Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 147-176.]

Попередня     Головна     Наступна





НА ПІДНЕСЕННІ



Етапним для української вищої школи і науки вважають 26 вересня 1701. Цього дня Петро I офіційно надав Києво-Могилянському колегіуму статус академії, що прирівнювалася до західноєвропейських вищих шкіл, передусім польської і литовської академій. Фактично ж це сталося на вісім років раніше. 1693 р. ректорат колегіуму через митрополита київського Варлаама Ясинського і гетьмана Івана Мазепу звернувся до московського уряду з проханням надати колегіуму матеріальну підмогу, права власного суду без втручання московських воєвод і «ратних людей», київського війта та інших міщан. Наступного року колегіуму призначили «50 рублей и 50 четвертей хлеба» на рік, право внутрішнього самоврядування, що вже давало основу називатися академією.

Грамотою 26 вересня 1701 р. цар підтвердив право викладання богослів’я, здобуте самоврядування і назву. «Академии их Киево-Могилянской, что от прежнего своего основания имеет равные привилегии как обыкновенно иные Академии во всех государствах иноземческих, — /148/ говорилося в грамоті, — право свободности иметь подтверждено» 1. Польський королівський уряд протидіяв такому фактичному визнанню, хоч Києво-Могилянський колегіум ніскільки не поступався тогочасним, скажімо, Краківській, Віленській, Замойській та іншим академіям, а іноді і перевищував їх за постановкою навчального процесу.



1 Памятники, изданные Киевской комиссией. — К., 1897. — С. 316 — 324.



Впродовж першої половини XVIII ст. Київська академія залишалася при попередньому своєму адміністративному ладі та навчально-виховній структурі, допускаючи лише незначні зміни й доповнення, викликані потребами часу. Академія мала вісім класів: фару, або аналогію, інфиму, граматику, синтаксиму, поетику, риторику, філософію і богослів’я. Навчання тривало 12 років: для нижчих класів по одному року, для філософії два і для богослів’я чотири або п’ять років. Якогось вікового обмеження для учнів молодших класів і студентів середніх і старших класів не існувало. Іноді в молодших класах поряд з 10 — 12-річними підлітками були 20 — 25-річні парубійки.

Зважаючи на те, що до фари, чи аналогії приймалися школярі, які вже вміли читати і писати, вони вивчали елементарну граматику рідної, польської, частково латинської, а потім і російської мов, правила орфографії й чистописання. В наступних трьох академічних класах досконало вивчали латинську мову, якою продовжували викладатися предмети в усіх старших класах. Школярі, які пройшли інфиму, граматику і синтаксиму, повинні були навчитися правильно не лише говорити, а й писати латинською мовою. Для цього проводилися обов’язкові теоретичні та практичні заняття, розбір письмових вправ, перекладів, диспутів.

Поетика та риторика в академії складала середні класи, які хоч і були тісно зв’язані між собою, але вивчалися роздільно. Студентів знайомили із загальними правилами складання поетичних творів, а потім із родами та видами, звертаючи увагу насамперед на поширену тоді ліричну й драматургічну поезію, менше на прозові твори. У класі риторики навчали складати ораторські твори — панегіричні, судові, дискусійні; писати вітальні, прохальні, дипломатичні листи; влаштовувалися постійні практичні заняття, прилюдні диспути. До риторики входило також і церковне красномовство, яке в першій половині XVIII ст. окремо не /149/ викладалося. Особливо помітне зрушення у викладання риторики вніс на початку століття професор Феофан Прокопович.

