[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 11-84.]

Попередня     Головна     Наступна





І. Герої з народу та для народу



Олександр Гриценко

Архетипальний володар (Богдан Хмельницький)


... Будут убо витіи вЂзде тя славити,

Будут и рифмотворци дЂла твоя пЂти

З гісторіографами...

«Милость Божія, Украину от неудобоносимых обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого свободившая... »


О, годі в видумках кохатись,

Сплітати лаври паліям,

Та ницим Хмелем величатись!

П. Куліш



1. Хмельницький та проблема ідеалу «героя-володаря»


Мову про Богдана Хмельницького як культурного героя (а отже, як постать міфологічну, а не історичну), варто почати від твердження, до певної міри парадоксального: не існує «міфа про Хмельницького», існує натомість кілька різних міфів, головним героєм яких виступає Хмельницький, і кожний із цих міфів відображено в численних текстах-нараціях, візуальних образах-іконах, у топоніміці тощо. Про надзвичайну мінливість і водночас живучість цього героїчного образу свідчить те, що гетьмана Хмельницького вже за життя уславлювали в народних думах, як «батька козацького», та в панегіричних віршах — яко героя, рівного Ахілові та Ганібалові; на початку XVIII ст. києво-могилянські підручники пропонували студентам тему «славного героя Богдана, який прогнав з України ляхів» для вправ у віршуванні та в риторичній ампліфікації [Грушевський, т. XI, кн. 2, с 1477], — отже, образ цей був уже тоді цілком канонізований, а прославляння його — рутинізоване; наприкінці XIX ст., тобто в розпал нагінок на українську мову, за імператора Олександра II відливають у бронзі, а за Олександра III — встановлюють у центрі Києва, на Софійському майдані пам’ятник Хмельницькому (як свідчив напис, від «єдиної неділимої Росії») — типову кінну статую героя-володаря чи полководця, композиційно дуже подібну до петербурзького Мідного Вершника; влітку 1917 року один із перших «українізованих» полків новостворюваного війська Центральної Ради прибирає назву Богданівського н; честь Хмельницького; восени 1943 року, коли радянські війська /14/ наблизилися до Києва, товариш Сталін встановлює бойовий Орден Богдана Хмельницького й перейменовує місто Переяслав на Переяслав-Хмельницький; після смерті Сталіна, у 300-ті роковини Переяславської ради, Хмельницьким найменовано місто Проскурів — центр Хмельницької (до того — Кам’янець-Подільської) області; нарешті, 1992 року на п’ятигривневій купюрі незалежної України вміщено портрет Богдана Хмельницького, а 1995 року пишно, з президентською присутністю й урочистою промовою, відзначено 400-ту річницю імовірного народження Хмельницького в Чигирині — місті його імовірного народження, для чого нашвидкоруч відреставровано церкву-усипальницю в Суботові та вали Чигиринської фортеці.

Отже, Хмельницький — герой на всі часи, для всіх режимів? З огляду на те, що, внаслідок очоленого Хмельницьким повстання українські землі визволилися з-під польської влади, принаймні частково, — його можна вважати визволителем, національним героєм України. Але, з іншого боку, той-таки Хмельницький уклав васальну угоду з Московським царством, що знаменувала початок 300-річного перебування Наддніпрянської України у складі Російської імперії. А це дало підстави й імперській владі (а потім і радянському режимові) вважати Хмельницького своїм героєм.

Це — щодо «національно-визвольного» аспекту героїзації. Неоднозначно виглядає й соціальний аспект її: фольклор, створений козацькими та селянськими «низами», оспівує «батька Хмеля», як «свого»; народним вождем зображала Хмельницького й популістська традиція української думки, та й радянська історіографія (починаючи з кінця 30-х pp.). Натомість історичні документи, а за ними — й ідеологи українського елітизму та консерватизму ясно вказують, що славний гетьман не надто переймався інтересами власне низів (згадаймо численні підтвердження гетьманськими документами прав поміщицької власності, плату татарам за союзництво правом «вибирати ясир» на українських землях тощо); натомість інтенсивно формував нову соціальну еліту, заодно намагаючись збудувати легітимні підстави для своєї необмеженої влади, ба навіть для династії Хмельницьких (див. [Плохій, Дашкевич]).

Безперечним чи майже безперечним є хіба що твердження, що гетьман Богдан Хмельницький був першою знаною всій Європі історичною постаттю, про яку можна без особливої натяжки сказати — «видатний український державний діяч». Тобто, за раніше запропонованою типологією [Nachbar & Lause], він — герой-громадянин; і водночас він — традиційно для українських проводирів, — був також лідером великого повстання, отже — героєм-бунтівником, «народним героєм».

Але був, вочевидь, і особистісний аспект у тому, що не з когось іншого (напр., Сагайдачного, Дорошенка, Сірка, чи, скажімо, князя /15/ Костянтина Острозького, чи майже-обраного як взірець іншим національним генієм «завзятого Головатого», чи й Мазепи, про якого далі йтиметься трохи докладніше), а саме з історичного гетьмана Хмельницького зроблено — зусиллями і народних мас, і суспільних еліт — такого собі еталонного Вождя, від якого «веде свій початок нове українське життя» (Грушевський). Вочевидь, особисті якості Хмельницького, його харизма, таланти військового й політичного провідника прорезонували із стереотипними уявленнями масової свідомості про те, яким Народний (варіант: Національний) Вождь має бути. Ось як, за документами тієї епохи, характеризує історичного Хмельницького М. Грушевський: «Сей незрівнянний темперамент, надзвичайна енергія, рухливість, вражливість, сильно розвинена фантазія, легкість гадки, нахил до гіперболізму. Незвичайний хист психологічного впливу, сугестії, з сильним ухилом до лицедійства. Неперебірливість і безоглядність у засобах, свобода від будь-яких моральних обмежень. Незвичайне, неймовірне прив’язання до влади як догмат життя. ...Богдан був дійсно природжений вождь-правитель і політик-дипломат. Легко піднімав і рухав маси, міг панувати над їх настроями — так само кривавим насильством, як і ласкавим словом, покірним жестом; у вдачі його було щось неймовірно чарівне, що з’єднувало йому [тобто прихиляло до нього — О. Гр.] людей» [Грушевський, с. 1490]. А дещо згодом — спроба вмістити Хмельницького в систему координат світової політики: «Я б сказав, що Виговський — се був політик-європеєць, тим часом як Богдан — стихійна сила більш євразійського чи просто-таки азійського характера. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, а політиком був не великим, і поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро» [там само, с. 1497].

Як бачимо, постать, надто відмінна від міфічного образу героя — народного визволителя, але водночас — особистість, якнайліпше здатна успішно створити (де треба — популістською риторикою й політичним лицедійством, а де треба — жорсткою, навіть жорстокою дією) в масовій свідомості свій імідж — імідж саме народного вождя з «міцною рукою» — суворого, але ж справедливого...

Тож спробуймо сформулювати головні цілі дослідження постаті Хмельницького як «комунікаційного феномена». По-перше, це хоча б побіжний аналіз, — через постать Хмельницького як «зразкового» національного вождя, — еволюції уявлень про ідеал провідника-володаря в масовій свідомості українців. По-друге, це — з огляду на, так би мовити, традиційну геополітичну символіку постаті Хмельницького, і крізь призму цієї постаті — аналіз уявлень національних еліт та широких мас про культурну та політичну приналежність України, про її «природні» чи «традиційні» орієнтації, а через це — про «доленосний зміст» тих чи тих подій нашої історії. /16/

Отже, виходячи головно з міркувань звичності, спробуймо побіжно оглянути потік культурної комунікації про Хмельницького, поділивши його на «жанрові» типи.

а) Історичні джерела про Хмельниччину (офіційні документи, листування, «діаріуші» та спогади сучасників, актові книги, археологічні знахідки тощо). Ці тексти мають привертати нашу увагу, мабуть, найменшою мірою, адже йдеться в них здебільшого про Хмельницького як історичну особу, а не як культурного героя. А втім, без порівняння історичних документів із пізнішими інтерпретаціями та ідеологічними спекуляціями часто неможливо з’ясувати суть і значення останніх. Після відомих праць М. Костомарова («Об историческом значении русской народной поэзии») та М. Драгоманова («Малороссия в ее словесносте» та «Исторические песни малорусского народа с обьяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова») до важливих історичних джерел, особливо коли йдеться про період козаччини, стали відносити також історичні народні думи та пісні. Ми теж приділимо їм увагу — як при аналізі «народної» міфології, де фігурує Хмельницький, так і при розгляді народницьких і пізніших міфів за його участю.

б) Історіографія та «наукова публіцистика». Цей ряд відкривають так звані «козацькі літописи» та «історії», у яких Хмельниччина є чи не головним сюжетом (від Самовидця, Величка, Грабянки й до «Історії Русів»); продовжують — присвячені Хмельниччині розділи більших досліджень з української історії, а також спеціально присвячені їй монографії авторів відомих і не дуже. Згадаймо лише найпомітніші: М. Костомарова (монографія «Богдан Хмельницький» 1857 p., яку автор згодом розвинув у тритомник), П. Куліша (тритомник «История воссоединения Руси», 1874-77 p., а також її малооригінальна пізніша варіація — «Отпадение Малороссии от Польши», 1890), згадані вище праці Драгоманова та І. Франка з аналізом фольклорних джерел про Хмельниччину; кілька російськомовних монографій з однаковими назвами «Богдан Хмельницкий» — П. Буцинського (Харків, 1882), В. Яковенка (СПб, 1894), В. Радича (Москва, 1911); однойменний двотомник поляка Ф. Равіти-Гавронського (Львів, 1906 — 1909), праці М. Грушевського, зібрані в том «Хмельницький і Хмельниччина», (1898), а також його ж 8-9 томи «Історії України-Руси» (1922-1931 p.), праці «державника» В. Липинського («Z dziejow Ukrainy» 1912, «Україна на переломі», 1920) та «народника» Г. Хоткевича («Богдан Хмельницький», Львів, 1914). У міжвоєнні часи, окрім згаданих праць Грушевського та Липинського, з’явилися дослідження І. Крип’якевича (до-радянські «Студії над державою Б. Хмельницького», 1925-31, та популярна «Історія України», 1938, опублікована лише в часи «перебудови», а також «підрадянська» монографія «Богдан Хмельницький», 1954); М. Петровського («Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і /17/ приєднання України до Росії», 1940; «Богдан Хмельницкий», 1944). У московській популярній серії «ЖЗЛ» життєписи Хмельницького з’являлися аж тричі — Б. Федорова (1938, перевидання 1948) та киянина В. Замлинського (1989).

Чимало уваги приділили Хмельниччині провідні учені діаспори — І. Лисяк-Рудницький («Переяслав: історія і міф» та низка інших статей), О. Оглоблин («Українсько-московська угода 1954 p.», 1954), Дж. Басараб (Pereiaslav 1654. A Historiographical Study, 1982). Останнім часом вийшло кілька великих праць (зокрема, монографії В. Смолія та В. Степанкова «Богдан Хмельницький. Соціально-історичний портрет», 1993, «Українська державна ідея XVII-XVIII ст.», 1996, та польського історика України Є. Качмарчика «Bohdan Chmielnicki», 1988) та численні статі згаданих авторів та інших провідних сучасних істориків — Н. Яковенко, СЛеп’явко, С. Плохій, Ф. Сисин та ін.

Власне, докладний і майже повний (на момент написання, ясна річ) огляд історіографії про Хмельниччину можна знайти у згаданій вище книжці Дж. Басараба. Окрему й дуже цікаву проблему становить висвітлення Хмельниччини й постаті гетьмана в польській та російській історіографіях і культурних традиціях. Однак якщо приділити цим проблемам стільки уваги, скільки вони заслуговують, цей нарис перетворився б на цілу книжку. На щастя, існують цілком добрі розвідки на цю тему — зокрема, в десятому томі «Історії України-Руси»; а серед найсвіжіших оглядів варто назвати коротку й дещо «популярну» (в просвітянському сенсі) статтю Френка Сисина «Мінливий образ гетьмана» [«Критика», ч. 12, 1998], де окремому розглядові піддано українську, польську та російську історіографічні й ідеологічні «традиції» інтерпретації Хмельницького.

Отже, тих, кого цікавить передусім історіографія Хмельниччини, ми відсилаємо до згаданих оглядів та оглянутих ними розвідок, а самі зосереджуватимемося, як і обіцяно, на «інтерпретаціях інтерпретацій» постаті Хмельницького.

Вже зверталося увагу на те, що особливу підгрупу тут становлять такі специфічні тексти історико-політичного характеру, як відомі «Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» 1954 року, а також тексти довідникового, посібникового та популярного характеру, в яких панівна на той час науково-історична й ідеологічна інтерпретація Хмельниччини та постаті Хмельницького виражені в лаконічно-сконцентрованому вигляді й орієнтовані на широкого читача-нефахівця: енциклопедичні й довідникові статті про самого Хмельницького, про події 1647-1657 років (вже назви цих подій красномовно свідчать про відмінності в інтерпретаціях: «Хмельниччина», «селянська війна на Україні», «визвольна війна українського народу» та ін.); відповідні розділи вузівських /18/ підручників та посібників. Важливість вивчення саме таких текстів випливає з того, що вони орієнтовані на масового читача і значно більшою мірою, ніж вузько-фахові праці, писані істориками для істориків, формують уявлення про певну постать чи подію в масовій свідомості.

в) Третю групу текстів про нашого героя становить наукоподібна (тобто не «популярна» за призначенням) історична та культурологічна есеїстика й публіцистика на кшталт есеїв та розвідок — Є. Маланюка («Книга спостережень»), В. Пепи «Шабля мислителя» («Дніпро», 1970, №11), Вал. Шевчука («Козацька держава»), Дм. Наливайка («Козацька християнська республіка») і т. под. В таких текстах Хмельницький здебільшого не стільки аналізується чи вивчається, скільки той чи інший «імідж» Хмельницького використовується в ідеологічних побудовах автора, як «готова річ» (напр., велосипедне сідло у скульптурах пізнього Пікассо).

г) Нарешті, до четвертої групи належать твори «конвенційного» красного письменства — віршовані, прозові та драматичні, а також — фільми, опери, картини тощо. Тут починати можна від прижиттєвих панегіриків (а також і демонізацій, як-от у «Wojnie Domowej» С. Твардовського), далі — до приписуваної Ф. Прокоповичу «шкільної’» драми «Милость Божія» (що її Драгоманов назвав «народно-політичною драмою») та «Разговора Малороссии с Великороссиєю» С. Дівовича. Згадані вище серед «джерел» історичні думи та народні пісні можна, втім, рівною мірою відносити й до цієї групи текстів. Далі йдуть «історичні» поезії Шевченка, Куліша, Гребінки, а в ближчі до нас часи — М. Рильського, П. Тичини (присвячені головно Переяславській раді), М. Вінграновського («Ніч Івана Богу на»), Л. Костенко (поеми «Маруся Чурай» та «Берестечко»); далі — численні романи та п’єси про нашого героя — М. Старицького (п’єса й роман-трилогія «Богдан Хмельницький», 1887, повість «Облога Буші», 1898), О. Корнійчука (п’єса «Богдан Хмельницький» 1938 p., за якою 1939 року Ігор Савченко зняв однойменний фільм, а по війні К. Данькевич написав оперу), Ю. Косача («Рубікон Хмельницького», 1942), Н. Рибака (роман «Переяславська Рада», 1949-54), ПЛанча (роман «Гомоніла Україна», 1954), І. Ле (тритомний роман «Хмельницький», 1957-62), П. Загребельного (роман «Я, Богдан», 1983) та ін. Не слід також забувати численні літературно-критичні та публіцистичних праці про ці твори, серед яких є вже й огляди літературної «Хмельницькіани», як-от праця М. Бутрина «Визвольна війна укр. народу під проводом Б. Хмельницького і возз’єднання України з Росією в художній літературі» («Українське літературознавство», 1979, №33), або розвідка Марка Павлишина з леві-стросівською назвою «Literary variants of an official myth», зосереджена саме на ідеологічно-міфологічному аспекті аналізованих творів. /19/

Не було б великою помилкою об’єднання практично всіх художніх творів про Хмельниччину та її вождя в єдину з попередньою групу текстів — як «белетризованої історичної публіцистики». Це зовсім не означає низьку оцінку їхього художнього рівня (хоча щодо опусів Івана Ле чи Юрія Косача це саме так), а лише констатацію того факту, що в рецепції (та й у задумах, мабуть) творів, присвячених такій ідеологічно важливій постаті, як гетьман Хмельницький, на перше місце здебільшого виходять не естетичні критерії чи завдання, а ставлення до ідеологічного підґрунтя, політичної концепції твору, який здебільшого виявляється, словами Павлишина, лише «літературним варіантом офіційного міфу» (або його опозиційним чи еміграційним запереченням, можна додати), але й критикою оцінюється саме за критерієм адекватності цьому міфові (або ж — за мірою сміливості у «непогодженні» з ним).

Що «герой Богдан» в українській культурній традиції — більше міфічний, аніж історичний, видно вже з того, що й досі достеменно невідомо, ані як насправді звали історичного Хмельницького, ані де він народився (одні сучасні історики, як-от [Плохій], схильні вважати, що охрестили Хмельницького Зиновієм, а народився він у Черкасах, а не в Чигирині; інші ж, як-от В. Смолій та В. Степанков — що охрестили його Теодором, а народився він у Суботові), ані як провів перші п’ятдесят років свого життя (власне, історики та архівісти зуміли нашкребти в архівах трохи фактів щодо його батьків, навчання, служби замолоду тощо, але практично всі оповіді про «героя-Богдана» стосуються переважно останнього десятиліття його життя — 1647-1957).

Нещодавно історик-«державник» Я. Дашкевич заходився доводити, що Хмельницький, мовляв, успішно формував власний клан чи й династію — але, поза підтвердженням новими фактами відомих речей (звичка призначати родичів на важливі пости, намагання передати гетьманську булаву синові, хоч би то був і недолугий Юрась), не зумів навіть встановити, скільки дітей мав Хмельницький і як їх усіх звали.

Недарма Загребельний уклав до вуст свого героя такі постмодерні за своєю суттю розмірковування: «А може, я ніколи й не народжувався? Бо не було в мене ні дитинства, ні юності, не відведено мені й звичайних людських утіх, хоча страждань відміряно доволі, навіть ім’я моє справжнє

 — Зиновій-Зенобій і Теодор, — забулося через свою незвичність, я сам відсунув його в небуття, бо я — гетьман. Я — Богдан.

Гріх, недуга, загибель — не для мене. Бо хіба може бути грішним Цілий народ, хіба може стати він недужим, загинути? А я — народ. (...)

Мене сприйматимуть таким, як на парсунах безіменних козацьких малярів чи на штиху голандського майстра Гондіуса. З вусами, товстий, з плюмажем на шапці й булавою в руці. Навіки такий. До того — не /20/ існував. Народився вусатим, з булавою, в шовках і в золоті. Народився Богдан. І ніколи не вмирав» [Загребельний, с. 7-8].

Роман Загребельного, вперше виданий 1983 року, становить чи не єдиний виняток з-поміж незліченних текстів «Богданіади» у тому сенсі, що він — свідоме, саморефлективне, навіть самоіронічне міфо-творення, (міфо-відтворення, міфо-аналіз), така собі само-деконструкція без саморозвінчання, бо автор, на відміну від, скажімо, його критиків — М. Павлишина, П. Толочка, Б. Олійника, краще усвідомлює роль і місце міфу в національній культурі, як і те, що «спростування» фактичних неточностей в оповідях про Хмельницького анітрохи не наближає нас до розуміння, ким він є для національної самосвідомості.

А ким, власне? На це питання існує багато відповідей, і чи не всі — правильні. Навіть побіжний огляд згаданих вище текстів дозволяє вичленувати кілька головних міфологічних нарацій, що їх ключовим персонажем є Хмельницький.



2. «Становий» герой-провілник: його фольклорний та «бароковий» варіанти


Історично найраніші, бо ще прижиттєві зразки героїзації Богдана — у народних думах та піснях про Хмельниччину. У другому томі відомого двотомника Антоновича та Драгоманова «Исторические песни малорусскаго народа» (1874) цілий розділ займають «Песни о борьбе с поляками при Хмельницком». Практично всі ці думи та пісні були записані професійними етнографами чи просто «народолюбцями», як-от Цертелевим чи Кулішем, від мандрівних кобзарів або звичайних селян на початку та в середині XIX ст., тобто вже задовго по тому, як козацтво зійшло з історичної сцени. За час, який минув від Хмельниччини, складені тоді думи та пісні неминуче зазнали змін та текстуальних втрат. Втім, самі по собі публікації пісенних збірників ще не означали ставлення до дум та пісень як до історичного джерела — такий підхід започаткував лише М. Костомаров своєю працею «Об историческом значений русской народной поэзии». Зокрема, щодо Хмельниччини він зазначав: «В сотне песен отразилось это памятное время и каждая выражает деятельность целого народа. Дума о Барабаше и Хмельницком ... занимает первое место в ряду их. Песня о Желтоводской битве есть выражение восторга народного после первого успеха. Вслед за этой победою над поляками тянется ряд других побед, которые почти все оставили воспоминания в народной поэзии. Песня о Пилявском деле, о битве под Случью, о подвигах гайдамаков Лисенка, Морозенка, Перебийноса есть поэтические расказы о событиях. (...) Осада Збаража оставила по себе насмешливую песню, в которой раненного в ногу Иеремию Вишневецкого приглашают потанцевать по-немецки... /21/ Торжество Малороссии после Зборовского мира [notabene: названого Грушевським «Зборовською катастрофою» — О. Гр.] виразилось в коротких, но сильних напевах, выражающих довольство и радость освобожденного народа [власне, пісенька, про яку йдеться, взята з вертепної інтермедії XVIII ст. — О. Гр.]:


Та немає лучче, та немає краще,

як у нас на Вкраїні,

Та немає жидів, та немає панів,

немає унії.


(...) Романтический поход сына Хмельницкого в Молдавию... остался в народной поэзии как памятник казацкого молодечества. В думе о походе в Молдавию видно свежее торжество казацкой сили, сознающей себя в победах над всеми врагами. (...) Видим и то участие, которое принимал народ в делах отечества, и ту живую любовь казаков к своєму предводителю, которая личные отношения его принимала за потребность целой нации. Но вскоре национальное торжество затмилось... [Далі Костомаров згадує катастрофу під Берестечком та присвячені їй печальні пісні, а також масові втечі населення, в тому числі й козацького, з Наддніпрянщини у Волощину та на схід, в майбутню Слобожанщину. — О. Гр.]. Может быть, к этому времени относится множество песен, в которых малорус покидает свою родину. (...) Такие песни преимущественно сохранились у переселенных малорусов» [Костомаров, с. 117-119].

