Попередня     Головна     Наступна





НА СВІТАНКУ НОВИХ ЧАСІВ



14. Нова культура


Початки відродження. Доходимо до найновішої доби. XIX вік вирішив остаточно основні переміни життя, що приготовлялися від двох чи трьох століть. Прийшли вони не відразу. Старе життя боронилося вперто, й нові сили мусили добре напружитися, щоб усунути збутвіле минуле.

Український народ ішов уперто вперед. На переломі XVIII — XIX вв. опанували ми врешті не здобуті до того часу степи. В недовгому часі українська національна територія збільшилася вдвоє супроти того, що ми мали в попередні століття. Добилися ми врешті до Чорного моря. Не минулися даром зусилля княжої доби й змагання Запорозької Січі, — вироблений інстинкт вказав народові, що його майбутнє лучиться з вільними хвилями моря. На здобутих степових просторах розвинулося інтенсивне хліборобство, й Україна почала славитися як шпихлір Європи.

Несподівано в різних сторонах України було відкрито великі поклади цінних копалин. Залізо, вугілля, нафта поклали основи під нову українську промисловість. Експорт України збільшився надзвичайно. Вслід за цим до нас прийшли різнорідні здобутки новочасної техніки. Піднялися високі комини фабрик і заторохкотіли колеса нових машин. На місці недоступних ґрунтових доріг появилися муровані гостинці, а рейки залізниць перерізали лани пшениці. На ріках загули сирени пароплавів, на морі появилися залізні кораблівелетні. Телеграф, телефон і радіо прискорили й полегшили порозуміння з далекими країнами.

Перебудувалося місто, скинувши з себе окови середньовічних мурів. У просторих міських будинках, на ясно освітлених вулицях закипіло гучне, сквапливе новочасне життя. Зі дня на день творилися нові культурні цінності. Витворилася інтелігенція — мозок нації.

Але село ще довгі часи жило в занепаді й нужді, у глухому бунті проти панської влади, — забуте й поневіряне всіма, аж поки освічена молодь не відкрила його глибоку культуру. Молоді туристи мандрували від оселі до оселі, приглядалися до народних звичаїв, досліджували народну мову, старалися віднайти народну філософію. І врешті дійшли висновку, що в народі є джерело й основа національного життя. Почали вчитися від простолюддя й самі вчили народ, закладаючи школи та поширюючи книжки. У таємних гуртках укладали плани, як пробудити народ зі сну й якими способами підняти національні сили. Весна народів дозволила національній стихії в Галичині вийти з підземелля й виявитися назверх. Перша політична організація, перший з’їзд учених, перший часопис, перші спроби творення військової сили, різнорідні національні маніфестації — все те засвідчило, що народ живе й наново творить своє життя. Рівночасний розвиток письменства й науки на Наддніпрянщині приніс нашому відродженню новий глибокий зміст, а гаряче Шевченкове слово дало могутні гасла національним змаганням.

Сільське господарство. Під кінець XVIII в. Україна стала остаточно хліборобською країною. Управна площа збільшилася надзвичайно. Коли 1785 р. Крим перестав бути незалежною державою й татари припинили свої грабіжницькі походи, коли невдовзі й турки уступилися за Дунай, в українські руки перейшли чорноморські степи, давні Дикі поля, з яких Орда стільки разів зганяла наше населення. Тепер у ці пустині почав ворюватися український плуг. Зразу, по давній запорозькій традиції, весь степ уважали спільним добром. Кожен мав право користуватися ним, але під деякими умовами. Селянин міг вибрати собі місце, де хотів, міг зорати стільки землі, кілько хотів, та її засіяти. Але збирати з цього місця мав право тільки два роки: раз — жнива з того збіжжя, що висіяв, вдруге — т. зв. падалицю з зерна, що само засіялося. Рідко коли діставалася йому ще пропадалиця на третій рік. Потім земля ставала знову спільною власністю, й те саме місце міг зайняти хто-небудь інший. Косити траву в степу можна було всюди, але ніхто не мав права випереджувати інших. На початок косовиці призначали один день, і тоді всі вдосвіта виходили в степ, і кожен косив по своїй уподобі. Цей спосіб називали косовицею на захват. Лише коли пізніше за селянством у степи посунули пани-дідичі та всякі колоністи, вони поділили поля й тоді вже берегли приватну власність.

