машин і подався через браму. Але на моє нещастя у брамі стояв пан їжак, проводир мадярської молоді з Тячева та один з бродіївських редакторів, який мене добре знав і гукнув:

— Що ж, і цього випускаєте?

— Адже це якийсь мадяр Ковач Шандор, — відповів вартовий, що мене випроводжував і якому я перед тим купив горілки і дав десять чеських корон.

— Хто, це вам мадяр? Адже це один з найзапекліших ворогів Угорщини, редактор, письменник, автор "Петра Петровича".

— А, так! — сказав вартовий, зловив мене за плече і гукнув:

— Назад!.

Вечером назбиралось нас у цій пожежній станції може й до п’ятсот люду. Незабаром всіх нас проводили містом до місцевої в’язниці. Мені здавалося, що збіглися всі жителі міста, бо стояли обабіч з ворожими вигуками і нас почали збиткувати без того, щоб ескортівці нас обороняли. Били нас палицями, киями, полінами, патиками з плотів, камінням, кулаками, копали ногами і плювали нам у вічі. Виглядало так, неначе навмисно зорганізовано ці шпалери з двох боків тільки для того, щоб досхочу збити та зневажити політичних в’язнів.

Нас впроваджено до камер, де не було можна й ворухнутися.



ТЕРОРИСТИ ШАЛІЮТЬ. ОСОБИСТІ РАХУНКИ


До камер нові й нові люди приходили, приносячи тривожні вісті, правдивість котрих не далося сконтролювати. Але незабаром ми переконалися і самі на власній шкурі, що терор шаліє, як ніколи перед тим. Загально говорилося, що угорським і місцевим терористам дали три дні на полагодження особистих розрахунків, мають вільну руку робити, що їм завгодно. Вступили в акцію всілякі донощики, денунціанти, гицлі, мстилися на українцях. Досить було показати пальцем на когось, вже його відводили озброєні цивілісти, а навіть багатьох на подвір’ї цієї тюрми розстрілювали. Зразу за тим приїжджав грузовик, на який накидували трупів розстріляних і кров насосами змивали. Все ж під самим муром було розприсканої крові та кулями видовбаних дір під час розстрілів. Ми вже третю добу сиділи, але списків ніхто не робив, їсти нікому не давали, правда, всім нам тоді було не до їди. Замість того, вдень і вночі камерами проходили якісь озброєні і неозброєні індивідуа, когось шукали і як зайняли, то відводили.



ПОМСТА ЕГРЕШІЯ


Вечором третьої днини ми зауважили якусь зміну режиму тюрми. По коридорах вже не вешталися цивільні терористи, але стояли з насадженими штиками гонвейди. Гулюкання, зойки, плачі і стрілянину вже не було чути. Тюрму перебрало регулярне військо.

Дозорець Шимоній — наш прихильник, каже, що українець і він. Але з кожної днини він міняється, сьогодні до нас ставиться ворожо, його примітки глумливі, поводження майже брутальне. Ох, характер!

Десь біля півночі почувся крик, двері камери рипіли, когось шукали. Прийшли і до нашої камери. На двох постелях нас п’ятеро: Машкаринець, Тарканій, Цар, Осуський і я. Почали ліхтарем світити нам у вічі.

— Ага, ти тут, голубчику! — грубо скрикнув на мене дивний голос, — а я ж тебе по всіх тюрмах вже три дні шукаю!..

Моментально схватив мене за комір і виволік на коридор. На світлі я й побачив Егрешія, мадярського агітатора в Ізі, якого я дав був арештувати. Зачав мене бити, копати грубими черевиками і кричав:

— Стій струнко перед капітаном угорсько-королівської жандармерії. Копав і бив мене розписаним ремінним поясом зі штиком.

— На, на! Це тобі за Сойми! Це тобі за Ізу! Я був залитий кров’ю, прибіг і комендант з долини, Егрешій звернувся до командира тюрми з вимогами:

— Цього злочинця три дні шукаю. Це зрадник Угорщини, агітатор за Україну... Негайно видайте мені того, мої люди ждуть на долині, щоб з ним покінчити.

— Тюрму я перебрав тільки перед годиною. В’язня я вам не можу вже тепер видати без рішення воєнно-польового суду, — сказав цей офіцер. Це й було моє щастя, що тюрму перебрало військо, інакше Егрешій був би мене дав розстріляти.

Цьому офіцерові Егрешій мусив наговорити в перебільшеному смислі, бо коли Егрешій відійшов, той уважав за потрібне мене від інших товаришів сепарувати, як бозна якого великого політика або злочинця, хоч у камерах було так тісно, що не було де й сісти. Мене завели до камери самого. Була це камера № 16 на другому поверсі. Ще й військового вартового дали мені під двері. Аж смішно було мені, коли мене вели два вояки на клозет, один спереду, другий іззаду з насадженими штиками.

— Чому ж мене ведете таким строгим ескортом, хіба ж я лев або пард, щоб скочив на вас, — питався я гонвейда.

— Бо ви є виїмка, — відповіли. Говорять між собою так, щоб і я чув, що вночі над Тисою розстріляли 62-ох повстанців.

Їсти не дають нічогісінько, крихітки харчів не мали ми в устах. П’ю води, бо тої є досить. З нас почала витікати якась сукровиця, — дизентерія чи що. З дня на день я слабну. То лежу на нарах, то "міряю кроки" від стіни до стіни. Стіни брудні, по них сліди роздавлених блощиць, страшно обшарпані. В цій камері переді мною сидів посол Сойму Михайло Марущак з Бичкова. Йому приказано вибратися звідси. На порозі зустрілися з ним: він з неї, я до неї. В ній сморід такий, що годі витримати.

До моєї камери майже щоднини почали ходити високі угорські офіцери та цивільні панки. Відімкнули двері, подивились, наче на мавпу, і без слова відійшли.



КРИВАВІ ДОПИТИ


Незабаром за тим в коридорі почався крик, стогони, плач, голосні протести, зойки, верески. Дозорець в’язнів, Шімоній, єдиний, з яким маю "зв’язок". Він мені каже, що появились "товмачі", жандарми та детективи. Але й товмачі б’ють... З його слів довідуюся, що на допити по-перш беруть селян і тих "менших грішників". Уводять їх на "вислух" (допити), жандарми та детективи їх бичами та гумовими киями побивають важко. Деяких настрашили, стероризували, вимагаючи дальших імен "січаків" та "укран"-ів, побитих до нестями поливали водою і потім... пускали додому. Були випадки, що масу селян уводили жандарми тільки на те, щоб тут побити на синці і пустити додому, мовби нічого не сталось.

Але ось з інтелігенцією. Зі свідомими синами свого народу мали інші методи. Тих мучили витривало, Їх били у печінки, у стопи, щоднини кличучи на допит. Ще й на коридорі другого поверху стіни були забризкані людською кров’ю. Особливо під час великодневих українських свят кати просто шаліли, і вся тюрма була у зойках, криках, вересках та прокльонах.

Дня 19 березня, неділя, страшно сумна. Цілу ніч перекидуюся з місця на місце, покривала не маю, тільки свою куртку. Мучать мене страшні сни, галюціную. Відчуваю, що маю високу гарячку. Прошу лікаря. Лемак мені каже, що пошле мотуз, щоб повісився. Це тюрма, а не санаторій, нехай здихаю... Перед дверима сторож з напнятим штиком, бо я "виїмка".