Далі Костомаров переходить до думи про битву під Жванцем і, нарешті, починає захоплену мову про «незабвенное генваря 6, 1654 года», коли «Южная Русь после векового разделения соединилась с северною» [там само, с. 120]. І хоча жодних дум, які б уславлювали цю подію, Костомаров навести не міг, він знайшов оригінальний вихід із положення: вияви пісенної любові козаків до свого гетьмана були, виявляється, ознаками вдячності за Переяслав: «Только незначительное число казаков было недовольно присоединением Малороссии и роптало на Хмельницкого; единодушное восклицание Переяславской рады «Волим под царя православного» было отолоском целого народа. С тех пор казаки помирились с Хмельницким [sic!]. Лучше всего показывает любовь к нему подчиненных [sic!] дума, в которой описывается смерть гетмана» [там само, с. 121 ].

Услід за цим іде ще яскравіший вияв характерної для Костомарова тенденційності, що її можна б назвати «народолюбивою вірнопідданістю». Переповідаючи думу про Виговського (котрий був «за ляхів») та Мартина Пушкаря (котрий «стояв за віру православну та за білого царя»), що в ній Пушкар, всупереч історичним фактам, «розбиває й проганяє» Виговського (насправді, як відомо, перший успіх Пушкаря в бою проти Виговського був лише епізодом — за якийсь день-два відрубану голову /22/ розгромленого Пушкаря принесли в дар Виговському), Костомаров розчулюється: «Эта песня имеет для истории троякое достоинство. Во-первых, самое событие рассказано верно с повествованием историков [sic!]; вовторых, в ней видим волнение народное [?], в третьих, она показывает ту точку зрения, с какой народ смотрел на смутное время, чего желал, требовал малорус и чего надеялся. Столь же важна в последнем отношении песня на смерть Пушкаря, где народ оплакивает в лице этого сподвижника Хмельницкого лучших сынов родины» [там само, с. 122]. Ще відвертішу тенденційність бачимо далі, коли про пісні часів Мазепи Костомаров говорить, що вони «не отличаются прежней верностью [фактам], но зато носят на себе отпечатки народной философии. Несчастья Украины приписываются прежней шаткости малорусов, которые искали связей с иноземцами. Нельзя не признать в этом високого голоса целого народа...» [там само, с. 123].

До такого розлогого цитування давньої праці Костомарова довелося вдатися не лише тому, що вона надовго, мало не до наших днів, визначила загальний напрямок інтерпретування історичних пісень та дум в писаннях про Хмельниччину і взагалі — козаччину, але й з огляду на те, що він, по-перше, охопив своїм оглядом-коментарем практично всі фольклорні тексти про Хмельницького (поза одним, але значущим пропуском — «політично некоректною» думою «Про жидів-орендарів», що про неї далі буде окрема мова); по-друге, тому, що продемонстрований ним спосіб довільного поводження зі «священними скарбами» народної творчості був згодом успішно засвоєний радянськими, та й пост-радянськими коментаторами історичних дум та пісень.

Втім, окрім довільного коментування, були й прямі підробки. Драгоманов та Антонович у вступі до згаданого вище двотомника зауважують: «Переделывать и подделывать песни и думы малорусские заставляли многих своеобразный патриотизм русский и польский, стремление показать в песнях следы памяти о глубокой древности..., а то провести приятные авторам мысли, напр., доказать поддельною думою симпатин казаков к Стефану Баторию и польскому правительству. (...) Большая часть поддельных песен и дум говорит о времени казачества от Наливайки до Хмельницкого, и тут мы видим занесенные в эти квази-народные памятники все заблуждения и ошибки историков 30-х годов, а именно доверие к «Истории русов»...» [Драгоманов, с. 56-57].

Втім, уже тоді, в другій половині XIX ст., окреслилася в українській думці й цілком протилежна, різко негативна щодо «історичних» дум та пісень позиція, — представлена писаннями Куліша про «мальовану гайдамаччину» та «темних і п’яних кобзарів», — але про це трохи далі. /23/

В радянські часи, особливо після 1954 року, збірники народних пісень та дум про Хмельниччину видавалися неодноразово. Зайве казати, що ці видання супроводжувалися «ідеологічно вивіреним» коментарем щодо історичної ролі Переяславської ради та особисто Хмельницького, щодо непорушної дружби із великим російським народом. Але цим ідеологічна інтерпретація не обмежувалася. До «орадянювання» Хмельницького та Хмельниччини додавалося його «онародовлення», часом аж до абсурду. Скажімо, заключний кривавий (і цілком вигаданий) епізод із думи про Хмельницького та Барабаша, в якому Богдан Барабашеві «із пліч голову, як галку, зняв, Жону його з дітьми живцем забрав, Турецькому султану в подарунок одіслав,» — на думку В. Хоменко, авторки передмови до збірки «Думи та пісні про Б. Хмельницького» (1970), характеризує гетьмана як «виразника високої народної моралі, непримиренної до зрадників» [Думи та пісні..., с. 12]. Ну хай сам Барабаш винний, бо не пристав до бунту свого вчорашнього підлеглого, ну хай жінка в Барабаша була мегера, але кого ж, на погляд В. Хоменко, зрадили Барабашеві діти?

Галицький фольклорист Ф. Колесса констатував, що постать Хмельницького в думах «дещо ідеалізована», пояснюючи це так: «Ідеалізування проведено в дусі демократичної тенденції; він зображений як покровитель і заступник не тільки козаків, але й селянства, ... ба навіть бідної «голоти», бо таким хотіла його бачити козацька й народна маса» [Колесса, с. 54]. Для Колесси, як чесного науковця, було само собою зрозумілим, що історичний Хмельницький таким «другом голоти» не був. Однак для радянських «хмельницькознавців», особливо повоєнного часу, «єдність Богдана з народом» була догмою, — так, що навіть у вільніші хрущовські часи змушувала «народолюбивих» учених піддавати сумніву автентичність відомої пісні, де Хмельницький проклинається за те, що «велів орді брати дівки й молодиці». Напр., Лесь Гомін заявляє: «В народному середовищі, з якого виходили думи й пісні глибокого патріотичного звучання та любові до Хмельницького, така пісня зародитися не могла» [Гомін, с. 147], а В. Хоменко твердить: «Ще Драгоманов і Антонович поставили під сумнів народність цієї пісні», після чого висловлює аргумент цілком іншого плану, — мовляв, «прокляття народні за татарський ясир посилались Юрію Хмельницькому», а не Богдану [Думи та пісні.., с. 22]. Мабуть, через це згаданої думи не вміщено у щойно процитованому збірнику 1970 року, як нема там жодної із згаданих Костомаровим пісень, «в которых малорус покидает свою родину». Вочевидь, масова еміграція із «звільненої» Хмельницьким Наддніпрянщини також перейшла у розряд небажаних сюжетів.

Іншим прикладом типового для радянських часів «політично коректного» редагування корпусу народних пісень і дум про Хмельниччину є послідовна заміна слів «жид» та «жид-орендар» на просто «орендар» чи /24/ «рандар». Бачимо це у «Думі про оренди» із згаданого збірника «Думи та пісні про Хмельницького» 1970 p. ; ту саму думу під іншою назвою — «Утиски орендарів», — знаходимо у збірці «Думи» з серії «Бібліотека поета» (1969), хіба що у менш «цнотливій» формі (напр., «жидівочка Рася» там іще не перетворилася на «жіночку Расю»). До речі, в дорадянських збірниках ця дума називалася «Про жидів-рандарів» або ж «Про жидівські утиски».

Нарешті, чи не найпомітніша риса радянських фольклорних збірників про Хмельниччину, і не тільки, — це велика кількість псевдонародних, — власне, підробних пісень та дум, нібито записаних фольклористами у 30-і, 40-і чи навіть у 50-і роки від якихось «старих колгоспників». Наприклад, у згадуваному збірнику «Думи та пісні про Хмельницького» знаходимо думу «Непорушна дружба (Дума про возз’єднання України з Росією)», а також кілька «народних» пісень із такими-от текстами:


«Годі ж тобі, Україно,

жити сиротою!

Тепер будем жити

З Москвою-сестрою!»


(«Ой послав бог Хмельницького» — пісня, буцімто записана 1928 року «від колгоспника Чаловського, який чув її ще в 70-х роках XIX ст.» [там само, с. 126]). Або іще краще, майже як у «Тезах ЦК КПРС» до 300-річчя Переяславської ради:


«А цвітуть сади, протікають ріки,

Ми з’єдналися із Росією навіки.

А ми, Богдане, тебе споминаєм,

Старшим братам привіт посилаєм!»

(«Ой у темнім лузі» — з того самого збірника).


Однак за цим потоком підробок, «політично коректних» редагувань, коментарів, тлумачень та замовчувань усе-таки можна розгледіти власне фольклор XVII-XVIII ст. про Хмельниччину, хай і деформований часом. Якщо розглядати самі лише «непідробні» думи, записані до середини XIX ст., то можна прийти до таких висновків щодо фольклорного образу Хмельницького. По-перше, попри те, що, як зауважив іще Костомаров, більшість великих битв Хмельниччини знайшли відображення в думах та піснях, усе ж немає більш-менш цілісної, фабульно вибудованої фольклорної нарації про Хмельницького та Хмельниччину, сюжетно чи ідеологічно виокремленої з загального потоку козацьких дум XVI-XVII ст.

По-друге, сам гетьман у цих думах — не індивідуалізована постать, а стереотипний, generic козацький «батько» — переможний ватажок у бойових походах, всевідучий, суворий, але справедливий. Часом здається /25/ навіть, що образи якого-небудь легендарного Самійла Кішки чи Хвеська Гандибера мають у думах більше індивідуальних рис, аніж «герой Богдан».

Серед сюжетів дум є лише два індивідуалізованих, «міфо-біографічних» епізоди (викрадення королівських грамот у Барабаша та смерть Хмельницького), решта ж — то низка дум і пісень про битви й походи, складених за стереотипним сюжетом: кляті ляхи (варіант: жиди) гноблять козаків, козаки жаліються батькові Хмельницькому, а той у слушний момент або вирушає в похід на ворога, або ж просто дає команду його «упень рубати, кров лядську (варіант: жидівську) в полі з жовтим піском мішати», — що козацтво радо й виконує, після чого висловлює любов і вдячність гетьманові теж стереотипно, як наприклад:


Тоді-то не один козак

за гетьмана Хмельницького Бога просив,

Що не один жидівський жупан зносив. [Драгоманов, с. 35]


Винятком із цієї схеми є хіба що дума про молдавський похід — у ній не описується жорстоке гноблення козаків єдиновірними молдаванами (та й дивно було б, якби описувалося!), тому традиційний мотив справедливої помсти відпадає, а щодо причин походу на Молдову безіменний автор наївно констатує: «Бог святий знає, Бог святий і відає, що Хмельницький думає-гадає...» Але нерозуміння задумів гетьмана (ачи й байдужість до них) не заважає авторові простодушно захоплюватися тим, що «Хмельницький як похваливсь, так гаразд-добре й учинив: ... город Січаву огнем запалив і мечем ісплюндровав...» — а також «усім волохам, як галкам, з пліч головки познімав, де були в полі глибокії долини — волоською кров’ю повиповнював» [Думи та пісні, с. 55-58].

Отже, недалекий був П. Куліш від істини, коли заявляв, що козаки та їхні кобзарі не виокремлювали «батька Хмеля» із ряду інших славних козацьких ватажків, уславлених думами й піснями — Сагайдачного, Дорошенка, Нечая, Морозенка та ін., не наділяли його якоюсь особливою історичною місією, окрім традиційної місії козацького ватажка — бути козакам «батьком» та водити їх у походи проти «ворогів віри християнської».

Можна сказати, що, коли виникла ідеологічна потреба створити — хоч фольклорними засобами — — героїчну модель загальнонародного вождя, то козацькі низи не стали витворювати чогось концептуально нового, а просто «спроектували» на постать Хмельницького вже існуючий ідеал «козацького батька». Тож не дивно, що козацьку верхівку, здавна долучену до барокової «високої» культури тодішньої України-Русі, фольклорний образ «батька Хмеля» не задовільнив. Однак і старшинська «героїзація» Хмельницького не грішила надмірною оригінальністю — вона стартувала в річищі існуючої панегіричної традиції, зокрема — панегіриків /26/ козацьким ватажкам, як-от «Вірша жалобная на погреб Сагайдачного» (1622). Цей відомий зразок барокової поезії того часу оспівує Сагайдачного як мудрого й вірного королю полководця, захисника православної віри й козацьких вольностей, як людину дуже побожну, оборонця й щедрого донатора церкви.

Коли порівняти «комунікаційний феномен», створений цією «Віршою», із образом «необачного Сагайдачного» з відомої козацької пісні «Ой на горі та женці жнуть», то нелегко прийти до висновку, що в обох випадках ідеться про ту саму історичну особу (що, власне, зайвий раз підтверджує погляд на культурного героя як передусім комунікаційний феномен)...

Аналогічну, хоча й меншу розбіжність між комунікаційними феноменами (фольклорним та «бароковим») Хмельницького бачимо, порівнюючи «батька Хмеля» козацьких дум із героєм панегіричних віршів.

Погляньмо на так званий «Віленський панегірик» (опублікований, зокрема, М. Грушевським у «Додатках» до другої частини 9 тому «Історії України-Руси», нещодавно перевиданого; с. 1523-1526). Цей панегірик, що первісно супроводжував козацький реєстр 1649 року і створювався, вочевидь, у гетьманській канцелярії не без впливу Івана Виговського (якого вірш славить услід за гетьманом, але трохи менше), добре показує, що прижиттєве уславлення Хмельницького зовсім не було спонтанним і мало чіткий політичний мотив — як переконливо показав С. Плохій, ішлося про легітимізацію гетьманської влади поза власне козацьким військом, — влади, вже тоді de facto величезної, але правно невизначеної [Плохій, 1995]. «Віленський панегірик» — досить незграбно написаний, зіпсований при друкуванні спробами редагувати книжну українську мову, аби наблизити її до московського варіанту, не містить жодних епічних елементів і загалом, на думку М. Грушевського, «бідний змістом», але в ньому вже окреслилися головні напрямки героїзації Хмельницького. Це робилося передусім шляхом підкреслення «богоданості» гетьманової влади й місії: мовляв, сам Бог вибрав і послав Хмельницького, аби той учинив «общее добро Российскому народу». Більше того — Бог схотів, аби по смерті короля Владислава Хмельницький піднявся у своїй владі мало не поруч із новим королем Яном Казимиром (обраним, як відомо, не без тиску гетьмана):


«Богдан Хмельницкий Яна короля признавает,

Король Казимер Богдана гетманом учиняет.

Помазанник eсть божий король, а Богдан eсть даный

От Бога ево думы, Богданом названий»

[Грушевський, т. 9, с. 1524]. /27/


Далі панегірик окреслює, щоправда, доволі скромно, «в першому наближенні» (адже був тільки 1649 рік) Богданові заслуги та його місію:


«Обчее добро Росийского народу

Учинил Богдан что церквам сталася свобода.

(...) При Владиславе права в Руси порчено,

При Иоанне [тобто Янові Казимирі] и Богдане права направлено,

Запорожскому войску волность до мешканья,

Границы подлинные даны для незамешанья» [там само].


Мало не половина панегірика присвячена дальшому доведенню «богопосланості» Хмельницького через тлумачення символіки його шляхетського герба «Абданк» (річ традиційна для тодішніх панегіриків). Про жодне визволення народу з-під «лядської неволі», як бачимо, не йдеться — навпаки, вірш сповнений «річпосполитського» лоялізму. Подвиги у битвах з «вражими ляхами» також відсутні, хоча на той час народні думи, мабуть, уже оспівували перемоги під Жовтими Водами та Корсунем. Натомість останні рядки панегірика несподівано перекидають паралель від Хмельницького аж до князя Володимира:


«[За] сынов Владимеровых Росия упала,

С Хмелнитцких — при Богдане на ноги постала» [с. 1526].


Вочевидь, тут не обійшлося без ідейного впливу києво-могилянських інтелектуалів, учнів П. Могили, який, кільканадцятьма роками раніше, в пам’ятному написі на стіні відновленого ним Спаса на Берестові порівнював себе, «митрополита всея Руси», із «самодержцем всея Руси» Володимиром (див. [Sevchenko]).

Однак, як показує С. Плохій у згаданій праці, «легітимізаційне» міфотворення в гетьманському оточенні (в ньому активну роль брали також східні церковні владики, що приїздили тоді на Україну) значно ослабло після Переяслава, а по смерті Хмельницького взагалі практично припинилося.

Як відомо, услід за принесеним Хмельниччиною «визволенням» прийшла Руїна, багато в чому жахливіша за попередню «лядську неволю», тож слави Хмельницькому вже не співали. С. Плохій вважає, на підставі відсутності панегіричних текстів про Хмельницького в другій половині XVII ст., що в ті часи культу Хмельницького не існувало (а ми уточнимо продовжував існувати образ «батька Хмеля», як лише одне з облич стереотипного фольклорного героя — козацького ватажка). А в порівняно стабільне мазепинське двадцятиліття «витії» славили переважно живого гетьмана, а не мертвого, хоча часом за звичкою складали латинські панегірики «героєві Богданові», як-от: /28/


«Щедрий душею Богдан, що Марс його виховав грізний,

Волю жадану приніс, шляхту прокляту розбив.

Вождь, ясновидець, герой, отчизні дарований Богом,

Панство захланне навік вигнав із батьківських меж...»

[Укр. література XVII ст. / Київ, 1987, с. 283]


Та саме на рубежі XVII-XVIII ст. почали писатися «козацькі хроніки», головною темою яких стала Хмельниччина — Самовидця, Граб’янки, Величка. В них уже цілком експліцитно присутня ідея, що посланий провидінням («Богом даний») гетьман Богдан-Зиновій визволив руський православний народ з лядської неволі. Хроніки про «війну Хмельницького з поляками» традиційно починаються з опису тяжких страждань православного руського народу «під ляхами», потім іде гомерівський епізод страшної образи, що її якийсь огидний Чаплинський завдав славному козакові Хмельницькому («Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея»), услід за яким іде втеча героя з Чигирина на Січ (аналог утечі Магомета з Мекки до Медіни), збирання сил — і страшна помста Хмельницького й козацтва кривдникам (не лише власним, і не лише за себе, а за увесь народ православний). Довгий опис численних кривд, завданих ляхами українцям, неминуче перетворюється на похмуру, монотонну статистику, але подана в яскравих деталях картина знущання Чаплинського над домівкою й родиною героя — дуже ефективний за емоційним впливом епізод.

Чимало місця в цих хроніках, як уже зазначалося, відведено детальним описам битв та походів Хмельницького, його зносинам із сусідніми володарями, радам із старшиною тощо.

Загалом «козацькі хроніки», незалежно від оцінки, що їх автори дають особисто Хмельницькому, імпліцитно трактують початок Хмельниччини (втечу героя на Січ, битву при Жовтих Водах) як такий собі «нульовий пункт» на часовій осі, початок нової доби в українській історії — чи, може, й початок власне української історії.

Добрий, хоч і лаконічний аналіз того, як, коли і ким створювався старшинський міф про «героя Богдана», можна знайти в заключному XIII розділі 9 тому «Історії України-Руси» М. Грушевського. На його думку, «стара українська традиція» трактувала Хмельниччину «як вихідний момент, як базу, а далі — як санкцію пізнішого ладу Гетьманщини, або як ту норму, котрою сей пізніший лад повинен був нормуватися», — тобто, в певному сенсі, як еталон української державності, а тому, природно — «як щось монолітне, одноцільне, створене волею і замислом «батька вільності, героя Богдана», як його назвав Сковорода. В сім завсіди акцентувалася історична місія і значіннє Богдана і його епохи — він «визволив» Україну з неволі, ... і положив початок її «вільному» життю під ласкавою опікою Російського царства» [Груш., т. 9, с. 1479]. /29/

Далі Грушевський вказує на історичні факти, які свідчать, що «визволення» часів Хмельниччини не було ані планованим і цілеспрямованим (від початку повстання і ще досить довго вимоги очолюваних Хмельницьким сил повторювали традиційні вимоги козацьких повстань — збільшити реєстр, гарантувати традиційні «вольності» й майнові права козакам, що відбилося й у «Віденському панегірикові»), ані загально-суспільним (у кращому разі воно стосувалося лише козацтва та православного клеру, адже, як каже історик, «Нарід Руський» мислився як нарід козацький, так як у поляків нарід репрезентувала шляхта і мислилася як нарід польський»), ані територіально-всеукраїнським (навіть за Хмельницького території, на які він намагався поширити «козацькі вольності», не охоплювали Галичини та західної Волині), ані сам Хмельницький був єдиним натхненником і «мозковим центром» очолюваного ним руху (Грушевський вказує на непослідовність, імпровізованість, недалекоглядність політики «героя Богдана», на його сильну залежність спершу від поглядів і порад ображеної коронною адміністрацією шляхти, що масово перейшла на його бік, а пізніше — від месіанських ідей київської церковної еліти).

Але, абстрагувавшись від усіх цих «дріб’язкових» застережень та «приземлених» міркувань, отримуємо міф: «Всенародня боротьба за визволення, і на чолі його — Богдан, найкращий син українського народу і найкращий репрезентант сього всенароднього характеру козацтва, всенародній герой, свободитель України, що віддав своє життя сьому завданню визволення, і так чи інакше його здійснив, — така традиційна концепція старшини, від неї потім перейнята українською інтелігенцією» [Груш., т. 9, кн. 2, с. 1480].

Як бачимо, Грушевський не лише розкриває механізм міфотворення, але й вказує на суспільну групу, що вона міф про Хмельниччину як «визволення України» витворила (старшинська еліта Гетьманщини), а також — і на ту спільноту (національну інтелігенцію), яка згодом успадкувала й далі культивувала міф про Хмельниччину як визволення України, хай і коротке, завершене новою неволею.

Та по Полтавській катастрофі й погромі української автономії став активно формуватися ідеологічно інакший культ Богдана Хмельницького, який перетворився на серцевину так званого «Переяславського міфа» (див. [Лисяк-Рудницький, Basarab]). С. Плохій стверджує: «Культ Хмельницького, який почав знову з’являтися за гетьманування Мазепи, як частина зростаючого самоусвідомлення козацької еліти, поруч із прославлянням лідерів Козаччини, пізніше трансформувався в анти-Мазепинський культ, у культ «гетьмана, вірного цареві». Міф Хмельницького був створений самими українцями і, з урахуванням згаданих вище політичних переваг, відбивав саме їхні прагнення» [S. Plokhy, 179], — тобто /30/ прагнення утвердитись у власних правах як частина, автономна чи ні, загальноімперської еліти.

Висновок С. Плохія (який в основних рисах повторює висновки І. Лисяка-Рудницького із статті «Переяслав: історія і міф») такий: «Культ Хмельницького був важливою частиною «Малосійської» ідеології й відображав одну з її ключових ідей, — він символізував і освячував вірність козацької еліти престолу, а також її прагнення зберегти гетьманський устрій та козацькі привілеї. (...) Цей культ символізував остаточну перемогу «Малоросіянізму» над ідеєю української незалежності» [S. Plokhy, 183].

Спробуймо проаналізувати, як змінився міфологічний виклад життя, подвигів та визначеної Богом місії «героя Богдана» у після-мазепинські часи на прикладі основних нарацій цього часу — шкільної драми «Милость Божия» (1728), імовірним автором якої був києво-могилянський професор Інокентій Нерунович, та поеми «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762) гетьманського чиновника С. Дівовича.