Управа збіжжя оплачувалася все краще, бо ставав щораз більший попит на український хліб у Південній та Західній Європі. Найбільше користали околиці, що лежали на вигідних торгових шляхах, особливо ж близько Чорного моря, де постали нові торгові пристані. Поправилося також хліборобство в Галичині, яка дісталася під владу Австрії й могла вивозити збіжжя в наддунайські країни.

Серед різних родів хліба найперше місце зайняла пшениця, що знайшла чудове підсоння у степовій смузі, а до того найбільше йшла на експорт. У половині XIX ст. особливо поширена була пшениця арнаутка, на яку був найбільший попит. Жито сіяли тільки в північній частині України, де були гірші землі.

У ті часи поширилися в нас різні роди культурних рослин, тоді невідомих або мало цінованих. У степових околицях, найбільше в Бессарабії та Херсонщині, почали садити кукурудзу, яку принесли балканські переселенці — болгари й румуни. Картопля на Наддніпрянщині (Київщині) поширилася аж близько 1840 р., коли в Московщині панував голод і стали пошукувати за дешевою їжею. Московський уряд призначив навіть премії для тих, що розводили бараболю. В 1820-х роках уперше появився в нас цукровий буряк, що невдовзі став основою цукроварського промислу. В Галичині деякі роди господарських рослин поширили німецькі колоністи. Управитель маєтностей в Уневі Гайслер був перший, що посіяв конюшину, яку тоді знали тільки в дикому стані. В 1810 р. вже дещо галицької конюшини йшло на вивіз до Угорщини та на Шлезьк. Ріпак засівав німець Шмідт близько 1810 р. у Винниках під Львовом. У ті часи старалися також розвести плантації деяких лікарських рослин, як рабарбар (у Мокротині біля Жовкви), аниж, крокеш, цикорій.

Разом із тим виникла потреба старанніше управляти землю. На родючому чорноземі не уживали майже ніяких погноїв. Ще в 1850-х роках господарів, що вивозили кілька фір гною на кількасот моргів, уважали за дуже поступових. Але пізніше стало з землею тісніше, й тоді хлібороби мусили шукати способів, як вести інтенсивне господарство. У 1830-х роках починається дискусія про те, як осушувати багна, як залісити піщані надми, про дренування, про штучні погної. В 1869 р. уперше почали експлуатувати поташеві солі у Калуші в Галичині на штучні погної. У перших десятиліттях XIX ст. появилися різні нові господарські знаряддя й машини — поліпшені плуги й плужки, нововинайдені сівалки, січкарні, молотильні тощо. В 1860-х роках у панських господарствах почали вживати паровий локомобіль.


Розвиток промислів і техніки. У ділянці промислів і техніки прийшли епохальні зміни. Так, у різних сторонах України розвинулося гірництво. Якщо спершу українські землі могли вивозити за кордон тільки сіль, то тепер наше гірництво добуло собі європейське значення своїми засобами вугілля, заліза й нафти. Найбільші наші поклади вугілля в Донецькому басейні були відомі від початку XIX в., але спочатку розвивався там тільки дрібний промисел. Тільки коли до Донеччини було доведено лінію залізної дороги 1856 р., почали там творитися великі експлуатаційні підприємства, й донецьке вугілля почало йти на потреби місцевих фабрик та на експорт.

У ті самі часи почалася також експлуатація заліза в Донеччині, а дещо пізніше відкрито дорогоцінні поклади заліза по правому боці Дніпра. Перші залізні заводи у Кривому Розі постали в 1873 р.