Подібне можна сказати і про великий курс філософії. До нього входило викладання раціональної (діалектика і логіка), моральної (етика) і натуральної філософії. У свою чергу, натуральна філософія поділялася на фізику, математику і метафізику за Арістотелем, яка читалася в усіх тогочасних європейських вищих учбових закладах. А фізика /150/ включала в себе ще й такі науки, як космогонія, есхатологія, метеорологія, уранографія, фізіологічна психологія з елементами зоології 1. Професор Михайло Козачинський у тезах, присвячених митрополиту Тимофію Щербацькому (1743), ділив філософію на п’ять частин: логіку, етику, фізику, метафізику і математику. Мета філософії — давати людині щастя пізнання істини, удосконалення людини в доброчинстві. Логіка є розумовою практикою, що переходить у мистецтво, яке спрямовує людський розум до пошуку істини й тому має пізнавальну силу. Етика розглядає діяльність волі людини, спрямовану на моральне добро. Фізика є предметом вивчення природних тіл, що існують насправді і які складають сутність матерії та форми. Натомість метафізика цікавиться позаматеріальним, наприклад Богом, який існує сам по собі, однак його буття бачиться у явищах. Нарешті, математика вивчає кількісні співвідношення і просторові форми дійсного світу, що практично обгрунтував Л. Магницький у підручнику «Арифметика» (1703), який став енциклопедією і посібником для математичних наук аж до середини XVIII ст.



1 Див.: Тітов Хв. Стара вища освіта. — С. 184 — 188; Гудзій М. К. Феофан Прокопович // Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5 т. — К., 1959 — 1962. — Т. 1. — С. 575 та ін.



Щодо схоластики в курсах філософії і взагалі у стінах Києво-Могилянського колегіуму, а потім академії, що так смакували дослідники, особливо історики церкви, то цю думку почав руйнувати ще В. Аскоченський. «Погляньте уважніше у філософські конспекти, — писав він 1856 p., — які чи ненайбільше повинні висловлювати схоластичний напрямок, невже у них справді немає нічого такого, про що любомудрствувала тогочасна наука?» На прикладах логіки, фізики, і навіть алхімії автор доводив, що професори академії спонукали студентів шукати істину, впорядковувати логіку мислення, знаходити відповідні джерела пізнання, коли навіть алхімія приносила користь самій хімії та іншим природознавчим наукам. Київські філософи вчили студентів реально дивитися на речі, дошукуватися таємниць, щоб здобути з них практичну користь. Тому теза, що схоластичні граматичні і логічні тонкощі не торкалися життя, що нібито професори вчили непотрібного багато, потрібного мало — не відповідає дійсності.

М. І. Петров зауважував, що схоластична наука в академії не була абсолютно мертвою і не сприйнятною до життя. /151/ Вона вважалася формальною наукою, яка давала київським вченим книжні засоби захищати православну віру і народ та боротися з недругами їхньою ж зброєю. Феофан Прокопович, що був послідовно професором поетики, риторики, філософії, а потім богослів’я, заявив про себе як ворог пануючого в школі польсько-католицького схоластизму і намагався будувати свої дисципліни з цілком нових засад. «Він є першим і кращим представником епохи Відродження та класицизму, з яким він добре познайомився під час закордонного навчання, особливо в Італії, і постійно вказує у своїх підручниках та лекціях взірці давньокласичної переваги римської літератури або ж кращих представників Відродження і гуманізму на заході Європи, наприклад Еразма Ротердамського» 1. Цей же принцип він намагався застосувати і до богослів’я. Його шанувальниками і продовжувачами були Георгій Кониський, Самуїл Миславський, Іриней Фальковський та Григорій Сковорода, які поступово очищали філософію від єзуїтського схоластичного «сміття». У всякому випадку Феофан Прокопович, коли звільнявся з ректорства академії перед посвяченням у єпископи, заповідав професорам не йти «только по дороге, протоптанной другими учеными, но следовать самостоятельным научным воззрениям, которые, рождая солидную ученость, образуют знатоков, а не торгашей науки» 2.



1 Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы XVII — XVIII веков. — К., 1911. — С. 24 — 25.

2 Труды Киевской духовной академии (далі — ТКДА). — К., 1865. — Т. 1. — С. 158.



