Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. I. — С. XL-LXXIII.]

Попередня     ТОМ I     Наступна





Омелян ПРІЦАК

ІСТОРІОСОФІЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО



ВСТУП


Історик — це вчений-гуманіст, що об’єктивно вивчає історію суспільства, цебто пізнає і усвідомлює історичний процес даного суспільства на базі свого світогляду та встановлених методів історичного дослідження. Світогляд історика — це його візія минулого, до якого він доходить, конфронтуючи своє філософське розуміння історичного процесу (яке він вибрав із історичного доробку філософської науки) із історичними фактами, взятими з аналізу джерельних даних. Як кожне пізнання людини, візія історика поширюється з його досвідом і зазнає в процесі праці коректив та доповнень. Кожен великий історик є еклектик, тобто вибирає для кожної часткової сфери дослідження методи пізнання, які для тої цілі найкраще надаються. Але він, звичайно, намагається зберегти монізм у загальному синтезі.

Завдання цього вступу — впровадити читача з історії України-Руси у розвиток світогляду та історіософії Михайла Грушевського на тлі розвитку української історіософії 19 ст.



I

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОСОФІЇ 19 ст.


Новітня концепція окремішності українського народу із його давньою історією виникла як інтелектуальна ідея у другій та третій четвертинах 19 ст., у двох пертих університетах України — у Харкові (заснований 1804 р.) та Київі (заснований 1834 p.), як свого роду синтез у стилі гегеліанської тріади. Тезою можна б тут уважати перші секулярні ідеї французьких просвітителів 18 — початку 19 ст. (Руссо, Монтеск’є, Вольтер, енциклопедисти), на яких майбутні студенти (а пізніші професори) виховувалися (так, наприклад, сини поміщиків Микола Костомаров та Володимир Антонович). Антитезою була б німецька ідеалістична (романтична) філософія першої половини 19 ст., головно Шеллінг (Friedrich Wilhelm Schelling, 1775 — 1854), Гердер (Johnn Gottfried Herder, 1744 — 1803), Гегель (Georg Wilhelm Friedrich Hegel, 1770 — 1831) та Савіньї (Friedrich Karl von Savigny 1779 — 1861), а також француз Тьєррі (Augustin Thierry, 1795 — 1856), яка стала панівною на новозаснованих університетах імперії. Німецька романтика породила харківську романтику, яка народну пісню визнавала за найвищу поезію: почали збиратися та цінитися українські народні пісні (перша збірка видана вихованцем Харківського університету князем грузинського роду Миколою Цертелевом 1819 p.).

Вирішальним для дальшого розвитку було рішення уряду царя Миколи I заснувати в Київі, колишньому культурному центрі Східної Європи, секулярний університет західного типу (указ від 8 листопада 1833 p.). Це рішення було політичним. Після чергового польського повстання (1830 — 1831) треба було мати наукові інституції, що могли б доказати безпідставність польських претензій на Київ та Правобережну Україну. Такими інституціями стали Київський університет та Тимчасова Археографічна комісія для збирання давніх актів. На посаду першого ректора університету було запрошено до Київа молодого талановитого професора ботаніки Московського університету, українця (полтавця) Михайла Максимовича (1804 — 1873) 1 який у Москві опинився у полоні всеобіймаючих ідей Шеллінга («об’єктивний розум»), що знаходили спільний знаменник для всіх наук.

Власне, розвиваючи теорії Шеллінга і Баадера (Franz Xaver von Baader, 1765 — 1841) 2, Максимович визнав історію як основну науку у цілій філософській системі, і внаслідок цього почав вивчати історію та фольклорні джерела. Слідуючи за Цертелевом, він видав 1827 р. свою першу збірку українських народних пісень. Отже, на базі народних пісень Максимович, який теж знав філософію Гегеля, персоніфікував суспільну свідомість («дух» народу) українців і зробив першу спробу охарактеризувати різницю між психікою українців та росіян. Максимович також висунув ідею, що історія кожного народу повинна бути самобутньою, без копіювання і запозичування від інших.

Як було вже сказано вище, для правління Миколи I дуже важливо було документально доказати автохтонність юридичних основ Правобережної України з Київом. Вихованець Київської духовної академії Микола Іванишев (1811 — 1874) був післаний до Берліна, щоб там у творця історично-юридичної школи Савіньї вивчати методологію історії права та методів видавання історичних документів 3.

Савіньї доказував, що право розвивається органічно, ступнево, на базі «народного духу», у невід’ємному зв’язку з загальним розвитком народу. У виданнях Іванишева, і особливо у роботах його учня Володимира Антоновича (вступи до «Актов Юго-Западной России»), ідея окремішності прав українського народу, відмінного і від поляків і від росіян, знайшла своє підтвердження; так виникла так звана Київська документальна школа, де ідейні концепції романтиків діставали матеріальну базу при вивченні позитивістично документів суспільного і економічного походження.

Микола Костомаров (1817 — 1885), вихованець гегеліянця Михайла Луніна (1809 — 1844) 4 в Харківському університеті,



1 Див. про нього: Марков П. М. О. Максимович — видатний історик XIX ст. — К., 1973.

2 Відоме Баадерове твердження: «Nihil est in intelectu, guid not fuerit prius in historia» («немає нічого в розумі, чого б раніше не було в історії»). див: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага, 1931. — С. 77.

3 Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? — Кембрідж, Масс., 1973. — С. 96 — 97.

4 Див.: «Автобіографію» Костомарова у вибраних творах (К., 1989); див. вступну статтю В. Замлинського у кн. Костомаров Н. І. Исторические произведения. Автобиография. — Киев, 1990. — С. 441, 442, 446, 451, 460. Про Луніна, див. ще: Очерки истории исторической науки в СССР / Под ред. М. Н. Тихомирова. — М., 1955. — Т. 1. — С. 420 — 423.



тільки короткий час викладав у Київському університеті (1846 — 1847), але це був час дуже насичений інтелектуально вагомою діяльністю «Української трійці» та Кирило-Мефодїївського братства (Шевченко, Костомаров, Куліш). Костомаров перейняв свою народницьку концепцію від французького історика-романтика Огюстіна Тьєррі, який в 1820 р. писав, що дійсна історія — це історія не держави, а народу 5.

Своє «вірую» подав Костомаров у автобіографії, писаній під час хвороби 1870 р.6, таким способом: «Виступаючи на кафедрі, я мав гадку в своїх лекціях висунути наперед народне життя в усіх його розгалуженнях. Довге заняття історією розвинули в мені такі погляди. Я бачив, що держава була більш припадковим наслідком завоювань, аніж необхідним вислідом географічних та етнографічних особливостей народного життя. Через те майже завжди держава складалась не з одної народності: сильніша гнітила слабших, бажала підбити, або й асимілювати їх, вважала своїм право влади — освячене давністю; дозволяла собі насильства, а всякі силкування самовизначення з боку їх (слабших) вважала злочином. Одначе, життя розвивалось своєю дорогою далі і держави зіставались тільки зовнішньою формою об’єднуючої поліційної власті... Руська держава складалася з частей, що раніш жили своїм власним, незалежним життям і після того життя частей проявляли себе відмінними змаганнями в спільнім державнім устрою. Знайти і схопити сі особливості народнього життя частей Руської держави було завданням моїх занять історією».

Костомаров виклав свої ідеї в серії робіт «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности» та «Черты народной южнорусской народности». Основні положення такі: український народ на відміну від російського, зберіг давньослов’янський, демократичний (у своїм корені федеративний) порядок, на відміну від автократичної, бюрократичної і кріпацької Москви. Він, український нарід, втомився у трикутнику боротьби із Степом, з Москвою та натиском шляхетсько-католицької Польщі. Облишений своїми панськими елементами, він хоч впав, але не зрікся свого народного характеру та ідеалів. Він тепер складається із селянства та інтелігенції, яка зісталася йому вірною. Майбутнє українського народу в реставрації демократичної слов’янської федерації?.



1 «La meilleure partie de nos annales, la plus grave, la plus instructive, reste á écrire... Il nous mangue l’histoire... du people,... Une véritable histoire de France devrait raconter la destinée de la nation française» («краща частина наших літописів, більш важлива, більш інструктивна залишилася ще не написаною: нам бракує історії народу [а не держави. — О. П.]. Дійсна історія Франції повинна розповідати про долю французького народу») // Dix ans d’études historiques. — Брюссель, 1825.

6 Цитую в українському перекладі М. Грушевського з його статті «Костомаров і новітня Україна» // Україна. — 1925. — Кн. 3. — С. 19.

7 Там же. — С. 5 — 20.

8 Див.: Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. — Прага, 1942. Див. ще: Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчости і діяльности // Записки Українського Наукового Товариства у Київі, — К., 1909. — Т. 3. — С. 5 — 14.



Продовжувач і властивий керівник київської документальної школи — учень Іванишева Володимир Антонович (1834 — 1908) 8 був теж послідовником ідей Костомарова, якого він окреслював іменем «українського Тьєррі» 9. Як сказано вище, Антонович виріс на тих самих класиках французької думки 18 — початку 19 ст., що і Костомаров, але крім того був під сильним впливом польської романтичної літератури та історіографії, зокрема Йоахима Лелевеля (Joachim Lelewel, 1786 — 1861) 10. Типічним для українського народу він сприймав віче, що, на його думку, було формою громадського устрою. Власне козаччина являлася продовженням старої вічевої громади Київської Русі. Основні прикмети українців, за які вони віками боролися, це «рівноправність усіх перед законом, брак станових різниць, соборне (спільне) управління земельними справами, свобода релігійної совісті, право розвивати власні народні начала при застосуванні виборного принципу в управлінні» 11.

Україна входила неодноразово у систему чужих держав при умові збереження вищезгаданих свобід. На жаль, це не реалізувалося в 17 — 18 ст. чужими окупантами, і Антонович уболівав над негативними наслідками німецько-польського права: нищенням структур громад.

На відміну від романтично-позитивістичної візії українського минулого, створеної Костомаровим та Антоновичем, Михайло Драгоманов (1841 — 1895) 12, колега Антоновича по Київському університету, а пізніше політичний емігрант, впровадив до теорії українства політичну візію свого часу. Вихований на творах ліберальних європейських істориків: Гізо (Francois Guizot, 1787 — 1874); Маколея (Thomas Macaulay, 1800 — 1859) 13, він усе своє життя був у курсі світової науки. Свої наукові досліди у Київі він почав із історії римської імперії, а опісля перейшов на проблеми української історії, фольклору та політики. Добре обізнаний з працями Конта, Мілля (John Stuart Mill, 1806 — 1876), Дарвіна, Маркса та Прудона (Pierre Joseph Proudhon, 1809 — 1896), він створив плюралістичний світогляд, в якому поряд гармонійно стояли лібералізм, еволюціонізм та конституціоналізм англійського типу, охорона індивідуальності перед державою (типу Прудона), культура як база функціонування ідеальної республіканської системи, відмінної від радикалізму та клерикалізму (він ставив вище протестантизм ніж православ’я), та етичний, (не політичний!) соціалізм. У національній справі він був найближче до поглядів швейцарця Блюнчлі (Johann Kasper Bluntschli, 1808 — 1885): «скільки народів, стільки держав», але боячись націоналізму, висував федерацію 14 на базі опрацьованої ним конституції («Вільна спілка»).



9 Антонович В. Костомаров, как историк // Киевская Старина. — К., 1885. — Кн. 5. — С. XXVI — XXXIV.

10 Антонович В. Твори. — К., 1932. — Т. 1. — С. 102.

11 Антонович В. Погляди українофілів // Твори. — Т. 1 (див. прим. 10). — С. 244 — 246.

12 Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. У 2 т.: Упоряд. І. Романченко. — К., 1970.

13 Драгоманов М. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичні праці. — Т. 1. — С. 40 (прим. 12).

14 Драгоманов М. Вольный Союз. — Женева, 1884.