Джерела нафтяної ропи в Галичині згадуються вже у XVI в. Так, 1591 р. шляхтичі Бучацькі роблять між собою умову, що спільно будуть пошукувати за галуном, ропою, золотом та іншими копалинами. Учені подорожники з кінця XVI в. оповідають, що селяни уживали нафту на смаровило до возів та до лікування тяжких недугів. Так само козаки з Гетьманщини під час походів на Закавказзя в 1740-х роках пізнали «нефть» у Баку і також мастили нею вісі своїх возів. Ще в 1851 р. молодий турист Федір Білоус тільки з цього боку знає бориславську ропу: «Тут збирають багато смаровила до возів, так званої ропи, що не так, як смола з дерев соснових випалюється, але без усякого труду знаходиться. Бо є в землі рідина такого роду, а селянин тільки викопає яму — вузьку, кілька сажнів глибоку, спускає в цю яму відро або інший який посуд на довгій палиці, і по короткім часі назбирається поверх води ропа, і він її посудом витягає. Ця ропа уживається як смаровило, смердить неприємно й є рідша; мазниці в цих сторонах називають ропницями».

Письменник Степан Ковалів з місцевої традиції описує, як добувають ропу, або кип’ячку. Черпали її з ями, що звалася дучка, лили у пісковий рів, щоб пригустіла, а тоді мішали наполовину з рідкою кип’ячкою і виливали до бочки, наповненої до половини квасом із грису. У таку мішанину кидали розжарене каміння, аби мішанина переварилася так, щоб коли замочити у тім варі стебельце, вар цей тягнувся, як найтонший волосок, і можно було ним кілька разів обмотати хату. Тоді цей вивар був саме добрий до смарування возів. Таку мазь возили селяни до Дрогобича і продавали півкварти за 4 — 5 дудків, тобто за 8 — 10 крейцарів.

Нафта добула широке значення лише тоді, коли львівські аптекарі Лукасевич і Цег в 1853 р. винайшли спосіб її рафінування, тобто очищення. На цей винахід навів їх якийсь жид із Борислава. Перша рафінерія була заснована в Улановичах коло Ясла. В 1850-х роках почалася також сильніша експлуатація підкавказьких джерел нафти.

Від часу, коли вугілля стало загальнодоступним і дешевим, розвиток промисловості пішов новими шляхами. Більші промислові підприємства постали в нас під кінець XVIII в. На Придніпрянщині до промислу взялися великі поміщики, потомки козацької старшини, йдучи за прикладом московських вельмож; російський уряд старався тоді підняти промисловість Росії і призначав окремі премії винахідникам і засновникам фабрик. Так, на Чернігівщині розвинувся виріб сукна, на Полтавщині — ґуральництво, а в 1840-х роках — цукроварництво. В Галичині від 1772 р. австрійський уряд старався підняти промисловість, і до половини XIX в. постало вже доволі різнорідних фабрик, як гарбарні, скляні гути, папірні, білильні полотна, фабрики сукна, керамічні заводи, навіть порохівні. Близько половини XIX в. на фабриках поширилися парові машини, і тоді промисловість почала приймати новочасний характер.

Розвиток техніки змінив засоби комунікації. Під кінець XVIII в. почали будувати перші муровані дороги. В Галичині називали їх «цісарськими гостинцями». Завдяки їм торговий рух став значно скорший, ніж у давні часи, коли купецькі каравани тягнулися по бездоріжжях. Але новочасні темпи комунікації прийшли лише тоді, як до транспорту було ужито силу пари. Це постало спочатку в річній плавбі.

Перший пароплав на Дніпрі появився 1823 р.; він був побудований у Мошнах на Київщині і належав князеві М. Воронцову. Слугував він для того, щоб тягнути річкові барки з вантажем. Пізніше перевели його через пороги до Херсона. В 1835 р. постала перша пароплавна компанія, яка мала два пароплави, що відбували плавбу по Дніпру й головно перевозили каміння для будови київської фортеці. В 1858 р. постало велике «Товариство пароплавства по Дніпру та його притоках», і воно вже утримувало постійну плавбу також для перевозу пасажирів. У 1850-х роках пробували також завести пароплавний рух на Дністрі, але через низький рівень води й підводні пороги це підприємство не дійшло широкого розвитку. Великі кораблі на Чорному морі почали уживати парові машини в 1840-х роках, до російського воєнного флоту вони ввійшли в часи Кримської війни.