Як вже мовилося, чимало українських вчених дещо однобічно, а то й різко негативно тлумачили твори давньої літератури, у тому числі філософські. І лише окремі дослідники не завжди і не в усьому погоджувалися зі своїми попередниками щодо тлумачення історичних явищ. Так, наприклад, більше, ніж півстоліття тому О. І. Білецький з усією категоричністю наголошував, що питання про «польсько-латинський» вплив необхідно переглянути, перенісши наголос з першої половини цього епітета на другу. «Що ж до цієї другої, то настав час, не задовольняючись самими бібліографічними списками авторів, яких цитують наші письменники, і навіть порівняннями окремих уступів, ближче вивчити і форму, і зміст, і ідеологію цих авторів. Треба /152/ переглянути встановлену історично-літературну традицію про «київську схоластичну літературу». Після такого перегляду й історія окремих літературних жанрів і характеристики окремих письменників, може бути, виграють у своїй змістовності й перестануть викликати в оглядачів ті почуття національної й естетичної пригніченості, які часто викликають вони до цього часу» 1. Та не завжди і не всі дослідники зважали на ці доречні слова академіка.

У працях наших суспільствознавців до недавнього часу термін «схоластика» вживався виключно для негативного означення середньовічної філософії, умоглядного догматизму, сухої і мертвої науки, буквоїдства і казуїстичного крутійства. На противагу таким не в усьому справедливим твердженням нинішні вчені доводять, що схоластика як раціоналістичний напрям ще у філософії середньовіччя та гуманізму відіграла й помітну позитивну роль, особливо у програмі київської академії.

Найбільшим в академії був курс богослів’я, що його читали префекти й ректори. До цього курсу входили власне богословські науки — догматика і моралізаторство, а також відомості з історії та практики релігії, передусім християнської. Тут, напевне, й було чимало схоластики, про що згадували ще дореволюційні професори академії. Скажімо, Ф. Титов писав, що за прикладом «латинських богословів і київські академічні богослови першої половини XVIII ст. залучали до свого обговорення на лекціях багато питань дрібних, неважливих, а іноді й зовсім зайвих, до того й вирішували їх за всіма правилами схоластичного методу» 2.



1 Білецький О. Симеон Полоцький та українське письменство XVII ст. — С. 433.

2 Тітов Хв. Стара вища освіта. — С. 189 — 190.



Правда, деякі викладачі, й зокрема Феофан Прокопович, поступово звільнялися від тягаря /153/ єзуїтської казуїстики шляхом тлумачення богословських питань за допомогою реального вивчення і бачення світу та історії хрстиянської церкви.

Курс богослів’я серед студентів, насамперед у «різночинців», не користувався особливою популярністю. Так, у 1738 — 1739 pp. на філософію записалося 52 слухачі і значно менше слухали богослів’я. У 1764 — 1765 pp. курс риторики проходило 278 чоловік, філософії 122, а богослів’я чомусь 55; у 1768 — 1769 pp. курс риторики відвідувало 306 студентів, а філософії і богослів’я разом 151 чоловік 1. Не допомагали і посули, що їх обіцяла консисторія — надавати вигідні парафії, заборона одружувати дочок з біглими студентами, і заохочення видавати їх лише за кандидатів у священики. У другій половині XVIII ст. студенти масово пішли у московські і петербурзькі світські заклади, а такі, як Григорій Сковорода, взагалі кидали академію, щоб не бути духовними служителями.



1 Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — С. 80.



В історії Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст., в її навчальному і виховному процесі основоположну роль також відігравали колишні вихованці, а потім її професори, адміністратори і протектори Феофан Прокопович, Рафаїл Заборовський, Георгій Кониський, Михайло Козачинський та ін. Говорити про них означає говорити про академію, про її порядки, про її болі і тривоги, про успіхи і невдачі у тривожний період животіння української державності.

Феофан Прокопович II (1681 — 1736, у миру Єлисей, Еліазар) народився у небагатій родині київського крамаря Церейського, рано залишився сиротою та виховувався у дядька по матері ігумена Братського монастиря і ректора Києво-Могилянського колегіуму Феофана Прокоповича I. Після успішного закінчення колегіуму, прийнявши уніатство і постригшись у ченці під іменем Самуїла, подався продовжувати вчитися на Захід. Уніатські владики посилають здібного юнака до римського колегіуму, викладачі якого перевиховували колишнього «схизматика», давали йому навіть приватні уроки, дозволили користуватися ватіканською бібліотекою, намагалися залучити «великих здібностей та найвищого успіху» студента-філософа до ордену єзуїтів. Володіючи латинською мовою, Феофан Прокопович досконало ознайомився з усією доступною /154/ літературою, рукописною спадщиною як кліриків, трубадурів, шпільманів, труверів і вагантів, так і з найновішими досягненнями культури Відроження та основними ідеями у творах прихильників Реформації. Він мандрував також по німецьких землях, слухав там лекції в новоствореному університеті міста Галле, познайомився з деякими помітними західноєвропейськими вченими.