Другої днини гарячка ще більша. Дав 50 корон гонвейдові, щоб привіз приватного лікаря з міста ... Більш не побачив ані його, ані лікаря ... Крізь віконце чути далеку стрілянину... Кажуть, що це наші ще там у горах б’ються.

Дня 21 березня 1939 вже зранку увійшов у мою камеру старший пан, цивіль. Це був детектив або слідчий суддя. (Деякі і військові, а навіть жандарми ходили в цивільному, як я пізніш переконався.) Цей пан почав мене щось випитувати, записувати, сказав, що піду перед воєнно-польовий суд.

— За яку провину? — питаю його.

— За організування повстання проти Угорщини.

— Я його не організував, — боронюся.

— А ті промови до ваших бандитів?

— Після ультиматума я не промовляв, — заявляю категорично.

В голові блиснула думка. Є правдою, що ми два з д-ром Михайлом Бращайком разів кілька відвідували оборонців нашого кордону і виголошували до них підбадьорюючі промови. Але це вже було давно. Прямо до вояків я після того ніколи не промовляв. Тільки до селян на прикордонній смузі, де була маса проугорських агітаторів. Я робив протиагітацію. Додавав моральної сили тим нещасним нашим людям... Чи й за це має мене судити наглий суд?.. Прошу цього пана, щоб постарався для мене на суді про якогось адвоката. Гроші у мене є. Але він заявив, що перед воєнно-польовим судом адвокат не боронить...

Він відійшов, а я передумую, як маю боронитись. Хоч я важко хворий, в гарячці, десь біля одинадцятої години принесли мені якусь мерзотну юшку, але я тільки трохи їв, решту вилив.

Незабаром прийняли жандарми і потягли мене на перший поверх до канцелярії. Не маю сили стояти на ногах, просто падаю. Посадили мене на стілець. Канцелярія тісна, в ній повно детективів і озброєних жандармів. Ті вийшли, і вступив один або два офіцери і якісь цивілі. Я був у такому стані хвороти, що мене не цікавив ані їх вигляд, ані їх офіцерський чин. Один з них сказав, що вже багато наших повстанців розстріляли без вислуху, без суду, але з мене хотять списати протокол, бо я є членом "найвищої Січової комендатури", і за цілий збройний виступ наших оборонців (хоч і мобілізованих) хочуть мене взяти на відповідальність тому, що другі "найбільші злочинці" повтікали, з них остався тільки я.

Я заявив, що не був членом жодного командування, жодного начальства, але журналістом. Навіть депутатом Сойму я не був. Не є я правником, але знаю, за що може судити статаріальний суд. І зміст ультиматуму, який кур’єр приніс, мені відомий. За повстанця проти Угорщини треба уважати лиш того, якого ви зі зброєю в руках приловили. Я з вами не воював, зброї, крім пера, я жодної не мав, на полі битви я не був, і ви мене там не зловили, отже нема за що мене кваліфікувати за повстанця проти угорсько-королівської армії. Признаюсь, що повних 18 років я боровся, воював пером проти угорської іреденти і проти зазіхання Угорщини на нашу територію. Я написав роман "Петро Петрович", який став причиною того, що багато учителів та студентів сидить тут зі мною разом тільки через те, що цю повість, як обов’язкову шкільну лектуру прочитали учням або студенти прочитали іншим співоднокласникам. Це все правда. Але повстанцем я не є і ваші погрози з будапештянського радіомовлення вигрожували тільки тим, які озброїлись і не складуть зброю до виголошеного строку і які збройно виступлять проти гонвейдів. А я зброю у руках не мав. Докажіть мені, що я зі зброєю в руках бився з окупаційним військом.

Дивна річ, що в найбільшій смертельній небезпеці людина найбільше спокійна, роздумує холодно, логічно. Але вже був страшенно вичерпаний. Ще почув, неначе крізь сон, що "завтра засяде полений суд"... А що тоді — подумав я — оця комедія сьогодні? Це не є воєнно-польовий суд, лиш мені брехали. Це лиш на те, щоб на мені знущатися? Щоб мені завдати душевні муки?..

Я зімлів і не пам’ятаю, як мене втягли до камери. Коли я збудився, я лежав на нарах. Почав пригадувати собі і боявся завтрашнього дня. Воєнно-польовий суд, думаю, буде суворіший, як оці допити сьогодні.

Тієї ночі я не зажмурив ока. Маю при собі 1250 чеських корон. Пишу тестамент... Вже в думках прощався зі світом. Жалко стало молодої жінки, прекрасної донечки, а все ж найбільш гірко стало на серці, що моє перо випаде мені з рук. Смерті не боюся, тільки огидною стала мені смерть через повісу, бо ці варвари готові поставити мене під шибеницю, хоч мали б, як повстанця, мене застрелити. Так, буду просити, щоб смертну кару наді мною виконали розстріленням. Колись на фронті вже куля порпила була мої груди, провертіла на двох місцях мої легені, зломила третє ребро... Кулі якось не боюсь... Так, нехай мене розстріляють!.. Зроблять так протягом двох годин після розсуду...

Коли вже попівночі почав дрімати, то у високій гарячці мучили мене знову страшні картини. До того одноманітні кроки гонвейда перед дверима на коридорі б’ють до мого мозку, наче молотом. На таку довгу ніч не пам’ятаю від самого дитинства. З’являються якісь привиди, вірю, що в такому стані можна збожеволіти.

Другого дня я весь день тремтів, але на суд мене не кликали. Не кликали мене ані третьої днини, і я вже трохи заспокоївся. Тільки дозорець "українець" Шімоній увійшов до камери із своїм шурином, Цапом. Цап мене глумливо спитався: чи хочу висіти на телеграфічному стовпі, чи на смереці?..

Дня 25 березня о першій годині попівночі відчинились двері (ключ мав завжди при собі і озброєний гонвейд перед моїми дверима), і увійшли два угорські, по зуби озброєні, жандарми. Мали в руках довгі бичі — ті страшні висохлі бичачі жили, від яких кров сикне по стінах за кожним сильним їх ударом. Мене облив холодний піт.

Жандарми наказали, щоб я одягався. Виконають смертний присуд наді мною... Прощай, життя! — думав я собі. Повільно почав я одягатись, глипаючи крадькома на жандармські бичі. Почав роздумувати, і сказав їм просто у вічі: "Не вірю, що мене засудили. Як, без мене? Адже на суді мав бути і я!.."

Вони мовчали. Я вже був готовий, надів куртку. Думаю, будуть тільки бити... Але увійшов гонвейд, одному щось шепнув на вухо, і вони, залишивши мене, відійшли. Я до самого ранку ока не зажмурив, лежачи одягнений.

І другий, і третій день дуже часто сідаю "на відро". З мене тече якась сукровиця, майже кров.

Третьої ночі, вже інші жандарми свій "візит" у мене повторили. Але я вже їх тепер не дуже боявся.