Відносно українського історичного процесу Драгоманов уважав, що мірилом прогресу був зв’язок України зі Західною Європою. Від самих початків до кінця 18 ст. Україна становила складову частину Західної Європи. Вона проходила з нею спільно найважливіші культурні рухи, як Ренесанс та Реформація (наприклад, братства), незважаючи на своє трудне географічне положення, що запізнювало темпи розвитку. Доказом українського конституціоналізму західного типу Драгоманов уважав Переяславські статті (1654), які він порівнював до англійської «Великої хартії вольностей» (Magna Carta, 1215). Потім внаслідок недотримання українських свобід Москвою мав місце «пропащий час (перерваний зв’язок) 1654 — 1876», який приніс культурну і політичну ізоляцію України від Європи. Треба відновити цей зв’язок засобами усвідомлення народу, утворенням політичної культури та наверненням аполітичних українофілів школи Антоновича до політичної боротьби за особисті права людини та політичні права громад 15.

Спадкоємцем історичних візій Костомарова і Антоновича, а опісля й політично-історичних ідей Драгоманова, став Михайло Грушевський (1866 — 1934, див. ще прим. 82), який після восьмирічного перебування у Київі, працюючи під проводом Володимира Антоновича, став у дуже молодому віці (27 років) першим університетським професором з нового фаху — історії України (у Львові, 1894).




II

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РІСТ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО ЯК ПОЗИТИВІСТА


Михайло Грушевський (далі — М. Г.) не залишив ніякої теоретичної студії про свою історіософію та її джерела.

Тільки тепер, після появи його часткових «Споминів» 16, при порівнянні нових даних з інформаціями з його обох автобіографій 17, можна пробувати реконструювати розвиток його загального та історичного світогляду.



15 Див. спеціально: Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова. Листи до приятелів, рік 14, ч. 160 — 162. — Нью-Йорк, 1966. — С. 1 — 11.

16 Грушевський М. Спомини / Видав С. Білокінь // Київ. — 1988. — N 9. — С. 115 — 149; N 10. — С. 131 — 138; N 11 — С. 120 — 137; N 12. — С. 116 — 139; 1989. — N 8. — С. 102 — 154. Грушевський «робив плани, коли мені мине сорок літ (мовляв, оброблюся вже тоді, буду мати Історію (в шести томах), на укінченню і т. д.), написати мої мемуари. Сеї осени мине мені сорок літ, але час, коли я «оброблюся» і зможу взятися до писання тих мемуарів, відсувається все дальше, а життя й робота забирає все більше» (15; див.прим. 17). Він зміг (хоч тільки крадькома) працювати над своїми споминами в 1918 — 1922 pp. На жаль, вони не дійшли до нас повністю.

17 Грушевський М. Автобіографія (приватний друк, 50 прим.). — Львів, 1906; перевидання А. Григоровича (Торонто, 1965); Його ж. Автобіографія. Друкується як рукопис. — К., 1926; Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року // Перевидання Л. Винара. — Нью-Йорк; Мюнхен; Торонто, 1981. Там же перевидані спомини (з року 1928) М. Г. «Як я був колись белетристом» (с. 42 — 47). Див. прим. 32.



Як М. Г. сам згадував, його «Sturm und Drang» («Буря і Натиск», його власна термінологія) почався у 1881 / 1882 рр., рік після того, як він опинився в гімназії у Тбілісі поза батьківським домом. Йому було тоді 15 — 16 років 18.

Типовою прикметою російського інтелектуального життя на провінції у 19 ст. було читання товстих журналів, в яких друкувались літературні твори та статті на громадсько-політичні та науково-популярні теми. Це була, за словами М. Г-ого, «головна духовна страва російської інтелігенції».

«Вважаю взагалі, — писав М. Г. у «Споминах», — що журнал як дискусійна трибуна, де до певних тез підходиться з різних обсерваційних пунктів, -з різних сфер життя і науки береться матеріал для їх обгрунтування, робиться постійний вибір суголосного з біжучого літературного життя і ведеться полеміка з загрозливим і ворожим, має величезне значення для формування і уяснення світогляду, для орієнтування в житті і культурнім чи науковім матеріалі. Ніякі популяризації, компендії, курси, хоч би як талановиті, не можуть дати стільки для сформування критичного почуття, здібності в добиранню матеріалу і його використовуванню, зрозуміння завдань своїх, як члена певного громадського колективу, як журнал скільки-небудь серйозно поставлений, щиро і послідовно відданий певним програмним завданням» 19.



18 Улюбленими авторами художньої літератури у М. Г-ого були такі письменники: Іван Нечуй-Левицький (1838 — 1918), Іван Тургенєв (1818 — 1883), Шпільгаген (Friedrich von Spielhagen, 1829 — 1911), Доде (Alphonse Dodet, 1846 — 1897) та Золя (Emile Zola, 1840 — 1902) // Київ. — 1988. — N 12. — C. 117. Цікаво, що найпізніше народжений автор був із 1846 р. Зачаровувала його «Ася» Тургенєва, «але моя внутрішня установка була, — пише він, — на сильну і незалежну індивідуальність, з твердо усталеною метою, що йде до неї непохитно, не звабляючись на плиткі примани життя, ні на опінію світу, так щось — середнє між тургенєвським Базаровим і Соломіним, щось твердіше і міцніше, мовляв, від нечуєвого Радюка (з «Хмар»)» // Київ. — 1988. — N 12. — С. 126. З великим зацікавленням М. Г. читав збірники українських пісень М. Максимовича (1827) та А. Метлинського (1854), «Сербські пісні, народні думи і пісні» в українському перекладі Михайла Старицького (1876), «Історію слов’янських літератур» Ол. Пипіна та Вл. Спасовича (перше видання, 2 т., 1879 — 1881), та «Російсько-український словник» Михайла Левченка (1874) // Київ. — 1988. — N 12. — С. 117, 122, 124, 125. У ті часи він дуже серйозно працював над своєю українською мовою, виробленням свого літературного стилю, і навіть почав з 1884 р. писати белетристичні твори, із яких найбільш цінним є оповідання «Бех-аль-Джугур» (1885). Першою українською книжкою, що з’явилася в домі родичів Грушевськогоу Сестринівці (1870-ті pp.), була «Хата» П. Куліша, «которою я, одначе признаться, не був дуже захвачений» (Київ. — 1988. — N 2. — С. 126).

19 Київ. — 1988. — N 12. — С. 121. Там же він пише: «в мені був якийсь природжений журналістичний, публіцистичний нерв. Я незвичайно любив критику, особливо літературну... залюбки читав всяку дискусійну, полемічну літературу, але сучасна журналістика не попадала мені до рук». На жаль, за своє життя М. Г. не мав щастя знаходити серйозних критиків своїх творів.



У 1880-ті pp. батько М. Г-го вже не мав змоги передплачувати біжучі номери с.-петербурзьких журналів; також їх не мала студентська бібліотека Тіфліської (Тбілісі) гімназії, в якій в 1880 — 1886 pp. вчився М. Г. Але якраз десь біля 1882 р. М. Г. намовив батька перевезти рештки його колишньої холмської бібліотеки до їх тодішньої резиденції у Владикавказі; серед старих книг там були дефектні річники «Русского слова» із 1860-х pp. Рік пізніше М. Г. у гостях у свого учителя російської мови грека Григорія Климовського мав право читати старі річники за 1860 — 1870-ті pp. «Вестника Европы»20 (нових річників його господар також вже не мав).

Так-то політичний світогляд М. Г-го складався у 1880-х pp. на базі проблем 1860 — 1870-х pp.21 Тому не дивно, що його зацікавили в першу чергу спори слов’янофілів із західниками, проблеми початку Русі 22, початки козацтва, а не модні у 1880-х pp. теорії соціальної революції.

Коли бувший холмський зверхник Сергія Грушевського Феофан Лебединцев почав видавати «Київську старину» у 1881 p., батько Михайла виписав при кінці 1882 р. повний річник того журналу, щоб з одного боку підтримати свого сослуживця, а з другого — щоб зробити приємність своєму синові, що, живучи у Грузії, був спрагнений інформації про Україну 23.

«Київська старина» також була далека від новин дня. Це був тоді консервативний та лоялістичний журнал, але містив цінні роботи з історії Київа, гетьманської України та історії української церкви. Про «Київську старину» перших років писав М. Г.: «Можна було сказати, що вона пила з невеликої, але своєї власної шклянки і ся шклянка була досить чиста» 24. На сторінках «Київської старини» М. Г. вперше зустрівся із працями Володимира Антоновича, його пізнішого вчителя. Власне статтею Антоновича «Київ, його судьба і значення з XIV по XVI ст. (1362 — 1569)» починалася перша книга «Київської старини». Три важливі положення перейняв М. Г. з того дослідження. По-перше, що Київ не був обезлюднений після татарського знищення у 1240 p., (як це подавала теорія М. Погодіна про переселення давніх киян на Північ, на Суздальщину), а навпаки, став опорним пунктом опозиції «руського» (українсько-білоруського) елементу проти польсько-литовської централізації. По-друге, власне в ті «темні» часи продовжувала грати основну роль місцева стара вічева громада. По-третє, власне та громада (а не церква) і була завжди основою українського життя в минулому 25.

Під впливом своєї лектури та каталогу книгарні Л. Ільницького (додатку до однієї з книжок «Київської старини») М. Г. почав також знайомитися з працями Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та Михайла Драгоманова.

Цікаво, що першим впливовим твором Драгоманова, з яким у 1883 — 1884 pp. запізнався М. Г., була передмова Драгоманова до повістей Федьковича на тему української народності як секрету художності 26.



20 Там же. — N 11. — С. 122; N 12. — С. 119, 121, 122, 125, 129.

21 Там же. — N 12. — С. 119, 121.

22 Автобіографія, 1906. — С. 2.

23 Київ. — 1988. — N 11. — С. 119 — 120.

24 Там же. — N 12. — С. 121.

25 Там же. — С. 120.

26 Там же. — С. 124. Робота Драгоманова вийшла у Київі у 1876 р. («Повісті Осипа Федьковича»).



Дещо молодший сучасник М. Г-го Агатангел Кримський (1871 — 1942) теж підкреслює, що названий твір Драгоманова розбудив у нього (під час навчання в гімназії) українську національну свідомість 27.

Пізніше зачитувався М. Г. збіркою « Исторические песни малорусского народа» В. Антоновича і М. Драгоманова (Т. 1 — 2. — К., 1874 — 1875).

Особливо важливим для формування світогляду М. Г-го були, крім робіт Антоновича, праці Костомарова. Монографії Костомарова не будили в нього ентузіазму, втім, як і «История государства Российского» М. Карамзіна. Зате назавжди полонили його дві аналітичні праці цього вченого «Дві руські народності» та «Думки про федеративний початок давньої Русі» (обидві надруковані в «Основі» за 1861 р.) 28. «З того часу (1883 — 1884), — писав М. Г., — я міг уже назвати себе заочним учнем їх [Антоновича і Костомарова]» 29.

Тоді також М. Г. познайомився зі збірником українських пісень Михайла Максимовича (1827), якими він захопився. У століття появи цього твору (1927) М. Г. ствердив, що він перебрав від Максимовича обидва животворящі і невмирущі гасла: [1] нарід, як ціле і предмет наукового дослідження і культурної праці, і [2] неперевність його історичної традиції як провідної нитки в усякій його орієнтації 30.

Підсумовуючи свої досягнення за 1881 — 1885 pp., M. Г. ствердив таке: «Мій світогляд формувався в поміркованім, ліберальнім напрямі з народницькими ухилами, з культурно-національною закраскою. Культурно-наукові інтереси поглиблювались, я закладав для них наукові підвалини не засобами школи, а приватної лектури; громадсько-політичний зміст лишився досить плиткий» 31.

На жаль, перша частина «Споминів» М. Г-ого обривається на передостаннім році його навчання в тифліській гімназії (1884 / 1885). Про його неприємну пригоду з матуральним іспитом він пише у своїм нарисі «Як я був колись белетристом» 32.