Наприкіці 1704 року юнак був уже в рідному Києві, повернувся до православ’я, вступив до Київського братства і постригся в ченці, із вдячності взявши ім’я свого дядька — Феофан Прокопович. В академії він традиційно пройшов ієрархічну драбину від професора, префекта до ректора та ігумена Братського монастиря. Як професор курсів поетики, риторики, філософії, теології і письменник Феофан Прокопович користувався підручником Я. Понтана, залюбки наслідував видатних представників красного письменства; в теорії — Арістотеля, Платона, Ціцерона, Фабія; в поемах — Вергілія; в трагедії — Сенеку; в комедії — Плавта і Теренція; в елегії — Овідія і Проперція; в сатирі — Горація, Персія і Ювенала; в епіграмах — Марціала та ін., твори яких він читав в оригіналі й радив це робити своїм студентам. Він з властивою йому заповзятістю намагався звільнити курс риторики від рабства всього наносного й оживити її духом класицизму, а красномовство оживити засобами найновіших вимог життя. На жаль, професор не завжди знаходив прихильників свого почину. У курсі філософії він був прибічником античних і ренесансних мислителів прогресивного напрямку. Феофан Прокопович виступав проти зловживань і формалістичних надмірностей, вимагав серйозної проблематики і моральності, одним із перших у проповідях встановив три головні види «штилю» — високий, середній і низький, а М. Ломоносов теоретично удосконалив ідею свого потенціального вчителя 1.



1 Див.: Литвинов В. Д. Про деякі риси гуманізму та просвітництва в українській філософії початку XVIII ст. // Від Вишенського до Сковороди. — С. 103.



Про високу інтелектуальність Феофана Прокоповича говорить той факт, що в академії він читав лекції і з арифметики, геометрії, фізики, астрономії, логіки і богослів’я. В Петербурзі, куди він переїхав на вимогу Петра I, українській вчений став духовним ідеологом петровських реформ /155/ і «просвіченого абсолютизму», організатором відомої «Вченої дружини», ратував за створення Російської Академії наук та Академії мистецтв. А в своєму будинку організував першу в Росії світську школу, в якій навчалося 160 юнаків усіх станів, переважно малоімущих батьків і сиріт. Під наглядом Прокоповича вони вивчали різні мови, математику, теорію поетики, філософію, всілякі практичні ремесла, придатні до життя, поєднуючи навчання з іграми та фізкультурними вправами. Навчальний процес педагог будував не на страхові перед різками, а на природному потягові до знань, до науки і не лише хлопців, а й дівчат, які всі разом повинні служити людству, давати користь своїми діями і відкриттями. Росія завжди повинна завдячувати Феофанові Прокоповичу за виховання і відстоювання для неї Михайла Ломоносова від ортодоксів.

Зі школи Прокоповича вийшло чимало визначних діячів науки і культури, таких як соратники М. Ломоносова академіки Є. Котельников і О. Протасов, вчений Г. Теплов та ін. «Найздібніших учнів своєї школи Прокопович направляв для продовження освіти в академічну гімназію або за кордон. Це видно, зокрема, з листа до академіка Гросса, в якому Феофан просить вченого опікуватись 10 вихованцями з його школи. Відомі також факти, коли Прокопович рекомендував того чи іншого вченого для заняття посад в Академії наук» 1. Його соратниками були вчені і письменники В. Татищев, Т. Кролик, Г. Бужинський, А. Кантемир, які високо шанували Прокоповича, вважаючи його великим вченим у галузі нової філософії і богослів’я, писали, що «в Русі раніше рівного йому не було» (В. Татищев).