Минуло ще пару днів, і на моє велике здивування послали до мене лікаря без того, щоб я його просив. Робляться якісь діла, що й сам не розумію: нема вже сторожі під моїми дверима. Але верески, зойки з коридору чути далі. В камерах люди спресовані, мов оселедці в бочці, нема де лягти, нема де сісти, нема чим дихнути, а я тут сам. Хоч одну людину нехай би дали в мою камеру, щоб хоч словом перекинутись.

Іду на виходок, щоб там вилити своє "відерце" й вимити його. По-перше сьогодні не супроводжує мене вояк з насадженим штиком. А на клозеті — яка для мене радість — зустрівся з графіком Михалишином. Втісі нема кінця. Маємо лиш кілька хвилин на миття "відра". Він мене сповіщає, що в нашому, а головно в моєму інтересі настала якась закордонна інтервенція (мабуть журналісти або письменники — думаю). Бачу й інші зміни: принесли мені сьогодні брудний, навіть кривавий заголовник і покривало. Ця вістка мені додала якоїсь самовпевненості, сили духу боротися зі злом. В душі я вже далеко літаю, на волі, підкотивши рукави в праці, з пером в руках. За декілька днів відвідала мене доня і дружина. "Таточку, яка у вас довга борода...."

На допитах інших били, катували тілесно, мене мучили душевно. Часто вночі мене будили, щоб насмішкуватись. Одного разу я їх спитався, чому мене будять? Відповіли, будять на те, щоб я нервово повалився... Іншим разом я їм поскаржився, що самітність мені лізе в печінки, хочу сидіти з іншими, адже камери страшно переповнені, там нема де сісти. Вони відповіли, що пошлють мені шайку картярів і дівчат з нічного бару... Знов одного разу поскаржився, що не можу спати при світлі, чому не згасять електричну лампу?

— Хочемо бачити, як ти повісишся на вікно. Там маєш шнурки на черевиках, маєш ремінь у штанах, або сплети собі вірьовку з підштанків і повісся...

— Таку радість вам не зроблю, — відповідаю. Нечистоти, вошей, бліх і блощиць щораз більше. Особливо з останньої погані лазили по стінах отарами. Ані одного разу не помились, не було де, хіба що лице сполоскав. Не працював ані водовод. Мабуть його не було взагалі, бо воду нам подавали в якійсь посуді.

Цей день був на події багатий. Подібно, як з Михалишиним, зустрівся я і з поетом Миколою Рішком. Його привели з 40-ка селянами. Йому закидують, що посилав селян до Хуста на фронт. Микола плаче, як дитина. Каже, що селяни села Драгова, вертаючися з фронту, свою зброю (без амуніції очевидно) закопали в землю. Якийсь чорт зробив донос, до села вдерлося десятки терористів і перекатували півсела. Сказав і те, що хортіївські гонвейди розпочали атаки теж і з півночі, від Ясіня. Це означає, що поляки перевезли їх через свою територію і вони напали наших оборонців теж і з північно-східної сторони. Від беківської Польщі цього можна було сподіватись!

Моя дружина приїхала з Хуста знову. Заплатила обід в ресторані і принесла мені в тюрму. Не так тішуся обідові, як термосові. В ньому можна буде перепачковувати дрібні нотатки. Це для мене мій "патент". Десятник, прикликаний сторожем, перепустив. Дав йому 20 чеських корон.

На коридорі вже тільки один сторож. В клозеті можна десь туттам зустрітись з друзями і довідатись від них чимало нових вістей. В цьому нашому "салоні" і я довідався, що 27 березня приїхав польський офіцер. З тюрми виводять галичан десятками, злупили з них і те, що не мали на собі. З пов’язаними руками, в сніговій метелиці проти вітру в одній сорочці і босих везуть їх грузовиками на польську границю.

Знов мені погано. Десятник мені за добрі гроші перепачкував у термосі міцного чорного кофе.

Тут і Маркуш, бідолаха з сином. Поволі тут зійдеться (на жаль, що тут!) — ціла наша "літературна братія" плюс театр і музика (Шерегій).

При собі маю блокнот і олівець. Документи порвав і дрібні шматки паперів потрохи повиносив до клозету у "відерці".

Вигадав шифри і ними записую події і вірші. Ось які ці шифри:

8ПЯМ1Б15 П683 8338Б

838ОБ 1М 1318 М18О5

8ПЯ 1 В8Ш 1118 1281 Б /1 IV

8Ш8ІІ 1138 ПОО5 838П


Це мій перший вірш. Його текст такий:


Биття, тяжкі побої, муки

приймаєте, мої брати,

не люди це, але гадюки,

кати, проклятії кати!


Шифри добре вивчив і запам’ятав, щоб опісля міг відшифрувати. Читаються то зліва, то з правого боку (як араби), то мішано.

Коли б переловили — радше язика відкушу. Ці дрібні папірці даю дружині, таємно, здебільше в термосі "на чорну каву". Термос часто циркулював між мною і дружиною. Як дружина кілька днів не появилася, то даю в "салоні" друзям, у яких є надія, що незабаром їх випустять. Ці дрібнісінькі папірці мають якось доручити дружині в Хусті. Часто ані вона не може появлятися в тячівській тюрмі "на відвідини", щоб не було підозри.

Підплачуємо, де тільки можемо, чорт бере гроші! З принесених харчів дві третіх забирають "цензори".

Дня 1 квітня 1939 (субота) потягли мене знову до канцелярії. Угорський підполковник, обвішаний багатьма медалями та орденами, сидить на головному місці. Я затривожився. "Воєнно-польовий суд" — думаю собі. Але у барвах петлиць — як не змінили відтоді — я орієнтуюся. В нього петлиці чорні, отже: лікар! Доктор, а не суддя або прокурор. Біля нього сидить капітан і один лейтенант.

Поклали перед мене папір і перо, щоб я написав, що вони будуть диктувати. Підполковник диктує: "той і той, був тим і тим, від дня 16 березня находжуся в слідчій тюрмі военно-польовою суду угорсько-королівської армії — заявляю, що я живу і мене ніхто не збиткував, не знущався наді мною, я є вповні здоровий..."

Але я написав тільки те, що я живу і я є вповні здоровий.

Підполковник почервонів мов рак, почав страшно кричати, із "ви" перейшов на "ти"... "Прокляті бандити, розтрубіли по світі, що ми тебе й деяких інших розчетвертували!.. Україну будував бувший угорський воїн!.. Через отакого зрадника Угорщини я мушу здалека приїжджати, а він "газембер" (приблизно: собачий син) не напише так, як я бажаю!.. Застрілю, собаку!"...

Він був лютий, грізний, слина йому пирскала із рота... Я вдаю преспокійного, бачу, зовсім ясно бачу, що це наслідок закордонної інтервенції. (Як показалось пізніше, було це московське і белградське радіо, інтервенція югослованських журналістів, письменників кілька країн, протести наших земляків в США, які засипали угорську амбасаду телеграфічними протестами в інтересі нашого врятування.)

Роблю нотатки, може, й непотрібно, але інакше забув би, який день нині.

Побої продовжуються дальше. Щоночі крики, зойки, верески. З українських сіл приводять багато людей, інтелігенцію й селян. Знущаються, б’ють. Бувший нотарський писар, Чопей, що за ЧСР сидів півроку в криміналі за фальшування паспортів, тепер прислужується новим панам. Не лиш денунціює українців, але, разом з Лемаком, і побиває ув’язнених людей.