Одначе, переїхавши з провінційного Тбілісі на університетські студії до Київа восени 1886 p., M. Г. зустрівся з новим і чужим йому інтелектуальним світом.



27 Кримський А. Твори. У 5 т. — К., 1973. — Т. 5, ч. 1. — С. 65.

28 Київ. — 1988. — N 12. — С. 122 — 123.

29 Там же. — С. 120.

30 Грушевський М. «Малороссійскія песни Максимовича» і століття української наукової праці // Україна. — 1927. — Ч. 6. — С. 3.

31 Київ. — 1988. — N 12. — С. 121.

32 Грушевський М. Під зорями. — К., 1928. — С. 5 — 18. Передрук: Вибрані праці, зібрав Микола Галій. — Нью-Йорк. 1960. — С. 170 — 177; Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського. — С. 42 — 47 (див. ще прим. 17 цієї передмови).



М. Г. походив як по батькові, так і по матері з духовної сім’ї: «Я сам виріс, — він пише, — серед людей духовної школи, твердо сидів в церковних поглядах, і тому хоч ся атмосфера була і для мене досить нуднувата, але іншою я не дуже-то мав нагоду дихати і тому приймав і зносив її без протесту і опозиції. Пізніше, під впливом тої духовної кризи, в яку я попав, кінчаючи гімназію, я навіть силоміць наганяв себе, з поривів певного духовного «самоумерщвлення», під іго такої покори і церковним ухилам, церковним темам...» 33

Але духовна криза тривала близько десяти років. М. Г. окреслює її як «гостру полосу релігійності, котру я пережив в третім десятку мого життя» 34. На жаль, він не пояснює в чому полягала ота «чорна полоса релігійності». Але, мабуть, не буде помилкою прийняти, що власне в тому часі «духовної кризи» М. Г. поміняв свій духовний світогляд. Він тепер вирвався із пут середньовічної християнської провіденціальної візії світу як «Міста Божого» (De civitate Dei), сформульованого отцями церкви від св. Августина (344 — 430) та філософами аж до Боссюета (Jacgues Bossuet, 1626 — 1704), та почав процес секуляризації свого теологічно-метафізичного світогляду.

Ми не маємо, на жаль, списку приватної лектури М. Г-го, але можемо сміливо припустити, що це були в першу чергу Бокль, Конт та Спенсер, самозрозуміла лектура кожного адепта історії в імперії другої половини 19 ст.35

Російський переклад книги Бокля (Henry Thomas Buckle, 1821 — 1862) «История цивилизации в Англии» появилася дуже скоро (1861 — 1862) після виходу оригіналу (History of civilization in England, in 2 vol., 1857 — 1861); Микола Чернишевський також дуже скоро опублікував свої цікаві «Замечания на книжку Г. Т. Бокля «История цивилизации в Англии» у своєму журналі «Отечественные записки» (1861). Немає сумніву, що ідея ваги географічного фактора для розвитку цивілізації людини, а також вживання економічних статистик, притаманних для творів М. Г-го, має як своє кінцеве джерело ідеї Бокля (і Чернишевського). Ідеї творця науки соціології Огюста Конта (Auguste Conte, 1798 — 1857), що, відкинувши всю попередню філософію як «метафізичну», поставив як головне завдання філософії систематизацію «позитивних» знань (його клич «порядок і прогрес») та ідею «трьох стадій», з яких постають позитивні закони розвитку суспільства, знали в імперії головно з роботи М. Чернишевського «Исторические идеи Опоста Конта» («Отечественньїе записки», 1865). Основний твір Конта (Cours de philosophie positive, т. 1 — 6) вийшов в 1830 — 1842 pp.; російський переклад з’явився тільки в 1899 — 1900, 1910 pp.



33 Київ. — 1988. — N 12. — С. 122.

34 Там же. — С. 120.

35 Див. напр.: Нечкина М. Василий Осипович Ключевский. История жизни и творчества. — М., 1974. — С. 261; Чирков С. В. Н. П. Павлов-Сильванский и его книги о феодализме, у перевиданні Н. П. Павлов-Сильванский. Феодализм в России. — М., 1988. — С. 602.



Безперечно Контовим у М. Г-го є прийняття трьох стадій історичного розвитку (теологічна, метафізична, позитивістична), заміна «вічного бога» «вічним прогресом» 36, а також ідея інтелігенції як ведучого класу 37.

Великий десятитомний курс «Система синтетичної філософії» Спенсера (Herbert Spencer, 1820 — 1903, Synthetic philosophy, 1855 — 1876), користувався великим признанням в імперії і відразу перекладався на російську мову (в 1870 — 1899 pp.). Органічний розвиток суспільного процесу та його закон еволюції, що реалізується у малих революціях, де так звані герої є лише продуктом, залишилися назавжди також провідними ідеями М. Г-го.

Тому до вищенаведеного гіпотетичного, хоч дуже правдоподібного списку приватної лектури М. Г-го, треба ще додати дискусії та розважання на тему героя як продукту середовища і епохи («не-героїчного героя»). Ця тема дуже цікавила імперську культурну еліту, а також і читацьку публіку від часів появи пушкінського «Евгения Онегина» (1833) та лермонтовського «Героя нашего времени» (1841) 38. До неї забирали голос і публіцисти (в першу чергу Добролюбов з нагоди «Обломова» Гончарова, 1859) і науковці (особливо історик Василь Ключевський у «Евгений Онегин и его предки», 1887). Очевидно, як історик М. Г. не міг обминути теми героя і в нього можна бачити в різні часи протилежні погляди, зокрема у відношенні до Богдана Хмельницького, героя par excellence народників (про це див. нижче).

У своїх «Споминах» М. Г. стверджує 39, що він «з природи не мав здібностей до уживання мов практично, хоч граматично виучував їх добре і старі (латинську і грецьку), і нові, якими були німецька (на бажання батька) і французька» 40. Крім того він читав англійською та польською мовами, знав добре церковнослов’янську і давні руські мови.

Отже з мовного боку М. Г. був добре підготований вивчати джерела української історії, а також стежити за дослідами та науковою літературою, писаною основними світовими мовами.



36 М. Г. дуже ясно з’ясовував ідею загальнолюдського вічного поступу у своїй збірці ессеїв «Наша політика» (Львів, 1911): « сі національні змагання і потреби справити до поступових течій життя загальнолюдського, не ламанням і розриванням, а культурною еволюцією в нерозривнім контакті з поступовим походом людства... Винахід середньої лінії для заховання національної тяглості при вічнім поступі наперід (курсив наш. — О.П.), рівно з темпом загальнолюдського походу — річ, яка вимагає великого такту і розваги...» (С. 97).

37 Див., напр.: Грушевський М. З біжучої хвилі. — К., 1906. — С. 29.

38 Мешканець Кавказу, М. Г., пише про Лермонтова як про «улюбленого поета тої доби»; він теж тоді захоплювався «Кавказом» Т. Шевченка // Київ. — N 12. — С. 128.

39 Там же. — С. 127.

40 Там же. — С. 120, 130 — 132.



Як кожний новий інтелектуальний напрямок (наприклад, романтизм або комунізм), позитивізм впровадив своє власне слівництво. Виступаючи, як носії справжнього, цебто позитивного знання, поступу якого не можна спинити, позитивісти у своїх описах і впорядкуваннях суспільних фактів, вживали термінології із точних наук. Щоб проілюструвати позитивстичну мову М. Г-го, наведу кілька прикладів із «Історії України-Руси» (Львів; К., 1898 — 1937. — Т. 1 — 10; далі — ІУР, том, сторінка через кому). Він пише: «Часи Володимира Святого... були кульмінаційною точкою свого процесу будови, завершенням, так би сказати — його механічної еволюції, його зросту. Процес, який в противність сьому механічному процесу можна б назвати хемічним» (ІУР, II, 1). «Ся децентралізація життя... проводила ті форми хнязївсько-дружиниого устрою..., защіплюючи в них той, як я його назвав, хемічний фермент, витворений в реторті суспільного і культурного життя Київської держави» (ІУР, II, 129). Або: «Поодинокі землі (у 12 ст.) не могли спинити розвою сього процесу... Життя, розбившися на атоми, йшло в глубину провінції... не могли вже відтворитися відповідно сильні, могутні центри, які могли б заплоднювати далі новими запасами енергії, новими поступами ідей і сил сей процес розсівання» (ІУР, II, 130). «Цехова організація служить, безперечно, корисним чинником промислового й технічного розвою й поступу» (ІУР, УІ, 119). Очевидно, «взагалі не вдаються... змагання обернути назад колесо історичної еволюції» (ІУР, II, 2).

Позитивісти — вороги революції, бачили розвиток як еволюцію. Тому не дивно, що слово еволюція виступає в ІУР часто і у багатьох контекстах, наприклад, «державна еволюція» (ІУР, IV, 99), «економічна еволюція» (ІУР, VI, 2), «еволюція культури» (ІУР, VI, 422), «суспільна еволюція» (ІУР, V, 107). Ще одна цитата із «Споминів» М. Г-го про те, як відбувається еволюція. Тут йдеться про «Очерки по истории украинской литературы XIX в» Миколи Петрова (1884), про які М. Г. пише так: «Вони («Очерки») зробили на мене сильне враження — сей похід розпорошених, різномастних, різночинних українських письменських сил на відродження українського слова, українського життя, української поезії. Від яких різних одправних пунктів вони виходили і якими різними дорогами йшли, скільки було там дрібноти, людей з багажем безконечно малим, а в сумі вони становили поважну течію, поважне історичне явище, проривали глибоку борозну на занедбанім перелозі українського життя» 41.




III

СУПЕРЕЧЛИВА ОЦІНКА КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ М. ГРУШЕВСЬКИМ


Читаючи «Автобіографію» М. Г-го можна розуміти, що він був розчарований рівнем викладання у Київському університеті в 1886 — 1890 pp., бо за його словами «виклади не багато могли дати» 42.



41 Там же. — С. 125.

42 Автобіографія, 1906. — С. 2 — 3.



Цей тяжкий осуд викликав протести академіка Дмитра Багалія (1857 — 1932): «Я сам, — пише він, — вихованець історико-філологічного факультету Київського університету, правда, трохи раніших часів (1877 — 1880 pp.), але професори наші були майже ті самі. І, на мою думку, про декого з наших учителів-професорів можна згадати з позитивного боку і як про викладачів, і як про наукових робітників» 43. Але тут непорозуміння, яке вже закорінилося в літературі про М. Г-го.

Цитовані слова — це не об’єктивна оцінка із біля 1890 p., але розчарування М. Г., коли він споглядав у 1906 р. на свою університетську науку після того, як він вже познайомився в Парижі із новою наукою, соціологією, в 1903 р. (про це нижче). Він був «добре розвинений і обчитаний» студент у своїй спеціальності 44, цебто українській історії. Але, очевидно, він мав чого навчитися, коли почав робити свої перші кроки як науковець. Про те він і пише у вступах до своїх перших книжок. В «Очерке истории Киевской земли» (К., 1891) він складає сердечну подяку не тільки своєму безпосередньому учителеві Володимирові Антоновичу, але також двом іншим київським історикам — Володимирові Іконникову (1841 — 1923) та Петрові Голубовському (1857 — 1907). Історію права репрезентував у Київі відомий дослідник Михайло Владимирський-Буданов (1838 — 1916), який від 1882 р. був уже головним редактором видань славнозвісної в українській історіографи «Київської Археографічної Комісії». Він допоміг початківцеві М. Г-ому видати два томи актів Барського староства у 1894 p., за що М. Г. йому дякує у передмові до своєї вступної розвідки.

Але М. Г. подав свою вище цитовану оцінку у ширшому контексті: «З курсів і приватної лектури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали [внесок] особливо курси й праці з сфери суспільної економії (курсив наш. — О. П.), економічної історії, археології, державного права й історії права» 45.