Якщо порівняти «Милость Божию» із «Віденським панегіриком», то бачимо: на центральному місці залишилася ідея «богоданності» гетьмана та його місії, але змінилося формулювання цієї місії (визволення не лише церкви та козацтва, а й усієї України з-під польського гніту). Цілком зникла ідеологема приналежності Русі до Речі Посполитої, але сама ідея лояльності лише зазнала трансформації: за автором «Милості Божої» виходить, що українське козацтво довго й вірно служило «полякам», було їх головним захистом від бусурманської загрози, але за те не мало жодної вдячності, самі лише утиски та «поруганіє». Така невдячність «ляхів», нетримання ними слова буцімто викликали гнів Божого провидіння (за однією ремаркою, «Муза и Аполло грядущую ляхом погибель предвозвещают»), звільнили Хмельницького і всю Україну від обов’язку вірності «ляхам», зробили справедливим (передусім — виправданим перед Богом) козацьке повстання:


«Xмельницкий:

(...) А что верне служить им в церкви присягали,

Перед Богом такую кондицию клали:

Аще не будут они насильствовать веру

Наш святую, и не переберут меру

В поступках своих с нами,

... Чего они поневаж сами не сполняют,

Дармо и от нас себе веры дожидают»

[Хрестоматія давньої укр. літератури, 1967, с. 417]. /31/


Таке педалювання давньої козацької вірності та моральної й правової виправданості повстання пояснюються, вочевидь, регулярними закидами російського уряду щодо «шатости малороссийской».

Натомість увесь перебіг повстання автор драми вкладає в один-єдиний монолог на 30 рядків, що його виголошує алегорична Вість алегоричній-таки Україні. Як повідомляє ремарка до цієї яви, «Весть приходит, поведая преславные козаков над ляхами победы, и студное их за Вислу прогнание, и торжественное вскоре Хмельницкаго на Украину возвращение» [там само, с. 418].

В заключній сцені з’являється алегоричне Смотреніє Божіє (тобто провидіння), яке пророкує Україні, що її ось-ось приймуть під свою міцну руку «непобідимії на землі і на морі монархи російськія». Розчулена алегорична Україна плаче від щастя і бажає всіх благ государеві та його «вірному вожду Даниїлу» (вочевидь, гетьманові Д. Апостолу, за часів якого виставлялася драма). Хор співає хвалу Хмельницькому.

Значно докладніше, з переліком усіх більших і менших перемог (але з майже повним умовчанням про поразки) оповідає про Хмельниччину алегорична Малоросія у «Разговоре» С. Дівовича, але й тут очолюване Хмельницьким повстання малюється дуже спрощено, як низка звитяг, завершена вигнанням клятих ляхів «за Віслу» з наступним добровільним переданням Малоросії «під сильну руку царя восточного». Це не випадково: творці «переяславського міфа» всіляко намагалися відвести звинувачення у вимушеності воєнними обставинами й «нещирості» спілки Хмельницького з Москвою, а також у тому, що Україна тоді, мовляв, була слабка, лише приєднання до Московського царства її порятувало від розгрому, а тому розраховувати на повагу від великоросів і на якесь особливе ставлення «гетьманці» не можуть. Власне, мало не половину свого «Разговора» Дівович присвячує скаргам на те, що великороси не визнають і не шанують «малоросійських» (тобто гетьманських) чинів і рангів.

Прославляння Дівовичем самого Хмельницького цілком витримане у традиціях тодішнього одописання вождям-полководцям і містить мало індивідуальних рис гетьмана:


«Храброст Хмелницкаго неописана собой,

С успехом имевшаго частой воинский бой:

С многими народами он в сражение вступал,

И с которыми ни вступал, тех всех побеждал.

Самы Альпийские непроходимые горы

Как Геркулес древний, прошол бы с войском вскори.

[тут Дівович, мабуть, сплутав Геркулеса з Ганібалом] /32/

... Гетман многоразсуднмй, бодрый и дерзновенный,

Скоропостижный в трудах, нуждах невтомленный,

Ко всяким злоключениям воинским обыкший,

Холод, жар и нужды вдобь носить первейший.

[Хрестоматія давньої укр. літератури, с. 480].


Показово те, що Хмельницький прославляється лише як полководець, вождь козацтва, а не як «даний Богом» український державець. На більше Дівович і вся тодішня гетьманська еліта не наважувались. їхній Богдан — це якийсь «слуга царю, отец солдатам», другий Ганібал або ж генераліссімус Суворов. Саме на честь такого Хмельницького через півтораста років Сталін встановив орден Хмельницького, услід за орденами Суворова, Кутузова, Невського.

Втім, саме такий, «функціонально звужений» образ «героя-Богдана» можна розглядати як наслідок не стільки страху перед імперією та її цензурою, скільки результату вже згаданої операції проектування ідеалу військового ватажка, сформованого в козацькому середовищі (себто героя власне козацького стану, а не цілого українського суспільства) на простір новонароджуваної загальнонаціональної культури.

Як уже зауважувалося, таких «станових» героїв — Хмельницьких, існувало принаймні два — фольклорний (у козацьких думах) та бароковий (у віршованих текстах, створених у середовищі старшинської верхівки та церковної інтелігенції того часу). Синтезувати ці дві моделі героя-володаря у щось єдине й цілісне не вдалося, втім, ані у XVII-XVIII ст., ані навіть пізніше.




3. Деміфологізація «героя Богдана» та народницький ідеал лідера


На рубежі XVIII-XIX ст. у середовищі малоросійського дворянства — нащадків гетьманської старшини відбувалися поважні суспільно-політичні, а також ідеологічні зміни. Головних суспільно-політичних змін було дві: по-перше, безповоротне скасування Гетьманщини як особливої української форми автономно-державного устрою, навіть у тих обскубаних рамках, що дожили до часів гетьмана Розумовського; по-друге, досягнення основною масою старшини своїх станових цілей у нових умовах. Як зауважує Б. Кравченко, «Результати ревізії 1782 р. показали, що малоросійські вищі класи досягли неабияких успіхів у здобутті дворянських прав. На Лівобережжі дворянство становило вищий відсоток у складі населення, ніж практично в будь-якій іншій частині Рос. Імперії» [Б. Кравченко, с. 51]. /33/

Ці дві обставини означали зникнення політичних та соціально-класових причин для дальшого культивування «Переяславського міфу» в тому середовищі, яке його, власне, породило. Але це зовсім не означало, що «Переяславський міф» умер: як «Статьи гетмана Богдана Хельницкаго» увійшли до зводу законів Російської імперії, так і міф про «добровільне приєднання Малоросії до матінки-Росії» природно увійшов до імперської міфології, знайшовши через кількадесят років матеріальне втілення в кінній постаті на Софійському майдані, яка вказує булавою напрямок на Москву — така собі навічно відлита в бронзі проросійська орієнтація України-Малоросії, ще й з написами на постаменті:


«Волим все под царя восточнаго, православнаго»


— а також:


«Богдану Хмельницкому — единая неделимая Россия».


Щодо історії встановлення пам’ятника на Софійському майдані, то варто зауважити, що його ініціатор «знаний ошуст Юзефович» (за оцінкою П. Куліша) був не лише головою Київської археографічної комісії, а й ініціатором сумнозвісного Емського указу 1876 року, натомість автора монумента — скульптора Микешина консультував відомий київський українофіл проф. В. Антонович.

Як відомо, втілити у бронзу вдалося тоді лише частину авторського задуму. Але про сам цей задум раніші й пізніші джерела повідомляють по-різному, і ці відмінності є надзвичайно показовими. Наприклад, у довіднику К. Шероцького «Кіевъ. Путеводитель» (1917) повідомляється: «Первоначальный проект имел дополнительныя фигуры єврея, поляка и іезуита, которых топтал конь Хмельницкаго, но впоследствіи решено было этих фигур не воспроизводить» [Шероцкій, с. 86].

Натомість енциклопедичний довідник «Київ» 1981 року повідомляє: «Композиція попереднього проекту пам’ятника включала постать гетьмана на коні, барельєфи, що відтворювали бій під Збаражем, в’їзд переможців до Києва і Переяславську Раду, а також скульптурні постаті українця, росіянина та білоруса. ... Через брак коштів 1879 р. у Петербурзі було відлито тільки постать вершника» [Київ. Енцикл. довідник, с. 663].

Насправді ж первісний проект Микешина передбачав і ту, й другу скульптурні групи, й цим нагадував значно пізніший пам’ятник Шевченкові у Харкові, а саме: спробою пластично втілити міфічну нарацію з усіма її основними персонажами та епізодами.

Більш-менш повну історію спорудження цього пам’ятника, як і фото його первісного проекта, можна знайти у статті П. Скрипника «Увічнений У бронзі» (Київська старовина, №4, 1995). /34/

На початку XIX ст. замість «експропрійованої» Санкт-Петербургом «Переяславської легенди» на колишній Гетьманщині починає творитися нова міфологія — її першим важливим текстом стає «История Русов». За словами М. Драгоманова, «На это произведение надо смотреть как на памфлет в пользу прав и вольностей русов, т. е. малороссиян, памфлет, местами чрезвычайно едкий и даже художественный.., а не как на внешне фактическую историю, тогда он составит незаменимый памятник состояния просвещения и политических идей Малороссии в половине XVIII в.» [Драгоманов, с. 24],

Пізніше історики схилилися до думки, що «Историю русов» написано (чи принаймні завершено) десь у 1810-1820-і роки на Чернігівщині. Н. Полонська-Василенко називає її «блискучим політичним трактатом, у якому виведено десятки вигаданих осіб, вигадані події, бої, дипломатичні переговори, трактати, сентенції. ... Автор, оперуючи справжніми фактами, а ще більше — вигаданими, проводить свою концепцію історії України: її високу культуру з кінця X ст., прагнення незалежності, конституціалізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів... Написана «Історія» «езопівською» мовою: треба дуже уважно вчитуватися в її текст, щоб зрозуміти, що насправді хоче сказати автор (наприклад, у характеристиках Петра I, Мазепи тощо)... Вплив «Історія» мала величезний...» [ПолонськаВасиленко, т. 2, с. 289-290].

Нескладно зрозуміти, що в цій концепції «Переяславський міф» ніяк не може посідати провідного місця.

В «Истории русов» не бракує стандартних похвал славному гетьманові Богданові Хмельницькому, як-от: «Отечество свое и народ так любил, что покоем своим, здоровьем и самой жизнію всегда ему жертвовал без малейшаго роптанія. Словом сказать, был совершенный в народе верховный начальник, а в войске беспримерный вождь» [Исторія русовь, с. 142].

Однак про Переяславську угоду в «Історії» оповідається без особливого захоплення й ніби крізь зуби, причому ініціатором приєднання Малоросії виступає цар Олексій, а Хмельницький буцімто лише просив його про військовий союз. Про Переяславську раду з її буцімто всезагальним волевиявом народу (центральний елемент традиційного «Переяславського міфа») в «Історії» взагалі нема ні слова — за її версією, до Переяслава просто скликали «прочих чинов и войско» для присяги цареві, коли гетьман і старшина вже прийняли рішення (і то після довгих суперечок і сумнівів) про перехід у московське підданство.

Отже, міф про те, як увесь народ малоросійський «волів під царя восточного, православного», в «Истории русов», по суті, спростовується, натомість широкими і яскравими барвами змальована історія Мазепи, його /35/ переходу на бік Карла XII заради «свободи вітчизни», його дальша трагічна доля, а особливо — драма Батурина та інших міст, що зберегли вірність гетьманові й були жорстоко знищені царським військом.

Отже, на початку XIX ст. в середовищі малоросійського дворянства — вочевидь, не без впливу романтичної течії в тодішній літературі та «байронічної» концепції героя-бунтівника, а також, як форма своєрідного протесту проти офіційної імперської ідеології, — замість старого «Переяславського міфа» починає формуватися міф про Мазепу — похмуру байронічну постать, губителя жіночих сердець, і водночас — трагічного борця за українську незалежність.

М. Грушевський у статті «Два ювілеї» так охарактеризував коріння міфа про Мазепу: «Чим був Мазепа в очах українського народу до анахтеми, киненої на нього російським правительством? «Ляхом», ворогом народу, мерзенним прислужником панським і московським. І тільки по анахтемах, клятвах, всіх проявах терору на всяке мазепинство Мазепа виростає в очах пізніших поколінь українського шляхетства XVIII ст. на «ідеал патріота» українського, світлиці й церкви завішуються його портретами, а нові, сучасні репресії на мазепинство встигли зробити Мазепу для закордонних українців найбільш дорогою й популярною, найбільшим пієтетом оточеною особою історичної України» [Грушевський, 1911, с. 451].

Переосмислення постаті Мазепи, і ширше — концепції «національного героя» в українській думці неодмінно мусило зачепити й постать Хмельницького. Олександра Єфименко слушно зауважувала взаємозв’язок між цими двома постатями: «Хмельницкий и Мазепа — начало и конец того краткого, но яркого, как метеор, пути, каким промелькнула политическая история казацкой Украины на общем фоне исторических судеб южнорусского народа. Зато из всех героев этой эпохи только эти два имени и сделались достоянием толпы не только на украинском Юге, но и далеко за его пределами» [А. Ефименко, История украинского народа, с. 268].

Якщо до цього часу міфологізований Хмельницький виступав ідеалом вождя й водночас — зразком «гетьмана, вірного цареві», а міфологізований-таки (точніше, демонізований) Мазепа — слугував за такий собі еталон зрадливого царедворця, то відтепер акценти стали мінятися.

У 1840-і роки спроби переосмислити роль і місію (здійснену чи провалену) Богдана Хмельницького робить найбільший український поет XIX ст. Тарас Шевченко, який своєю початковою популярністю, власне, завдячував головно поезіям про славне козацьке минуле України. /36/

Та невдовзі Шевченко приходить до переконання, що «нерозумний син» Хмельницький (варіант: «п’яний») «занапастив матір-Україну» (див. «Великий льох», «Чигрине, Чигрине», «Якби то ти, Богдане п’яний», «Стоїть в селі Суботові» та ін.). Звідки таке ставлення?

М. Драгоманов підкреслював вплив «Истории русов» на молодого Шевченка: «Між 1840 і 1844 p., видно, Шевченко натрапив на «Историю русов», ... і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом і козацьким республіканством, своїм духом, у якому до патріотизму козацьких літописців XVII-XVIII ст. й кобзарських дум прибавилась якась доля європейського республіканства часів декабристів. Шевченко брав з «Истории русов» цілі картини і взагалі ніщо, крім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як ця «История русов»... У «Великому льоху» (1845) Шевченко показує себе ворогом Богдана Хмельницького, який «присяг Москві», і прихильником Мазепи, якого вояків «порізала Москва» в Батурині й під Полтавою, а найбільше «славного Полуботка», який в «Истории русов» малюється, як останній Катон козацької республіки» [Драгоманов, с. 365-366].

Головну шевченкову міфологему щодо Хмельницького можна викласти в кількох рядках із «Суботова»:


...Отаке-то, Зиновію.

Олексіїв друже!

Ти все оддав приятелям,

А їм і байдуже,

Кажуть, бачиш, що все-то те

таки й було наше...» — і так далі [Кобзар, с. 247].


Негативну оцінку Богдана поділяв із Шевченком П. Куліш, але підстави для такої оцінки у нього були цілком інші. Для Куліша втраченим раєм, що його зруйнувала Хмельниччина, був «золотий спокій» першої половини XVII ст., з господарчим освоєнням незайманих степів та розквітом київської «високої культури» під патронатом Петра Могили. Лише міцна рука російських імператорів та імператриць, за Кулішем, повернула на поруйновану «гайдамацтвом» Україну лад і культурний розвій.

Не те у Шевченка. Для нього міфологічним щасливим «передпороговим» часом була доба вільного козакування у широких степах — доба, коли «запорожці вміли панувати» (за Кулішем — доба антикультурного руїнництва). Натомість край цьому щастю поклав, хай і неусвідомлено (тому він — «нерозумний»), саме Хмельницький, «віддавши» Україну в московську неволю (див. про це детальніше у відомій книзі Г. Грабовича «Поет як міфотворець»). /37/

Отже, Шевченків «нерозумний Богдан» є лише варіацією героя знайомого нам «Переяславського міфу», з тим-таки кульмінаційним епізодом Переяславської угоди 1654 року, оцінка якої, однак, змінена на діаметрально протилежну. Шевченко трактує Переяслав як величезну трагедію з якнайширшими екзистенційними наслідками.

Як у старому «визвольному» міфі одному Богданові належиться честь героя-визволителя, так і в Шевченка Хмельницький сам-один несе страшну відповідальність за те, що сталося — за перейдення Україною міфічного «порогу» між благословенним, славним, вільним козацьким минулим та проклятим сучасним.

Однак ставлення поета до цієї міфологізованої постаті амбівалентне. Шевченко так і не став переконаним «іконоборцем» героя-Богдана. Поза діаметральною переоцінкою Переяслава, Шевченко нічого не намагається змінити в міфології Хмельниччини й узагалі — козаччини). Це видно у поетовій (досить плутаній і неясній, варто зазначити) відповіді на своє-таки запитання:


«За що ми любимо Богдана?

За те, [за] що москалі його забули,

У дурні німчики обули

Великомудрого гетьмана.»


Як розуміти цей начерк (бо звершеним віршем його назвати важко)? Хто зна. Втім, в одному поет очевидно не мав рації — «москалі», себто офіційна російська ідеологія, зовсім не «забула» про Хмельницького, а навпаки — єдиного з-поміж українських гетьманів включила до всеімперського пантеону героїв.

Спроби вийти поза зачароване коло «Переяславського міфу», зовсім інакше проінтерпретувати роль Хмельницького в українській історії завжди натикалися на значні труднощі — адже міфологізований образ «мужа избранна, вольности отця — героя Богдана» (Г. Сковорода), — був складовим елементом «Переяславського міфа», а не навпаки (тобто коли б міфологема Переяслава була лише одним із елементів культу Хмельницького). Практично це означає, що неможливо було спростовувати, «деміфологізовувати» Переяславський міф, не руйнуючи одночасно культу Хмельницького. Адже покладена Провидінням на Богдана місія полягала у «вибиванні Руського народу з лядської кормиги» з наступним приведенням його «під високу руку Царя Православного» (пізніший варіант: «воз’єднання з братнім російським народом, аби спільно боротися проти спільних експлуататорів»). Отже, ставлячи під сумнів цю місію, ми ставимо під сумнів і велич Хмельницького, саме його «геройство», його «Богоданість» (як, напр., порожніми ритуальними формами звучить узвичаєне /38/ прославляння Хмельницького в «Истории русов») — якщо, звичайно, не підшукаємо йому нової місії та нової величі.

Панівна серед молодої національної (власне, тоді ще «українофільської») інтелігенції народницька ідеологія диктувала таке переосмислення окремих аспектів історичної Хмельниччини, аби при цьому не руйнувався дощенту міфологічний образ «Богдана — визволителя народу». Напр., станову обмеженість козаччини, а отже, й Хмельниччини, як визвольного руху, М. Костомаров переосмислював так: «Треба розуміти не так, що козаки бунтувались і маскувались народніми інтересами, а так, що проти польських панів-шляхти піднімався народ, і ся опозиційна маса називала себе козаками» [Науково-публіцистичні й полемічні писання Костомарова, с. 58]. Поряд із цим, в оцінці Хмельницького й Хмельниччини стало висуватися на перший план те, чого не помічали творці «визвільного» та «Переяславського» міфів — а саме, словами Грушевського, «організація козацької держави, утворення нових суспільних відносин».

Зокрема, на початку своєї літературної кар’єри майбутній розвінчувач козаччини Панько Куліш писав: «Цей народ, вийшовши під проводом Хмельницького з невільницького стану, позбувшись своєї аристократії (дворянства), себто класу освіченого, обізнаного з адміністрацією й політикою, миттю створив у себе своєрідний уряд, з судочинством і розправою на всіх пунктах землі Південноруської, з поштовим зв’язком для розсилки урядових розпоряджень, з мужами громадськими в кожнім, хоч найменшім селі, з представниками станів для вирішення важливих громадських справ і з верховним трибуналом, котрого головою був виборний гетьман, обмежений голосами генеральної старшини» [Записки о Южной Руси, 1857, — т. II, с. 327]. У цьому переакцентуванні бачимо ознаки формування нової національної свідомості, яку вже не задовільняла «малоросійська» ідеологія і породжений нею «Переяславський міф».

Однак в умовах підросійської України цей процес не був легким і прямим. Зокрема, той-таки М. Костомаров загалом не надавав особливої ваги таким аспектам діяльності Хмельницького, як формування державних інститутів чи нової національної еліти на базі козацької старшини та «покозаченої» шляхти, і його висока оцінка Хмельницького є оцінкою гетьмана як успішного ватажка всенародного повстання. Як зауважує Д. Дорошенко, «Костомаров не бачив в історії козацького періода на Україні ніякого державного стремління, і всі змагання Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепи поясняв або особистими мотивами честолюбства, або вузько-егоїстичною політикою старшини, чиї інтереси, мовляв, заступали ці гетьмани.


...Костомаров не доглянув [тобто не зауважив — О. Гр.] колосальної організаційної й державної роботи Б. Хмельницького, і сама постать /39/ великого гетьмана вийшла в його знаменитій монографії дуже слабо й неясно окресленою; її зовсім закривають стихійні народні рухи» [Д. Дорошенко, Огляд укр. історіографії, с. 108].


Натомість Куліш досить швидко покинув давнє своє замилування козаччиною й під впливом тодішньої польської історіографії (дуже неприхильної до Хмельниччини, й дуже високої в оцінках цивілізаторської місії Польщі на «кресових землях», чому важко дивуватися), прийшов до концепції «культурництва», що породила цілковиту переоцінку ним козаччини, а значить — і Хмельниччини, й самого Хмельницького, котрий, згідно із новими поглядами Куліша, «наш цвітучий край обернув у пустелю, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури в нашій північній Слав’янщині. ... Коли ми не маємо другого «Слова о полку Ігоря» і другого літопису, «откуду пошла єсть земля руськая», то без усякого сумніву цим ми найбільше завдячуємо Хмельницькому» [«История воссоединения Руси», цит. за: Дорошенко, т. 2, с. 47].

Варто зауважити, що це «безсумнівне завдячування» досить сумнівних «анти-досягнень» (згадаймо, що на той час були вже знайдені й опубліковані хроніки Самовидця та Величка) особисто Хмельницькому перегукуються з інвективами іншого нашого «європейця-культурника» — Миколи Хвильового, — на адресу Шевченка, який буцімто «кастрував нашу націю». Обидві ці інвективи — байдуже, слушні чи абсурдні, — є фактично констатаціями величезної ролі «батька Хмеля» та «батька Тараса» у формуванні української національної ідентичності.

Як зауважує Д. Дорошенко, «З часу появи «Истории возсоединения Руси», котра посварила Куліша з цілим українським громадянством, ворогування до козаччини і її оборонців в історіографії стає в Куліша немов idee fixe, і він розробляє її на всі лади в своїй поетичній творчості, в поемах, драмах, поезіях, котрі нераз являються немов поетичним коментарем до тих думок, що висловлює він у писаннях своїх наукового типу» [Д. Дорошенко, Огляд укр. історіогр., с. 112].