Перші залізні шляхи на наших землях появилися під кінець 1850-х років, рівночасно на заході й сході. Першу залізницю в Галичині мав Ярослав (1857 р.), потім Перемишль (1859 р.), врешті Львів — 1861 р. На сході перша залізна дорога побудована була на Донеччині в 1856 р., потім в Одесі — 1865 й Києві — 1866 р. В 1871 р. австрійські та російські залізниці було сполучено у Волочиську, і таким чином залізничний шлях злучив Галичину з Придніпрянщиною.

Рівночасно поширювалися інші комунікаційні засоби. Телеграфні дроти появилися вперше на початку 1850-х років. Поштові марки на листи почали вперше вживати в Австрії від 1850 р., в Російській державі — від 1857 р. Перші телефони було запроваджено в Одесі в 1881 р., у Львові — в 1883 р. Електричний трамвай було засновано у Львові під час крайової виставки 1894 р. Перші велосипеди появилися в 1870-х роках, перші авта — в 1890-х.


Нове місто. Вигляд і характер міста дуже змінилися. На початку XIX ст. всюди зникають оборонні мури й башти, що довкола оточували давнє місто й надавали йому вигляду твердині. Життя було вже безпечніше, й воєнні укріплення не були потрібні. До того ж при розвитку новочасної артилерії вони не могли вже дати місту ніякої забезпеки. На місці фортифікацій поставали нові вулиці або місця для публічних проходів, чи «променад». У Львові, наприклад, на місці давніх оборонних валів засновано плантації під назвою Гетьманських і Губернаторських валів. Під давнім Високим Замком постав великий парк, що від замку дістав свою назву. Передмістя злучилися з містом в одну цілість, а давні тракти й шляхи стали міськими вулицями. У Наддніпрянщині в багатьох містах постали величаві нові дільниці, як «Новий план», «Новий проспект», з широкими просторими бульварами.

Колишні міста мали вулиці незабруковані, заболочені, повні ям. Оповідали, що коли цісар Йосиф II уперше приїхав до Львова, то його карета застрягла в болоті на самім ринку й її ледве витягнули. Нове місто заводить тривкі бруки й вигідні хідники та з року на рік їх поліпшує. Всюди проводять каналізацію, а де не було доброї води, уладжують новочасні водопроводи. У Галичині з наказу Йосифа II перенесено поза місто всі цвинтарі, що здавна були біля церков і божниць і не раз спричинювали грізні епідемії.

Більші міста на початку XIX в. дістали постійне освітлення. Спочатку вуличні ліхтарі, так само як хатні лампи, освітлювалися олією або траном; від початку XIX в. відоме вже було скло до ламп. У тім самім часі почали вживати світляний газ, який добували з вугілля. До нас цей винахід прийшов пізно. Так, у Львові газові ліхтарі поставлено вперше тільки 1858 р. Десятьма роками пізніше поширилася нафта, і вже навіть у малих містечках почали заводити нафтяні ліхтарі. Електричне освітлення появилося при кінці 1880-х років.

Змінилося також життя на вулицях. Поволі зникали давні міщанські типи у характеристичних старосвітських одягах, У квітистих жупанах, у високих шапках, у чоботях. На їхнє місце приходили чужоземні західні убрання, що змінялися за кожним подувом моди. «Тоді пані ходили у куцих тісних шляфроках, причепурені, як на весілля, фризури на голові мали немов коробки, а на цих фризурах повно квіток, як на якій могилі... Коли б ти, добродію, бачив станики аж на плечах, спідниці здолу зі шлярками, черевики жовті або червоні, або фіолетні з рожею посередині, рукавички поза лікті, панчішкової роботи «а ля жур» (прозорі), — такі забавні, як ляльки на катаринці. Хлопці почали прибиратися по-французькому: носили камізельки мало не по коліна, фрачки до половини грудей і вузький хвостик, ніби щоб мух відганяти, а стан майже посередині плечей, зачіска дивовижна, капелюхи з широким рубцем, а носили їх все під пахвою, хоч сонце світило...» Так оповідав сучасник про одяг самого кінця XVIII в. Знову в 1820-х роках модні «фанфарони» носили капелюхи кратковані, сурдути, підшиті краткованою китайкою, панталони у пружки і до цього ще кратковані хустки на шиї. У 1840-х роках у панів у моді були високі циліндри і чорні «гальштухи» (хустини на шию), у жінок — криноліни й маленькі парасольки.