43 Багалій Д. Нарис історії України на соціально-економічному грунті. — ДВУ, 1928.

44 Автобіографія, 1906. — С. 3.

45 Там же.



Як бачимо, тут на першім місці «суспільна економія», цебто соціологія, якою М. Г. захопився в 1903 p.; очевидно, в 1886 — 1890 pp. він тільки виражав тугу за такою неточно ще ним окресленою наукою. Але, ясна річ, соціологія тоді ще в Київі не викладалася. Правда, працював тоді в Київі світової слави дослідник економічної та суспільно-релігійної історії Західної Європи 16 — 18 ст., позитивіст Іван Лучицький (1845 — 1918), але, здається, М. Г. не мав з ним безпосередніх зв’язків. Лучицький був великий егоцентрик (Євген Чикаленко називає його «страшним якалом»), а крім того постійний суперник Володимира Антоновича у керуванні «Київською громадою», працею якої Лучицький, зрештою, не цікавився, крім охоти виступати як її провідник 46.



46 Чикаленко Є. Спогади (1861 — 1907), 2-е вид. — Нью-Йорк, 1955. — С. 301. Лучицький називав В. Антоновича «хитрий лях». — С. 320. В наші часи М. Н. Петров та В. В. Бауер дають високу оцінку працям Лучицького, Див. : Очерки истории исторической науки в СССР. — М., 1960. — Т. 2. — С. 426 — 445.





IV

ІСТОРІОСОФІЯ МОЛОДОГО М. ГРУШЕВСЬКОГО


У своїй вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львові, перший професор історії України М. Г. подав своє «вірую», свою історіософію, її основні пункти 47:

1. Усі періоди історії Руси-України є «тісно й нерозривно сполучені між собою... ак одні й ті ж змагання народні, одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах».

2. «Народ, маса народна зв’язує їх в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він — із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками — єсть єдиний герой історії».

3. «Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовий, його пригоди, єго бажання й ідеали — єсть мета нашої історії».

4. «Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки [він] відповідав її бажанням і змаганням».

5. «Культура, що розвивається у верхніх верствах народу, цікава нам головним чином не так сама в собі, як тим, що відбивається в її загальнонародного».

6. Київська держава переходить у XI ст. « у форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо федерацією».

7. У княжій добі Русі «лад державний складається з двох головних чинників: [1] князя з дружиною і [2] громади». Князь з дружиною а також боярство земське і купці вели «політичну і культурну роботу в давній Русі». Народна маса була пасивною, незацікавленою, а то й ворожо настроєною до тої роботи.

8. «У нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народню, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибокого кореня в самий грунт; він зостався чимось зверхнім, досить хистко прив’язаним до народу».

9. Громада жила своїм життям, «увійшла в безпосередні відносини до татар», також не було ірреденти, коли приходили інші чужі окупанти, як польський король Казимир (1340 — 1349) та литовський князь Гедимін (помер 1341).

10. Князівсько-дружинний устрій на Русі не розвинувся на вищий щабель, as у Польщі, «посідання земське з обов’язком служби», і накинений нам поляками не задовільняв української маси з їх ідеалом «рівноправності і автономії».



47 Вступний виклад з давної історії Руси, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р. // Записки Наукового товариства у Львові. — Львів, 1894. — Т. 4. — С. 140 — 150.



Подібні думки М. Г. висловив уже 1892 р. у першій своїй науковій праці українською мовою «Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці», що появилася у Львові у першому томі «Записок товариства ім. Шевченка». Тут йдеться про так званих болохівців, що у 1240 р. (на території між Волинню, Галичиною і Київщиною) воліли прямо платити данину татарам замість того, щоб сплачувати її, як було досі, руському князю Данилові Романовичу. Робота цікава ще тим, що вона запланована як позитивістична ілюстрація концепції «прогрес — регрес» в історичному процесі еволюції. М. Г. Схвалює дію болохівців, уважаючи це за акт народної (селянської) «громади» (в дійсності тут йдеться про мешканців міст Болохівської землі) 48. Він пише:

1) «Для кого держава є альфа і омега усього історичного процесу, той не може інакше цінувати цей громадський рух (проти князів Рюриковичів) як тільки за історичний регрес, за вельми сумне збочення громади з правдивої стежки, за історичну помилку».

2) «Ми ж, не збавляючи ціни держави як культурної і поступової форми, одначе тільки тоді можемо встоювати за неї, коли вона дає змогу духовно-моральну, економічному і політичному розвиткові громади».

3) [Замість повстати проти князя] «далеко більш корисним було б поступове реформування, крок за кроком, тогочасного устрою, що помало поліпшувало б громадсько-політичні відносини і привертало б до нормального становища».

4) «Але для такого поступування треба далеко більшого політичного виховання, освіти, аніж яке було».

5) «Все це було не до смаку тогочасній громаді, і вона нищила те, чого не могла реформувати».

Оця перша фіксація історіософії М. Г-го цікава тим, що вона ясно ілюструє молодого історика не тільки як послідовника класичного позитивізму (Конт, Спенсер), але з еволюціоністично-біологічною закраскою Гекеля (Ernst Haeckel, 1834 — 1919) та з утилітаризмом, що нагадує Дж. Мілля та Бентема (Jeremy Bentham, 1748 — 1832).



48 Див., напр.: Д. Багалій. Нарис з історії України (прим. 43). — С. 335 — 336.



 Не дивно, що стаття М. Г-ro викликала подвійну реакцію: народник В. Антонович схвалив її, тоді як конституціоніст М. Драгоманов присвятив їй свої критичні остороги, не зважаючи на те, що М. Г. прийняв драгоманську роль освіти та його схвалення еволюційного процесу 49.




V

«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ» ТА ІСТОРІОСОФІЯ ЇЇ ПЕРШИХ ТОМІВ


«Написання суцільної історії України, — писав М. Г. у своїй «Автобіографії» (1906 p.), — рано ще в київських часах [мабуть 1891 — 1894], стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням честі своєї і свого покоління» 50. Тоді йому здавалося, що українська «історія є вже зарисована в загальних контурах на своєму протязі працями попередніх поколінь, те що треба — це провірити і доповнити деталі окремими розвідками, а теж застосувати порівняльний метод» 51.

Спочатку він планував «написання історії короткої й загальноприступної, в трьох невеликих томиках, які б обіймали старий, литовсько-польський і новий періоди», до початків 19 ст.52 Реалізація цієї ідеї почалася осінню 1894 p., коли М. Г. обійняв у Львові кафедру історії України. Тепер М. Г. «сім семестрів з ряду (1894 — 1897) читав загальний курс історії України; повторений потім вдруге ще весною в 1898 — 1901 pp., курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії». Але «курс сей слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючися в історію культурну, огляди устрою, економічного життя... що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації пляну... Ближче входячи в сей плян, прийшов я скоро до переконання, що розпочати треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго науковою історією України, яку б потім можна переробити в коротшу й популярнійшу».

Ми не маємо запису оригінального курсу, читаного у Львові. Але із даних «Автобіографії» (1906) можна його приблизно зреконструювати. М. Г. зміг вносити матеріали свого курсу тільки до томів I — IV своєї «Історії України-Руси», що доходили до кінця 16-го ст.



49 Про Боло;:івську дискусію див: Матвій Стахів у Михайло Грушевський у 110 роковини народження 1876 (так!) — 1976 // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. — Нью-Йорк, 1978. — Т. 197. — С. 223 — 227.

50 Автобіографія, 1906. — С. 9.

51 Грушевский М., Барское староство. Исторические очерки (XV — XVIII в.). — К., 1894. — С. III.

52 Автобіографія, 1906. — С. 9.



Від учня В. Антоновича можна було сподіватися, що він до приїзду до Львова матиме найкраще опрацьований період литовсько-польський. І дійсно, том IV ІУР був повністю побудований на матеріалах курсу і написаний в 1901 р.53

Також томи II і III не справляли великих труднощів для автора історії Київської землі від Ярослава до кінця 14 ст. 54 Треба було доробити політичну історію Галичини і Волині 11 — 14 ст., зредагувати на базі названої дисертації огляд політичного і суспільного устрою та додати розділи про побут і культуру. Тому обидва томи могли вийти друком уже в 1899 p., на третьому році праці над ІУР.

Також з точки зору історіософії та методології були легкі та приємні для М. Г-го обидві частини тому п’ятого, що одначе виросли на окремі томи V та VI. Вони були розпочаті в 1902 р. і закінчені в 1905 / 1906 55.

Оці два томи, найкращі з цілої ІУР, присвячені основній і улюбленій ділянці М. Г-го — суспільній та економічній історії 15 — 16 ст. Ось що пише про них добрий знавець справи Ілля Витанович 56: «Вони [томи V — VI] найкраще вводять нас в методичну лабораторію історичного досліду Грушевського; від тих монографій починав він свою наукову діяльність. У дослідах над тією добою української історії шукав він, молодий, потвердження своїх історіософічних концепцій, удосконалював методу позитивної аналізи джерельного матеріалу, який «набігав», як каже Грушевський, щораз обильніше від XV ст.: а для XVI ст. було його вже стільки, що він давав можливість розглянутися досить докладно не тільки в еволюції життя XVI — XVII ст., але й освітлював ретроспективно й попередні стадії, особливо суспільно-економічного процесу».

Обидва томи були побудовані переважно на базі нового архівного матеріалу (головно описи королівщин XVI ст.), які М. Г. перший ввів в науковий обіг, видавши їх у своїй серії «Жерела до історії України-Руси», томи I — III, VII. У своїх вступах до видаваних джерел М. Г. був справжній позитивіст. На закид, чому він не робить загальніших висновків із досліджуваного ним матеріалу, він відповідав, що ще заскоро на генералізації 57. Але М. Г. посував свій творчий скептицизм — як оцінює згадуваний Ілля Витанович — «деколи й задалеко, вистерігаючись синтези. Тому й у V і VI томах ІУР досліди над суспільно-економічною еволюцією залишаються швидше зведеними й хронологічно-територіально упорядкованими матеріалами» 58. Також дуже некорисно відбилася на цих томах штучна компартментизація оглядів: аналіз суспільних і економічних факторів поданий в окремих томах без встановлення зв’язку між ними.



53 Там же. — С. 11.

54 Грушевский М. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. — К., 1891.

55 Автобіографія, 1906. — С. 11, 15.

56 Витанович І. Уваги до методології і історіософії Михайла Грушевського // Український історик, рік 3, ч. 1 — 2 (1 — 10). — Нью-Йорк, 1966. — С. 36 — 37. Це мабуть досі найкраща робота про ІУР.

57 Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1900. — Т. 3. — С. 2.

58 Витанович І. Уваги... (див. прим 56). — С. 41.



Але найбільше труду завдав М. Г-му том I, який він три рази переробляв. У своєму курсі він мав лише три розділи, що могли увійти до ІУР: слов’янська колонізація (у 3. виданні розділ четвертий), початки руської держави (розділи сьомий-восьмий) та часи Володимира (розділ дев’ятий), а також екскурс про «Повість временних літ». Треба було ще додати фізіографічний опис України (до географічного чинника М. Г., згідно з вимогами Бокля, завжди прив’язував дуже велику увагу), а також зібрати доісторичний матеріал на базі даних «молодих наук», в перших двох виданнях з археології та мовознавства. У третьому виданні ІУР (як теж в томі I ІУЛ (1923) («Історія української літератури». — Львів, 1923 — 1927. — Т. 1 — 5; далі — ІУЛ, том і сторінка через кому /, яка виросла на супутника ІУР, використовується ще порівняльна соціологія, з якою М. Г. зустрінеться в Парижі у 1903 р. (про що див. нижче).

В основу історіософічної концепції своєї ІУР поклав М. Г. три чинники: населення, територію і державу. Він починає ІУР так: «Ся праця має подати образ історичного розвою життя українського народу, або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми тепер мислимо під назвою українського народу, інакше званого «малоруським», «південно-руським», просто «руським» або «русинським». Ріжнородність цих назв не має особливого значіння, бо покриває поняття само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшося пережити сьому народові» (ІУР, I, 3 вид., 6).