Сьогодні в клозеті приловлено нас на триминутовій гутірці (як ми умивали "відерця"). Розганяли нас кольбами-прикладами гвинтівок. Попався й мені один удар у плечі.

Дня 8 квітня (субота) я виблагав від десятника, щоб мені дозволив відчинити під стелею єдине мале віконце з ґратами, бо виглядаємо, як трупи: четвертий тиждень ми не були на повітрі... Виступив на нари, заглядаю у віконце. Щасливий, що бачу високі гуцульські гори, деякі ще покриті "білим чепцем" (снігом).

Великодна неділя (9/4-39) була страшна. З близької української церкви чути могутнє "Христос воскрес", а нас на коридорах "христосують" жандарми бичами... Протестую у душі. Пишу вірша "не просіть бога, він панам помагає, а не нам!".

З пасхи, що мені дружина принесла, ковбасу і угорську горілку гонвейди у різних "віконцях" забрали, випили й поїли. За горілкою не жалію (я абстинент), але ковбаса була б пригодилась.

Селян уже перетовкли, "перемолотили" і більшість із них пустили додому; залишилось із них небагато. Моя дружина вже раніш авізувала чутку, що нас останніх вивезуть десь у концтабір.

Та й справді, дня 17 квітня 1939 повиганяли нас із камер з рюкзаками, клунками та портфелями (як комусь пощастило захопити вдома або йому принесла рідня), на коридорі позв’язували нас ланцюгами і один до одного, потім всіх разом, і наказали на подвір’я виходити. Але мали клопіт із нами, бо двері і сходи були завузькі, ми з пов’язаними руками по трьох та ще й прив’язані до себе довгими ланцюгами, по сорок чоловік не містились. З бідою випхалися ми на двір, де на нас чекали грузовики. Наша "сороківка" увійшла на один грузовик, нам наказали сісти. Федір Ревай сів мені так нещасливо на ногу, що мало не зломив, і коли ми в Кривій виступили, мене товариші мусили підтримувати, бо моя нога була зовсім затерпнута, мов задеревіла. По дорозі нас тероризували, б’ючи нас палицями, до того жандарми мали ще на кожному грузовику і легкі кулемети. Мабуть, боялись наших партизанів, бо справді до тячівської тюрми доходили чутки, що в горах з гонвейдами б’ються наші загони цілими тижнями. Озброєних повстанців підтримувало саме населення. Угорські жандарми настільки боялись їх, що перед жандармськими пунктами в гірських селах поставили нічну варту і то з самих місцевих селян, бо на жандармську варту стріляли. Самі вартувати боялись, бо були випадки, що вбили не тільки варту, але й до їхньої спальні полетіла ручна граната або вікна продіравили кулями.



КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ ТАБІР У КРИВІЙ


Пониже Хуста, у Кривій, знаходився колись чеський військовий табір. Тут управлялися чеські сапери та інші женійні частини. Був тут будинок з цементовою долівкою, який колись мав служити за склад або кіно. Шириною був він метрів 15—20, завдовжки двічі стільки. Тепер тут нічого не було, тільки голі стіни і цементова долівка.

І ось привезли нас, "найтяжчих політичних злочинців" в числі понад двісті люду, до цього приміщення. Тут почалося для нас дійсне пекло на землі. Від години шостої ранку до години восьмої вечером мусили ми сидіти нарівні в рядах "по-турецьки". Навіть спаралізований інж. Холодний та інж. Паниця з ампутованою ногою. До цього способу сидіння ми не звикли. Нам ноги терпли, ми умлівали. Щоб хоч трохи встати і відпочити, ми просились на відхідок, який був за бараками на яких двісті метрів під плотом з колючого дроту. Нас приневолювали братись за руки по два, бігти щосили. По дорозі стояли жандарми з киями або бичами та нас безпощадно били куди попало. На відхідку ще не встигли скінчити ані природну потребу, як знову нас ударяли і гнали назад іншим боком. Тут знову стояли брутальні "пір’яники" (так назвав наш народ угорських жандармів, які мали за твердими капелюхами пір’я з хвоста півнів) з своїми страшними прикладами, киями та бичами і били нас знову, куди засягли, голова-не голова, плечі-не плечі. Ми поверталися закривавленими. Не знали, що ліпше: чи сидіти по-турецьки, умлівати на цементовій долівці, чи питатись на клозет і вертатися закривавленими з розбитими головами, поламаними раменами. Сидіння це було таке страшне, що наші стегна виглядали, наче вугілля від синяків. А коли хто-небудь зімлів, то його "будили" прикладами карабінів, а то і насадженим штиком. Миколі Прокопівому штиком вибили око. Брутальний Беличко, син хустського куркуля, що тепер пошився в детективи, одному в’язневі поранив груди, іншому зломив ребро.

Майже два тижні сиділи ми на холодному цементі в цьому страшному таборі. Похуділи, зарослі, брудні, очі в нас були запалі, шкіра жовта як віск. Годовані воші, неначе сливи, лазили нам по шиї, по обличчі, але ми вже на таку "дрібницю" і уваги не звертали... Ще такі два тижні — і ми людські руїни! З цього табору вже з нас нікого не пустили додому, а навпаки: постійно приводили нових, доки не спричинили тісноту, що й сидіти не було можна. Це був якийсь переходовий концтабір, "чистилище", як ми його назвали. Подібні "турнуси" проходили цим "чистилищем" по два тижні, їх потім відправляли дальше, а сюди, на муки, приводили інших.

Одного гарного дня наприкінці квітня знову нас закували в кайдани таким самим способом, як тоді, коли вели сюди, по сорок чоловік до групи, і провадили на станцію. Вокзалу властиво тут не було, але поїзд, який складався з самих товарових вагонів, зупинили прямо на рейках і нас до вагонів загнали як худобу.



КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ ТАБІР У ВАР’ЮЛАПОШІ


В замкнених товарових вагонах нас відвезли до середньої Угорщини серед степів біля Ніредьгази і висадили на станцію в одному селищі. Недалеко був хутір якогось магната, і там була ферма свиней. Крім свинарень, були тут і сипанці значних розмірів. На окраю табору був кращий мурований будинок, здається, для управи ферми, а довкола нього мізерні халупи панських батраків.

Коли нас привезли у цей табір, тут уже було понад тисячу людей, крім нас. В деяких землянках (дерев’яних бараках) були етажні нари з грубих дощок, на них солома і більш ніщо. Але нас упхали до сипанця знов на цементову долівку, на якій було соломи дуже мало. Тут ми по-перш скупалися, нашмарувались якоюсь липкою маззю проти паразитів, і наші одяги парою були дезинфіковані. Але дезинфекцію провели так по-дурному, що дехто, хто мав пальто з хутряною підшивкою кожушини, як, наприклад, старий Іван Ревай та я, пальто, одержали понищене у гарячій парі. Комір і підшивка ламались і відпадали зразу. Та це було найменше зло, за кожухом тут ніхто не жалів, коли була в небезпеці власна шкура.

На початку були тут тільки солдати, а за день-два прибули і цивільні детективи-інквізитори наші, яких ми називали презирливо гицлями.