Ось, наприклад, оцінка козацтва та істориків-«козакофілів» (мається на увазі передусім Костомаров та його однодумці) у поемі «Куліш у пеклі»:


«...потатарене Козацтво,

Що Русь пустошило вогнем,

Що на підмогу хана звало,

Упавши по-п’яну в біду,

І руським тілом годувало

Його ненаситну орду. /40/

Знайшлись і в Києві бурлаки,

Що з людоїдів гайдабур

Зробили православних воїв,

Святої вольности героїв,

Всесвітньої культури мур» [Твори Куліша, с. 392].


Прийшовши до висновку, що порятунок України — в міцному державному ладі й культурництві (що забезпечила, мовляв, лише Російська імперія, зокрема — такі «культурники», як Петро I та Катерина II), Панько Куліш робить у поемі «Грицько Сковорода» цілком конкретні висновки і щодо Хмельницького, і щодо загальної орієнтації для українців. Хмельницький тут —


«...батько збреханий козацький,

Що юртував наш люд простацький,

Присягами дурив Ляхву,

З її сліпим вельможним панством,

І хана з хижим азіяцтвом,

І церкволюбницю Москву» [там само, с. 394].


У примітці до процитованих рядків автор пояснював: «Батьком величали козаки всякого свого отамана. Отже наші письмаки, чуючи, як у кобзарських піснях козаки величають Хмеля-Хмельницького «батьком», зробили його на глум правді тим, що Новоруси [тобто росіяни — О. Гр.] розуміють під словом «отец отечества». (...) Ба, недавнечко знаний новоруський письменник Побідоносцев, за приводом знаного у нас ошуста Юзефовича, поставив у Києві, на сором науці, монумент Хмелеві-Хмельницькому ніби-то від «благодарної Росії», монумент лютому ворогові Росії, такому ж зрадникові, яким опісля був Мазепа» [там само, с. 543].

Якщо погляди Костомарова на Хмельниччину відображають позицію раннього, «українофільського» (іншими словами, до-національного) народництва — популістського й водночас вірнопідданого, а різке Кулішеве несприйняття — позицію консервативного «культурництва» (логічним чином не менш вірнопідданого в кінцевому рахунку), то М. Драгоманов (зокрема, в статті «Шевченко, українофіли і соціалізм») виклав пізньо-народницький, «громадівський» погляд на генезу Хмельниччини та головні ідеї, які буцімто рухали її лідерами: «Од часів перших повстань проти Польщі за Косинського й Наливайка... росла й яснішала думка про національну волю й свою вправу [тобто самоуправління — О. Гр.]; од тих же часів до Хмельниччини — думка про волю селянську й рівність усіх українців, про право всіх на землю... Спільна прихильність до цих думок заполоняла й душі таких людей, які більш думали про себе, ніж про громаду, як напр. Богдан Хмельницький, і висувала наперед громадського /41/ руху людей таких, як він, які все ж таки не були самими «разудалыми добрыми молодцами», «ворами-разбойничками» [Драгоманов, с. 418].

Бачимо, отже, певне потепління погляду на Хмельницького порівняно з Кулішевими інвективами на адресу «батька збреханого козацького», але Хмельницький у Драгоманова все ж ніяк не герой (в його соціалістично-позитивістичній картині суспільного розвитку, вочевидь, місця для героїв не було зовсім), а просто людина з небуденними здібностями, яку обставини висунули на провідне місце в «об’єктивному процесі».

Народницький позитивізм та «антигероїзація» (зокрема, концепція «особистості, змушеної історичними обставинами») знайшли відображення й у красному письменстві. Напр., інший провідний народник, поет Павло Грабовський, так звертався до Хмельницького у 1890-і pp.:


«Людського руху хвилі бурні (...)

На поверх винесли тебе!

І ти пішов, чи мимо волі

Повинен був до виру йти,

Все зайнялось, ти став на чолі,

Щоб стяг козацький винести.

Тяжкий перейлуг старовини

Ти враз порвати намагав,

Але над шиєю країни

Цупкіше ретязь затягав...


Не дорікти тобі спомином,

Богдане-батьку, замір збіг:

Ти був лихого віку сином

і вище станути не міг...»

[Павло Граб, «Пролісок», 1894, с. 56-58].


Бачимо в цьому уривкові цікаве поєднання ідеї «суспільного прогресу» (трактування Богданової місії як спроби «враз порвати» з усім тягарем клятої «старовини», а не просто «прогнати ляхів») — із майже машинальним слугуванням — що називається, lip service, — уже сформованому національному культові (звертання до «Богдана-батька», не позбавлене іронії — можливо, неусвідомленої, — завдяки фразеологічній паралелі з умираючим онегінським дядею, який «лучше видумать не мог»).

Втім, культ Хмельницького — найвизначнішого вождя козаччини й українського народу загалом, — пустив занадто глибоке коріння, аби його могли підірвати Куліш, Драгоманов, чи навіть визнаний національний пророк — Шевченко.

Пустив він його не лише в «національній думці», але й в історичній науці. Як зауважував Грушевський уже на схилі життя, тобто на початку /42/ 1930-х років, «Новіша історіографія все ще зістається під владою традиції, для котрої Хмельниччина скуплялася в Богдані як ініціяторі і виконавці, першій величині і головнім акторі всього руху, його розумі і волі» [Історія України-Руси, т. 9, с. 1457].

Саме він, утім, намагався зламати цю традицію ще в «Ілюстрованій історії України (ця книжка, орієнтована на масового читача, вперше видана 1913 p., витримала кілька перевидань і набрала великої популярності в 1917-1920 pp., а в недавні часи знову була перевидана принаймні двічі масовим тиражем — 1990 та 1992 p. - тож її цілком можна трактувати як потужний канал формування історичних уявлень у масовій свідомості українців):

«Народ український для нього [Хмельницького], які для поводирів попередніх повстань, був знарядом до осягнення козацьких бажань; ... національна справа для Хмельницького не виходила поза релігійну справу, котрою теж не знати чи дуже він інтересувався, бо не бачимо, щоб він стояв у близших відносинах з київськими кругами» [Грушевський, Ілюстр. історія України, 1913, с. 302]. А ось про Хмельницького-політика: «Не навчений тяжким досвідом з ханом, Хмельницький знову будував свої пляни на союзах і помочах заграничних, замість опиратися на силі народній, на щирім і нелукавім союзі з народом» [там само, с. 307]. Зборівську угоду, яку давня, до-переяславська традиція трактувала як найвищий злет Хмельниччини, Грушевський вважає, навпаки, «катастрофою», бо вона була «ніщо в порівнянню з планами визволення українського народу», й підсумовує перший, найуспішніший етап повстання так: «Нещастям його [Хмельницького] й цілої України було, що найвищий порив, коли ставлено метою дійсне визволення народу і напружено до того всі сили, скінчив ся зборівською катастрофою. Ся катастрофа розчарувала народні маси, знеохотила й утомила їх, і після сього вони вже не охотилися до повстання. (...) Коли повстання не здійснило його [селянства] надій, воно відкаснулося від нього, ... а Хмельницький дедалі то все більше мусив покладатися на заграничну поміч...» [там само, с. 310].

Що ж до державотворчої діяльності Хмельницького і його заслуг на цьому поприщі, то Грушевський про устроєві зміни, які відбувалися тоді в українських землях, оповідає цілком безособово, наче про якісь природні явища, й зауважує лишень: «Хмельницькому справді удалося, завдяки своїм талантам і щастю, дуже сильно підняти гетьманську власть против давнійшого» [там само, с. 323].

Отже, героя-Богдана у Грушевського (як перед тим — у Куліша, Драгоманова) нема, є натомість лише один із козацьких ватажків, — правда, дуже талановитий і енергійний, — якому долею судилося опинитися в ролі провідника наймасштабнішого козацького повстання й більш чи менш /43/ успішно цим повстанням керувати. Головний герой Хмельниччини у Грушевського — «народ», а головним критерієм оцінки Хмельниччини та її лідера є те, вдалося чи не вдалося «дійсне визволення народу». Що розумів Грушевський під гіпотетичним «дійсним визволенням», тепер з’ясувати складно, та й не те нас цікавить.

Таким чином, у новій, значно стриманішій героїзації (або й просто — дегероїзації) Хмельницького такими лідерами українського руху XIX ст., як Костомаров, Драгоманов, Грушевський, та й численними менш видатними народниками, а ще більше — у тих критеріях та вимогах, які в ту пору висуваються до історичного Хмельницького, — бачимо вже щось на кшталт народницького ідеалу національного вождя (чи, власне, ідеалу вождя всенародного визвольного руху). Такий вождь повинен чесно слугувати інтересам якнайширших народних мас, «не відриватися від народу», перебувати з цим народом у стані постійної взаємної любові. Якщо вождь при цьому є ще й видатним стратегом чи будівничим державних інституцій, це добре, але вирішальної ролі не має.

Нам невідомо, щоб викладена вище (й розвинута згодом у 10 томі «Історії України-Руси») скептична позиція Грушевського зустріла якийсь більш-менш масовий протест серед читачів — поза знаменним винятком середовища істориків-«державників», — але про це далі буде докладніше. Коли порівняти це з масовим неприйняттям Грабовичевого «Шевченка як міфотворця», то відносна холодність пересічного українця до «героя Богдана» (в порівнянні з любов’ю до «батька Тараса») стає очевидною.




5. Формування «державницького» наративу про «Великого Гетьмана»


Дальша трансформація міфів за участю Хмельницького відбувалася вже під цілковитим впливом процесів формування національної ідеї та переосмислення національної історії. Наприкінці XIX ст. українська національна думка вже вийшла зі свого раннього, синкретичного періоду, коли, напр., Шевченко був, за виразом П. Куліша, «наш первий поет і наш первий історик» водночас. Як бачимо на прикладах таких помітних постатей, як Драгоманов чи Грушевський, почав чітко окреслюватися інституційований дискурс національних суспільно-історичних наук, у якому, здавалося, не було вже місця міфологізованим героям та сакралізованим кумирам.

Втім, на тих-таки прикладах Драгоманова та Грушевського видно, як із науково-просвітницького дискурсу тільки-но починає виокремлюватися дискурс національної політичної публіцистики, а в реальній політиці, як відомо, обійтися без міфологічних елементів навряд чи можливо. Тим-то й постать Хмельницького згадується в цей час переважно в /44/ політичному контексті, для «з’ясування коренів» злободенних політичних проблем та для підкріплення певних політичних лозунгів.

З іншого ж боку, трансформуванням національних міфів та переосмисленням постатей національних героїв (з яких на той час уже встиг утворитися невеличкий пантеон) продовжувало займатися українське красне письменство.

З-поміж численних текстів — як публіцистичних, так і поетичних, — періоду рубежу XIX та XX століть, у яких заторкнуто постать і роль Богдана Хмельницького у зв’язку з формуванням і долею української нації, зупинімося на двох досить знаних — брошурі М. Міхновського «Самостійна Україна» (1900) та поезії Лесі Українки «І ти колись боролась, мов Ізраель...» (1904).

Але перед тим — кілька зауваг щодо загального «стану умів» тодішніх європейських та, зокрема, українських інтелектуалів у питаннях про націю, національну державу та роль видатних особистостей-провідників у становленні першої та другої.

Домінуючі на той час уявлення про націю вже помітно відійшли від гердерівсько-фіхтеанських концепцій, базованих на одвічному «Народові» з його безсмертним Volksgeist, — у бік розуміння історичності самого явища нації, а також етно-культурної неоднорідності практично всіх існуючих націй.

Погляд на нації як історично минущі форми суспільного життя, а на національні інтереси — як другорядні в порівнянні з інтересами «класовими» або «вселюдськими» не суперечив і концепції двох типів націй — «історичних» та «неісторичних», з яких другі, нібито менш розвинені (до них зазвичай відносили українців, як і більшість слов’янських народів), мали задовільнятися «культурним», недержавним існуванням і вирішувати свої політичні та соціальні проблеми в рамках держав, створених «історичними» націями.

Мабуть, саме ці домінуючі уявлення про долю націй мала на увазі Леся Українка, коли писала в поезії «І ти колись боролась, мов Ізраель» про «дух часу», який прирікав Україну на загибель.

Однак такий «дух часу» тоді, наприкінці століття, вже ставав «немодним». Як писав Іван Франко у відомій статті «Поза межами можливого», «...останні десятиліття XIX в. можна назвати епохою реакції проти Марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму» [Вивід прав України, с. 149]. В чому ж полягала ця реакція? На думку Франка, у виході на перший план національних ідеалів та прагнень: «У сфері суспільного й політичного життя... синтезою всіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не зв’язаного і не /45/ обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя й розвою нації» [там само, с. 150].

За такого розуміння нації чималого значення набуває й роль (місія) евентуального лідера національного руху, який керується національним ідеалом і вправно керує посуванням до нього.

М. Міхновський у статті «Самостійна Україна» вже безумовно виходить з того, що «Державна самостійність є головною передумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин» [с. 156]. У світлі нового ідеалу Міхновський переосмислює й ключові події національної історії, від Переяслава починаючи.

«Це тверження [ніби Україна з власної волі зреклася прагнень до державної самостійності й віддалася під владу московського царя, а тому не має права нарікати — О. Гр.] примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 р. Держава наших предків злучилася з московською державою «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним», каже тогочасна формула, себто дві окремі держави, цілком незалежні одна від одної, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей» [с. 158].

Обгрунтування цієї думки Міхновський базує на власній інтерпретації «Переяславської конституції» (так він називає «березневі статті», які коментує, «надаючи їм характер сучасних висловів», що, мабуть, не цілком відповідає вимогам історичної науки).

Висновок Міхновського: «закид, ніби ми ніколи не творили держави і через це не маємо за собою історичної підстави [на утворення незалежної національної держави], — є тільки впливом неуцтва й незнання ні історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної. (...) Таким чином, українська держава в тій формі, у якій вона сформована і у конституйована Хмельницьким, є справді державою з точки міжнародного права» [там само, с. 160].

Залежність Міхновського від «Переяславського міфу» є досить очевидною: адже з усієї багатолітньої діяльності Хмельницького та його оточення, спрямованої на створення системи державних інституцій майбутньої Гетьманщини та на здобуття визнання її легітимності сусідніми державами, Міхновський бере лише «Переяславський епізод» і надає саме йому «конституційного» значення — так, ніби саме «Статьи гетмана Хмельницкого», і ніщо інше, створили Малоросійську державність, і тим самим — назавжди перевели українську націю з розряду «неісторичних» до «історичних», тобто таких, які мають право виборювати державну незалежність. /46/

Постать Богдана Хмельницького стає головною ланкою в поетичних роздумах Лесі Українки про те ж таки право української нації на «волю», трактовану також передусім як національна незалежність. У поезії «І ти колись боролась, мов Ізраель, Україно моя» знаходимо досить своєрідне поєднання багатьох історичних, геополітичних та міфологічних концепцій — від біблійних ідеологем до сучасних поетесі уявлень про націю. Ось початок вірша:


«І ти колись боролась, мов Ізраель,

Україно моя... Сам Бог поставив

супроти тебе силу невблаганну

сліпої долі. Оточив тебе

народами, що, мов леви в пустелі,

рикали, прагнучи твоєї крові,

послав на тебе тьму таку, що в ній

брати братів не впізнавали рідних,

і в тьмі з’явився хтось непоборимий,

якийсь дух часу, що волав ворожо:

«Смерть Україні!» — та знялась високо

Богданова правиця, і народи

розбілися, немов шакали ниці,

брати братів пізнали і з’єднались.

І дух сказав: «Ти переміг, Богдане!

Тепер твоя земля обітована».

І вже Богдан пройшов по тій землі

від краю і до краю. Свято згоди

між ним і духом гучно відбулося

в золотоверхім місті.

...Але раптом

дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат...

...І знов настав єгипетський полон,

та не в чужій землі, а в нашій власній.


Перш за все варто зауважити, що слово «Ізраель» Леся вживає в обох його біблійних змістах — як «народ Ізраїля» (що з ним порівнюється Україна), і як патріарх Яків, прозваний Богом Ізраїлем після того, як він боровся в нічній темряві з Богом і той не зміг подолати його: «І боровся з ним якийсь муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. І Він побачив, що не подужає його... І промовив «Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря». А той відказав: «Не пущу тебе, коли не поблагословиш мене». (...) І сказав: «Не Яків буде називатися вже імення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом і людьми, і подужав» [Буття 32, 25-29]. /47/

З Яковом-Ізраїлем у Лесиному вірші порівнюється Богдан, який долає «духа часу» (як уже казалося, під цим духом поетеса розуміє, вочевидь, панівний тоді погляд про історичну минущість націй, тим більше — націй «неісторичних»), й добивається у нього «заповіту волі». Отже, як євреї — «народ Ізраїля», так українці — «Богданів народ», бо саме він зумів «взяти з бою» право народу на історичне буття.

«Свято згоди», що відбувається «в золотоверхім місті» — то, мабуть, урочиста зустріч Богдана православною верхівкою в Києві 1648 року, що може бути трактоване і як визнання авторкою величезного значення єдності козацтва та українського православ’я для досягнення «національного ідеалу», і як просто собі «церкволюбний» мотив. Однак дальші слова про те, що «дух зрадив», ніяк не вкладаються в християнське ідеологічне річище. Втім, серед заключних рядків вірша знову знаходимо квазі-біблійний мотив — трактування нещасть України як розплати за незнаний страшний гріх:


...Який ми гріх вчинили проти духа,

що він зламав свій заповіт великий,

той, взятий з бою волі заповіт?


Одначе в поезії, написаній 1904 року, цей мотив виглядає вже не стільки біблійним, скільки «шевченківським». У Тараса, як відомо, Бог невтомно карає Україну «за Богдана, та за скаженого Петра...» Натомість у вірші Лесі Українки питання винуватця залишається відкритим, зате шлях визволення з-під прокляття вказується, і то саме через приклад Богдана, який боротьбою проти всіх можливих природних і надприродних сил, ворожих Україні, вирвав для неї «заповіт волі».

Однак прийняття ідеала національної незалежності зовсім не обов’язково означало визнання «державницької» ролі Хмельницького — часом це супроводжувалося ще одвертішим несприйняттям «батька Хмеля», яке добре проявилося, напр., у вірші Осипа Маковея «Пам’ятник Хмельницькому» з його збірки 1897 р. «Подорож до Києва». Віршик цей із претензією на сатиру (як багато що у Маковея) написаний, вочевидь, того ж року (тобто через 9 років після встановлення пам’ятника), під час перебування автора-галичанина в Києві. Отже, він є чимось на зразок подорожньої нотатки, першого враження від монумента, яке автор доводить до галицького читача.

Уже в перших рядках автор дає монументові політичну оцінку — «пам’ятник події, що нас звела на бездорожжя» (цікавим, до речі, є займенник «нас» в устах галичанина, якого тоді ще не «сплотила навеки могучая Русь» — він свідчить, що вже на рубежі століть відчуття спільної української долі — чи, вживаючи термін Б. Андерсона, imagined community, — об’єднувало принаймні свідому інтелігенцію Заходу і /48/ Сходу України), — але далі починає досить невибагливо кпити і з Хмельницького, і з його коня, і з п’єдесталу, і навіть з огорожі:


«Дали йому злющу бронзову коняку,

на скелю якусь посадили,

і тином залізним, немов розбишаку,

від народу відгородили...»


Бачимо тут наслідок несумісності естетичних та ідеологічних конвенцій — закладеної в проекті монумента і тієї, що до неї звик Маковей. Пам’ятник для нього не є святинею і жодної поваги не викликає — навпаки, породжує бажання облаяти Богдана, навіть «простягнуту руку відбити». І справа тут не лише в несприйнятті Переяславської ради чи в наслідках народницької дегероїзації гетьмана. «Австрієць» Маковей явно не розуміє й не сприймає російської імперської конвенції монументального мистецтва: запозичену скульптором Мікешиним, принаймні частково, композицію «Мідного вершника» (а отже, архетипального пам’ятника монархові-героєві) Маковей, привчений до «дисциплінованих» бронзових коників на акуратненьких, удекорованих ліпленням постаментах під всілякими цісарями та принцами Габсбурзької імперії, сприймає як образу й зневагу до гетьмана, хоча й сам до нього поваги нібито не відчуває. Отже, національна «уявлена спільнота» вже почала формуватися, однак культурні й психологічні бар’єри між Сходом і Заходом були ще дуже великими, хоча й погано усвідомлюваними.

У фамільярному жесті пропонуючи бронзовому гетьманові цигарку, «ліричний герой» Маковея не втримується, щоб не полаяти «злі папіроси російські» й не похвалити «чудові цигари австрійські». А висновок з того, вочевидь, такий: дурний, пустоголовий Хмельницький («я, бач, порожній — ні серця у мене, ні мозку», — жаліється бронзовий гетьман Маковієві) приєднав українців до нездарних росіян, а треба було б — до цивілізованих австрійців, які вміють робити такі чудові сигари.

А за кільканадцять років, після неуспіху Визвольних змагань, супроводжуваного крахом націонал-народницької ідеології та появою елітистської державницької ідеології консерватора Липинського, тоталітариста Донцова чи, з іншого боку, націонал-комуніста Хвильового, почалося елітистське переосмислення героїчного образу Хмельницького.

В. Липинський в «Україні на переломі» (1920) послідовно «демаскує» народницькі «фальсифікації» Хмельниччини, вірячи, що в такий спосіб зможе, по-перше, з’ясувати глибинні причини поразки національної революції 1917-1920 pp., по-друге, вказати шлях до майбутнього успіху в боротьбі за українську незалежну державність. Тим самим Липинський мимоволі продовжує традицію «малоросійських» еліт XVIII ст., які саме в /49/ державі Хмельницького бачили, словами Грушевського, «норму, котрою пізнійший лад [Гетьманщини] повинен був нормуватися» [Іст. Укр. -Руси, т. 9, с. 1479].

На відміну від Куліша, Липинський ніколи не заперечував позитивної ролі козаччини в формуванні нації. Одначе він показав досить переконливо, що православна шляхта XVII сторіччя зовсім не «зраджувала» козаків, які повстали проти польського панування, а навпаки, стала провідною силою як у військових кампаніях, так і в політично-державницьких задумах Богдана Хмельницького. На думку Липинського, переломним моментом, справжнім творенням нації була «політична перемога осілої військово-хліборобської верстви» (тобто реєстрового війська, керованого старшиною з покозаченої шляхти) над «Степом» — низовою вольницею. «Запорозька козаччина, що в першій добі повстання головну ролю грала, боїться величі національного завдання, яке перед нею ставить Гетьман і старшина. ... Скликана Гетьманом рада козацька гуде, щоб вертати на Запоріжжя зо всією здобиччю (...) — та Гетьманська залізна рука веде її далі» [Липинський, 1991, с. 85].