Український нарід відрізняється своєю окремою мовою та окремими прикметами антропологічними, психофізичними і культурними (ІУР, I, 3 вид., 18). Протягом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Христі, коли починаємо дещо знати вже спеціально про нього; М. Г. має на увазі антів візантійських джерел, яких він ідентифікує з предками українців (ІУР, I, 3 вид., 172 — 176).

Територія — це сучасна М. Г-му етнографічна територія українського народу, на якому в минулому проходило два основних процеси: колонізація її українськими племенами і відвічна боротьба зі степовими тюрко-татарськими руїнниками, що ослаблювала українські політичні організації (ІУР, I, 3 вид., 13 — 15). Київська держава є державою українського народу, і тому схема московських книжників побудована на середньовічній генеалогічній ідеї, яка робить Київську державу попередницею Московського царства, є безпідставною, хоч цю «звичайну схему русскої історії» засвоїла собі російська державна історіографія 59.



59 Проблемі тої «звичайної схеми» М. Г. присвятив спеціальну увагу і піддав її своїй переконливій критиці у роботі «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу Східнього Слов’янства» // Статьи по славяноведению. Спб., 1904. — Вып. 1. — С. 293 — 304. Ця стаття була багато разів передруковувана (головно на еміграції), а також перекладена на західноєвропейські мови. Про Карамзіна писав М. Г. таке: «Були там (у Ставрополі. — О. П.) історичні книги — в тім «Історія» Карамзіна, але мені не подобалися рішучо: їх риторика викликала в мені якусь відразу» (Київ. — 1988. — № 9. — С. 127.).



Співвідношення населення до території і визначило специфічний хід української історії: «Боротьба з степом протягом віків адсорбувала енергію народу, його вищих верств і правительств. Колонізаційні і економічні флюктуації не давали стверднути ні суспільним, ні політичним відносинам. Маючи небезпечного ворога на цілій полуднево-східній граничній лінії, українські політичні організації не спроможні були удержатися, коли з тилу на лінії північно-західній сформувалися якісь міцнійші політичні організми. Політичний упадок потягнув за собою остаточне адсорбовання чужеродними суспільними верствами всього, що становило ще національні засоби, а народні маси в кінці відповіли на се масовою реакцією, народніми війнами (козацькі повстання. — О. П.) що ще на кілька століть забирають усі сили, всю енергію народу, поки обезсилений він не спускає байдуже рук.

Коли, отже, взагалі в новійшій історичній науці (позитивізм. — О. П.) головна вага все більше переноситься на історію культурного й суспільно-економічного життя, і зверхня політична історія набирає більшого значення остільки, оскільки має безпосередні лише впливи на нього, то в нашій історії такий принцип має особливі оправдання.

Самостійним політичним життям українсько-руський нарід жив лише в давнім періоді своєї історії. Почавши від XIV в., він входить в склад інших, чужих держав, то становлячи пасивний об’єкт чужої управи, то стоячи в більш або менше виразній та гострій опозиції до сієї чужої управи. Коли й за самостійного політичного життя українсько-руського народу політика звичайно лежала в руках правительственної меншости, що правила народом часто і проти його волі, то тепер на політику не мали впливу ані вищі, ані низші верстви української суспільносте» (ІУР, I, 2 вид., 12 — 13).

Характеризуючи загальний розвиток української історії, М. Г. вживає гегелівської тріади: «Уживши старої історіософічної термінології, сі дві доби політичного українського життя — стару княжу, і новійшу — народню (козацьку), можна б назвати тезою і антитезою, що доходить до синтезу в століттю українського відродження» (ІУР, I, 3 вид., 20).




VI

ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ НА ІСТОРІОСОФІЮ ДАЛЬШИХ ТОМІВ ІУР


З початком 1903 p. M. Г. дістав запрошення від керівництва «Російської високої школи суспільних наук в Парижі» 60 прочитати там курс української історії у квітні-травні того року.



60 Про неї див.: Ковалевский М. и др. Русская высшая школа общественных наук в Париже. Лекции профессоров. — Спб., 1905, спеціально с. I — VII.



Російська школа в Парижі була заснована Максимом Ковалинським (1851 — 1916) із Харкова 61, зченим світової стави в багатьох областях, які він окреслював спільним іменем «соціології». Ковалевський, бувший професор Московського університету (1878 — 1887) і майбутній професор С.-Петербурзького (1905 — 1916), поселився у Франції і включився повною парою у розвиток світової та французької позитивістичної соціології (школи Конта). М. Г., ще студентом в Київі, як ми бачили, став послідовником позитивізму, і мав тепер нагоду черпати повними пригорщами із самого джерела. Він там запізнався з головними діячами французької соціології та їхніми працями, головно із вченням Еміля Дюркгейма (Emile Durkheim, 1858 — 1917) про «соціологію пізнання» (суспільну свідомість) та примусово діючі норми суспільної поведінки людей. Дюркгеймові «Правила соціологічної методи» М. Г. вважав «новою теорією пізнання», в якій «рішаюча причина соціального явища мусить вишукуватись між соціальними ж явищами [«fait social»], а не в області індивідуальної свідомості». Спеціальне значення мали досліди Дюркгейма над формами релігійної свідомості 62. Також М. Г. дуже високо цінував праці колеги Дюркгейма, пізнішого його наслідника, як керівника паризької школи дослідників людського мислення Люсьєна Леві-Брюля (Lucien Lévy-Bruhl, 1857 — 1939). Зокрема його (М. Г-го) полонило відкриття Леві-Брюля, що в протиставленні до нашого раціоналістичного, індивідуалістичного та інтелектуального життя, життя примітивної людини є «містичне, емоціональне, колективістичне» («закон партиципації») 63.

М. Г. не згадує у своїй «Автобіографії» про свої зустрічі з іноземними вченими, яких праці він високо цінував, тільки каже, що «нав’язані були деякі зносини в Парижі і Лондоні» 64. У 1924 р. він писав, що в науці існували всього три великі соціологічні системи: Конта, Спенсера і Вундта 65.



61 М. Драгоманов, що включав книги М. Ковалевського «до праць європейської важности», писав про него «Українець з роду, але не українофіл», див. його Літературно-публіцистичні праці. У 2 т., — К., 1970. — С. 350.

62 Рецензії М. Г-го в Україні. — К., 1924. — Кн. 4. — С. 148 — 149; Його ж, Відродження французької соціологічної школи: Первісне громадянство. — К., 1926. — С. 112 — 113.

63 Рецензія М. Г-го в Україні. — К., 1924. — Кн. 4. — С. 149 — 150.

64 Автобіографія, 1906. — С. 12.

65 Див. рецензію М. Грушевського на томи 7 — 10 головного твору Вундта // Україна. — К., 1924. — Т. 1 / 2. — С. 180.



Спенсер ще жив під час побуту М. Г. у Лондоні (помер 8 грудня 1903 p.), а Вундт (Wilhelm Wundt, 1832 — 1920) все ще професорував у Лейпцігу, який М. Г. відвідував в 1903 р. у своїх видавничих справах. Вундт — творець великого десятитомового компендіума основних ліній порівняльної історії психологічного розвитку людства, яким він завершував досліди німецької психологічної школи, заснованої Ляцарусом (Moritz Lazarus, 1824 — 1903) і Штейнталем (Heymann Steinthal, 1823 — 1899), до якої належав високо цінений М. Г-им наш Олександр Потебня (1835 — 1891). М. Г. широко користувався працями названої школи, зокрема, у своїй історії літератури 66.

Перебування з Парижі (і, можливо, також наукові відкриття в Лондоні, Лейпцігу та Берліні) мало переломове значення у творчості М. Г-го. До того він був істориком соціал-економічних та суспільних явищ. Кілька років пізніше, після того, як він засимілював свої паризькі переживання та відповідну лектуру — вік уже в 1909 р. (у вступі до 7-го тому ІУР) називає себе «істориком-соціологом» (с. VIII).

М. Г. не був задоволений з попереднього стану дослідів у двох ділянках: відносно часів передісторичних і у добі новітній. Коли у вступі до другого видання першого тому своєї ІУР (1904, 15) він називає дві науки, які роблять велику прислугу праісторії, а саме, археологію з антропологією та порівняльне мовознавство (гльотика), то тепер він включає ще нову галузь: «порівняльна соціологія і фольклор відкривають багаті перспективи духової і соціальної еволюції, що поронила свої сліди в скостенілих пережитках давнього і сучасного побуту» (ІУР, 3 вид. с. 18).

Соціологія стала відтепер пасією М. Г-го. При першій нагоді, восени 1919 p., M. Г. заснував у Відні «Український соціологічний інститут», що діяв до його переїзду до Київа у 1924 р. Там на базі його лекцій вийшов курс генетичної соціології самого М. Г-го, що був якби вступом до початків еволюції громадянства на Україні 67. Після повернення до Київа, М. Г. створив при своїй науково-дослідній кафедрі історії України спеціальний «Кабінет примітивної культури» (під керівництвом його дочки Катерини Грушевської) 68, що видавав в 1924 — 1930 pp. свій орган «Первісне громадянство» (вийшло 6 томів).

Ось як уявляв собі в 1924 p. M. Г. завдання соціологічного досліду ранніх часів 69.



66 М. Грушевський присвятив Потебні важний розділ своєї історії літератури, а саме: «Старші верстви української устної традиції» // ІУЛ. — Львів, 1923. — Т. 1. — С.85 — 137.

67 Грушевський М. Початки громадянства. Генетична соціологія. — Відень, 1921. Див. рецензію М. Сумцова // Україна. — К., 1925. — Кн. 3 (12). — С. 152 — 155.

68 М. Грушевський готував свою талановиту дочку Катерину (1900 — ?) на продовжувача своїх соціологічних дослідів. Вона студіювала соціологію в Женеві (19І9 — 1920), знала багато європейських мов. У 1928 р. Катерина була в науковому відрядженні від Української Академії наук у Відні, Лондоні і Парижі. Вона мала особливо добрі наукові зв’язки з французькою школою соціології. Катерина, творець корпусу українських народних дум, була заарештована в 1937 р. як «японський (так!) шпіон», побувала у Нагаєвській бухті над Охотським морем (Магаданська область). Дата і обставини її смерті невідомі.

69 Україна. — К., 1924. — Кн. 4. — С. 153.



«Залежність мишлення від соціального процесу: спочатку від колективізації людського пожиття, потім від економічної і соціяльної диференціації (при розкладі колективу під впливом продукційних змін і переході до класової суспільності) стало реальним і безсумнівним фактом для кожного соціологічно орієнтованого дослідника. Перехід індивіда від колективістичного до індивідуалістичного світогляду являється епохою в еволюції самого його мишлення. На місце інтерпретації соціологічних фактів дорогою апріорних висновків з вічних і незмінних принципів людського пізнаванна і мишлення (висуненої особливо англійськими соціологами другої половини XIX ст.) на чергу стає висвітлення еволюції самого пізнавання і мишлення з фактів соціального розвитку дорогою індуктивною: студіями умов соціального життя, трактування інтелектуальних функцій як соціальних явищ, що можуть висвітлюватись і вияснитися тільки з соціальних таки фактів.

Поруч того стають широкі і далеко йдучі постулати дослідження в індивідуалістичній і диференційованій суспільності історичних часів останків старших, колективістичних методів пізнання і оцінки фактів, останків дуже значних і впливових, цілих верств прелогізму».

Уважаючи українську усну словесну творчість, як «першорядну соціальну функцію і многовартне джерело для пізнання соціального і культурного життя» давних часів, М. Г. приступив до написання Історії української літератури як томів-супутників відповідних томів ІУР 70.



70 ІУЛ. — Львів, 1923. — Т. 1. — С. 4.