1 Прокопович Ф. Філософські твори: В 3 т. — К., 1979 — 1981. — Т. 1. — С. 82.



Гуманістичні принципи, елементи світськості та корисної діяльності на благо суспільства Феофан Прокопович втілював у практику академії та своєї школи, в усіх теоретичних педагогічних працях, у тому числі в «Букварі», «Первом учении отрокам», «Про риторичне мистецтво» та ін. За «Букварем» і «Первым учением отрокам» Ф. Прокоповича вчилися росіяни і українці, білоруси й молдавани, грузини, серби, болгари і греки. «Його творами зачитувались в усіх східнослов’янських країнах. Так, у Сербії «Первое учение отрокам» витримало сім видань. Ця /156/ книжка була однією з найпопулярніших в нашій країні і в XIX ст.» 1 Твори перекладалися німецькою, французькою, англійською, шведською, латинською мовами.

Як літератор Феофан Прокопович був не тільки теоретиком, а й практиком. Він створив 13-складовим силабічним віршем трагікомедію «Владимир» (1705) на історичну тематику, писав поезії українською книжною, російською, польською і латинською мовами. Про латинські вірші вчені зауважували, що вони відзначалися досконалістю форми та чималими поетичними достоїнствами. Малися на увазі такі його поезії, як «Похвала Борисфену», «Опис Києва», епіграма на папу Урбана VIII з приводу судилища над Галілео Галілеєм, а також деякі виразно «овідіанські» елегії з хвалою життя.

Різноманітними за тематикою, жанрами і віршовими розмірами були й твори, написані Феофаном Прокоповичем тогочасною книжною мовою, вінцем яких була ода на честь Полтавської битви «Епінікіон», що він її написав одночасно книжною українською, близькою до російської, латинською і польською мовами. Елементи стилю бароко традиційно продовжувалися в українській літературі впродовж всього XVIII ст. Щоправда, починаючи від Феофана Прокоповича, який виступав також і з естетичних засад раннього класицизму, погляди теоретиків почали розходитися одні в бік класицизму (Лаврентій Горка), а другі дотримувалися традицій бароко (Митрофан Довгалевський). «Але барокові традиції проявлялися виразніше. Навіть теоретичні противники цього стилю у власній творчості широко застосовували його прийоми та засоби. Поряд з бароко і за його посередництвом в українській літературі продовжували жити і розвиватися традиції середньовічних стилів та ренесансу. Разом із тим з’являлися і міцніли елементи класицизму, сентименталізму й критичного реалізму» 2. Російська література для цього мала значно більші можливості, передусім завдяки розвитку книгодрукування тогочасною літературною мовою, чого зовсім не було в Україні у зв’язку із категоричними царськими заборонами офіційного вживання української літературної мови.



1 Прокопович Ф. Філософські твори: В 3 т. — К., 1979 — 1981. — Т. 1. — С. 7.

2 Історія Української РСР. — Т. 2. — С. 547.


Феофан Прокопович намагався писати простіше, людяніше, без пишного славослів’я і марнотратства епітетів, /157/ порівнянь, алегорій, символів. До цього він привчав і студентів. Наприклад, на початку XVIII ст. професор поетики Іларіон Ярошевицький свій курс латинською мовою вичурно називав: «Кедр Аполлона Сагайдачного, що зростає на горах, розумі і крилах слави, руським Орфейом, за допомогою влаштованої ним дворогої кіфари, навченої подвійним письмом поетики і риторики, на двогорбий Києво-Могилянський Парнас був посаджений і поблизу річки Борисфена пегасівськими джерелами напоєний, року [...] 1702» або «Древо Туліанське, яскравими зірками доброзичливостей із Ясинскіанського неба освітлене і зрошене, біля перлинних хвиль Борисфена прославлене, натхненне водою Іордана, з допомогою святої трійці освітлене [...] року 1703, вересня 21», а буквально через три роки Феофан Прокопович свої курси називає просто «Про поетичне мистецтво» (1706 — 1707), «Про риторичне мистецтво. Книжок 10. Для навчання української молоді, що вивчає одне і друге красномовство на благо релігії і батьківщини, викладені преподобним отцем Феофаном Прокоповичем у Києві, в славній Могилянській академії, року 1706».