А головний висновок Липинського, і водночас — головна ідеологема майбутніх націонал-державницьких міфологічних нарацій про «Великого Гетьмана», такий: «Велич і геніяльність Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихійним економічним процесом, з живою хліборобською Україною, а не із засудженим на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику і будову Держави Української зв’язати. (...) І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею і цілої України ... передадуть потім разом з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніщі руїнники українські його велику ідею на європеїзацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть, а свою власну національну справу, всупереч бажанням великого Богдана, зв’яжуть із прекрасним, романтичним, але засудженим на смерть низовим Запоріжжям, зв’яжуть із гайдамацьким руїнництвом і всяким антидержавним, анархічним, антикультурним і безпутним бунтарством» [там само, с. 86].

Отже, героєві відшукано нову місію, знайдено нового супостата й новий кульмінаційний епізод-подвиг. Виявляється, цей супостат — не кляті ляхи, а гайдамацтво, руїнництво, та ще азіятчина (втім, це стверджував іще П. Куліш), а найбільший подвиг Хмельницького — у приборканні цього супостата (на превеликий жаль, не остаточному).

Звичайно ж, новий елітистський міф про залізного вождя Богдана не всі зустріли схвально. /50/

Також і в художніх творах, як-от роман Ю. Косача «Рубікон Хмельницького» чи культурницькі есеї Є. Маланюка, гетьман Хмельницький став одним із міфічних українських лідерів «варязького типу», який буцімто «залізною рукою» вів нарід до національної державності.

Ось, наприклад, як формулює свою письменницьку мету Юрій Косач: «У «Рубіконі Хмельницького» я хотів перш за все показати, як народжувався герой-вождь (sic), день за днем, хвилина за хвилиною, як нещадно гнало його призначення до неминучої постанови, як формувалось його оточення, його легія [тобто легіон; — Косач, можливо, не знає, що відоме йому з польської, а тому «більш європейське» слово legia означає просто множину — О. Гр.] вірних. (...) З подиву до велетня української історії, до незрівнянного українського стратега, політика, дипломата, та й просто до людини-героя, що була одержима думкою про велич Батьківщини, народився цей роман...» [Косач, с. 4-5].

Провідний галицький історик-«державник» міжвоєнного періоду, учень Грушевського й майбутній академік АН УРСР І. Крип’якевич у своїй однотомній популярній «Історії України» (1938, вперше опубліковано 1990 р.) починає розділ «Богдан Хмельницький» параграфом, названим «Проблема державності», де стверджує: «Що час нової Української Держави назрівав, це було помітно від кінця XVI ст., як тільки козаччина почала виявляти сильніший розвиток. (...) Запорізька Січ створила свою владу на широких степових просторах і звідти проводила самостійну політику» [Крип’якевич, с. 170]. Далі Крип’якевич сміливо починає називати Січ «козацькою республікою», твердячи, що зв’язків із нею «шукали різні політики Західної Європи».

Під «шуканням зв’язків з козацькою республікою» маються на увазі, вочевидь, спроби використати військову силу запорожців у своїх цілях — за плату чи за можливість підживитися військовою здобиччю — річ надто звичайна в ті часи. Відомо, що січовики нерідко примудрялися перебувати водночас і на платній службі Речі Посполитої, і на «жалуванні» московського царя. Але про це Крип’якевич не згадує — набагато важливішим для нього є будь-який знак уваги до Запорожжя з боку Заходу.

Багатозначний поділ Європи на Захід та Схід сформувався, як відомо, значно пізніше від Хмельниччини, тому фраза про «різних політиків Західної Європи» набагато більше говорить нам про львівського професора-патріота Крип’якевича зокрема й нерадянську національну інтелігенцію 1930-х років загалом, аніж про Україну XVII століття. До речі, «тогочасну інтелігенцію» Крип’якевич судить дуже строго: вона «не зуміла підготувати основ власної державності; вона занадто була зв’язана з польським устроєм і власними державними категоріями не вміла думати. Державні фундаменти створили буйні народні маси, що не мали ніяких /51/ традицій [sic!], не знали державних теорій, але, тримаючи зброю в руках, йшли за власним інстинктом — творили свою владу» [там само, с. 170]. Отже, «своя влада» (що нею для Крип’якевича є національна держава, хай і монархічна, аби українська, — а не, як для Драгоманова чи Грушевського, «влада народу») уявляється, як бачимо, продуктом якогось ніцшеанського природженого «інстинкту» національних мас.

А підсумок усіх козацьких повстань, сиріч «самостійницьких стремлінь» до Хмельниччини, за Крип’якевичем, такий: «У довголітній боротьбі витворився цінний державницький матеріал, що тільки чекав будівничого, який ужив би його для завершення будови. Цим будівничим став Богдан Хмельницький» [там само].

Як неважко бачити, на відміну від радянських істориків чи від П. Куліша, Крип’якевич не фальсифікує й не перекручує фактів, хіба що часом замовчує деякі, а інші — старанно виставляє на найперший план. Його державницьке міфотворення (ціль якого, вочевидь, — виховання галицької молоді в національному дусі) полягає передусім у відповідних інтерпретаціях відомих фактів та у специфічній термінології, де явно домінують терміни «держава», «державність» і численні похідні від них.

Термінологія ця часом виглядає доволі анахронічно, як-от: «Військовий штаб гетьмана, генеральна старшина, набрав функцій кабінету міністрів і зайнявся організацією держави» [там само, с. 176]. Варто порівняти цю фразу із зауваженням Грушевського про те, що «Гетьманський осередок не виліз із функції штабу армії», як стає очевидною Крип’якевичева тенденція.

Самого Хмельницького Крип’якевич описує з епічною широтою, що нагадує панегіричні вірші давніх часів, але головний акцент переноситься з воєнних подвигів на харизматичне політичне лідерство й державотворення: «Умів приєднувати собі масу, мав її довір’я й любов, знав, як здобувати з неї енергію, хоробрість і жертвенність. Умів згуртувати коло себе найкращі, найталановитіші одиниці. Свої плани проводив залізною рукою, володарським жестом. У своїй особі скупчив усі прагнення своєї епохи, свого народу» [там само, с. 171-172].

Коротко й сухувато описавши перший, переможний етап повстання Хмельницького, Крип’якевич переходить до розділу «Державна програма», початок якого теж вартий запитування: «Епопею великих воєнних успіхів Хмельницький завершив тріумфальним в’їздом до Києва, старої столиці України, немов тим способом зазначав, що Запорізьке Військо переймає традиції князівської епохи. Тут його зустріли міщани, духовенство, академія — ті гурти, що здавна організовували спротив польському наступові [sic!] і тепер із захопленням вітали перемогу української зброї, /52/ вітали гетьмана як «другого Мойсея, що визволив український народ із лядської неволі».

«В поході і під час перебування в Києві Хмельницький із старшиною вирішували плани дальшої політики. (...) Хмельницький у своїй політичній далекозорості [тобто, мабуть, далекоглядності — О. Гр.] вказував один шлях — утворення Української держави» [там само, с. 171-172], — й на доказ цього Крип’якевич цитує відомі слова, сказані гетьманом приватно польським послам: «Виб’ю з лядської неволі руський нарід увесь!» — і так далі, — слова, які ті ж самі посли, вочевидь, уважали не стільки політичною декларацією, скільки вихвалянням при щедрому столі.

Знаменним у цьому фрагменті нової міфологічної нарації про Хмельницького-політика, майстра «володарських жестів» є не лише видавання бажаного за дійсне (запальних застільних промов — за продуману державну політику), не лише замовчування відомих фактів (напр., того, що православна верхівка, борючись проти унії, була цілком лояльною до польської держави й до останнього моменту — власне, майже до тріумфального вступу Хмельницького в Київ, — засуджувала повстання черні проти «законної влади»). Знаменним і дуже характерним (не для самого лише Крип’якевича, а й для більшості текстів, породжених «національною думкою» тодішньої Галичини) є цілком анахронічне трактування давньої Русі не просто як попередниці України (схему «Київська Русь — Галицька держава — Велике Князівство Литовське — Гетьманщина» обстоював, як відомо, ще Грушевський), а як власне «Української Держави», та ще й приписування такого самого трактування Хмельницькому і його оточенню. Ну, а фраза про «перемогу української зброї», ніби запозичена з тодішніх офіціозних газет (хай не українських, а німецьких, польських чи італійських) звучить не просто анахронічно, а й чимось на кшталт обіцянки власного, рідного тоталітаризму.

Бачимо у працях Липинського, Крип’якевича, у творах Маланюка та Косача досить чітко окреслений «державницький» ідеал національного героя. Хмельницький у цих авторів стає героєм не битв, а дипломатії та «державних починань». Всі його подвиги, які у попередніх істориків та «апографів» традиційно перебували на передньому плані (битви під Корсунем, Жовтими Водами, Збаражем), як і трагедія Берестечка чи «апотеоза» (варіант: прокляття) Переяслава — проговорюються скоромовкою, зате багатослівно цитуються й коментуются угоди, донесення іноземних послів, «розкрчваються великі задуми» — втім, мало розкриваються причини невдач тих геніальних задумів.

При цьому нерідко бачимо очевидну (й типову для ідеологізованих героїчних життєписів) подвійність стандартів: хан під Берестечком — «зрадив», Польща після Зборова «на лояльність гетьмана не відповіла /53/ рівною лояльністю і не поспішала виконувати зобов’язань зборівського миру», однак кількома рядками вище про ту ж таки угоду сказано, що «Хмельницький не надавав великої ваги паперовим актам, розуміючи, що справу вирішить фактична сила, і позірно [sic!] прийняв постанови договору» [там само, с. 176]. Згадаймо, що саме за це Куліш називав Богдана «батьком збреханим козацьким, що ... присягами дурив Ляхву... і церкво любницю Москву».

Отже, за Крип’якевичем, що для Великого Гетьмана — політична мудрість, те для інших — зрадливість?

Як бачиться, попри всі намагання, переконливо витлумачити «в національно-державницькому дусі» всі зигзаги та невдачі Богданової військової та політичної діяльності не вдавалося, тим більше складно було відсунути на другий план неспростовний факт швидкого потрапляння створеної ним держави під московську зверхність і дальший безславний кінець цієї державності.

Тому пожвавлюється пошук іншого, менш промосковського «батька нації» — головним кандидатом став раніш піддаваний анафемі гетьман Іван Мазепа (трилогія Б. Лепкого, поема В. Сосюри та ін.).




6. Радянські наративи: від «міфу про велику дружбу» до «мислителя з шаблею».


Однак і народницький міф про «козацького батька Хмеля» не вмер остаточно — на його основі сформувався радянський міф про «народного вождя», що очолив «визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського поневолення».

Та спершу було розвінчування давніх міфів про Переяслав і про Хмельниччину «з послідовних класових позицій». У сконцентрованому вигляді погляд до-сталінської радянської історіографії на Хмельницького бачимо у статті «Хмельницкий» першого видання БСЭ: «...политический деятель середины 17 в. в Польше и на Украмне, имя к-рого связано с крупнейшей крестьянской войной на Украине, именуемой в дворянско-буржуазной историографии «хмельничиной»; предатель и ярый враг восставшего укр. крестьянства. (...) X. являлся представителем верхушки укр. феодально-казацкой старшины, стремившейся уравняться в правах с феодалами Польши... X. удалось, опираясь на крестьянское восстание, повести и возглавить борьбу против польской шляхты с привлечением к этой борьбе большинства казачества...

... Предательской была тактика X. по отношению к народным восстаниям под руководством Нечая, Богуна и др.: X. не только «сохранял нейтралитет», но и оказывал непосредственную помощь польским войскам, /54/ душившим народные восстания; известны прямые случаи инспирирования восстаний с целью их разгрома.

...В своей военной и политической деятельности X. выявил себя ловким полководцем и дипломатом своего класса: умел пользоваться противоречиями как внутри собственного лагеря, так и между соседними государствами; это помогало ему удерживать собственный авторитет и относительную самостоятельность Украины...

...Известный Переялавский договор знаменовал собой союз украинских феодалов с русскими и по существу юридически оформил начало колониального господства России над Украиной. X. стремился, опираясь на класс украинских феодалов, значительно к тому времени возросший, стать самодержавным государем на Украине» [БСЭ, т. 59. / М.: ОГИЗ, 1935, с. 816-818].

На завершення статті в БСЭ її автор, якийсь В. К. сповіщає, що «специально марксистской литературы о X. нет», і згадує лише праці М. Костомарова, О. Левицького, В. Яковенка та М. Грушевського (і то не дев’ятий том «Історії України-Руси», що вже тоді з’явився друком у Києві, а публікації в «Записках НТШ» 1898 року).

Однак така оцінка Хмельницького вже на момент своєї публікації ставала дещо анахронічною: тоді, в 1930-і роки, починається «наукове» обґрунтування культу особи Сталіна, складовою частиною якого стали ідеологічні пере-інтерпретації «ролі особи в історії» загалом та окремих видатних діячів минулого (особливо переконаних «державників») — зокрема. Початком цього процесу була, вочевидь, поява роману «Петро I» чутливого до змін погоди в Кремлі екс-графа Олексія Толстого. Почалося творення парадигми «народного вождя-державника», якому шкодять егоїстичні (зрадливі) аристократи, але підтримує простий народ, що з нього вождь черпає сили й нові ідеї.

Після нової канонізації «прогресивного царя-реформатора» Петра I настала черга Олександра Невського та Івана Грозного, що їх діяльність також, виявляється, мала «об’єктивно прогресивний» і патріотичний характер. В Україні також «процес пішов»: 1938 року з’являється п’єса Олександра Корнійчука (відомого майстра тримати ніс по вітру) «Богдан Хмельницький», а наступного року — Ігор Савченко ставить однойменний фільм за сценарієм того-таки Корнійчука. Тепер уже Хмельницький був не зрадник повсталого простого народу, а «видатний державний діяч і полководець», пам’ять якого «шанує український народ» [УРЕ, 1-е видання, т. 15, с. 512].

Втім, на думку деяких дослідників, як-от американський історик Лоуел Міллет, із яким погоджується й Марко Павлишин, аналізуючи /55/ повоєнний радянський «Переяславський міф» в українському історичному романі [Pavlyshyn, p. 435-436], цей останній у ту епоху перестав бути самостійним міфом, а перетворився просто на «місцевий варіант» загальнорадянського «міфу про велику дружбу». За Л. Міллетом, «цей міф визначав взаємини між Росією та неросійськими народами СРСР, виходячи з таких головних положень:


- народи (а не держави) Росії та неросійських націй мали довгу історію дружніх взаємин;

- приєднання завжди відповідало інтересам та прагненням «місцевих» народів, здебільшого приносячи їм захист від «іноземних загарбників»;

- при цьому не було жодного насильства, а лише приязнь між росіянами та їхніми новоприєднаними сусідами;

- неросійські народи не змогли б самостійно утримати власну незалежність;

- приєднання було благом з погляду господарчого розвитку, доступу до буцімто вищої російської культури, а в остаточному рахунку — з огляду на отриману можливість брати часть у Великій Жовтневій революції 1917 року. У взаєминах із усіма іншими радянськими націями Росія виступала як «старший брат» [сестра], чиє милостиве покровительство та мудре наставництво слід було приймати з вдячністю та повагою» [Tillett, p. 14-17].


Із цієї моделі випливало трактування постаті евентуального лідера, що привів свій народ до складу Російської держави (напр., Хмельницького або грузинського царя Іраклія) як втілювача народних сподівань та об’єктивних історичних законів. Звідси-таки випливало й трактування лідерів визвольних рухів та повстань проти російської влади як іноземних агентів, зрадників інтересів своїх народів (Мазепа), або, щонайменше, ворогів цівілізації та прогресу, фанатичних захисників обскурантизму (Шаміль — див., напр., [Гаджієв]).

Цікавою, хоча й не несподіваною в цьому плані виглядає разюча подібність «міфу про велику дружбу» до польських міфів про золоті вільні часи «до-Хмельницької» Речі Посполитої, а також подібність витвореного цією-таки національною міфологією демонічного образу зрадника й бузувіра Хмеля — до сформованого російською імперською, а особливо — сталінською міфологією образу Шаміля як фанатичного дикуна й агента Туреччини [Гаджієв].

П’єса О. Корнійчука «Богдан Хмельницький» (1938, Сталінська премія 1-го ступеня 1941 р.) являє для нас великий інтерес з кількох причин. По-перше, з огляду на її велике поширення (постановки в більшості /56/ українських театрів — річ типова для п’єс Корнійчука; фільм І. Савченка, знятий за цією п’єсою 1939 р. та опера Данькевича, створена на основі п’єси вже по війні).

По-друге, сюжет та ідеологія п’єси непрямо підтверджують думку М. Павлишина [Pavlyshyn] про те, що відроджений у сталінські часи «Переяславський міф» став лише українським варіантом «міфа про велику дружбу народів». У п’єсі Корнійчука Переяславська Рада відсутня взагалі; дія завершується такою собі інсценізацією картини Шевченка «Дари в Чигирині»: Хмельницький, «виражаючи волю народу», недвозначно віддає перевагу московським (у п’єсі — скрізь «руським») послам перед усіма іншими, та ще й висміює польських послів.

Вочевидь, у кінці 1930-х pp. уже ясно окреслилася основна ідеологема нової інтерпретації Хмельниччини як народного повстання, об’єктивно спрямованого на об’єднання з «великим руським народом», але до вихваляння Переяслава (ще недавно названого в БСЭ актом колоніального загарбання) тоді ще не дійшло.

Зате в загальному плані п’єса Корнійчука являє собою згусток ідеологем уже тоді оформленої в основних рисах радянської міфології сталінської доби. Зокрема, бачимо тут мотив більшовицької варіації міфу про вождя-Антея, сильного єдністю з народом. Між Богданом і простолюдом у п’єсі Корнійчука панує палка і самовіддана взаємна любов: кілька персонажів (козак Тур, вдова-козачка Варвара) жертвують життям заради Хмельницького та його справи. З іншого боку, Хмельницький в найскрутніші моменти, як-от перед Жовтоводською битвою, звертається за порадою до простолюду (в особі згаданого вище Тура) і, збагачений його мудрістю, перемагає.

А сама сцена «Хмельницький перед битвою» немовби позичена з культового радянського фільму 30-х pp. «Чапаєв»: замислений гетьман сидить над картою (sic!), мугикаючи пісню «А ми тую червону калину піднімемо»...

Окрім «рядових» представників народної маси, є й «кваліфіковані» — Максим Кривоніс у п’єсі посідає місце такого собі політкомісара при гетьманові, як Фурманов при Чапаєві, завжди готового «суворо спитати від імені народу» — чи не згас, бува, у Хмельницького революційний запал?

Інший лейтмотив п’єси, який дозволяє безпомилково локалізувати її написання у сталінській добі, — це численні таємні вороги та шпигуни, які зусібіч обплутують головного героя інтригами та підступами, аж по спроби отруєння. В оточенні Хмельницького «вороги народу» — то, ясна річ, представники козацької старшини, які знюхалися зі шляхтою та єзуїтами. /57/ При цьому полковникові Ганжі Корнійчук відводить роль головного козацького «чекіста», такого собі «Залізного Фелікса» при гетьманові.

Ще один цікавий аспект п’єси — це те, що її зроблено у повній відповідності до законів поп-культури: поменше оригінальності, побільше перевірених прийомів та інтриги. О. Корнійчук, не вагаючись, сміливо використовує перевірені віками засоби привернення й утримання глядацької уваги: скажімо, вводить наскрізного «фальстафівського» персонажа — — січового попа Гаврила, або запозичує із «Гамлета» сцену отруєння (келих з отрутою, призначений гетьманові, випиває вдова-козачка Варвара, аби врятувати його й довести зрадливість шляхтянки Зосі).

Нарешті, бачимо у п’єсі зразок тодішньої «політичної коректності«: замість слів «ляхи» чи «поляки» Корнійчук послідовно вживає термін «шляхтичі» — не завжди доречний, а в деяких контекстах навіть кумедний.

Восени 1943 року, услід за орденами Суворова, Кутузова, Нахімова та Олександра Невського, в СРСР створено орден Богдана Хмельницького. З цієї нагоди московська «Правда» писала: «Розв’язанню двох основних завдань присвятив Богдан Хмельницький своє життя: визволенню України від чужоземного ярма і об’єднанню України з Росією. Досягнення цієї мети він добивався з усією силою своєї могутньої волі, своєї невичерпної енергії» [Правда, 11. 10. 1943]. Вочевидь, сам Хмельницький та його соратники — особливо такі, як Кричевський, Мрозовицький-Морозенко, Немирич, Виговський, — дуже б подивувалися, коли б хтось їм повідомив, що вони «визволяються від чужоземного ярма», не кажучи вже про прагнення об’єднатися з Росією...

Після війни уславлення «наново дозволеного» національного героя розгорнулося широким потоком. Його оспівували П. Тичина та М. Рильський, П. Панч та Н. Рибак, і той-таки О. Корнійчук ( за п’єсою «Богдан Хмельницький» він разом з Вандою Василевською написав лібрето опери, прем’єра якої відбулася на Днях української культури в Москві, але чомусь не сподобалася товаришеві Сталіну), а вже після смерті Сталіна Іван Ле створив епохальну трилогію «Хмельницький», у якій уже можна було не так завзято вихваляти Москву й братню Росію, як за Сталіна.

Втім, «мастер-нарацією» цієї багатотомної белетризованої міфології десятиліттями залишалися «Переяславські» тези ЦК КПРС 1954 року: «Історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом, і очолюючи процес складання української державності, правильно розумів її завдання і перспективи, бачив неможливість врятування українського народу без його об’єднання з великим російським народом, наполегливо добивався возз’єднання України з Росією» /58/ [Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією /К.: Держполітвидав УРСР, 1954, с. 8].

Такий Хмельницький вигладав мало не марксистом, і водночас бачимо тут врахування кремлівськими ідеологами «державницьких» міфологем: звичайно ж, Хмельницький започатковував українську державність, але майбутнє цієї державності — лише у «братньому союзі» з російською державністю, тобто в Союзі РСР. У сконцентрованому вигляді ця міфічна нарація вилилася у приписувану «народному вождеві» (цілком сфальсифіковану, ясна річ) парадигматичну фразу — «Навіки з Москвою, навіки з руським народом», підкріпленою вказівним жестом бронзового вершника на Софійському майдані — «до Москви!»

Як показав М. Бутрин у бібліографічному огляді «Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького і возз’єднання України з Росією в художній літературі» [Українське літературознавство, 1979, No 33], лише за повоєнний час в УРСР було опубліковано шість великих романів, п’ять повістей, три п’єси, шість поем та багато менших творів (віршів, оповідань), присвячених Хмельниччині.

На думку М. Павлишина, всі вони є «літературними варіантами офіційного міфу», тобто — «Переяславського» варіанту «міфу про велику дружбу», й різняться лише більшою чи меншою покірністю (чи, навпаки, запопадливістю) у слідуванні цьому міфові, а також більшою чи меншою формальною майстерністю авторів (міра вияву якої, втім, також залежала від жорсткості офіційної політики в мистецькій сфері).