Інший вигляд прийняли також розваги міського населення. Чимраз більше було знати впливи Заходу.

У червні 1814 р. у Львові святкували перемогу Австрії над Наполеоном. Ранком були богослуження, процесії, паради військ, — ввечері уладили ілюмінацію цілого міста. На ринку виставлено було тріумфальну браму у римськім стилі, з Марсом і Мінервою, з фавнами на пегасах; на ратуші пишалися герби переможців-альянтів: Австрії, Пруссії, Росії, Англії. Кам’яниці були обвішані лампіонами, а з Нептунової криниці підіймався високо водограй, освітлений різнобарвними світлами. Ілюмінований був також будинок греко-католицької Духовної семінарії. Один транспарант зображував тріумфальний похід цісаря, на другому були постаті Сатурна, Миру, Чесноти й Щастя, на третьому — Геній із пальмовою гілкою й рогом достатку — все з латинськими та грецькими написами.

У ті часи поширилися також т. зв. фестини — народні забави на німецький лад, що їх уладжували всякі підприємці. У програму входили оркестри, танки, виступи акробатів, перегони, каруселі, фантова лотерея, — дещо з цього збереглося й дотепер на провінціальних фестинах. Різні продавці розставляли столи з солодощами, кіоски з лімонадом та крамнички з медівниками. Особливою принадою для молоді служив високий стовп, вимащений милом, з ковбасою нагорі, що діставалася тому, хто перший зумів вилізти на стовп. Увечері площу освітлювали фейєрверками, тобто штучними вогнями. В 1845 р. відбулася одна із перших фестин на Пелчинському ставі у Львові; головним атракціоном була там боротьба морських потвор, у якій виступали кити, летючі змії, крокодили, сирени та інші чудовиська.

У ті часи поширюється гра у більярд, а найбільшу популярність мають карти.


Відкриття природи. Коли перегортаємо сторінки давніх описів України, зауважуємо, що їхні автори рідко звертали увагу на красу природи. Особливо помітне це в подорожників. Навіть у найбільш докладних нотатках, де є точні описи міст, будинків, промислових осередків, доріг, майже нема згадок про краєвид тих сторін, що їх переїздив подорожник. Краса природи, без сумніву, вражала й тішила людину, але не було звичаю ці враження заносити на папір. Тодішні люди охотніше затримувалися над тим, що давало реальну користь і вигоду. Коли оглядали ліс, то рахували, скільки дерева можна з нього продати; коли описували степ, то думали про лови на дикого звіра та про пасовиська для худоби. Щоб дати поетичний опис самої природи, на це не ставало ні слів, ні відваги. Навіть у віршах поетів і віршоробів XVII — XVIII вв. зауважуємо надзвичайну вбогість вислову й образів, якщо мова йде про природу, рослинність, краєвид.

Лише в перші десятиліття XIX ст. настав перелом. В Україну прийшли перші подуви романтизму. Молодь почала шукати нових шляхів життя й творчості. Перейнята новими гаслами, шукала їх не десь далеко, по чужих країнах і культурах, а у своїй власній землі, серед свого народу. Рідна земля — чарівна країна, найкраща з усіх країн світу, широка, безкінечна, повна чудес природи, повна таємних, незнаних скарбів... Рідний народ — забутий, погорджуваний, недосліджений, — народ, що зберіг чудову мову, стародавні звичаї, пісні й мудрість давніх поколінь... Це є джерела нового життя, це є Сезам, що заховує небачені, незлічимі скарби національної традиції... Пізнати свій край і народ — це була перша заповідь українського романтизму.