В академії Феофан Прокопович працював у 1704 — 1716 pp. За п’ять років свого ректорства він значно удосконалив навчальний процес, і зміцнив матеріальне становище викладачів, професорів і студентів, особливо ж тих, що жили в бурсах. Свою ж церковну посаду єпископа псковського, архієпископа новгородського та члена синоду він не дуже цінував. В інтимному листі до свого учня-«могилянця», згодом генерального підскарбія Якова Марковича 9 серпня 1716 р. він писав: «Может быть, ты слышал, что меня вызывают для єпископства: эта почесть меня так же привлекает и прельщает, как если бы меня приговорили бросить на съедение диким зверям. ДЂло в том, что лучшими силами своей души я ненавижу митры, санкосы, жезлы, свЂщники, кадильницы и подобные утЂхи; прибавь к тому же весьма жирных и огромных рыб. Если я люблю эти предметы, если я ищу их, пусть Бог покарает меня еще чем-нибудь худшим [...]. Поэтому я намерен употребить все усилия, чтобы отклонить от себя эту чрезвычайную почесть и лететь обратно к вам» 1.



1 Верховский П. В. Учреждение Духовной коллегии и духовный регламент. — Ростов-на-Дону, 1916. — С. 130.



Але із всевладним і деспотичним Петром I жарти були короткі, /158/ й 1718 p. Прокоповича призначають єпископом, 1720 p. архієпископом та віце-президентом синоду. Через п’ятдесят років подібні слова повторить інший видатний вихованець академії — Г. С. Сковорода. Коли білгородський єпископ І. Миткевич запропонував мандрівному філософу, колишньому однокашнику з академії прийняти чернецтво та високий духовний сан, Сковорода відповів: «Раз†вы хотите, чтобы и я умножал число фарисеев? Ежте жирно, пейте сладко, одЂвайтесь мягко и монашествуйте! А Сковорода полагает монашество в жизни нестяжательной, малодовольствЂ, воздержанности, в лишении всего ненужного, дабы преобрЂсть всенужнЂшое». Через чотири роки він дає ще різкішу відповідь своїм однокашникам з академії, ченцям Києво-Печерської лаври, які настирливо пропонували Сковороді приєднатися до них, бо вважали, що він буде «столб церквы и украшение обытели» 1.

Обидва вчені не були атеїстами, але не були вони і фанатиками будь-якої віри, на все дивилися досить тверезо. До них тягнулося все, що було в країні живого і прогресивного, як до людей великого розуму, неординарних індивідуальностей. Про «могилянця» Феофана Прокоповича М. К. Гудзій писав: «Ця людина, що носила чернечу рясу і фактично керувала всіма справами російської церкви, була найенергійнішим і найпалкішим апологетом світської культури при самому її зародженні на російському грунті» 2. Професор Прокопович розчищав для неї дорогу, вступав у тяжке єдиноборство з невігласами. Феофана Прокоповича справедливо вважають людиною нового перехідного періоду вітчизняної культури, в якому в примхливих поєднаннях умістилися ренесансові елементи бароко, раціоналізму і раннього просвітництва; він підготував «розквіт російського класицизму і багато в чому визначив його першопочаткову національну своєрідність» 3. Він залишився людиною своєї доби з притаманною епосі обмеженістю й водночас був яскравим втіленням єднання української і російської культур, зробивши на останню вирішальний вплив, та залишив глибокий слід у громадському, освітньому і науковому житті України і Росії.



1 Сковорода Г. Твори: В 2 т. — Т. 2. — С. 498, 510.

2 Гудзій М. Л. Феофан Прокопович. — С. 587.

3 История русской литературы. — T. 1. — С. 445.