Вступну частину ІУЛ, яку він — свідомий вартості символів — присвятив зачинателю нашої сучасної суспільної свідомості — Михайлові Максимовичу, закінчує словами: «Таким чином творяться поруч себе дві словесності. Література верхів — аристократії й інтелігенції, писана відразу, чи згодом перенесена на письмо. І література мас, народня, яка найчастіше ніколи не доходить до письма і завмирає в усній традиції. Ся притримується старих обрядів і обрядового репертуару, старшої пісенної і прозової традиції, консервує їх всіма своїми засобами і тільки поволі приймає, в формах упрошених і приспособляних до своєї традиції — теми і форми нової, панської словесности» (ІУЛ, I, 44 — 45).

Коли підсумувати соціологічно-історичну концепцію М. Г-го (так як вона висловлена, наприклад, у його «Початках громадянства» (Відень, 1921. — С. 15), то вона базувалася на теорії факторів.

Соціальний процес досліджується на базі фактів, які витворюють біологічні, економічні та психічні фактори. Рішаюче значення має останній, психічний фактор (пор. ще прим. 82 цієї статті).




VII

ІСТОРІОСОФІЯ «ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСИ», ТОМИ VII — X


У загальному проспекті ІУР, друкованому в 1904 p., M. Г. так характеризує період 17 — 18 ст. української історії 71: «Історія народної (курсив наш. — О. П.) боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм для його повалення й зреформування суспільних відносин відповідно народнім ідеалам справедливості, становить зміст третього періоду». Це ще чисто народницька візія: козаки тут ще не займають ролі. Але у проспекті того ж першого тому з 1913 р. (третє видання) додається вже цілком новий погляд: «На руїнах скасованого шаблею козацькою (курсив наш. — О. П.) польсько-шляхетського класового устрою робиться грандіозна проба відбудовання нового соціального і політичного устрою. Заразом національне почуття доходить до небувалого напруження, як і життя релігійне» (ІУР, I, 3 вид., 20).



71 ІУР, I, 2 вид., 16.



В 1907 — 1908 pp. M. Г. готував том сьомий своєї ГУР, якраз в тому часі Платон Жукович опублікував у «Статьях по славяноведению» (т. 3, С.-Петербург, 1907) текст протестації митрополита Йова Борецького з 28 квітня 1621 p., де відкидається польське звинувачення в агітації серед козаків. Відносний вийняток із протестації М. Г. поставив як епіграф власне свого тому сьомого: «Се ж бо те племя славного народу руського з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали» (ІУР, VII, V).

Тепер козаки — це вже «новий соціяльно-національний чинник (фактор)» і в козацькі часи — вперше на пам’яти історії український народ виступає активно «творцем своєї долі й життя, зривається до боротьби на життя і смерть за здійснення своїх мрій і бажань» (ІУР, VII, VII).

Грушевський-історик рішив, що починаючи з козацького періоду («кругу» — том VII) він мусить міняти свою структуру і підхід. Тепер він має бути Грушевський-соціолог. Козацький період, «найбільш яскравий і найбільш інтересний період українського життя і з погляду українця — потомка тих поколінь українських борців і з погляду стороннього дослідника історика-соціолога (курсив наш. — О. П.), він в історії українського народу здавна трактувався осібно, як окрема цілість. По сій традиції я й виріжнюю сю серію томів під окремим титулом «Історія української козаччини 72. Але заразом в історичній перспективі українського життя ся фаза його історії мусить бути докладно вияснена в своїх зв’язках з попередніми стадіями, бо органічна звязлість і тяглість народнього життя не переривається вповні ні при яких змінах і переломах, поки живе даний нарід... Сю звязь зазначив я й епіграфом з ново-відкритого маніфесту українського духовенства 1621 р... Се той момент, коли стає довершеним фактом перетворення української козаччини з явища чисто побутового, з спеціальности східноукраїнського життя, в новий соціальний і національний фактор. Козацтво проголошує свою солідарність з українською інтелігенцією на пункті релігійних і національних змагань і з сього часу історія козаччини стає центром українського життя більш як на століття» (ІУР, VII, VIII).

У фокусі панорами дослідження Хмельниччини — за словами М. Г-го — стоїть, з однієї сторони, всесвітня подія «великий політичний переворот: перехід України з-під влади Польської Речипосполитої «під високу руку» московського царя; він переносить центр ваги в Східній Європі з Польщі на Москву, дає могутній імпульс європеїзації Московщини, включенню її в політичну систему Європи...»

З другої сторони, «ми більш ніж хто мусимо пам’ятати, що руховою силою сього великого перевороту була продиктована соціально-економічними умовами боротьба за визволення українських мас, під проводом старшинської верхівки, що в сім менті формувалася в певну суцільну верству з ріжнородних суспільних елементів. Класові інтереси сеї нової верстви стара історіографія звичайно ототожнювала з стихійною боротьбою мас і приймала за вираз того, що називалося «народньою боротьбою», боротьбою за визволення України» (ІУР, IX, 6).

Стара історіографія — це не тільки попередники Грушевського, але й його власні праці, особливо загальні огляди історії України, писані ще до відкриття ним соціологічної школи історії (1903 — 1907). «Очевидно, — він пише далі, — тепер (в р. 1928; О. П.) і факти (соціологічні. — О. П.) і соціально-історичний досвід (революції 1917 — 1920 pp. — О. П.) вимагають від нас пильного розділювання сих двох моментів процесу, і після того, як так довго скупляла на собі увагу політика старшини, її стратегія і дипломатія, — мусимо шукати того, що досі більше постулірувалося, ніж вияснялося — становище і роля соціальних низів, що кермувалися старшинськими верхами, й іноді слухняно йшли за ними, а іншими часами силкувалися знайти власну дорогу і покермувати подіями з свого становища».



72 Тепер Княжа доба (Київська Русь) і козаччина сприймалися М. Г-им як найважніші епохи історії України. Тому він вирішив опублікувати результати своїх дослідів іншими мовами. У своїй «Автобіографії» з 1926 р. він пише так: «Помічаючи, що його українське видання не поширюється в наукових кругах російських і всіх тих, що звикли черпати свої відомості тільки з російських видань, Гр[ушевський] почав видавати в перекладі поодинокі частини «Історії України». 1910 р. випустив кн. 3 «Киевская Русь», частину першу I тому, далі в 1913 — 1914 pp. два томи «Истории украинского козачества» (переклади з VII і VIII томів, до 1632 р.) // Винар Л. Автобіографія. — С. 26.



Тепер М. Г. підкреслює: «Основним завданням моїм і мусило бути дослідження саме ролі їх у сім великім зломі українського життя, висвітлення впливів сього моменту на дальшу їх долю і переломлення в їх уяві і свідомости його значіння» (ІУР, IX, 6).

Історія соціально-політичних форм і установ, що складалися або розвивалися в козацькій добі, може, зокрема для Хмельниччини, «знайти тільки ретроспективне освітлення», «ідучи від пізніших форм і явищ, більш скристалізованих, виразніших і яскравіших» (ІУР, IX, 7).

Кульмінаційний висновок М. Г-го, до якого він дійшов, оцінюючи значення Хмельниччини, дуже важний. Ось що він пише: «Новий рух, розпочатий відродженням XVI віку, знаходив свій дальший розвій в сій (козацькій. — О. П.) добі, і в ній виковувалося те, що мало з часом стати українською нацією. З особливою уважливістю старавсь я ловити всі прояви сього розбудженого самопочуття» (ІУР, IX, 6 — 7).

Досі для кожного періоду М. Г. присвячував по три томи. Класичним є тут період польсько-литовський (біля 250 років): один том для політичної історії, один для суспільних відносин і один для економічних та культурних відносин. Для козацької доби він планував 3 — 4 томи. Але тепер змінилися масштаби, тепер концентрація на збирання матеріалу і позитивістичний соціологічний опис (а не аналіз) вимагає набагато більше місця. «Я з свого боку, — пише М. Г., — старався не схематизувати, не спрощувати його [джерельний матеріал] штучно, щоб не нагинати під свої суб’єктивні сприймання» (ІУР, IX, 6) 73.

Наслідок — М. Г. потопає в матеріалі. Він більше не володіє ним, а матеріал стає його паном. Для перших 20-ті pp. 17 ст. він потребує цілий товстий том (624 с.) 74, для дальших 20 років (1626 — 1648) відтепер вже тільки політичної історії — дві частини восьмого тому (558 с). Для десяти років Хмельниччини (1648 — 1658) — він присвятив третю частину восьмого тому, дві частини дев’ятого тому і том десятий, разом 2313 сторінок. Це відповідає приблизно чотирьом томам попередніх серій. І це тільки зовнішньополітичний аспект другої половини 17 ст., без розгляду суспільних, економічних і культурних факторів.



73 Мирон Кордуба у своїй широкій і діловій рецензії на VIII і IX томи ІУР, віддаючи належне подвигові М. Г-го, звернув увагу на його нераціональне вживання джерельного матеріалу, коли він (М. Г.) цитував обширні пасажі із відомих джерел, рядом із невиданим, причому, не подавав тексти дослівно, а довільно переповідав. Див.: Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung // Zeitchrift für Osteuropäische Geschichte. — Berlin, 1932. — T. 6. — — S. 36 — 60, 193 — 230, 358 — 385.

74 Це сьомий том ІУР, який своїм характером стоїть посередині. Крім політичної історії, там подається також суспільний і культурний розвиток, але все ще бракує економічного.



Якщо тільки рахувати на кожних дальших 20 років тільки один том, то до 1783 року потрібно було б — і то тільки до опису політичного аспекту — «бо історію соціально-політичних форм і установ, що складались або розвивалися в сій добі... се діло будучности» (ІУР, IX, 7) — принаймні шість дальших томів.

З тою перегляду ясно, що соціологічний підхід вимагав цілком інших розмірів, ніж ті, що могла дати структура ІУР, уперше запланована (1897) як соціальний, економічний і культурний синтез історії народу.

М. Г. був дуже совісний дослідник джерел і стосував свій творчий скептицизм, коли йшлося про синтез. Але він не був вільний від упереджень, зокрема тих, що перейняв від своїх українських натхненників. В. Антонович передав йому свою нехіть до польських пансько-шляхетських порядків, а від М. Драгоманова М. Г. перейняв упередження до унії та уніатів, застереження відносно правослїв’я, але зате пошану до протестантських сект та увагу до ролі Західної Європи у прогресі в історії України.

Власне трагічну ситуацію України у другій половині 17 ст. М. Г. пояснює відірваністю України «після того, як висохли джерела її візантійської культури і вона через свою приналежність до східноєвропейського культурного світу не знаходила опертя в якімсь новім культурнім циклі: ні в католицькім, ні в протестанськім» (ІУР, IX, 1507).

Крім того, в різні періоди М. Г. замало звертав уваги на міжнародну ситуацію, навіть на проблеми безпосередніх Сусідів України, наприклад Москви, Туреччини, Криму і Польщі у першій половині 17 ст.

Свою ІУР М. Г. встиг довести до гетьманування Петра Дорошенка (1665 — 1676, друга половина десятого тому) 75, але у друкованій формі маємо лише текст твору до Гадяцької унії (1658); перша половина десятого тому, що вийшла в 1937 р. за редакцією його дочки Катерини, була відразу сконфіскована 76. Якщо взяти за базу його опубліковані огляди, а саме, російський «Очерк истории украинского народа» (Спб., 1 вид. — 1904; 2 вид. — 1906; 3 вид. — 1911; далі — Очерк) та «Ілюстровану історію України» (К., 1912; далі — І. І.), то залишилися ненаписані 4 частини історії 17 — 18 ст. (Очерк) — частина п’ята: «Упадок козаччини і українського життя» в II, та чотири частини огляду 19 ст. (Очерк) — частина шоста: «Українське відродження» (І. І.). Коли у трактуванні 17 — 18 ст. суспільні і економічні проблеми були відповідно враховані, то при поданні історії 19 ст. М. Г. обмежився лише до роботи української інтелігенції над культурним відродженням народних мас 77.