Взявши за об’єкт аналізу чотири великі романи — «Переяславську раду» Н. Рибака (1948-53), «Гомоніла Україна» П. Панча (1954), тритомник «Хмельницький» Івана Ле (1957, 1962, 1965) та «Я, Богдан» П. Загребельного (1983), Павлишин приходить до висновку про три періоди в радянській «Хмельницькіані», риси яких визначалися головно партійною політикою в ідеологічній та мистецькій сфері:

перший — сталінський (до нього належать романи Рибака та Панча), коли слід було інтенсивно таврувати «буржуазний націоналізм», плекати ненависть до «панів», «іноземних загарбників», та всіляко славити великий російський народ і дружбу з ним;

другий — часи «відлиги», коли «дещо ослаб контроль держави над літературою, затихли найгаласливіші пропагандивні кампанії, почалося пожвавлення в національних літературах», зокрема — з’явився «найліберальніший за своїм тоном» з усіх розглянутих — роман Івана Ле;

третій — «часи Брежнєва та його насту пників», коли «національна політика знову стала консервативною та інтеграторською», але, з іншого боку, толерувався значний ступінь формального новаторства за умови /59/ непорушення ідеологічних канонів» [Pavlyshyn, р. 442]. До цього періоду належить роман Загребельного, у якого Хмельницький, на думку Павлишина, «постає не стільки людиною дії (власне, пасивність історичного діяча є одною з основних тем, які обговорюються в романі), скільки інтелектуалом XVII століття» [там само, с. 437].


Щодо власне постаті Хмельницького, Павлишин відзначає майже повну відсутність якогось внутрішнього життя у героя романів Рибака та Панча (він, таким чином, залишається на рівні ідеалізованого панегіричного героя С. Дівовича або фольклорного «батька Хмеля»), дещо «живішого» героя Івана Ле, врешті, те, що роман Загребельного цілком будується як внутрішній монолог Хмельницького.

Саме з огляду на цю еволюцію не видається переконливою періодизація Павлишина, яка враховує лише зовнішні політичні фактори, а глибші суспільно-культурні зміни в радянській Україні не розглядає. А саме вони, гадаю, значно вплинули на зміну самої парадигми героїзму в свідомості пересічного українського читача — тепер уже городянина з вищою (і то здебільшого технічною) освітою, Двовимірний картонний гетьман, що хоробро вимахує булавою, ведучи полки на «клятих ляхів», такого читача вже мало цікавив (ну, хіба що в юному віці, але для цього віку є кіно й телевізор).

Тому той-таки Загребельний, ще задовго до роману про Хмельницького, створює низку історичних романів «нового типу» («Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія») — досить якісну, а головне — «читабельну» історичну белетристику для інтелігентів (і про інтелігентівдержавців, як-от Ярослав Мудрий), яких не цікавить примітивна ідеологічна однозначність та пласкі герої «без страху і сумніву».

Що ж стосується самого «героя Богдана», то його переосмислення в цьому дусі почав, як бачиться, В. Пепа історико-публіцистичним нарисом «Шабля мислителя» (Дніпро, 1970, №11), вже сама назва якого окреслювала нову «героїчну» парадигму — «мислителя із шаблею» (парадигму, суперечливу й навіть трагічну у своїй основі, адже мислителеві шабля не личить, і навпаки — тому, хто вправно орудує шаблею, надто сильний інтелект лише шкодитиме).

Зі статті В. Пепи швидко стає зрозуміло, проти яких і чиїх трактувань образу гетьмана спрямований її пафос (цікаво, що Пепа не побоявся ущипнути ще живого і зовсім не опального тоді О. Корнійчука): «Чимало наших сучасників, очевидно, має дещо спрощене уявлення про Б. Хмельницького. Як твердять знавці, в світовій літературі його життю і діяльності присвячено десь біля 400 романів, ще більше літератури інших жанрів, є твори живопису, музики, оперного й кіномистецтва. Пригадайте відомий фільм «Богдан Хмельницький»: гетьман повсякчас підвищує голос, /60/ розмахує руками, гамселить кулаками по столу, п’є з величезних кубків горілку... Маємо спрощений, збіднений традиційний образ грізного ватага народних низів, що піднялися на боротьбу з панами.

А Хмельницький був представником української аристократії, котра прагнула самостійного володарювання на землях. (...) Як людина проникливого розуму, він рано розгадав загарбницьку політику колонізаторів, її вічний принцип — поділяй і владарюй. Відкривав на це очі народові. (...) Можливо, на той час не було у всьому світі державного діяча більш демократичних поглядів, аніж Богдан Хмельницький» [Пепа, с. 129].

Однак достоїнства «мислителя з шаблею» не обмежувалися його небаченим демократизмом. Зі статті ми дізнаємося, що Хмельницький був «одним з видатних діячів європейського Відродження, якого українська земля подарувала своєму знедоленому народові» (с. 126); що він був всебічно розвиненою й обдарованою людиною: «...грав на бандурі; мабуть, умів добре співати. Певно ж, тонко відчував слово, любив рідну мову» (с. 127); а також «добре знав закони ораторського мистецтва і прекрасно ними володів»; «був прекрасним знавцем як вітчизняної, так і всеєвропейської історії» (с. 130); нарешті, був висококласним дипломатом, оскільки: «знався на етикеті при дворах чужоземних столиць, розумівся на тонкощах як внутрішньої, так і міжнародної політики, чинив свої дії не на рівні тимчасового повстанського табору, а виважував кожен свій крок і жест з огляду на виключно державні інтереси України» [там само].

Коли порівнюєш ці «зважені оцінки» з давніми оцінками М. Грушевського (щодо того, зокрема, що адміністрація Хмельницького «не вилізла з функцій штабу армії» тощо), стає зрозуміло, що українська історична наука за цей час зробила великий поступ, незважаючи на тиск імперської Москви.

Як уже зазначалося, після «розвінчання культу особи» вимоги щодо неухильного дотримання положень «Переяславських тез» при висвітленні теми Хмельниччини — байдуже, в науковій праці, романі чи опері, — дещо послабилися, однак статусу самих «Тез...» 1954 року, як директивного партійного документа, ніхто не скасовував. В 60-і роки, звані в Україні ще «шелестівськими», кількість і якість літературних творів, присвячених історичному минулому українського народу, в тому числі й часам Хмельниччини, помітно виросла, і то не завдяки, а часто всупереч вказівкам партійних ідеологів. Багато хто з поетів молодшого покоління (згодом названих «шістдесятниками») писав про Запорожжя та Берестечко, про Гонту та Богуна. Скажімо, великий неофіційний успіх мала поема «Ніч Івана Богуна» М. Вінграновського, в якій національні почуття просто-таки били через край: /61/


«Ми знаємо, куди йдемо,

Як наші ночі йдуть за днями,

І України знамено

Кричить і горбиться над нами...»


Ще за якісь вісім-десять років перед тим за такий віршик нескладно було опинитися в ГУЛагу. А все ж таки героєм історико-патріотичної поеми став у Вінграновського не Богдан, і тим більше не Мазепа чи Дорошенко, а другорядна, хоча й цілком героїчна постать Хмельниччини — «славний лицар» полковник Богун. Прикметно, що початок поеми — пристрасний монолог головного героя (із закликами типу «Повстаньмо ж! Люди ми чи ні? Чи ми раби борщу і сала? Чи наша воля нас приспала...» і т. д.) структурно, ідейно і навіть образними засобами дуже нагадує монолог Хмельницького на початку згадуваної вище п’єси «Милость Божія» — там Богдан також обурюється, що гноблені ляхами українці сплять, «ніби в летаргу якомусь»...

Чому ж тоді — не Богдан, а Богун? Про це слід би запитати самого автора, а ми можемо лише снувати припущення: тому, що в 60-і роки поетичне «викликання духу Богдана» автоматично й неуникно тягло за собою «дух Переяслава», чого поетові, мабуть, не дуже хотілося...

За «шелестівських» часів з’явилися невеликі нюанси навіть у тлумаченні Хмельниччини «в рамках» партійних тез 1954 року. Скажімо, у передмові до згадуваної раніше збірки «Думи та пісні про Б. Хмельницького» етнограф В. Хоменко пише, що «народно-визвольна війна 1648-1654 pp.» та наступне возз’єднання з Росією не просто «врятувало Україну від поневолення шляхетською Польщею і поглинення Туреччиною» (це ідеї, віломі з «Переяславськиз тез»), але й «сприяло дальшому розвиткові української народності і перетворенню її в націю, — отже, забезпечило українському народові національний розвиток» [Думи і пісні..., с. 6].

Далі, в руслі тодішньої боротьби інтелігентів-шістдесятників за «повернення до справжньої ленінської національної політики», В. Хоменко робить навіть спробу цитатами з Леніна обгрунтувати концепцію Хмельниччини як «загальнонаціональної революції», яка нагадує єретичну ідею про «безбуржуазність української нації». В. Хоменко, стверджуючи про «загальнонародний характер визвольної війни», так розвиває цю думку: «Всі класи одностайно прагнули до спільної мети — визволити Україну зпід гніту шляхетської Польщі... В. І. Ленін про загальнонаціональну революцію писав: «В певному розумінні слова, переможною може бути тільки загальнонаціональна революція. Це вірно в тому розумінні, що для перемоги революції необхідне об’єднання в боротьбі за вимоги цієї революції величезної більшості населення...» ...У світлі цих ленінських слів /62/ розкривається й поняття визвольної війни 1648-1654 pp. як загальнонародної» [там само, с. 9].

Варто зауважити, що від цієї «ленінської» концепції шістдесятників до концепції «національної революції», як називає Хмельниччину багато хто з сучасних істориків (напр., В. Смолій, В. Степанков та ін.) — один крок.

Не менш цікавими виявляються й ідеологічні нюанси «Хмельницькіани» пізніших, «застійних» часів — напр., паралель чи радше неявне, із саркастичними коннотаціями, протиставлення в романі П. Загребельного «Я, Богдан»: Хмельницького (і його бронзового пам’ятника на Софійському майдані) — цареві Петру I, «Мідному Вершникові», міфічному засновникові Російської імперії, згодом включеному й до радянського іконостаса «великих російських державних діячів». Уявний Хмельницький, озираючи мисленним поглядом із позачасся всю нашу історію, запитує себе: як і коли йому варто «з’їхати з високої круглої купи каміння посеред просторої київської площі мого імені й поскакати на бронзовім коні, весело замаху ючись бронзовою булавою під бронзовий цокіт копит...» — але перекреслює цю уявну картину: «Та вже зривався з скелі один гігант і скакав отак крізь віки, і цокіт копит розлякував нещасних сиріт, покинутих жінок і знедолених людей. Тож не буде цокоту і скакати я не буду» [Загребельний, с. 7].

Інтертекстуальне послання Загребельного досить прозоре: і пушкінський шлях оспівування Мідного Вершника — не мій шлях, і імперський шлях Росії — не для України, не для її вождів і народу. Отже, бачимо тут поруч із слабким, замаскованим відлунням хвильовістського «геть від Москви», ще й традиційну, хоча й напівритуальну данину народницькій ідеології з її любов’ю до вдів та сиріт.




7. «Хмельницький-Державотворець» у незалежній Україні.


1990-ті роки принесли нове переосмислення постаті Хмельницького, його ролі у формуванні нації та в тодішній «розбудові державності», хоча й важко позбутися враження, що стимулом, який змушує в наш час писати монографії про «Хмельницького-державника» є не стільки пошук істини, скільки політична «злоба дня», актуальні ідеологічні проблеми сучасної України.

Можна вказати на два моменти значного пожвавлення у процесі творення «Хмельницькіани» 1990-х: період урочистостей, присвячених 400-м роковинам Богдана Хмельницького (1995), та ще один ювілей, відзначений набагато скромніше, переважно в академічних колах — 350-річчя вибуху повстання під проводом Хмельницького (1998). /63/

Загальнодержавні урочистості з приводу «400-річчя з дня народження Хмельницького» включали буйне святкування в Чигирині (де до свята відреставровано Богданову церкву-усипальницю та частково — фортечні мури часів Дорошенка) за участю Президента, а також численні ювілейні вечори, виставки, публікації (напр., збірник «Богдан Хмельницький та його доба. Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 400-й річниці з дня народження Великого гетьмана»).

У сфері історичної науки останніми роками найбільше займалися Хмельниччиною та її лідером, як виглядає, такі науковці, як академік В. Смолій, В. Степанков, С. Плохій, Я. Дашкевич. Перші двоє опублікували, зокрема, чималу за обсягом монографію «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет» (1993), книжку «Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації» (1997), перший розділ якої практично цілком присвячений Хмельницькому, та цілу низку статей про Хмельниччину; про основні з-поміж них далі йтиме мова. Спершу ж — про монографію «Богдан Хмельницький» (1993), яку можна вважати науковим підґрунтям усіх дальших ідеологічних побудов згаданих авторів. Вона являє собою велику, добротну наукову працю, яка, між іншим, відбиває принципові зміни в українських суспільних і гуманітарних науках 1990-х років: книжка грунтується на усьому джерельному та літературному багатстві, накопиченому й освоєному за попередні роки — як в Україні, так і за кордоном, зокрема — в діаспорі. Смолій та Степанков щедро цитують і аналізують (без усяких ідеологічних заклинань, обов’язкових раніше) М. Грушевського, В. Липинського, Д. Донцова, Ф. Сисина, давніх та сучасних польських дослідників Хмельниччини тощо. Важко знайти якесь варте уваги джерело чи дослідження, про яке б вони не згадали, хоча б побіжно (навіть ортодоксально-пропереяславський опус В. Замлинського із серії «ЖЗЛ» 1989 року згаданий з м’якою іронією, без евентуальної «патріотичної» лайки).

В. Смолій та В. Степанков послідовно поривають із «Переяславським міфом», а заодно й з міфологічною ідеалізацією Хмельницького взагалі — наприклад, дуже тверезо оцінюється його неключова роль у творенні зборовських угод (польсько-татарської та залежної від неї польсько-козацької); без прикрас оповідається про «недипломатичну» поведінку Хмельницького під час укладання цієї та інших угод, про каральні заходи гетьмана проти селянських та козацьких повстань 1951 року (зокрема, страту популярного в народі полковника М. Гладкого тощо). Єдине, в чому вже ця книжка має симптоми нового міфотворення — це регулярне й не завжди переконливе вживання авторами термінів «Українська держава», «Українська республіка» стосовно Війська Запорозького 1648-53 pp. /64/

А наприкінці кожного розділа монографії автори неначе ставлять своєму героєві «державотворчий термометр», з’ясовуючи — чи досить визріла у нього «національна державна ідея»? Втім, надто далеко у своєму «державолюбстві» в книжці «Богдан Хмельницький» вони не заходять, і ми б про цю книжку, можливо, згадали б лише як про зразок успішної деконструкції старих міфів, якби не те, що на її базі ті самі автори невдовзі розпочали нове міфотворення, про яке — трохи нижче.

Втім, суто історіографічні праці з погляду нашого дослідження становлять менший інтерес, аніж тексти більш «синтетичні», так би мовити, й розраховані на масового читача, як-от цілком присвячений Хмельницькому четвертий номер за 1995 рік науково-популярного часописа «Київська старовина».

Великі портрети «Великого гетьмана» цілком займають зворотну сторінку обкладинки та другу сторінку журналу (першу займає «Зміст»). На другій сторінці — репродукція хрестоматійної гравюри Гондіуса, над якою — текст: «Цей номер присвячений 400-річчю від дня народження гетьмана України Богдана-Зіновія Хмельницького». А зворотну сторінку обкладинки прикрашає недатований «Портрет невідомого художника» (як твердить підпис), виконаний, здається, кольоровою пастеллю у дещо «наївному» стилі, «за мотивами» того-таки Гондіуса: бачимо ту саму позу, ті самі шапку з перами, булаву, кирею з ніби-коштовними застібками, тільки обличчя Богданове явно помолоділо, зморшки зникли, а очі широко розплющилися й засяяли, наче у персонажів Іллі Глазунова.

Ці два портрети ніби задають парадигму всього «ювілейного» номера — поєднання двох іпостасей Хмельницького: історичного козацького гетьмана та міфологічного, у чомусь навіть поп-культурного образу «героя Богдана», «правітця української державності».

Номер відкриває стаття академіка та віце-прем’єр-міністра В. Смолія під короткою, але ж якою вагомою назвою «Державотворець». Зі статті ми дізнаємося, зокрема, що за Хмельницького в Україні «відбувся своєрідний катаклізм, що призвів до створення етнічної держави українців, до підвищення рівня суспільного виробництва» (с. 3); що вже юний Хмельницький «ретельно вивчав історичні документи, ... чудово знав історію свого народу», що «політичний світогляд майбутнього гетьмана еволюціонував», внаслідок чого він «зробив висновок, що у боротьбі з поляками не варто обмежуватися тільки військовими методами; він дедалі більше уваги приділяє політичним заходам...», а згодом — що «Хмельницький здійснив величезну організаційну роботу по підготовці повстання» (с. 4), що він був «невибагливим і скромним у повсякденному житті», що «користувався величезною популярністю й любов’ю серед найширших верств українського народу» (с. 12), і таке інше. /65/

Що ж стосується основних висновків цієї статті, то вони, мабуть, у тому, що зусиллями Хмельницького «на лютий-квітень 1949 р. фактично завершилося формування програми створення незалежної Української держави. Відтоді матеріалізація цієї ідеї у вигляді життєздатного політичного організму вже ніколи не змінювалися (sic). їй підпорядковувалися всі інші напрями діяльності великого гетьмана — військовий, соціальний, економічний» (с. 6); і далі — що «Хмельницький був справжнім лідером національної революції» (с. 7), що «величезний вклад Б. Хмельницького у будівництво Української держави та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жодний з серйозних дослідників» (с. 13).

То байдуже, що чимало дослідників не впевнені, чи створену внаслідок Хмельниччини суспільно-політичну структуру — Гетьманщину — можна з цілковитою впевненістю називати державою, тим більше — національною державою (в часи, коли такою державою в усій Європі хіба що починала ставати Англія). Авторові статті «Державотворець» і це, і багато іншого, ясна річ, добре відомо — та йдеться йому про цілком інше.

На протязі своєї статті В. Смолій знов і знов перекидає містки (часом — сміливі) з часів Хмельниччини в українське сьогодення, як-от: «козацьке господарство мало чітко виражені тенденції до еволюції новим для того часу шляхом — фермерським» (с. 9); або — «гетьманській дипломатії» вдалося досягти «визнання України як суб’єкта міжнародних правових відносин» (с. 8). Цим автор ніби доводить, що нинішні державотворчі процеси розпочав, і то непогано, ще «герой Богдан», тільки от справу зіпсували недолугі наступники, яким, «скажемо відверто, бракувало... мудрості політики» (с. 9).

Ця тенденція до «актуалізації» Хмельниччини та її уроків породжує навіть таке дивовижне твердження, що «толерантність і повага до етнічних почуттів були властиві повсталому українському людові щодо представників різних національних груп, які мешкали в Україні» (с. 11). На доказ цього наводяться свідчення, що серед учасників повстання були поляки та євреї. За таким принципом можна легко спростувати, наприклад, голод 1933 року — бо, мовляв, мільйони українців тоді не вмерли... А намір автора був, вочевидь, шляхетний — показати, що нинішня політика національної толерантності й поваги до меншин в Україні також мала свої витоки в державотворчості Хмельницького.

У цьому світлі за найголовніший (бо політично найактуальніший) висновок статті «Державотворець» можна вважати такий: «Українська держава, біля витоків якої стояв Б. Хмельницький, продовжувала існувати, що свідчило про її великі потенційні можливості» (с. 13). А звідси логічним чином випливає, що створення незалежної України 1991 року стало природною реалізацією згаданого великого потенціалу й невмолимим /66/ історичним наслідком тристарічного державотворчого процесу, «біля витоків якого» стояв, ясна річ, «герой Богдан».

Отже, «Державотворець» — не історична розвідка, а радше політичний документ, і не в науковому аналізі її мета, а в артикулюванні певних політичних постулатів. Про це свідчить сам стиль статті, її термінологічній і понятійний апарат («політичні заходи», «велика організаційна робота», «величезний вклад у будівництво» і т. ін.), зразки якого — в наведених цитатах. Це — добре відомий з радянських часів жанр «установочного» політико-виховного тексту, зазвичай генерованого ідеологічними органами партії до якоїсь історичної події — чи то у формі передовиці «Правда», чи то навіть «Постанови ЦК до такої-то річниці сякої-то видатної події в історії боротьби нашого народу». З таким текстом не дискутують, викладених у ньому поглядів та висновків не перевіряють історичними фактами — їх просто «беруть на озброєння».

У сьогоднішній Україні суспільний інститут «останніх партійних постанов», які всі мають «брати на озброєння», вже не існує, однак на місце давніх «бійців ідеологічного фронту» прийшли «люди з державницьким мисленням», які не бажають копирсатися в суперечливих, а часто — й неприємних фактах нашої історії; їм потрібна така історія й такі факти, які б зміцнювали національну гордість і давали гідний приклад, «делать жизнь с кого». Вочевидь, саме для такого вдячного читача й написано «Державотворця», а численні наукові й державні титули його автора надають висновкам статті особливої, беззаперечної ваги й авторитетності.

Услід за «передовицею» в ювілейному номері «Київської старовини» вміщено кілька власне-історичних досліджень, присвячених окремим аспектам української історії часів Хмельниччини (Ю. Мицика, Т. Мацьківа, В. Борисенко, В. Сергійчука, В. Мордвінцева та М. Харишина, В. Степанкова), а також дві розвідки, присвячені самому Хмельницькому — Валерія Шевчука «Вітчизни сином був...» та Я. Дашкевича «Родинний клан Хмельницьких».

Стаття В. Шевчука, попри поетичну назву-цитату, являє собою спокійний і добротний огляд того, як висвітлювано особу (чи то пак образ) Хмельницького в літературі XVII-XVIII ст. — від «школярських» віршів та народних дум до козацьких хронік та віршованих драм Ф. Прокоповича й С. Дівовича. Огляд Шевчука охоплює значно більший часовий проміжок (а значить, і більше текстів), аніж вищезгадана праця С. Плохія [Плохій, 1995], однак їхні висновки в головному подібні, хоча у В. Шевчука — дещо прямолінійніші й не без деякого надуживання словами «нація» та «національний».

В. Шевчук підсумовує свою розвідку: «Отже, образ Богдана Хмельницького творився козацькими літописцями, як і поетами, з певною /67/ тенденцією і не завжди однаково. Помічаємо два етапи в такому творенні: 1 — в XVII столітті до часу прямої загрози українській автономії з боку Петра I: спокійний, стриманий і не без критичності підхід, без виразного апологізування; 2 — творення апологетичного образу як вождя нації, який піднявся на національно-визвольну боротьбу проти іноземного гніту, людини високих чеснот — такий образ творився нагадувально в умовах особливого посилення російського гніту і саме цим зумовлена його ідеалізація» [там само, с. 80].