І почались і тут страшні допити, далеко гірші, ніж були в Тячеві або в Кривій. В Тячеві інтелігенцію не били, пересікли тільки селян, потім у Кривій прийшла черга й на інтелігенцію, яка Криву звала "чистилищем", а "пекло" для неї почалось у Вар’юлапоші. Сюди тепер з’їхалась юрба детективів та їх місцевих мадярських помічників, що знали обставини; було тут повно денунціантів та різних інших донощиків, зрозуміла річ, що всі з револьверами в кишені, з нагаями і палицями в руках, деякі з чеськими гумовими палицями або просто з киями.

Між тих домашніх катів належали місцеві мадяри й мадярони: крім вже згаданого Величка — Йосиф Вайнравх, бувший кельнер із хустського ресторану "Рояль", Дюла Блаєр, бляхар із Хуста, Йовжі Ожват, Калман Аратов, Мігаль Гісович (останній був судовий екзекутор — всі з Хуста), із Сваляви Гатрак на глумливе прізвище "баптист", м’ясник Кастнер із Колочави та брати Дунки із Хуста.

Допити провадились на першому поверсі будинку біля сипанця, який колись — здається — служив за контору. Весь табір був досить поважних розмірів, огороджений колючим дротом, на кожному углі з будками для військової сторожі.

Коли "допити" розпочались, весь табір просто остовпів, бо з першого поверху чути такі крики, зойки і плачі, що це все пригноблювало всіх. В нашому сипанці було під ту пору до чотириста людей, в усьому таборі біля півтора тисячі люду.

На такі так звані допити кликати почали і від нас.

І почалось... Із сусіднього поверхового будинку було чути страшний рев катованих, що, напевно, чути було на кілометри, бо панські батраки збігаються перед колючий дріт як на диво... В сипанці цьому ми всі переживаємо. Тиша така, неначе в могилі... На наших обличчях страх прибив сьогодні свою печать.

Біля обідньої пори "допитів" вношують людей на ношах, інших ведуть під руки, такі вони, мов з хреста зняті. В жахливий спосіб покатовано директора школи Василя Стрижака. Лежить, мов неживий. Спина чорна, мов вуголь, руки спухнуті, наче буханець хліба...

Православний монах о. Микола Мадар є в центрі знущань терористів. Угорці, а особливо "наші" фенциківці, мстяться на православних. На Мадарові порвали рясу на сто кусків, а щоб осмішити — постригли йому бороду і довге волосся... Побитий, спина і руки впухлі...

Дальші жертви цих днів і угорсько-фашистського садизму: Дмитро Маснюк з Буштина, Небола з Тереблянщини, Олекса Добош з Апші, Микола та Іван Рущаки, Петро Маханець десь з Тячівщини... Хто їх може всіх записати, коли я мушу лежати на цьому цементі і не ворухнутись. Соломи на ньому, як кіт наплакав... Та й паперу вже в мене немає. Жебрав від найближчих співв’язників кусники паперу... Мої шифри, крім мене, відчитає лиш одна людина, яку я навчив — мій композитор Євген Шерегій...



ФАНТАЗІЯ САЙБЕРТА


Як відомо (і як я вже згадав), вже із жовтня 1938, аж до трагічного березня 1939 на границі Карпатської України нападали угорські терористи (а також і польські). Т. зв. сторожі оборони наших кордонів, які складались із чехословацьких фінансів та жандармів і наших січовиків, в Торуні зловили угорського терориста Сайберта. Той за ціну, що видасть чехам інших угорських терористів (з Угорщини), які ще скриваються в лісі і ладяться втекти в Польщу, дістався на волю. (Інших сторожі відсилали на Словаччину, до Іляви. З них ні одному ані волос з голови не впав — всіх чехи пізніш видали Угорщині.)

Коли хортіївська фашистська армія, окупуючи Карпатську Україну, зайняла і Мараморощину, гонвейди арештували Сайберта як чеського шпигуна, який видав своїх товаришів чехам. Сайберта привели разом з іншими нашими оборонцями у цей коцтабір Вар’юлапош і посадили його до нашого сипанця.

Сайберт конче хотів дістатися на волю і набрехав на бувших торунських членів "Сторожі Оборони" та на торунських вчителів стільки брехні про "злочини" оборонців, які могли зродитись тільки в його мозку терориста. Він заявив, що в Торуні тих терористів, які тікали в Польщу, члени "Сторожі Оборони" арештували, їх мучили, різали їх тіло пилкою та пекли гарячим залізом, відтак убили і закопали... "Гицлі", детективи шукали по всіх бараках людей з Торуна. Не знайшли нікого, тільки двох торунських учителів, братів Андрейчиків, Павла та Петра.

Мадярські кати взяли цих людей на страшні тортури. Молодшого, Петра, били щось шість разів, ледве стояв на ногах, але він показався сильним, нічого не "наклепав".

Не так його брат, Павло. Після рафінованих побоїв він наплів таке, що вже й сам не визнався в брехні. Детективи цікаві були знати, котрі чехословацькі оборонці (в тому й січовики) були в Торуні і знущалися з угорських терористів. Він показав на бичківського хлопця, Сидоряка, що був в чехословацькій уніформі військовій. (Його полонили на фронті разом з кількома словаками. Вчора словаків пустили на волю, а його, як "громадянина" Угорщини, дали до нашого "сипанця". На фронті мав велике щастя, що видавався за словака, інакше, як "рутенського повстанця", були б на місці розстріляли).

Крім Сидоряка, Павло Андрейчик показав пальцем і на третю жертву "Сторожі Оборони", заступника коменданта торунської залоги, Яворенка. Його били днями у страшний спосіб. Тоді Яворенко детективам запропонував, нехай Андрейчик скаже, де, коли і кого убили члени нашої прикордонної сторожі (в ній були і січовики).

Знову взяли на допит Андрейчика, який показався несталим і людиною надзвичайно слабого характеру. Він, то заперечував, то знов признавався, нарешті ще й нарисував шкіцу шість могил угорських терористів і надиктував до двадцяти імен найповажніших торунських селян, які, мовляв, знають про те ... До Торуна поїхало півтузина детективів, щоб "на місці" перевести допити. Потовкли селян надармо, Андрейчик би вже їх "водив за ніс", але наслідки які?

Угорські детективи з гицлями взяли Василя Буряка і нашого гуцула Сидоряка до катівні на перший поверх. Буряка (родом з галицького Ялинкуватого) детективи з "гицлями" побили в ганебний спосіб. Поперш його страшно скатували киями, відтак руками давили йому полові органи, опісля на полові органи засилили петлю з мотуза і так волочили по долівці. Ще й цього тим садистам було замало, бо потім потовкли йому полові органи киями так, що ледве його завели до сипанця скоцюрбленого, посірілого, дочиста виглядав як труп. Полові органи були опухлі до величини гарбуза, чорно-сині, при тому "вигланцувані", як вишіткований чобіт... Нещасний хлопець ревів від нелюдських мук так, що годі було слухати...