Рідну землю досліджували в подорожах і мандрівках. У Галичині ці розсліди розпочала «Руська трійця» — гурток Маркіяна Шашкевича. Найбільшу активність виявив Яків Головацький. У 1834 — 1840 рр. він пройшов пішки цілу Галичину вздовж і впоперек, від Львова до Коломиї, уздовж Карпат аж до Сянока і назад від Перемишля до Львова, обійшов також Буковину й Закарпаття. Усюди він вишукував гарні околиці й історичні місця. «В Перемишлі ми оглянули розвалини замку й полюбувались прегарним видом на рівнини Сяну й Вігора і на Карпатські гори, що підносяться амфітеатрально». В Розвадові над Дністром «перед нами розкрилася непроглядна далечінь наддністрянських рівнин і синіючий у хмарах хребет Карпат, — у мені розбудилося бажання відвідати гірські сторони, побувати на верхах гір, пізнати народ, про який я чував багато». У Галичині він оглянув руїни старого замку, «посидів там, помріяв, полюбувався гарним видом». У своїх мандрівках Головацький оглянув усі місця, що пізніше стали улюбленою метою прогулянок, між іншим Манявський Скит, Бубнище, Урич. Також пройшов пішки Гуцульщину і був одним із перших туристів, що осягнули верхи Чорногори.

Таких мандрівників у ці часи було більше. В 1851 р. львівський студент Федір Білоус сам-один пустився у мандрівку, пішки пройшов дорогу зі Львова у Болехівські гори. «Понад усе насолоджувався я чародійним видом гір Карпат, що на долинян, до яких і я рахуюся, роблять велике враження, — особливо коли я вперше наблизився до них на кілька миль тільки. Це як вони групуються, як одна гора над другу підноситься, — ця їх синява, що у різних ступенях виявляється в міру їх віддалі, — ця їх одежа, — коли одна гора тільки голову, увінчану смерековим лісом, показує, друга якби спідницею загорнулася, третя знову у самій середині підперезалася ялицями, — ці кам’яні кручі, що біліються між лісом, — все те невимовно вражає мандрівника, що уперше це оглядає, і приводить на нього мимовільну задуму...»

Замилування природою проявлялося також у тодішніх панів у тому, що на новий спосіб почали закладати оздобні сади й парки. Французький стиль, що панував у садівництві ціле століття, пішов у забуття, немодні стали симетричні грядки й стрижені дерева. Тодішній напрямок наказував поворот до природи й простоти. Природа мала залишитися непорушена, дика, у повній красі, а мистецтво мало тільки у незначний, непримітний спосіб доповнювати природу. Давні дерева залишали на місці, нові садили гарними групами — стежки вели то вгору, то вдалину, через горбки, яри, скелі й провалля. Як де була річка, то кидали через неї незначні містки; квіти садили серед мурави, на природному тлі. Це був т. зв. англійський стиль. Перший такий парк уладив 1795 р. український магнат Щасний Потоцький під Уманню, у Софіївці — оселі, так названій від імені його жінки, славної красою грекині. Він коштував щось коло 15 мільйонів золотих, і звали його восьмим чудом світу. На Волині й Поділлі в 1790 — 1830-х роках засновував мистецькі сади ірландець Діонісій Міклер, великий артист у своїм фаху. Під його рукою постали славні з краси парки в Дубні, Порицьку, Мізочі, Берестечку, а також ботанічний сад при ліцеї у Кременці. Він сам займався студіями ботаніки й у лісах над Случем відкрив невідому до того часу прегарну понтійську азалію та інші породи рослин.

Також у Львові на початку XIX в. постали мистецькі парки під назвами Погулянка, Цетнерівка, Кортумівка та ін. Засновували їх на передмістях багаті урядовці — любителі природи й науки. Красою славився особливо сад останнього белзького воєводи Цетнера, розміщений над ставом серед горбів, покритих старим буковим лісом. Цетнер кохався у ботаніці й при своїй садибі розвів багато чужоземних дерев і чудових квітів.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.