Значно виразніше проглядає ідеологічна «установка» в статті відомого львівського історика Я. Дашкевича «Родинний клан Хмельницьких». Вже на початку Дашкевич напосідається на українських істориків, які виявилися неспроможними як слід висвітлити образ «героя Богдана». Зокрема, «Грушевському висвітлити постать Великого гетьмана явно не вдалося» [там само, с. 95]. А це ж чому? А тому, що він «не міг вирватися з тенет народницької історіографії, з позицій якої так різко не лише критикував В. Липинського, а й заперечував важливу роль династичних інтересів у діяльності гетьмана. Державник Крип’якевич, здається, міг краще синтезувати політичний шлях Богдана, але шори так званої радянської історіографії явно не дозволили історикові відверто висловити свої думки» [там само]. Та на щастя, вище ми вже ознайомилися з до-радянською працею Крип’якевича, де відвертість, а рівнож глибина та обгрунтованість його думок постають у всій своїй «красі й силі».

Але навіть Крип’якевичу, мабуть, не вдалося розкрити як слід «важливу роль династичних інтересів» Хмельницького, тож довелося тепер Я. Дашкевичу аналізувати постать Богдана із, за його власним визначенням, «точки зору українського монархічного легітимізму» [там само].

Що ж дає нам погляд із цієї «точки»? Старанно й детально проаналізувавши родинні зв’язки Хмельницького, «вирахувавши» всіх його численних синів, зятів, кумів, сватів серед козацької старшини та української шляхти (й попутно сконстатувавши, що навіть кількість гетьманових дітей точно невідома, що від деяких його дітей не залишилося навіть імен, а від інших — власне, мало не самі лиш імена, — генеалогічна індиферентність дуже дивна, як на владцю, що буцімто надавав такої ваги «династичним інтересам», Дашкевич приходить до таких висновків:

» 1. Є досить підстав вважати, що гетьман Богдан Хмельницький використовував безпосередні й посередні родинні зв’язки для утворення кола близьких довірених осіб, які займані високі посади у військово-цивільні й адміністрації... Формування клану Хмельницького відбувалося... на тлі становлення відносно вузького прошарку нової української аристократії — козацької старшини... В тому, що складалася саме така структура українського суспільства, нема нічого дивного — Українська козацька /68/ держава, хоча й розташована на великому степовому кордоні між Європою й Азією, була утворенням європейського типу...»

Любов до «європейського» зіграла тут поганий жарт із поважним істориком-державником: обсідання всіх ключових посад родичами, а не людьми відповідних ділових, бойових чи моральних якостей — то річ досить типова для тиранів та узурпаторів (найсвіжіші приклади — Чаушеску, Саддам Хусейн), які нікому не довіряють, окрім людей, пов’язаних родинними зв’язками. Часто це грає погану службу — врешті, тут варто згадати того-таки Юрася Хмельниченка.

Мимовільним підтвердженням цього виглядає й другий висновок Дашкевича: «...2. Богдан Хмельницький проводив свідому сімейну політику, завдяки якій зміцнював свій вплив на старшинську верхівку та втілював у життя концепцію позаукраїнських (Молдавія, Трансільванія, Росія) династичних зв’язків. У його політичній діяльности простежується прагнення ствердити спадкову козацьку монархію» [там само, с. 100].

Історія з невдалим одруженням Тимоша добре відома, як і прагнення утвердити спадковість гетьманської влади, — відома не в останню чергу завдяки Грушевському, «облутаному тенетами народництва», а от династичні зв’язки з Росією — це щось новеньке. На жаль, Дашкевич нічим, окрім згадки про шлюб І. Брюховецького з княжною Долгоруковою, не підтверджує цієї заяви.

Насамкінець сконстатувавши «низький рівень внутрікланової солідарності» у ним же самим витвореному віртуальному «клані Хмельницького», Я. Дашкевич твердить, що саме ці «анархоеготичні тенденції... руйнували не лише єдину кланову, ... а й єдину національну політику» і напівзневажливо закликає пам’ятати про це «тим, хто намагається грати роль творців історії сучасної України» [там само, с. 100].

Красне письменство в журналі представлене повістю якогось Олелька Островського (добре хоч, що не Острозького!) «Берестечко» — як вказує примітка, вперше надрукованою в Києві 1917 року. Літературні якості цього твору такі, що в порівнянні з нею навіть «Переяславська рада» Натана Рибака здається шедевром. Загалом текст повісті нагадує вервечку підписів під малюнками якого-небудь історико-героїчного комікса для підлітків, тільки от самих малюнків бракує — а вони могли б бути неабиякі! Ось, наприклад, як Олелько Островський змальовує Хмельницького перед битвою:

«Як тільки зачало сіріти, Хмель вже літав поперед військом на своїм баскім коні, шикував козаків у полки... Виглядав бадьоро: з очей миготіли блискавки, голос лунав, як грім... (...) На плечах у нього розвивалася кирея з горностаїв. У руках вилискувала булава, вся унизана [sic!] коштовним /69/ камінням, а при боці бряжчала шаблюка. Слідом за Хмелем їздив митрополит Іосаф в архиєрейських ризах, з хрестом в руках, благословляв козаків...» [там само, с. 66-67].

Штучка, як бачимо, «посильней «Фауста» Гете»: гетьман в горностаях гасає перед полками, сиплючи громи й блискавки, а за ним, також верхи, гасає митрополит у ризах, вимахуючи хрестом...

Інший невеличкий уривок дає зразок, так би мовити, соціальної філософії Олелька Островського. Ось Хмельницький за кілька днів до Берестечка розмовляє з Виговським:

«- Чи ти, пане Йване, не дивуєшся, що у козаків не знати де подівся козацький дух?

- Не запримітив я, — одрік Виговський.

- А я запримітив! — сумно мовив Хмель. — Я все бачу! Сім верст у землю бачу!. . Запаніла бач моя старшина! Куди ж пак! Лях моститься, аби їм на шию плигнути, а вони мовчать... (...) Пекельним вогнем пече моє серце їхня несвідомість... Для кого ж я дбаю і про кого? Дбаю ж не за самого себе... (...) А на кого ж я обіпрусь? На кого?... Може, скажеш, на сіре та темне хлопство?. . На хлопство, не звикле до військових справ? Ех! Нема мого Кривоноса, нема мого Нечая...» [там само, с. 56].


Бачимо в Олельковому «Берестечку», отже, цілком пересічний і малоталановитий зразок ура-патріотичної pulp fiction, і був би він нам геть нецікавий, якби не те, що цю pulp fiction видано в Києві 1917 року, а отже, вже тоді існували більш-менш масові попит та пропозиція щодо саме такої, «свідомо-української» мас-культової продукції.

Що зупинило вибір редакції саме на цій повісті? її немудрящий націонал-патріотизм? її коміксоподібний, легкостравний стиль? Залишається тільки гадати. Однак очевидно, що в загальну парадигму ювілейного номера — симбіоз наукової респектабельності та національного міфотворення — твір Олелька Островського, як і псевдонім автора, цілком вписується.

Окрім повісті «Берестечко», вміщено в журналі й два вірші, присвячені Хмельницькому — «Пам’ятник Хмельницькому» Осипа Маковея з його збірки 1897 р. «Подорож до Києва» та знайдений нещодавно в архівах вірш якогось С. Жука «Перше травня» — про те, як «під час параду Червоної армії 1 травня 1934 року пам’ятник [Хмельницькому] було завішено полотнами», що й викликало гіркі інвективи автора. Обидва вірші далеко не є поетичними шедеврами, навіть у порівнянні з іншими текстами української «Хмельницькіани», і з’явилися вони в ювілейному номері, вочевидь, як данина недавній традиції «публікацій раніше забороненого» /70/ — мовляв, тема Хмельницького також належала до «не зовсім дозволених» за клятого більшовицького режиму.

Завершує ювілейний номер коротенька розвідка П. Скрипника про історію спорудження власне оспіваного Маковеєм пам’ятника на Софійському майдані. Цікава вона не лише численними деталями цієї давньої історії (про яку ми вже згадували вище), але й уміщеною фотографією первісної моделі монумента, де можна розгледіти і постаті «представників братніх слов’янських народів», що заслухалися кобзаря (спереду постамента), і навіть фрагменти постатей подоланих супостатів — «ляхів та жидів», що виглядають з-поза монумента.

А закінчується допис П. Скрипника фразою: «Зараз тут [тобто біля пам’ятника — О. Гр.] відбуваються народні віча». Отак невимушено минуле й сьогодення, наука й міфологія, політика й поп-культура поєднуються в ювілейному номері «Київської старовини», присвяченому гетьманові Хмельницькому, вічно живому «герою Богдану».

Однак процес ідеологічного переосмислення Хмельницького та Хмельниччини далеко не обмежився принагідними ювілейними текстами. Зразком тривання й навіть розширення цього процесу можуть слугувати монографія В. Смолія та В. Степанкова «Українська державна ідея XVII-XVIII століть: Проблеми формування, еволюції, реалізації» (1997), а також велика стаття тих самих авторів «Українська національна революція 1648-1674 pp. крізь призму століть» [УІЖ, 1998. №1-3]. Обидва тексти можна віднести до найреспектабельніших, рафіновано-академічних зразків сучасної «державницької» міфологізації Хельниччини та її лідера. На підставі таких квінтесенційних текстів уже може розгортатися «масовізація» (у підручниках, промовах достойників, а далі — й у телесеріалах та естрадних піснях) оновленого національно-державницького культу Хмельницького як складника міфологічних нарацій про «національну революцію» та про створення української національної держави в середині XVII ст.

Як можна судити з книжки «Українська державна ідея...», головний зміст тодішніх історичних процесів автори вбачають у «боротьбі за реалізацію державної ідеї», через що практично будь-яку подію часів Хмельниччини вони схильні оцінювати за нескладною шкалою: «корисно/шкідливо для державної ідеї» (напр., зближення Москви з Польщею 1655 року отримує характеристику «згубного для реалізації державної ідеї чинника» [там само, с. 89]), а будь-яку постать чи суспільну групу — за показником «високого/низького рівня національної (державницької) свідомості».

Ось лише кілька коротких цитат щодо ролі Хмельницького у «формуванні, еволюції, реалізації державної ідеї»: /71/

«Важко переоцінити роль Хмельницького в творенні державних інституцій та виробленні підвалин внутрішньої і зовнішньої політики уряду» [с. 36]. А трьома сторінками далі: «І все ж доводиться констатувати: ні він, ні старшина на цей час ще не спромоглися глибоко перейнятися ідеєю створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і висунути відповідну політичну програму» [с. 40]. Може, це тому, що у XVII ст. такої програми не висував ніхто у світі?

Але вже наступного року відбуваються важливі позитивні зрушення: «У свідомості населення зміцнюється харизматичність його постаті, прокидається розуміння влади гетьмана як окремішньої та незалежної від польського короля влади володаря України» [с. 54]. І так далі. Неясно лише, чому після такого швидкого розвитку народної свідомості прийшла Руїна, а потім — триста років існування в «єдиній і неділимій»...

У статті «Національна революція 1648-1674 pp. крізь призму століть» В. Смолій і В. Степанков уже цілком однозначно приписують особисто Хмельницькому заслугу «розробки державної ідеї». На їхнє переконання, ця ідея «була розроблена в основних рисах Б. Хмельницьким у першій половині 1649 р. В чому її суть? По-перше, гетьман обгрунтував право [sic!] українців на створення власної держави в етнічних межах їх проживання; по-друге, проголосив незалежність [sic!] утвореної держави; по-третє, висунув положення соборності Української держави [незрозуміло, яка ж різниця між «по-перше» й «по-третє» — О. Гр.]; по-четверте, вбачав у козацькій Україні спадкоємницю Київської Русі, засвідчуючи тяглість розвитку української нації [sic!], відновлення процесу державотворення...» [УІЖ, 1998, №2, с. 4].

Мимовільну оцінку такого роду теоретичним узагальненням дає Г. Касьянов у тому самому номері УІЖ, у статті «Український націоналізм: проблеми наукового переосмислення». Він зауважує: «У сучасній історіографії навіть вживаються терміни «національна революція», «національно-визвольна війна» та інші стосовно тих часів... Очевидно, такі терміни можна вважати проявом «рефлексивної історії», коли сучасні поняття екстраполюються на явища минулого. Термін «нація» якщо й вживався в ті часи, то здебільшого для визначення певних культурних-чи політичних еліт. Отже, його значення було досить специфічним, відмінним від сучасного» [УІЖ, 1998, №2, с. 48]. І тим більше виглядає відвертим проявом «рефлективної історії» вживання стосовно часів Хельниччини таких понять, як «національна держава», «проголошення незалежності», а також фактичне оперування поняттям права етнічної нації на самовизначення (яке вперше було сформульоване на рубежі XIX-XX ст.) при аналізі подій XVII століття. /72/

Навіщо ж потрібне нині таке відверто тенденційне переосмислення явищ вітчизняної історії? На це В. Смолій та В. Степанков самі відповідають так: для того, зокрема, щоб «вийти із зачарованого кола накинутого вітчизняній історіографії самовтішного хуторянського самоприниження в оцінці ролі й місця Національної революції в європейському революційному процесі XVI-XVIII ст.» [там само, с. 3]. Інакше кажучи, для того, щоб сучасний українець мав поважні «історичні» підстави гордо сказати: і ми європейці, і були ними ще за Хмельницького!

Однак предметом нашої особливої цікавості в цьому випадку є видозміна парадигми героя-державника, яку бачимо в аналізованих працях В. Смолія та В. Степанкова. У певному сенсі ця парадигма є протилежністю образові «героя Богдана», сформованому в хрестоматійних культових текстах XVIII ст., тобто часів «Переяславського міфу». У поемі С. Дівовича та у драмі «Милость Божія» гетьман — передусім переможний войовник, який, «проганяючи ляхів за Віслу», виконує місію, покладену на нього «Смотренієм Божим» — жодного власного інтелектуального зусилля (окрім хіба що оперативно-тактичної майстерності) від нього не вимагається. Натомість для Богдана-Державотворця зразка 1990-х саме інтелектуальні досягнення (власне, «обгрунтування української державної ідеї») і є головним подвигом, реалізацією його історичної місії.

Бачимо тут явний вплив радянської парадигми «вождя революції», який мусив бути не тільки й не стільки природженим лідером, організатором чи полководцем, скільки теоретиком того, що потім сам і здіснював. Ленін та Сталін залишили по собі десятки томів «геніальних праць»; навіть Брежнєв, аби вважатися справжнім лідером партії й держави, мусив випускати що рік-другий черговий том «Речей и виступлений». А чим гірший наш «Державотворець»?




8. Візуальні зображення Хмельницького


Аналіз еволюції героїчних образів Богдана Хельницького був би неповним і менш переконливим без огляду візуальних зображень «героя Богдана». І тут знову, як і з біографією нашого героя, ближчий аналіз виявляє надто мало фактично-певного. Адже про жодне зображення гетьмана не можна з певністю сказати, що робилося воно «з натури» — навіть про хрестоматійний прижиттєвий портрет роботи Гондіуса.

Таким чином, підсумковий «узагальнюючий» візуальний образ Хмельницького, яким його знає нині пересічний українець, можна вважати «комунікаційним феноменом» майже в чистому вигляді — себто зразком того, яким національна культура бачить свого історичного героя. /73/

Почнімо огляд із двох найраніших зображень — вочевидь, іще прижиттєвих, — широковідомої гравюри гданського майстра Гондіуса (за походженням — голандця з Гааги) та менш знаного в наш час, але більш «питомо популярного», так би мовити, ктиторського портрета безіменного майстра з чигиринської церкви, з умовною назвою «Хмельницький з полками». Обидва зображення являють собою офіційні портрети володаря й містять усі притаманні таким портретам атрибути (булава в правиці як символ гетьманської влади, урочисто-офіційне вбрання — шапка із страусовими перами, єдвабний жупан, на плечах — кирея з хутряним коміром, запнута коштовною застібкою, шабля при боці, сповнена спокійної гідності постава). Так зображували тоді, в середині XVII століття, князів, принців, магнатів та видатних воєначальників у Центральній та Східній Європі — принаймні, більшість тогочасних поясних портретів молдавських та волоських господарів, трансильванських князів, воєвод та польних гетьманів Речі Посполитої виглядають надзвичайно подібними до гравюри Гондіуса. На гравюрі цій, під портретом — напис: «Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovien. Praefectus, Belli Servilis Autor Rebelliumq. Cosaccorum et Plebis Ukraynen. Dux». Угорі, над лівим плечем Хмельницького — невеличкий герб Війська Запорозького (козак з мушкетом на плечі), але оточений він особистими ініціалами Хмельницького, хоча власний герб він мав інший — «Абданк» (відомий сучасним українцям за етикетками пива «Славутич»). Напис під портретом досить цікавий — Хмельницького названо запорозьким командуючим і князем українського люду (буквально: плебсу, а не, скажімо, «Народу руського», як він уже тоді 1651 року, висловлював бажання іменуватися), а також — — «вірним слугою», але чиїм (напр., короля), не вказано. У цьому бачимо знак несформованості тодішньої української державності, невизначеність статусу самого Хмельницького.

Платон Білецький, назвавши гравюру «одним з найліпших творів Гондіуса», зауважує, що Хмельницький з цього портрета «глядит спокойно, почти уныло, уверенно, но невесело. Чувствуется, что перед нами сильный, но усталый человек. ... В образе Хмельницкого есть нечто внушительное, но нет ничего героического и патетического. Не таким рисуется «батько Хмель» в украинских думах. Трудно допустить, что в оригинале, по которому создавалась гравюра, было хоть что-то от иконописи. Во всяком случае, все в ней отвечает духу европейской реалистической живописи» [П. Билецкий, Укр. портретная живопись XVII-XVIII в., с. 59].

Отже, за своїми іконографічними характеристиками гравюра Гондіуса не надто надавалася на роль канонічної ікони «героя Богдана», однак саме їй довелося виконувати роль такого собі першоджерела майже всіх подальших «іконописних» зображень гетьмана, де його героїчні якості вже виходили на перший план, не дбаючи про відповідність «духу /74/ європейського реалістичного живопису». Наприклад, щодо відомої «Покрови Богородиці» з ДМУОМ із портретами царя Олексія, Хмельницького та Лазаря Барановича П. Білецький констатує: «Первопланные фигуры царя и єпископа закрывают стоящих за ними людей... Только лицо гетмана ничем не заслонено и сразу бросается в глаза. Мы узнаем Хмельницкого по шапке с перьями, такой же, как на гравюре Гондиуса. Но здесь гетман изображен молодым, цветущим [хоча в цареве підданство він був прийнятий через три роки після виконання Гондіусом згаданої гравюри — О. Гр.]. Голова его гордо поднята, в отличие от царя и єпископа он не молится, а задорно поглядывает на зрителя. Это не усталый человек, изображенный Гондиусом, а «Хмель» украинских дум...» — а трохи далі Білецький розвиває цю думку: «...Образ Хмельницкого здесь фольклорен. При жизни он вошел в легенду. Весьма характерно, что, пользуясь гравюрой, живописец далеко отошел от нее» [П. Білецький, с. 64].

Автори численних інших зображень Хмельницького, починаючи з кінця XVII ст., використовували Гондіусів портрет як зразок, більш чи менш його модифікуючи — наприклад, у фресці на стіні Успенського собору Печерської Лаври Хмельницький-ктитор являє собою подобу гондіусової гравюри, якій «домальовано» нижню частину тіла [див. Г. Алферова, В. Харламов, Киев во 2-й пол. XVII века, с. 17]; на буцімто прижиттєвій гравюрі Вауманса (репродукованій в «Ілюстрованій історії України» Грушевського) бачимо майже точне дзеркальне відображення гондіусової гравюри, хіба що булаву залишено у правиці, і так далі.

Цікаво, що у цих та інших подібних деривативах «від Гондіуса», виконаних професійними майстрами, на відміну від «фольклоризованих» зображень, як-от згадана ікона Покрови чи цілком «фантазійне» зображення гетьмана в літописі Величка, майже не бачимо спроб героїзувати риси похмурого стомленого старого, зображеного різцем Гондіуса. Чому? Вочевидь, авторам чи замовникам більше залежало на портретній точності образу вже канонізованого на той час героя. А патріотична уява легко може наповнити піднесеним героїчним змістом навіть цілком похмуре зображення, як-оту коментарі В. А. Овсійчука до того-таки Гондіуса: «У портреті втілено те, що становило суть не лише героя народно-визвольної війни, видатного політика, а й уявлення про нього, яке склалося в народі [sic!]. Образ сповнений епічної величі й водночас демократичної простоти, духовної глибини та розумної практичності. ... Гондіус, незважаючи на орієнтацію на сарматський портрет [sic!], підкреслив у Хмельницькому не урочисту застиглість виключної особи, ... а, подолавши сарматизм, висловив героїчну велич історичної епопеї народно-визвольної війни українського народу. Так і був сприйнятий портрет Хельницького сучасниками [?], і в цьому секрет його широкої популярності аж до наших днів» [В. Овсійчук, Укр. мистецтво другої пол. XVI — першої пол. XVII /75/ ст., К.: 1985, с. 177-178]. Виникає думка: чи Білецький та В. Овсійчук пишуть про той самий, чи про цілком різні портрети Хельницького? Та ні, існує лише одна гравюра Гондіуса, — щоправда, Білецький зауважує, що зберігся один-єдиний примірник іншого її варіанту — карикатурного (Хмельницькому домальовано роги та довгі ослячі вуха).

Вочевидь, в уяві В. Овсійчука реалістичний портрет перетворився на сакральну ікону; негероїчного Гондіусового гетьмана ця уява наповнила героїчними ідеями, нахапаними з численної патріотичної літератури про Хмельниччину та її великого вождя.

Той-таки Гондіус правив за вихідну точку також авторові найпізнішого і, вочевидь, найпоширенішого на сьогодні зображення Хмельницького — портрета на п’ятигривневій купюрі. Всі портрети видатних українців на гривнях охоплюють лише обличчя та верх грудей персонажа, тож і Богдан Хмельницький втратив булаву та шаблю, а від киреї лишився самий тільки хутряний комір із застібкою. Однак дуже цікавими є численні «вдосконалення», зроблені сучасним гравером: Хмельницький на п’ятигривневій купюрі трохи схуд, риси його обличчя — різкіші й «мужніші»; голова сидить пряміше (з більшою, так би мовити, гідністю) на трохи довшій шиї; подовшали й попишнішали вуса, круто заломилися брови, натомість довгий опущений ніс гетьмана покоротшав, а кінчик його став прямим. А головне — очі у Хмельницького, раніше трохи примружені і втомлено спрямовані на глядача, тепер широко розплющені й сміливо дивляться вперед — вочевидь, у світле майбуття України. Навіть страусові пера на шапці «п’ятигривневого» гетьмана стали пишніші, їх ніби розвіває вітром державотворення.

Якщо ж вести мову про «уявлення, яке склалося в народі» про Хмельницького наприкінці XVII ст., то слід, мабуть, докладно зупинитися на іншому відомому зображенні того часу — картині «Хмельницький з полками».

Картина зображує Хмельницького в повний зріст, у знайомій шапці з перами, в киреї, з булавою в правиці, — він ніби зійшов з гравюри Гондіуса, значно помолодівши й погарнівши — такий собі чорнобровий красень. Непропорційно велетенська постать гетьмана стоїть ніби на мапі створеної ним держави — обабіч Дніпра понамальовувано двадцять три маленькі булави, що символізують полкові міста (їх назви надписано поруч з булавами), а двадцять четверта булава — внизу, навхрест із списом на тлі маленького шатра, — означає Січ. Ліва рука Хмельницького не лежить, як звичайно, на руків’ї шаблі, а вказує на козацьку Україну під ногами — ось, мовляв, що я створив і чим володію.