Другий, жахливо скатований Сидоряк, потовчений до каліцтва. Його спина — це кусні м’яса, це кривава ковбаса, яка звисає з-під потрісканої шкіри... Мочимо хустини у воду, хочемо йому давати обклади, теж і Стрижакові. Але ув’язнений мій сусід, український лікар д-р Ключко (зять галицького великого письменника Івана Франка) забороняє давати обклади на відкриті рани. Замість того даємо йому якесь чисте рядно, принесене з тячівської тюрми. Для бідолахи Сидоряка я перепустив свій "покровець"-покривало. Блідий, як мертвець, стогне, плаче. Обидвох мучили повні три доби.

Українського нашого письменника Петра Міговка ще в Королеві вели розстріляти. Там його врятував один його колега-вчитель. Але знову його арештували і ганебно покатували, що ніби він роздавав мобілізованим вказівки. Протягом двох днів побили його чотири рази. Зламали йому три ребра. Катували, раз за те, що він вміє помадярськи, отже, є мадяр, прізвище має мадярське. Він сказав, що це прізвище "татарське". Тоді знову за те його бито. Чергового дня тягли його за волосся, що в катівні ніби забув поздоровкатися...

Дальшим жахливо побитим був Василь Мірявець, директор школи в Тересві. П’ять детективів кинулось на нього, між ними три "гицлі" (Величко, Марко і Вайнравх). Робили з ним "цирк": босому підкотили штани до коліна, наказали перестрибувати стіл, під час чого били його киями по голінках. Він упав на землю. Тоді до ніг прив’язали мотузи і волочили його по підлозі. Ці побої були вчора. Сьогодні знову з самого ранку він на "допитах". Тепер вже били його за те, чому не вміє по-мадярськи.

— Як я міг вивчити угорську мову на Гуцульщині, коли я мав тільки сім років, як постала Чехословаччина, — боронився він. Адже на Гуцульщині мадярського населення зовсім нема. (Так його покатували, що, здається, прийшли до висновку, що переборщили. Після цього за кілька днів пустили його додому і він третьої днини на наслідки побоїв помер.) А Шерегія били ще в Тячеві за те, що володіє угорською мовою, навіть прізвище має мадярського походження і "посмів виступити проти Угорщини".

Інших теж побили ці катюги ганебно, в нелюдський спосіб. Били їх у стопи, у м’які частини живота, попід ребра, щоб покалічити печінку, нирки. Били і вповні невинуватих, просто з пасії. Наведу такий випадок: один наш молодий хлопець, що "випадково" дістався сюди, Микола Лупич, родом із Симірки, набрав води в їдунку з відра, випив, а решту вилив через браму надвір. На його нещастя, якраз туди ішов найлютіший місцевий кат, Величко, і кілька краплин бризло на його штани. На це він забіг до барака, хлопця чоботом копнув так, що той далеко покотився, і Величко відійшов. Але по дорозі здогадався, що хлопця замало покарав, вернувся, вивів його за браму і чобітьми так його скопав у живіт, що вже третій день зойкає від болю.

В нашому сипанці доглядають нас не жандарми, але угорські солдати-гонвейди. Поводяться з нами ганебно, пройшовши вже перед тим курси катування. Крім гвинтівки, в кожного добрий бук. Побивають за найменшу дрібницю.

І зразу чую: "Єн а таборнок! Єн а таборнок!" (Приїде генерал.) Киї зразу позникали. А навіть повиходили і гонвейди з нашого сипанця.

— Як киї і гумові палиці позникали, — кажу я до інших, — значить побивати політичних в’язнів не є дозволено.



ГЕНЕРАЛЬСЬКИЙ ВІЗИТ У КОНЦТАБОРІ


Опинившися без дозору, дебатуємо. Ми всі є тієї думки, що лиш бенешівсько-буржуазна політика занапастила республіку і з нею і нас. Радянський Союз запропонував був воєнну поміч проти зазіхань гітлерівської Німеччини. Хто нам поможе? Від кого ждати і очікувати нашого визволення або хоч сякого-такого порятунку? Ні від кого іншого, тільки від наших братів з нашого рідного Сходу. Але хто того з нас діждеться? Хто? Коли?

Мені блисла думка: "Подивіться, панове-товариші! Палиці, киї сьогодні і тут зникли, бо має прибути високий візит. Як прийде генерал, ми мусимо послати делегацію і просити його, щоб заборонив побої".

Але весь "сипанець" був так стероризований, що на мій заклик ніхто не реагував. Всі боялися наслідків. Прикро мені стало, що ніхто не хоче принести таку жертву, щоб запротестувати проти звірства якраз перед цими штабовими, відповідальними офіцерами, аби вони знали, що в концтаборі діється... Мені блисла думка, що в Тячеві вже раз інтервенція із закордону мене захоронила, мене знає трохи більше світу, ніж цей проклятий Вар’юлапош, і, може, ці варвари все ж таки не посміють знущатися наді мною... Все ж не робив собі рожевих ілюзій.

Комісія офіцерів увійшла до цього об’єкту. Напереді сухорлявий старий офіцер. Золотого нашийника з петлицями не видно, тільки пурпурові окраї коміра. Ані лампаси не бачу, бо від брами я досить далеко. За ним підполковник з Ніредьгази, один сухорлявий майор, один капітан (пізніш довідався і особисто пізнав, що це прокурор Рейпаї), один ростом низький лейтенант, а потім присадкуватий грубий лейтенант д-р Жіндель, командувач нашого концтабору (в цивілі адвокат з околиці Ніредьгази). За ним два лікарі, а за цією генеральською суєтою зграя цивільної наволочі-детективів, що стояли там, як чорне гайвороння.

[*В статті-звіті очевидця "Що зробили мадяри з Ґренджою-Донським" опублікованій поперш в американській "Свободі" (гляди "Шляхом терновим", Пряшів, 1964, стор. 383) говориться, що це був майор. Я насправді не бачив його генеральські стрічки-лампаси на штанах, бо я в сипанці лежав на другому кінці. Але гонвейди ясно сказали, що приходить генерал. Я його титулував генералом-ексцеленцією. В. Ґ.-Д.]

Д-р Жіндель знайомить комісію з нами тими найгіршими словами:

— Це є ті бандити, що на дев’яносто процентів зі зброєю в руках воювали проти наших славних гонвейдів...

Генерал на нас дивився, мов гордий пан дивиться на пониженого раба або на отару худоби, звисока.

Раптом я піднісся з місця, звернувся до комісії угорською мовою і кажу так:

— Ваша ексцеленціє пане генерале, прошу дозволити мені кілька слів. — На мене всі видивились. Генерал ліпше настромив на око монокль, дозволив говорити, і я продовжив: Пане генерале, тут сидить сама інтелігенція нашого народу, професори, учителі, урядовці, священики, письменники, лікарі та інші... Ваша ексцеленціє, при допитах ми будемо говорити чисту правду, не маємо що скривати, але дуже вас просимо, щоб ви заборонили ті страшні побої, які тут провадяться. Пане генерале, сьогодні знову покатували з нас десятку людей, деяких до каліцтва. Прошу ласкаво переконатися — люди лежать за онтою брезентовою іспанською стіною безпритомні, напівмертві... Пане генерале, за наші політичні делікти там маєте незалежний угорсько-королівський суд, а коли і того вам замало, то там маєте кулемети, радше постріляйте нас, а не катуйте під смерть...

Генерал видивлявся на мене з затислими губами, монокль йому кілька раз випав з ока. А та друга зграя, то блідла, то червоніла.