75 Як мене поінформували в Київі, місцезнаходження рукописної другої половини десятого тому на сьогодні встановити не вдалося. Зате в Інституті літератури АН УРСР у Київі зберігся рукопис тому шостого ІУЛ.

76 В «подяку» Катерина була заарештована; див. прим. 68.

77 Щоб стимулювати досліди над 19 ст. (властиво над діями інтелігенції), М. Г. заснував спеціяльний журнал «За сто літ»; появилося його 6 томів (К., 1927 — 1930). В доповненні до ІУР та загальних оглядів історії України, виконаних М. Г-им, Олександр Оглоблин запропонував свою вичерпнішу схему для 19 ст. Див.: Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19 — 20 століття (до 1917 року). — Мюнхен; Нью-Йорк, 1973.



Тільки ті маси і їх провідників — інтелігенцію М. Г. уважав за відповідне включати до історії українського народу 78. Це було виконано згідно із його (М. Г-го) концепцією про те, що таке український нарід (див. нижче).




VIII

ТРИ ФОКАЛЬНІ ТЕРМІНИ В «ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСИ»


На закінчення цього історіософічного огляду треба ще проаналізувати три фокальні терміни, без зрозуміння яких тяжко користуватися доробком ІУР. Я маю на увазі такі терміни, як «нарід», «держава» і «герой в історії».

Справа в тому, що терміни взяті з різних систем, які в основному — неспівмірні. «Нарід» у М. Г. — це поняття метафізики романтичного періоду, тоді коли його «держава» — це анархістично-соціалістичний термін Прудона-Драгоманова. Тільки «герой в історії» відповідає позитивістичній концепції, як і метод праці перших шести томів ІУР. Як вище сказано: томи 1 — 6 писані істориком-позитивістом, а дальші томи — соціологом-істориком.


Нарід

Головним предметом ІУР є «нарід», «маса народна», які є «перейняті духом демократизму». На жаль, М. Г. до 1913 р. ясно не подає точної дефініції цього терміну, ак також не пояснює, чи тут йдеться про один подвійний термін («нарід, маса народня»), чи про два терміни («нарід»; «маса народна»). На загал, ці терміни, як також «маси», вживаються досить вільно. Для них немає окремих розділів у відповідних томах і сама ІУР є зорганізована за політичними критеріями 79. Взагалі мається враження, що термін «нарід, маса народня», який не виступає в заголовку твору, не є позитивістично-соціологічного походження, скоріше має декларативний характер.

Як сам М. Г. пише: «Звичайно, там, де джерела дають матеріал дуже бідний, мусимо задовільнятися тим, що можна знати, коли не можемо знати більше (про «нарід, масу народню», як це має місце до 16-го ст. — О. П.), але висловлений принцип з того не тратить свого значіння, даючи нам критерій, на що повинні ми звернути особливу увагу» (Вступний виклад з давньої історії Русі // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Львів, 1894. — Т. 4. — С. 149 — 150; далі — Вступ, сторінка через кому).



78 У своїй ювілейній промові (1926) М. Г. називає українську культуру Драгомановим терміном «наша мужицька культура» (передрук у Вибраних працях. Вид. М. Галія. — Нью-Йорк, 1960; далі — Праці, сторінка через кому. — С. 231).

79 Тим-то М. Г. назвав свій твір в українському тексті від назви території (Україна-Русь), а не від народу, як це зробив у своєму російському «Очерку».



Крім свого загального значення термін «нарід» означає ще суспільність (наприклад, ІУР, V, 385; VI, 119). Але «властива суспільність», яка ще називається «громадою», означає тільки активну частину «маси народньої» (ІУР, II, 301). «Маса народня», хоч ясно не здефінійована, є улюбленицею М. Г.: вона — вихідна точка опори, на якій дослідник повинен координувати свої висліди. Завданням останнього і є «зрозуміти стан економічний, культурний, духовий, його пригоди, бажання і ідеали» (Вступ, 149).

Відносно ролі мас, правдивого героя М. Г. «безпосередніх вказівок стрічається мало: тільки де-не-де виринають загальні звістки про їх позицію, їх активні впливи, їх активну чи пасивну опозицію. Тому більше приходиться говорити про розвій політичних подій, які в кінцевім рахунку означали дальші напрями народнього життя» (ІУР, IX, 6). Але часто «записи того, що говорилося серед рядового козацтва, міщанства, нижчого духовенства» кидають світло на те, «як переломлювалися в свідомости людности події і ситуації» (ІУР, IX, 6).

Тому М. Г. дає «досить місця сьому матеріалові, бо історикові кінець кінцем не менше, а часом навіть і більше важно знати не тільки те, як саме проходили події (в деталях здебільшого їх і не можна відтворити), а як вони були прийняті і відчуті сучасниками, як переломилися в їх свідомості і які вражіння і настрої серед них викликали. Особливо ж се цінне тоді, коли можемо стрінутися з настроями широких низів (головний герой М. Г-го. — О. П.), схопити залежність сих настроїв з економічною і соціальною обстановок) їх життя» (ІУР, IX, 6).

Це знову вводить історика-соціолога «у другу сторону історичного процесу», що спеціально цікавили М. Г., а саме у «зріст свідомості в громадянстві і масах: їх усвідомлення соціальне і політичне, державне і національне... піднесення самопочуття — індивідуального і колективного» (ІУР, IX, 6).

Тут є труднощі, бо згідно з М. Г., політико-громадський устрій «звичайно не відповідав тим [народнім] ідеалам. Свій чи чужий він ніколи, чи майже ніколи не був витворений відповідно ним [народом], і громада з урядом [державою] стояли один проти одного не тільки в період давній» (Вступ, 149). Одначе, кілька рядків пізніше, М. Г. в тій самій праці пише: «Студіюючи політично-державний устрій, ми, скільки можемо, повинні виясняти собі питання, в якій мірі він був ділом самого народу, чи виріс він на грунті народнім, чи звідкись був перенесений чи накинений. Вияснити, наскільки відповідав він потребам народнім і яке значення й вплив мав на народню масу» (Вступ, 149). Згідно з позитивістичними критеріями Конта «обставини» діють як промотор: власне обставини початку XVII ст. зробили «з козаччини» орган соціальних і національних змагань українського народу (ІУР, VII, IX).

Нарід теж — згідно зі Спенсером — органічна, жива субстанція: «Але заразом в історичній перспективі українського життя (sic! — О. П.) ся фаза (козаччина) його історії мусить бути вияснена в своїх зв’язках з попередніми стадіями, бо органічна зв’язлість і тяглість народнього життя не переривається вповні ні при яких змінах і переломах, поки живе даний нарід» (ІУР, VII, VIII).

Цікава є ідея «національної самооборони» і ідея «національної смерті»: «Розбудження відпорної енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті» (у 16 — 17 ст.: ІУР, I, 3 вид., 19).

Одна цитата і одна моя парафраза довшого параграфа із ІУР дуже добре характеризують ще одну «візію» «народу» у М. Г-го: «Я вийшов за границі хронологічні свого курсу, щоб показати, як тісно і нерозривно сполучені між собою всі періоди історії Руси (України), як одні і ті ж змагання народні, одна і та ж головна ідея (курсив наш. — О. П.) переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах» (Вступ, 149).

Ідеалами українського народу, на які він майже заглянув за Хмельниччини, але досі не осягнув і які ще попереду — це свобода, рівноправність, та автономія, або «народний ідеал справедливості» (ІУР, IX, 1508).

Очевидно, термін «нарід», «маса народня» і т. д. не взяті зі словника позитивістів. Вони метафізичні, не секуляризовані. Вони вросли в серце і думку М. Г-ого ще на Кавказі разом з ідеєю романтичної України, далекої його батьківщини. Про те він писав у 1920 p.: «Але я був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина лежить по стороні власті, бо інтерес трудового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обраховатися з нею» 80.



80 Борітеся — Поборете. — Відень, 1920. — Т. 1. — С. 12.



М. Г. виріс на Кавказі, де працював його батько, спершу у Ставрополі (1870 — 1878), а опісля у Владикавказі. Гімназію він пройшов у Тбілісі (1880 — 1886).

За той час він тричі (під час канікул — 1873, 1876, 1882) відвідав з батьком Україну. Це була Сестринівка Бердичівського району — священниче приходство його діда по матері.

До свого переїзду до Львова М. Г. жив на Україні всього вісім років, підчас своєї науки у Київі (1886 — 1894). Тому, що перші чотири роки він жив цілком анахоретом, не беручи ніякої участі в тодішньому бурхливому студентському житті (обіцянка, яку він дав батькові за згоду студіювати у Київі: його візія України до 24 року життя — це українське село (Сестринівка), єврейське містечко (Бердичів) та зросійщене місто (Київ). У нього слово «нарід» — це «село, українське селянство».

Не диво, що його візія українського народу, навіть коли він вже як головний політичний діяч керував Українською Центральною Радою, була селоцентрична. Ось що він писав у своїй програмовій роботі «Підстави Великої України»: «Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будуччина, українське відродження і взагалі будуччина України. Протягом цілого [19] століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу, як усі інші верстви зрадили свою національність, від нього черпався ввесь матеріал для національного будівництва, і на нього покладало воно свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане сей скинений у безодню пітьми я несвідомості титан, сей позбавлений зору і сили, обстрижений з своєї політичної й національної свідомості Самсон. Треба було тільки подати йому сю чудотворну воду свідомості — тільки ж усе ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму» (Праці, 90).

Ідея «селянства» України, як одинокого носія ідеї «народу», не видумка Грушевського. Вона взята із лектури, а саме із творів його політичного «значного» учителя Михайла Драгоманова (1841 — 1895), що витворив концепцію українців, як «мужицький» нарід, сільську «громаду» та «плебейську націю» 81.



81 Свій огляд української літератури Драгоманов назвав у 1881 p. «La Letteratura di una nazione plebea» («Література одної плебейської нації»).



Селяно-плебейськість України стала в 1906 р. (на думку української інтелігенції) актом, підтвердженим життям. Коли зійшовся в Петербурзі перший парламент Росії (Дума), майже усі посли-селяни (але не робітники) з України вписалися до Української парламентарної громади (див.: Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. — Варшава, 1933. — Т. 2. — С. 335).

Хоч його приятель Сергій Подолинський (1850 — 1891), талановитий економіст і соціолог, ясно доказав, що крім українських селян є ще, принаймні, українські ремісники («Ремесла і хвабрики на Україні». — Женева, 1880), Драгоманов не хотів це признати.

Як сказано вище, М. Г. не дійшов у своїй ІУР до 19 ст. Але у своїх загальних курсах він обмежився — як сказано вище — до дії української інтелігенції, очевидно, як еманації селянства.

У зв’язку з цим важливо, ак бачив М. Г. нові суспільно-економічні процеси в Україні у 20-х pp. нашого століття. Під час святкування Українською Академією наук його 60-літнього ювілею (Київ, 3 жовтня 1926 p.) M. Г. відповів своїм гратулянтам наступною візією: «Українська культурна робота для українського села ще не закінчена, і робота української історіографії в сім аспекті ще не сказала свого останнього слова. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національности, веде нас шляхом сієї роботи — лицем до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіллються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти, та понесуть туди українську свідомість, українізуючи цю робітничу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми, що стали на сей шлях, ми разом ставимо свідомо перед собою се завдання — закінчити формацію української національности утворенням свідомої української робітничої верстви, через повне завершення культурного циклю роботи села. Повсякчас ми мусимо пам’ятати, що українська історична робота під аспектом всебічного досліду селянської верстви, поруч з новими завданнями досліду індустріалізації України, є ще не закінченим завданням, поставленим попереднім поколінням наших робітників. Ми його ще не вичерпали і не закінчили. Розуміється, великі революційні переживання останнього десятиліття навчили нас звертати увагу на ті сторони історичного процесу, на котрі раніш ми менше вважали» (передрук у Праці, 230) 82.