Ліворуч і праворуч від постаті гетьмана зображено три сценки із групками постатей значно менших за нього розмірів. На думку /76/ Білецького, автор буцімто надихався «шкільною трагедією» про Хмельниччину «Милость Божія», поставленою в Києві 1728 року, тому «справа и слева от него избражены сцены, соответствующие монологам и диалогам пьесы: Хмельницкий призывает запорожцев к восстанию, пишет в шатре, символизирующем Запорожскую Сечь, воззвание к народу; казаки «приходят к Хмельницкому и что ляхам сделали ему поведают». Изобразил живописец и группу ляхов, которым «так страшно, что где-либо повеют ветры, все же, что Хмельницкий идет, разумеют» [там само, с. 63].

Трохи інакше тлумачив ці сценки М. Грушевський: «На низу Дніпровім Січа (шатро з корогвою і булавою). З лівого боку військо козацьке, представлене старшиною, по числу полків. З правого — шатро гетьманське, над ним герб військовий, на долі група переляканих поляків...» [Грушевський, Ілюстрована історія України, с 321].

У лівому куті картини, симетрично щодо герба Війська Запорозького, розташована овальна рамка з досить довгим написом, у якому можна розібрати лише початок: «Богдан Зиновій Хмельницький...» На жаль, оригінал картини, що від 1880 року перебувала в колекції В. Тарновського в Качанівці, знищено, маємо нині лише неякісні репродукції.

Білецький вказує, що картина була створена «каким-то художникомлюбителем» наприкінці XVII ст. чи на початку XVIII ст. для чигиринської церкви, де «исполняла функцию ктиторского портрета и эпитафии. Ее замысловатая композиция не имеет аналогий в ктиторских портретах. Сравнить ее можно только с популярными на Украине XVIII-XIX вв. народными картинами, изображающими крупную картину запорожца, окруженную миниатюрными картинками других казаков, ловящих рыбу, готовящих еду, чинящих расправу над врагами и т. п. Это сходство примечательно: казацкое барокко органически включает фольклорний элемент» [там само, с. 63].

Дивно, що Білецький не помітив схожості композиції із іконами святих «з житіями» — наприклад, народного улюбленця святого Миколи. Вочевидь, вченому не спадало на думку ставити в один ряд «профанну» постать гетьмана та «сакральні» зображення святих. Мабуть, безіменному авторові картини на рубежі XVII і XVIII століть такі аналогії «героя Богдана» із церковними святими не видавалися блюзнірством.

Окрім того, композиція «Хмельницького з полками» має аналоги в стародавніх — наприклад, єгипетських, — зображеннях фараонів та інших володарів, які розмірами своїми у кілька разів перевищували постаті слуг та воїнів, не кажучи вже про жалюгідні фігурки подоланих ворогів, що корчаться десь у кутку зображень, у страху покидавши луки та списи, достоту як «тремтячі ляхи» покидали шаблі на нашій картині. /77/

Насамкінець — про візуальні образи Хмельницького початку XX ст., коли міфологізована національна українська історія вже більш-менш сформувалася. Зупинимося на кількох найвідоміших полотнах:

1) «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ» (1892-1912) чернівецького живописця Миколи Івасюка — найвідоміший твір цього випускника Мюнхенської академії мистецтв. Цілком імовірно, що художником рухала амбіція створити в українській національній культурі щось подібне до знаменитої серії величних історичних полотен Яна Матейка, що на них виховувалося в патріотичному дусі не одне покоління поляків, бо, крім згаданого «В’їзду Хмельницького», він створив ще й «Богуна під Берестечком» та «Кубанських козаків у Львові».

У центрі полотна — зовсім нестарий, простоволосий (із чорнявим підголеним чубом) Хмельницький верхи на білому коні під’їздить до собору Святої Софії, на східцях якого стоять, зустрічаючи «героя Богдана», православні ієрархи — з іконами, кадилами та церковними корогвами, у центрі цієї групи — митрополит, що благословляє гетьмана. У правиці гетьман тримає і повід коня, й булаву, а лівою він тримає свою хрестоматійну шапку з перами, шанобливо (але з гідністю) відвівши її вбік. Голови при цьому гетьман майже не схиляє — мовляв, моя шанобливість — то лише протокол, а насправді всім ясно, хто тут справжній обранець Божий.

Під ноги ієрархам, і водночас — під копита гетьманового коня кинуто кілька прапорів — вочевидь, взятих козаками в переможних боях із клятими ляхами. Прапори яскраві, розшиті золотом, із старанно виписаною фактурою тканини. Не менш яскраві прапори — над головами гетьманового почту — групи хвацьких вусатих полковників — теж верхами, але в шапках — із такими самими страусовими перами, як у гетьмана. На передньому плані, зліва — групка шанобливо схилених у поклоні «представників народу» (вочевидь, вони одразу й охоче визнають у Богданові національного володаря), а праворуч — кілька міських патриціїв (першим стоїть якийсь статечний, сивобородий магістратський чиновник із ключами від міста на таці, але гетьман навіть уваги на нього не звертає).

Картина цілком може слугувати за ілюстрацію до того фрагмента вірша Лесі Українки «І ти колись боролась, мов Ізраель», де:


...Свято згоди

між ним і духом гучно відбулося

в золотоверхім місті.


2) Однойменне з Івасюковим полотно М. Самокиша (1929) — відомого баталіста та неперевершеного майстра кінських зображень. Тут уже немає ані Святої Софії, ані церковних ієрархів, ані маєва знамен. Позичений у того-таки Гондіуса, але помолоділий і хвацький Хмельницький (у /78/ киреї, шапці з двома страусовими перами, з булавою) гарцює на білому коні попереду гурту не менш хвацьких козарлюг, проїхавши крізь напівзруйновані Золоті Ворота, а спішені козарлюги вперемішку з цивільними явно незаможного соціального стану, махаючи руками, шаблями та шапками, вітають визволителів. Порівнявши ідеологію цієї картини з Івасюковою, бачимо повернення від героя-державотворця, «визволителя віри» до фольклорного «батька Хмеля» — безстрашного козарлюги й народного ватажка.

3) «Переяславська рада» М. Дерегуса, створена 1954 року — тобто спеціально до всесоюзно («всенародно») відсвяткованого тристалітнього ювілея цієї епохальної події. Якщо вірити УРЕ (т. 11, стор. 73), картина зберігається в Алупкинському палаці-музеї. За кольоровою гамою (домінують усі відтінки червоного кольору — від кармазинів на козаках та маєва численних малинових знамен — до ніжно-рожевого кольору небес) і за композицією полотно дуже нагадує типову радянську парадну картину із зображенням якогось мітинга чи свята Першотравня. У центрі композиції, на якомусь покритому килимами подіумі (трибуні?) стоять Хмельницький (без шапки, чорнявий, дужий, показний, правицю з булавою випростано вперед у цілком ленінсько-сталінському жесті, лівою рукою гетьман любовно притискає до грудей якийсь сувій — вочевидь, то щойно ухвалені «Переяславські статті»), а поруч із ним — також простоволосий сивий московський боярин. їх оточує група старшин з урочистими обличчями, над їхніми головами — як уже говорилося, маєво знамен та бунчуків. Є на подіумі також якийсь стіл (для президії, чи що?). Подіум зусібіч оточують козаки — хто клянеться-присягає, простягнувши вперед шаблю, хто утирає скупу сльозу радості, хто притискає руки до грудей. Серед натовпу — жодної духовної особи, натомість є старий (але, судячи з пози, зрячий) кобзар, якісь жінки, навіть хлопчик («наше майбутнє»).

Над натовпом — також чимало знамен, як на радянських демонстраціях.

Отож, як бачимо, кожна епоха й навіть кожна міфологічна нарація про Хмельницького творила свій власний візуальний образ легендарного героя, який відповідав би тому символічно-ціннісному значенню, яким навантажувався цей образ.




9. Висновки, або спроба виокремити основні образи героя


Отже, підсумуймо основні міфологеми та нарації щодо Хмельницького в порядку їхньої появи в «топологічному просторі» нашої культури: /79/

1) Хмельницький — «Богом даний « визволитель українського (власне, «руського», пізніше — «малоросійського») народу з польського ярма, «Мойсей, що порятував народ свій».

Цей образ, що почав формуватися козацькою верхівкою часів Хмельниччини, а згодом, у першій пол. XVIII ст., розвинувся в цілий культ «героя Богдана» завдяки зусиллям суспільно-політичної еліти Гетьманщини (поза межі якої він практично не вийшов), поки ця остання ще не розчинилася «в русском море» загальноімперського дворянства, — став свого роду міфо-героїчним стрижнем першої власне-української національної ідеології та ідентичності, відмінної як від sacred community «Православної Русі», так і від станової козацької ідентичності попередніх часів.

2) Хмельницький хоробрий козацький вождь і вірний слуга Православного царя, що привів єдиновірних малоросів під його високу руку.

Цей образ, що зростав, як така собі рослина-паразит, на базі культу «героя Богдана», упродовж кінця XVIII — XIX ст., завдяки спільним зусиллям малоросійських та петербурзьких ідеологів, став стрижнем «переяславського міфу» й багатолітнім символом промосковської орієнтації серед українців та уособленням таких «святощів», як «спільна доля (згодом — «непорушна дружба») братніх слов’янських народів» тощо.

3) Хмельницький — «нерозумний син « України, який занапастив усе, ним самим здійснене, віддавши народ свій у нову, ще гіршу неволю.

Такий образ знаменитого гетьмана, творений уже новим поколінням національної інтелігенції, натхненим етнр-національними концепціями та ірредентистським духом європейської «весни народів», знаменував розрив із «общерусской» орієнтацією та пануванням лоялізму в українському русі, визрівання незалежницьких ідей. Втім, така демонізація вчорашнього кумира була фактично продовженням імперського «переяславського міфу», в якому лише ідеологічні оцінки й коннотації змінено на протилежні.

Позитивною антитезою «нерозумному» Хмельницькому в цій новій міфологічній конструкції стає трагічно-романтизований «незалежник» Іван Мазепа, вчорашній «зрадник».

4) Хмельницький жорстокий і недалекоглядний ватажок войовничого плебсу, що розбурхав могутні стихійні сили, які зруйнували в Україні все, що перед тим довго й наполегливо створювали сили «культурництва».

Цей варіант Хмельницького-антигероя, що виник у другій половині XIX ст. головно завдяки «розвінчувальним» зусиллям П. Куліша, ніколи так і не набрав значного поширення ані в Україні, ані навіть у Росії (згадаймо різкі виступи Карпова в обороні «великого гетьмана»), але саму /80/ його появу можна вважати симптомом «хвороби росту» (отже, самого росту) національної думки — власне, появи в ній анти-популістського окциденталізму з його ненавистю до «азіятчини» та «дикості», глорифікацією «Просвіти» й «Культури» (в сенсі всяких Дідеротів та Арнолдів). Такий образ Хмельницького став для Куліша, поруч із «Чорною радою», символом «политического ничтожества Малороссии».

5) Хмельницький могутній національний вождь, що зумів приборкати Дух Руїни йрозпочати побудову міцної національної держави, та не зміг її завершити.

Цей образ, витворений спершу зусиллями В. Липинського у 1920-х роках (хоча перші симптоми його появи бачимо ще у Міхновського та Лесі Українки), швидко опанував кола «патріотів-державників» став символом розкладу (але далеко не смерті) раніш панівного егалітаризму в українській думці й виходу на авансцену націонал-елітистської ідеології (яка, втім, так і не стала панівною й не зрівнялася з «народолюбивим» егалітаризмом за поширеністю навіть в інтелігентських колах). Супостатом Хмельницького в цій нарації стають не «кляті ляхи» (як у «переяславському міфі»), й навіть не «пани та шляхта» (як у народницькому й радянському), а «Дух Руїнництва» — стихійне бунтарство, гайдамаччина.

6) Хмельницький відважний і талановитий народний лідер, який правильно розумів історичні процеси та об’єктивні потреби власного народу і тому привів його до возз’єднання з братнім російським народом.

Надто примітивно було б вважати цей міфологічний образ прямим нащадком імперського культу «малоруського гетьмана, вірного руському цареві». Насправді ця канонізована постать із пізньо-радянського пантеону «великих історичних діячів минулого» поєднувала в собі риси, символіку та цінності ще й кількох інших попередніх «ікон» (зокрема, народницького «батька козацького» та елітистського «вождя національної революції»), але всі ці компоненти поволі нівелювалися в процесі творення загальносоюзного «міфу про велику дружбу народів».

7) Хмельницький — «мислитель із шаблею». Наслідок розкладу, «стихійної деміфологізації» офіційного радянського культу Богдана — «возз’єднувача», і водночас — симптом зміни загальної парадигми героїзму в урбанізованому й «інтелігентизованому» українському суспільстві останніх радянських десятиліть. Колишній герой-войовник стає рефлектуючим інтелектуалом, який прозріває минущість усіх своїх перемог, але вбачає їхній екзистенційний сенс у поставанні нації в процесі боротьби, хай і не увінчаної остаточною перемогою.

8) Хмельницький видатний національний державний діяч, який перетворив український народ із пасивного об’єкта на суб’єкта історичного /81/ процесу, започаткував формування національної ідеї, національної державності, нової національної еліти, а отже й модерної української нації як такої.

Широке, на державному рівні підтримуване відродження й модернізація давнього елітистського культу «Великого Державотворця», розпочате після грудня 1991 року (коли нарешті «здійснилися заповітні Богданові мрії») ознаменувало перетворення постаті «героя Богдана» на одну з центральних (якщо не центральну) в новотвореній «громадянській релігії» незалежної Української держави.

Який із цих образів відповідає «історичній правді»? Гадаю, слушним буде твердження, що кожний відповідає історичній правді того часу, коли він, цей образ, творився, й тієї спільноти, яка його творила.

Але постає й інше питання — наскільки поширеним чи популярним був кожний із згаданих образів у пору свого формування, і наскільки дожила ця популярність до наших днів? Або, ставлячи питання трохи інакше, чи існує якийсь узагальнений, синтетичний або ж результуючий образ Богдана Хмельницького в масовій свідомості українців?

На ці питання однозначно відповісти важко. З одного боку, постать гетьмана Хмельницького безперечно посідає одне з чільних місць в іконостасі національних героїв і викликає значно менше контроверсій, аніж, скажімо, постаті Мазепи, Петлюри чи Бандери. Ім’я Богдан належить до улюблених імен, які дають дітям у «національно свідомих» родинах — поруч з такими, як Тарас, Леся, Оксана, а в Галичині — ще й Данило, Роман та Маркіян. Навіть найбільш «антимосковські» націонал-патріоти, здається, не закликали до скинення з п’єдесталу бронзового Богдана, який і сьогодні показує булавою на Москву.

Але з іншого боку — цими знаками поваги «народний» культ Богдана практично й обмежується. Немає його вбраних рушниками портретів в українських домівках, не стали місцем неофіційних паломництв Чигирин та Суботів. І причина, мабуть, не лише в тому, що «церква Богданова» багато років стояла пусткою. Практично всі культи Богдана, що виникали, розквітали й занепадали протягом трьох останніх століть, мали виразно офіціозний, державницький або ж елітистський характер, і через це не надто вписувалися в панівний егалітаристський світогляд нашої донедавна бездержавної нації. Як не крути, а Богдан — хоч і «батько козацький», а все-таки «ясновельможний»... Недарма навіть у міфологічних нараціях про Хмельниччину поруч з Богданом знайшлося місце для інших, «невельможних» народних вождів і героїв — Кривоноса, Богуна. /82/

Тому можна говорити про всенародну повагу, але не про всенародну любов до «Великого Гетьмана». У цьому сенсі наш народ однолюб — серце його — можливо, що й назавжди, — віддано «Великому Кобзареві».










Бібліографія


Баладні пісні. — К.: Музична Україна, 1969.

Бутрин М. Л. Визвольна війна укр. народу під проводом Б. Хмельницького і возз’єднання України з Росією в художній літературі (Матеріали до бібліографічного покажчика...) // Українське літературознавство, 1979, №33, с. 156-160.

Вінграновський М. Сто поезій. — К.: Молодь, 1967.

Гаджиев В. Шамиль (Историко-политический портрет). // Российский ежегодник, 1989, вып. 1. — Москва, Сов. Россия, 1989, с. 134-148.

Гомін Лесь. Визвольна війна 1649-54 pp. у народній творчості. — К.: 1960.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — К.: Рад. письменник, 1991.

Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К.: Основи, 1997 (а) — 604 с.

Грабович Г. Проникливість і сліпота у рецепції Шевченка: випадок Костомарова // Сучасність, 1997(6), №3.

Грушевський М. «Два ювілеї» // Л. -Н. В., 1911, т. LIII, кн. 3, с. 451.

Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — 688 с.

Драгоманов М. Малороссийские народные предания и рассказы. — К.: 1876.

Думи та пісні про Б. Хмельницького. — Київ, Музична Україна, 1970.

Загребельний П. Я, Богдан (Сповідь у славі). — К.: Рад. письменник, 1983.

Загребельний П. Думки нарозхрист. — К. ; KM Academia, 1998.

Замлинский В. Богдан Хмельницкий (Серия «ЖЗЛ») — М.: Молодая гвардия, 1989.

Іван Сірко. Збірник / Серія «Кошові Запорозької Січі» — К: Веселка, 1992.

Історія Русів. — К.: Радянський письменник, 1991.

Історична міфологія в сучасній українській культурі — К.: Стилос, 1998.

Колесса Ф. Хмельниччина в українських народних піснях і думах // Записки історичного та філологічного факультетів Львівського ун-тету. Львів, 1920, т. 1.

Косач Ю. Рубікон Хмельницького. — Львів: Червона калина, 1992.

Костомаров М. Слов’янська міфологія. — К.: Либідь, 1994.

Костомаров М. Книги битія українського народу. — У кн.: Вивід прав України. — Мюнхен: Сучасність, 1964.

Кравченко Б., Соціальні зміни й національна свідомість в Україні XX ст. — К: Основи, 1997. /83/

Куліш П. Чого стоїть Шевченко як поет народний. — У кн.: Куліш П. Твори — К.: 1989, т. 2, с. 258-259.

Ле Іван. Хмельницький (у 3-х тт.) / Ле І., Твори у семи томах. — К.: Дніпро, 1982-84, тт. 4-6.

Липинський В. Україна на переломі. — Філадельфія, 1991.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Київ-Філадельфія, 1995.

Лисяк-Рудницький І. «Переяслав: історія і міф» — У кн.: Історичні есе том 1. — К: Основи, 1994, с. 71-82.

Маланюк Є. Книга спостережень, том 2. — Торонто, 1966.

Маланюк Є. Книга спостережень. Фрагменти. — К: Наук. т-во ім П. Могили, 1995.

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. — К: Дніпро, 1992.

Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — Київ, 1928.

Орлик П. Вивід прав України. — У кн.: Вивід прав України. Документи і матеріяли. — Пролог, 1964.

Павлишин М. Канон та іконостас. — Київ, Час, 1997.

Панч П. Гомоніла Україна. — У кн.: Панч П. Твори у п’яти тома. — К: Держлітвидав, 1961 — 64, т. 4.

Пепа В. Шабля мислителя. // Дніпро, 1970, №11, с. 120-136.

Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні. // Mediaevalia Ukrainica vol III Київ, 1995, c. 86-110.

Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2-х т. т. — К.: Либідь, 1993.

Рибак Н. Переяславська рада. У 2-х тт. — К: Дніпро, 1973.

Сисин Френк. Мінливий образ гетьмана. // Критика, 1998, ч. 12.

Смолій В. Державотворець. // Київська старовина, 1995, №4, с. 3-14.

Смолій В. А., Степанков B. C. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. — К.: Либідь, 1993.

Смолій В. А., Степанков B. C. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: Проблеми формування, еволюції, реалізації. — К.: «Альтернативи», 1997.

Смолій В. А., Степанков B. C. Українська національна революція 1648-1676 pp. крізь призму століть. // УІЖ, 1998, №1-3.

Твори П. Куліша у 6 томах. — Львів, 1909.

Толочко О. Образ держави й культ володаря в давній Русі // Mediaevalia Ucrainica, vol. 3, 1994.

Толочко П. П. Від Русі до України. — К: Абрис, 1997. — 400 с.

Українські народні думи та історичні пісні. — К.: Вид-во АН УРСР, 1961.

Хрестоматія давньої української літератури. Упор. акад. О. Білецький. — К.: Радянська школа, 1967. — 784 с.

Эварницкий (Яворницький) Д. Запорожье в остатках старини и преданиях народа. В 2-х тт. — СПб, 1888. /84/

Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. (У 3 тт.). — Львів: Світ, 1990-92.

Яковенко Н. Символ «Богохранимого града» у київській пропаганді 1620-1640-х років. // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. Том IV. / К.: 1995, с. 52-75.

Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К.: Генеза, 1997.

Basarab J. Pereiaslav 1654. A Historiographical Study. — CIUS, Edmonton, 1982.

Carlyle T. Sartor Resartus: On Heroes, Hero-Worshipping and the Heroic in History. — London, 1840/1940.

Campbell J. The Hero With a Thousand Faces. — Princeton Univ. Press, 1972.

Drucker S., Cathart R. The hero as -a communication phenomenon. //American Heroes in a Media Age. — Hampton Press, 1994.

Grabowicz G. The Poet as Mythmaker. A Study of Symbolic Meanings in Taras Sevcenko. — Cambridge, Mass., 1982.

Luckyj G. S. N. Between Gogol and Shevchenko. — Munich, 1982.

Nachbar J. and Lause K. (Editors). Popular Culture: An Introductory Text. — Bowling Green State University Press, 1992.

Pavlyshyn M. Literary variants of an official myth: the Pereiaslav Pact in the Soviet Ukrainian historical novel. — У кн.: Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Випуск 5 (на пошану 60-річчя Я. Ісаєвича). — Львів, НТШ, 1998.

Plokhy S. Kyiv vs Moscow: the Authocephalous Movement in Independent Ukraine / The Harriman Review, Spring 1996.

Plokhy S. The Symbol of Little Russia: The Pokrova Icon & Early Modern Ukr. Ideology //Journal of Ukr. Studies, v. 17, No 1-2, 1992.

Sevcenko I. Ukraina miedzy Wschodem і Zachodem. - Warszawa, 1996.

Strate L. Heroes: A Communication Perspective. //American Heroes in a Media Age. Hampton Press, 1994.

Stryjek T. Dylematy konserwatysty. Wjaczeslaw Lypynskyj о panstwie, narodzie і niepodleglosci Ukrainy // Kultura і Spoleczenstwo. — Warszawa 1996, t. XL, Nr. 2,

Sysyn F. The Khmelnytsky Uprising and the Ukrainian Nation-building // Journal of Ukrainian Studies, vol 17, No 1-2 (1992).

Tillett L. The Great Friendship: Soviet Historians on the Non-Russian Nationalities. — Chapel Hill, Univ. of North Carolina Press, 1969.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.