Він запитався мене, хто я такий, я на те відповів: я той і той, відомий письменник і журналіст (хоч тепер не буду скромний — думаю собі).

— Журналіст? — запитав голосно генерал, — і я з притиском відповів: — Так є, журналіст!

Генерал звернувся до лікарів, щоб перевірили. Ті увійшли, аж близько до мене під "іспанську стіну", розтягнули брезент. Підійшли до побитого Стрижака, що непритомним лежав на соломі, піднесли йому сорочку на спині і показався хребет, збитий на чорний уголь... Підійшли до Сидоряка, той також лежав непритомним, підтягнули закривавлену сорочку на спині і вони побачили криваве м’ясо, потріскану шкіру, звідки ще все шнурками текла кров серед страшних синців і ран. Оглянули теж і Буряка, то до інших підійшли. Згодом лікарі вернулися назад, не могли інше сказати, як підтвердити те, що бачили.

Комісія вийшла. Опісля чорна зграя стояла на подвір’ї в двох рядах. Генерал щось з ними говорив. Потім відійшли на комендатуру концтабору. Зразу стало вільніше. Полонені могли переходити до виходку без супроводу і без збиткування, повільно, а не біжачи. Політичні в’язні збилися до гуртів, обговорювали цю подію. Я глянув оком, було тут тепер біля півтора тисячі люду, і ніде жодного дозорця я не бачив, тільки вартові в будках і за колючим дротом зовні виконували свою службу з гвинтівками на плечах і біля кулеметів. Люди мене оточили, ґратулювали, вітали, вигукуючи моє ім’я.

— Василю, ти наш рятівник... Поете, слава тобі!

— На кінці батіг лускає, заждіть, що я за те дістану, — відповів я.

— Не бійся, з тобою не посміють робити свинства, — говорили подекторі. Все ж я добре знав умонастрій угорців і чекав те найгірше.



ВІДПЛАТА ЗА МІЙ ВИСТУП


І дійсно, за декілька днів появилися знову цивільні гицлі у сипанці. Один русявий, мов червоний муравель, пістрякуватий у лиці, гукав:

— Ану, де є той славний журналіст... Нехай іде з нами на розмову. Я остовпів. Піднявся з місця і сказав:

— Тут є той журналіст...

Мене гицлі взяли і повели на перший поверх до брудної, закривавленої катівні. Цивілів було тут четверо з гумовими палицями. Зразу почали мене страшно бити з вигуками: "А що ж, збиткували, били ми тебе перед тим. Ну, що ж, адвокатом став іншим? Боліло тебе, що ми інших били?"

— Правда, що боліло, це ж мої товариші в недолі.

— Так, то нехай тебе болить тепер.

Величко відступив взад на кілька кроків, потім розбігнувся і так мене копнув чоботом у шлунок, що я летів до другого кута, перекинувшись кілька разів. Він здивувався, що я не зімлів.

— Цей бандит із гуми! — сказав він в супроводі паскудної лайки.

[*Я перед тим управлявся в гімнастиці системи Міллера. Лікар д-р Ключко, який близько мене лежав, сказав, що тільки завдяки тій гімнастиці я міг удар у шлунок видержати, бо на оболоні наросли сильні мускули. Інакше неодмінно дістану шок і тижнями не був би здібний встати. Коли б так копнути після їжі, коли шлунок повний, то він абсолютно трісне і тоді настане моментальна смерть... Але в мене шлунок тоді дійсно був порожній. В. Ґ.-Д.]

Заволочили мене до комірчини (в ній я був опісля кілька разів), здерли з мене куртку, страшно збили мене "пендриками" по плечах, коли я вже впав, то піднесли мене і побили мені долоні і жили на руках, опісля почали бити в коліна, причому я страшно кричав і вигукував:

— За це я вам нароблю скандалу на цілу Європу...

— Це не зробиш, бо тут здохнеш, ти псе! — кричали, а я ще більш почав кричати з повного голосу: — ... тим більший буде скандал, що ви тут замордували письменника... На це кати моментально перестали мене бити, лиш коли я ішов долі сходами, один мене копнув так, що я летів суньголов, запоров носом у глину подвір’я і кілька хвилин там лежав. (Цікаво, що у голову не дістав я ані раз, на плечі, на рамена, на руки дістав я може й кількадесяток ударів, перша десятка боліла страшно, потім тіло задеревіло, руки опухли, і вже так дуже я не відчував біль. Кілька важких ударів "заінкасував" я в праву нирку, коли мене зігнули і били, довгими роками вона мене боліла, чутлива інколи й тепер.)

Ледве доліз я до сипанця на власних ногах. Мої співв’язні Є. Шерегій, Буркатський десь роздобули спирту і тим мене шмарували. Чи мав і я "криваві ковбаси" на спині, того я не знаю.

Третьої днини кликали мене знову на "малу розмову". Я тремтів, і весь сипанець тільки охнув, жаліючи мене.

На моє превелике здивування, мене про ніщо не випитували, не били, але поставили під стіну, і я, обличчям обернений до стіни, з піднесеними руками мусив стояти, спершу на одній нозі, доки не зімлів і не впав на долівку. — "Рутени", — казали, мусять відчути тверду угорську руку...

Отак протягом кілька тижнів, мене щоднини водили і ставили під стіну. Я вже був звик до цих мук і вже не зімлів ні разу. Правда, на одній нозі я не схотів стояти, ані руки не підносив.

Привели знову людей, Бігуна, Андрія Ворона, інших не пізнаю. Та й не дуже можу нотатки робити, хіба аж з полудня, та й то крадькома. Ворона тут також "молотять" як снопа. І без того він слабий, бідака, здається, хворий на туберкульоз. А Бігуна також так потовкли, що ледве може піднятись.

А я ще все постійно ходжу "під стіну". Але десь наприкінці другого-третього тижня принесли мені олівець і папір і наказали описати всю історію нашої визвольної боротьби. Я почав угорською мовою описувати всю правду, почавши ще з того, як наш народ був гноблений, як забрали йому й азбуку, як знущалися над нашим народом під час першої світової війни... Останні сторінки мого рукопису детектив приніс мені назад і порвав, пошарпав переді мною, заявляючи, що в тих писанинах стільки ненависті проти угорців, стільки агітації проти Угорщини, що мене можуть поставити перед суд.

— Докажіть мені, що це не є правдою, то можете мене поставити знову перед воєнно-польовий суд, — заявив я.

— Ти є небезпечним агітатором, хочеш і нас обернути на українців, — сказав детектив і продовжував — більше мені на таку писаницю сюди не приходь!

— Добровільно не прийшов ані раз, — відповів я.

Найгірше поводилися з нами угорські гонвейди, ті "корінні", деякі і на вигляд просто як монголи, з яких походять. Були вони дико-сердитого вигляду, як справжні потомки угро-алтайських племен ще за Аттіли (5-е сторіччя нашої ери) та за їх родоначальника Арпада (9-е сторіччя нашої ери), які помішались з куманами, половцями. Вони дуже горді на свою "чистокровну угорськість". Були вони до нас брутальні, садистичних нахилів, кровожадні, мстиві, нелюдяні і злорадні. Наші муки їм спричинювали радість і якусь насолоду.