Проти ідейних поглядів і діяльності Феофана Прокоповича ополчилося реакційно настроєне духовенство, /159/ переважно вихідці з академії, ортодокси Маркел Родишевський, Гедеон Вишневський і Феофілакт Лопатинський, а в Росії — Іван Посошков, Леонтій Магницький, Федір Полікарпов. Групу очолив головний ідейний супротивник Феофана Прокоповича — колишній професор академії, охоронець всеросійського патріаршого престолу Стефан Яворський. Справа дійшла до зловісної «Таємної канцелярії». На Прокоповича писалися пасквілі, підкидні листи, доноси, навіть підробні листи від імені папи римського. Професора звинуватили передусім у тому, що він намагався «повалити» екзарха, поставити світську владу над духовною.

Численні доноси викладача ієродиякона Маркела Родишевського (в миру Миколи Романова), що вчителював у 1712 — 1713 pp., на свого ректора про те, що він у трагедокомедії «Владимир» «архиреев и ереев православных жрецами и фарисеями называет», а «священников российских жериволами, лицемерами, идольскими жрецами». По смерті Петра I Прокопович потрапив в опалу, а донощик на тому здобув службову кар’єру: його призначили спочатку ректором нововідкритої Новгородської семінарії, потім єпископом карельським і ладозьким, а також коадютором (наступником) новгородського архієпископа. Правда, своєю сикофантською славою він не натішився, бо через кілька місяців помер, так і не повладарювавши на лиховісно здобутому високому становищі. Феофан Прокопович воював проти супротивників, зокрема проти колишнього свого учня і колеги Феофілакта Лопатинського, доля якого подібна до долі Прокоповича, їхньою ж зброєю. По закінченні філософського класу Ф. Лопатинського направляють учитися за кордон, де він отримав ступінь доктора філософії. Повернувся до академії і викладав там поетику та риторику. 1714 р. його викликають до Москви, призначають професором філософії та префектом, а з 1722 р. і ректором московської Слов’яно-греко-латинської академії. Водночас він виконував обов’язки головного цензора духовних творів і перекладів, часто вступаючи в суперечку з Феофаном Прокоповичем. Феофілакт Лопатинський також звернув на себе увагу Петра I та був наставлений архімандритом московського Чудового монастиря і радником синоду. 1723 р. став єпископом тверським і кашинським, через два роки архієпископом і віце-президентом синоду, де ревно служив /160/ православ’ю, підгримував однокашника з Київської академії Стефана Яворського.

Професора Гедеона Вишневського також викликають із академії та призначають єпископом смоленським. Па цій посаді він продовжував освітньо-виховну діяльність. Насамперед він заснував словено-латинську школу, де вивчали буквар, часопис, псалтир, письмо, арифметику, нотний спів, а для навчання дітей постійно «виписував» із Київської академії випускників-учителів. 1744 р. у тій школі були вже класи аналогії, інфими, граматики, поетики, риторики і філософії за прямим взірцем Києво-Могилянської академії. Гедеон Вишневський відкрив словено-російські школи й в інших містах своєї єпархії — Дорогобужі, Рильську, Білому та В’язьмі, що й було найбільшою його заслугою.

Непересічну роль у навчальному процесі і взагалі в історії Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст. відіграв колишній її студент, а потім довголітній протектор, освітній і релігійний діяч Рафаїл Заборовський (1677 — 1746). Походив він із західноукраїнського містечка Зборів на Тернопільщині. Його батько був шляхтич-католик, а мати українка-православна, за благанням якої і син прийняв православ’я та перейшов учитися в Києво-Могилянський колегіум за ректорства Йоасафа Кроковського і Стефана Яворського.

Коли 1700 р. Стефана Яворського викликали до Москви, він забрав із собою здібного і багатонадійного студента-земляка Заборовського, щоб той закінчував курс філософії і богослів’я в тамтешній академії. По її закінченні його залишили викладачем читати риторику. Юнак постригся у ченці, його призначили «обер-монахом» флоту, згодом — архімандритом тверського монастиря, єпископом псковським і наварським, членом синоду.