* * *


Тільки у третьому виданні першого тому ІУР (6, 64, 65) подає М. Г. дефініцію терміну «нарід». Це вже було після його паризького соціологічного захоплення (див. вище). В той же час йому здавалось, що для новозредагованої частини тому, що займалася пращурами українського населення, найкраще підходила дефініція антропо-расової селекціоністичної школи соціології 83. На жаль, він не цитує джерел повністю, але називає поіменно праці француза J. Deniker-а, англійця W. Z. Ripley-а, а також німецького археолога-антрополога G. Kossinna.

Дефініція Грушевського, до якої він ніколи не мав нагоди повернутися і застосувати її, така: «Так само відріжняється українська людність від своїх найблизших сусідів прикметами антропологічними — в будові тіла, і психофізичними — в складі індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і суспільних, в побуті й культурі матеріальній і духовній. Сі психофізичні і культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсім виразно зв’язують в національну цілість поодинокі групи української людности супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність «нарід», з довгою історією його розвою» (ІУР, I, 3 вид., 6).



82 Тому не диво, що М. Г. обминув мовчанкою і не оцінив державницьку історіографію високо освічених кроків «Малоросійських просвітителів», таких як Яків Ковельський (1729 — 1795), Федір Туманський (п. 1805), Василь Капніст (1758 — 1823), князь Микола Рєпнін-Волконський (1778 — 1845), Ілля Тимківський (1772 — 1853), Василь Лукашевич (1783 — 1886) та ін. (про них див: Оглоблин Ол. Люди Старої України. — Мюнхен, 1959), які відродили ідею «Малоросійської держави». Їх історіософія подана в «Історії Русов», що була створена біля 1818 — 1822 pp. таємничим патріотичним гуртком. Оці державно думаючі нащадки козацької старшини перестерігали перед романтичним захопленням селянською «Україною» харків’ян.

Тому у своїй ювілейній промові (1926) М. Г. писав: «Відродження XIX віку цілком ясно орієнтується на верству селянську — йде під знаком культу української народності, представленої селянськими верствами, які зберегли святиною української культури, і під шум хвиль сього народницького романтизму зав’язуються перші початки української науки з таким же народницьким ухилом. В сих обставинах формується наша нова українська історіографія, в перших початках ще закрашена романтизмом козакофільства, але в другій половині століття — в добі селянської реформи, ставши на грунт позитивного методичного студіювання української історії в аспекті вивчення соціяльно-економічних обставин життя селянських мас» (перевидано у Праці, 229).

83 Про цю соціологічну школу див. працю російсько-американського соціолога: Pitirim A. Sorokin. Contemporary Sociological Theories. Harper Torchbook. — New York, 1964. — S. 262 — 308.




Держава

Слідуючи за Костомаровом та Драгомановим, Грушевський мав назагал дуже негативне відношення до держави, яку для нього, як і для його учителів, персоніфікувала централістично-бюрократична абсолютистська Російська імперія. Як Драгоманов та його учитель Прудон, Грушевський уважав, що політична державна влада є сама по собі конечним злом, а не позитивним фактором для формування громадського, суспільного життя, де в центрі уваги повинні бути права одиниці, складової частини маси. Політичні інституції повинні спиратися на принципи автономізму та федералізму (властиво, конфедералізму). Тут треба відмітити одну різницю: драгоманівські автономні одиниці мали б базуватись на історично-економічному регіоналізмі, тоді як Грушевський був за автономію, що опиралася на етнічному принципі.

В діахронному плані Грушевський признавав вагу держави як каталіста, що формував у принципі пасивну масу, накидаючи їй політично-державний, культурний, економічний та юридичний устрій, якщо ті устрої виросли «на грунті народнім» і «відповідали потребам народнім», то вони сприймалися за своє, якщо ні — то маси повставали проти таких устроїв (Вступ, 149).

Першим таким ферментним чинником була Руська держава із центром у Київі, а опісля зі своїм продовженням у Галичі 12 — 14 ст. Тому для М. Г-го було дуже важним обстояти автохтонне (не норманське) походження Русі та місцевий український характер Київської держави 84.

Другою державою, а властиво її спробою («грандіозна проба») була держава Богдана Хмельницького, а третьою — це, очевидно, Українська Центральна Рада під проводом самого М. Г-ого.

Тут треба ще додати взаємовідношення державності до періодизації М. Г-ого, що його сформував Ілля Витанович: «Державність (політичність), як головна прикмета нації, це мірило її суб’єктивної активности: етапи сили й слабости тієї прикмети, це підстави для історичної періодизації в Грушевського 85.

Олександр Оглоблин так підсумовує періодизацію М. Г-го: «Дві основні ідеї керували Грушевським в його науковій роботі і в його громадсько-політичній діяльності... Перша то була ідея народництва («народна маса». — О. П.), друга — ідея федералізму» («держави». — О. П.) 86.



84 В томі першім своєї ІУР М. Г. присвятив соціальний екскурс «Норманській теорії» (ІУР, I, 3 вид., С. 602 — 624).

85 Український історик. — 1966. — № 9/10. — С. 42.

86 Михайло Сергійович Грушевський (1866 — 1934) // Там же. — С. 9.




Герой в історії

Як позитивіст, М. Г. вірив у позитивну (дослідну) науку про суспільство, паралельну до природних наук із своїми позитивними законами пізнання об’єктивної дійсності («механічний процес»). Люди, а в тім історичні постаті, є продуктом епохи і середовища. Ось, наприклад, Галицький король Данило (помер 1264) «був князем визначним і досить талановитим. Ми справді мусимо дивуватися його витривалости, з якою він виборює собі свою вітчину, різнородности і рухливости його діяльности. Але при тім усім він був тільки князем — продуктом (sic! — О. П.) князівсько-дружинної політичної традиції і над нею не піднімався ані трохи» (ІУР, III, 91).

Іван Вишенський «цінний нам особливо, як продукт української культури й українського життя» (ІУР, VI, 550).

Або про гетьмана Сагайдачного (помер 1622): «Але в широких масах козаччини й народу його [Сагайдачного] компроміська політика, її мета і результати не могли бути оцінені відповідно, і популярним в них Сагайдачний, правдоподібно, не був ніколи, не вважаючи на те, що козаччина багато завдячала йому в своїм зміцненню і зрості свого престижу. Тим пояснюються сі часті рухи, звернені проти нього» (ІУР, VII, 373).

Богдан Хмельницький був улюбленцем народницької історіографії. В тому стилі оцінював М. Г. у 1911 р. смерть Хмельницького: «Україна з найбільш рішучу хвилю, коли важилася вся її доля, стратила свого довголітнього провідника — одинокого чоловіка, котрий міг покерувати нею» (І. I., 320). Двадцять років пізніше, очевидно, вже під вражінням недавно пережитої самим собою ролі Хмельницького в 1917 — 1919 pp., M. Г. дає дуже позитивістичну негативну оцінку дотеперішнього героя Хмельницького (а мабуть разом з тим і себе самого). Він пише: «Тим часом належить спитати себе, чи не в щасливім збігу обставин; в тім, що припадково (sic! — О. П.) саме Хмельницькому довелося першому зібрати нагромаджені і не порушені ще засоби революційної енергії, лежить в значній мірі причина всіх його успіхів; більш не дано було тим засобам відрости наново і акумулюватися, з тим і ніхто з його наступників не мав таких ресурсів, якими розпоряджав Богдан... Переходячи історичні звістки про Виговського, Богуна, Ів. Золотаренка, Кричевського, Небабу, Кривоноса, Пободайла, Данила і Івана Нечаїв й ін., я питаю себе, чи сі люде не відіграли б свою історичну ролю, не гірше, а може навіть краще від Богдана, коли б доля дала їм ті карти, що випали Богданові?» (ІУР, IX, 1486).

Також смерть Богдана М. Г. оцінює цілком в інший спосіб: «Ся смерть не була фатальним нещастям, що перервало будівничу, творчу працю великого гетьмана — се був вияв тої страшної руїни, розвалу ухраїнської революції, що вже зазначився в повній мірі і переходив сили і можливості і гетьмана і його окруження. Для репутації гетьмана [Хмельницького] було щастям, що він відійшов в сей мент, і сей упадок Гетьманщини в пізнішій перспективі впав цілим тягарем на рахунок його епігонів. Продовження Богданового життя могло б дещо затримати темп сього розвалу. Але повна безрадність його самого супроти сього розвалу для нас цілком очевидна» (ІУР, IX, 1506 — 1507). «Український нарід не пережив свого раю в часах Богдана — ні в іншій добі своєї минувщини. Наші соціяльні, політичні і культурні ідеали лежать перед нами, а не за нами. Але Хмельниччина була все-таки великим етапом в поході українського народу, українських мас до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів... На хвилю, на недовгу хвилю «простим людям» довелось заглянути в сю безмірно привабну перспективу... переходу в ряди «лицарства»... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя... І Хмельницький, як головний потрясатель, зостанеться героєм української історії» (ІУР, IX, 1508).

Тому М. Г. закінчує половину дев’ятого тому обмеженням: «Але сю свою книгу про Хмельницького я все-таки хотів би посвятити не йому — вождеві, а творчим стражданням українських мас. Всім, хто болів тілом і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворюючи се велике потрясіння, викликане «героєм Богданом» і його компанією в динаміку життя цілої України» (ІУР, IX, 1508).

Бо ж єдиним героєм історії — згідно з позитивістичним думанням М. Г-го — був, вище не раз сказано, «нарід, маса народна».




ЗАКІНЧЕННЯ


«В першім томі альманаху «Рада» (1883), — пише М. Г., — при бібліографії нової української літератури Комарова я знайшов в статистиці українських видань — скільки котрого року вийшло українських видань, рік свого народження 1866. Се був чорний рік української літератури: того року, за відомостями Комарова, не вийшло ні одного українського видання. Я дав собі, як то кажуть, «Ганнібалову» присягу: своєю працею нагородити сей прорив, і мріяв, як то колись, підсумовуючи інтенсивну працю мою в українській продукції, відзначать мій реванш тим рокам, що прийшовши на світ в рік нулем, а своєю працею встократ виродив сю прогалину» 87.

Свою присягу М. Г., очевидно, гідно додержав. Ніхто з українських вчених не дорівняв йому числом своїх публікацій (майже 1800; в тому числі близько 180 книжок) 88. Ледве чи багато є вчених у світі, що могли б з ним рівнятися.

Це він завдячував — як сам підкреслював своєму психічному складові, успадкованому від матері: «Певна психічна неурівноваженість в моїй вдачі, ся прикмета, що я в кожній хвилі, в кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддатись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватися досягенню свого завдання» 89.



87 Київ. — 1988. — № 12. — С. 126.

88 Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866 — 1934) // Сучасність. — Нью-Йорк, 1985. — С. 109 — 113. В наші часи професор Винар найбільше займається біобібліографією М. Грушевського у своїх численних публікаціях.

89 Київ. — 1988. — № 9. — С. 120.



Своє завдання, як історика свого народу, він розумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав.

Передмову до першого тому ІУР (1898) він закінчує словами євангеліста Іоанна (VII, 32): «Увесте истину, и истина свободить вы». Цей пафос звіщати істину перейняли французькі філософи-просвітителі, такі як Вольтер, а від них Костомаров та кирило-мефодіївці, духові попередники М. Г-го. Про свою місію пише М. Г.: «як історик (я є) сторож наших державних, національних і соціальних традицій, як чоловік, котрий так довго працював над історією політичної і соціальної мислі України» (Праці, 154).




* * *


Михайло Грушевський не тільки довго працював над українською історією на рівні світової науки. Він вдосконалив існуючу до нього схему її розвитку, виповнив її фахово підібраним фактажем і тим самим створив солідну базу як для науки історії України, так і для дослідження її історіографії, а також і для історіософії.



ОМЕЛЯН ПРІЦАК











Попередня     ТОМ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. I. — С. XL-LXXIII.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.