Але в далекій більшості були там і угорські гонвейди "грекокатолицьких угорців", які походять з околиці Дебрецина, Ніредьгази, Мішкольця, Марії Повчі, отже з тих районів, де була колись єпархія українська, в Гайдудорогу, і яку змадяризували на підставі закону "ЛЕКС АПОНІ" ще в році 1909, про що я вже згадав. Ці греко-католицькі угорські воїни були вповні слов’янського характеру, були це люди добродушні, люди типічної доброзичливої вдачі нашого "русина". Продали нам рушник, продали мило, купили для нас і через колючий дріт подали нам спирт для дезинфекції ран побитих, принесли і перепачковували для нас шматок сала, хліба тощо. Правда, "провізію" брали вони з нас дуже високу, інколи дали нам хіба ж половину з того, що дістали від жінки, але й так ми тішилися тому, що одержимо хоч скільки-тільки. Ці гонвейди "греко-католики" перепродували і "вироблений товар", бо з "казьонного" житнього, чорного хліба деякі з галичан почали жуванням виробляти мініатюрні чепурненькі постолята, черевички, різні фігурки, а навіть шахи з оздобою кольорового намиста.

Наші жінки нам посилали харчі і легально, через "цензуру", щоб не було підозри пачкування при допомозі гонвейдів греко-католиків.

Мій виступ з генералом мав і позитивну сторінку, бо в результаті того нас між дванадцятою і першою годиною випускали на подвір’я на гулянку. Цим прогулянкам на повітрі серед широкого подвір’я ферми ми дуже тішились, хоч повітря було пересичене сопухом свинського гною.

Пачкуванням та "легальним способом" одержані харчі, з яких на суворому контролі половину повикидали "контролери", було для нас, закарпатців, великою допомогою, бо таборові харчі були під пса. Ділилися ми з тими, які найбільш потребували.

Начальство гонвейдів греко-католиків, мабуть через їх людяність, за дозорців не використовувало, тільки зрідка. Здебільше вони були сторожами за колючим дротом, або на варті при будах, тільки при кулеметах вартували "монголи".

Перед прогулькою на подвір’ї перечитували список арештованих політв’язнів. Першими завжди викликували Федора Ревая та мене. Я одного разу спитався жандарма, чому завжди ми на чолі списку?

— Бо і між політичними злочинцями є якийсь ранг, — відповів той.

— Значить, як когось вішати, то нас поперш?

— Ні, вас наостанку, — звучала відповідь. На прогулянках у колі ми ходили в парах, звичайно виступали в черзі, так, як нас викликували.



"ПІР’ЯНИКИ" НАС ПЕРЕВИХОВУЮТЬ


Між гицлями, детективами і солдатами жандарми творили якусь еліту. Інколи вони ішли з нами на прогулянки і тоді стояли ми з ними в гуртах і розмовляли. Напівграмотним угорським жандармам надто імпонувало, що можуть з нами — інтелігентами — вести довгі дебати. Нас вони переконували про доблесть угорської армії, про красу угорської мови і пісні, про силу і могутність великої Угорщини під егідою "корони святого Стефана". Засліпленими шовіністами були не тільки ці півінтелігентні жандарми, але навіть сам комендант табору, старший лейтенант, людина вже не молода. Галичанам, наприклад, не дозволяли писати інакше, лиш по-мадярськи. В імені всіх політв’язнів я пішов на інтервенцію до коменданта і просив його, щоб галичани могли писати принаймні по-німецьки, адже їх сім’я знаходиться в Чехії, хто жінкам в Празі, в Брні, в Оломоуці прочитає мадярського листа. На це комендант мені відповів:

— Угорська мова така прекрасна, що заслуговує собі, щоб її навчились і самі чехи...

Це вже шовінізм такий засліплений, що ніде немає йому пари.

В отакому смислі "перевиховували" нас і його жандарми. Онеславились при тому на кожному кроці, ми їх збивали глумливо, кусливо, аж бісилися вони. Одного разу, на гулянці, підходить до мене жандарм і витягає мені із внутрішньої кишені українську книжку. Була це якась брошура, яку мені жінка перепачкувала через пліт при допомозі гонвейда "греко-католика".

— Пане Боже, угорський громадянин і читає книжки, писані азбукою! — Він ніяк не міг порозуміти, що й "угорський громадянин" може читати азбукою. Він страшно обурився, кричав, лаявся так, що аж слина йому прискала з рота. Книжку він від мене забрав і мене арештував. На допиті жандарми були дуже цікаві знати, як та книжка до мене прийшла.

— Від початку вона у мене, — заявив я. Вони крутили головою, як то може бути, що вони стільки раз нас переглядали, а цю брошуру не замітили. Правда, мав я і олівець і старався мати невеличкий розміром блокнотик, звідки я виривав дрібні папірці і писав на них свій щоденник. Тут я списував всі злочини та важливіші події в таборі. Галичан вже тоді почали випускати, ліпше кажучи, ескортувати їх на границю, найбільше на угорсько-німецьку біля Відня, звідки одні переїжджали на Словаччину або до т. зв. Протекторату в Чехію й на Моравію, деяких, які не мали чехословацьке громадянство, забирали на працю до Німеччини. Я ті дрібні папірці передавав їм і просив їх перенести в підшивках, в онучах і передавати українським комітетам допомогти утікачам закордоном. (Згодом, коли я вже був на волі в Словаччині, я ті папірці позбирав, постягав, впорядкував у щоденник з тих часів, який зараз знаходиться в мене).

Теж одного разу жандарми привели до табору нових "деліквентів". Ми якраз мали прогулянку. Один із тих жандармів-ескортовців підходить до мене і каже:

— Ти той і той...

— Так є, пан жандарм, я той і той, — відповів я, сказавши своє прізвище. Він заскреготав у зуби, залаяв паскудною мадярською лайкою (а вони вміють лаятись!) і каже до мене: — Маєш велике щастя, що не я тебе зловив, інакше був би ти плавав у Тисі і став поживою для тисянської риби ...

— Як видно, вам не добажано тієї радості, — відповів я сміючись тій бестіальній потворі прямо до очей.



"Я ВАМ ПРАВДИ НЕ СКАЖУ!"


Одного разу нам наказано поголитись і причепуритись.

— Що за чорт це має бути? — питали ми один одного, бо ще ніколи такого щось в концтаборі не було. Невже знову генерал приїде?

Та приїхав не генерал, але якийсь високий німець, білявий, елегантно одягнений. Він просто мав у кишені список подеяких політичних в’язнів, їх викликували після прізвища і вели на комендатуру на якісь допити. Спитався він і мене, що є в тому правди, що в світі рознеслися вістки, що угорці мене в концентраційному таборі катують і знущаються наді мною.

Я мовчав, але він вже тепер через перекладача повторив це запитання. Я, хоч і перед тим по-німецьки розумів його, сказав:

— Відмовляюся на це дати вам відповідь і в цій справі я вам правду не скажу. Таким чином я посередньо через цього німця довідався, що все ж культурний світ нас держить в евіденції, а це свого роду забезпека перед тим, що нас не вимордували та що угорці не посміють мені заткати рота. Крім того, з Братислави перепачкували нам жінки листа, що там все знають про наші муки.






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.