1731 р. Рафаїла Заборовського наставляють київським архієпископом, а з 1743 р. і митрополитом, тобто головним духівником України. З поверненням на батьківщину він особливу увагу звернув на свою колишню альма-матер, стає її ревним меценатом, будівником, реформатором. Його заходами було надбудовано другий поверх головного кам’яного корпусу, відкрито нові аудиторії, конгрегаційний зал, відремонтовано старі й ветхі академічні приміщення, відкрито Велику бурсу, що її називали «студентським домом», а також Благовіщенську церкву для академії. Маючи значні кошти, Заборовський утримував за /161/ рахунок консисторії найбідніших студентів, турбувався про поліпшення матеріального і фахового рівня викладацьких кадрів, про удосконалення навчального процесу, подарував бібліотеці академії близько 140 дорогоцінних тоді книг.

Вдячні «могилянці» при відкритті конгрегаційної зали в академії влаштували на честь Рафаїла Заборовського урочистий диспут та піднесли меценату прекрасно виконані колишнім вихованцем, гравером Григорієм Левицьким тези-запрошення на диспут. Це порівняно велика сюжетнотематична картина, досить цінна з історичного боку, бо разом з іншими гравюрами-тезами дає зриме графічне уявлення про тодішню академію. У центрі гравюри уміщено портрет самого Заборовського і його герб, увінчаний князівською короною, а навколо різні символічні малюнки. Трохи нижче відтворені інші протектори академії і Києва — апостол Андрій і хреститель Русі князь Володимир. У долині поміж горбами видно різні будівлі, тереми, церкви, Лавру, корабель на хвилях Дніпра-Борисфена, книжки і сіяча, що символічно засіває ниву освіти. Тут же — великий академічний корпус і три характерні постаті, що стали традиційними на ознаку академії, студентів і мандрівних дяків у малюнках усіх пізніших художників аж до наших днів. Всі малюнки мають більші й менші підписи-пояснення латинською «вченою» мовою 1.

Найвище головне управління академії тоді належало київському митрополиту — «головному начальнику академії», який призначав і міг усувати членів професорської корпорації, втручався у прийом учнів та інші справи, чому часто перечили ректор і префект.



1 Див.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 2. — С. 81, 85, 101.



Стосовно Рафаїла Заборовського, то навпаки — студенти, професори, ректорат, /162/ кияни і освічена українська громадськість по смерті митрополита-покровителя стали називати академію Києво-Могилянсько-Заборовською. І не даремно.

7 жовтня 1734 р. Рафаїл Заборовський подав академії першу інструкцію, в якій підсумовував давноіснуючі в ній порядки і висловив свої міркування щодо навчально-виховного процесу з урахуванням досвіду тодішніх вищих учбових закладів, адже він і сам був колись професором Московської академії й, отже, знав, про що писав. Окрім того, за основу він взяв «Духовний регламент» Феофана Прокоповича, хоч і був прихильником Стефана Яворського. Інструкція складалася з 22 пунктів, чи настанов, студентам і професорам 1. Автор передусім декларував, що студентом може бути кожна вільна людина всякого стану і місця проживання, православного віросповідування і здібна до навчання. Всі студенти, у тому числі діти вельмож, повинні відвідувати великі і малі літургії та інші церковні служби; на навчання прибувати в установлені терміни, тобто до 1 вересня, й бути там до початку літніх канікул у липні місяці. Тих, хто самовільно залишав школу, карали різками; заборонялось також безпредметно тинятися по місту, жебрати.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. Co введением и примечаниями Н. И. Петрова: Отделение 2: В 5 т. — К., 1904 — 1908.



Раціональною була настанова не переводити у вищі класи ледарів, аби вони не займали місця достойних студентів, якого б походження чи стану вони не були, бо здібні втратили б бажання вчитися, а невігласи зайняли б їхні місця. Студентів, які добре вчилися і пристойно поводилися, рекомендувалося заохочувати похвалою, а п’яниць, забіяк, брехунів, ябедників, шахраїв і ледарів виганяти з академії. Не радилося приймати тупоголових слухачів, з якої б родини вони не були, щоб академія славилася не кількістю студентів, а їхніми розумовими здібностями; у класах і бурсах привчали говорити латинською мовою, виконувати вправи трьома мовами (рідною, польською і латинською).

У правилах поведінки мовилося, що молодші учні повинні завжди поступатися місцем старшим за віком і за званням, віддавати їм належну повагу, разом із ними обов’язково відвідувати всі академічні церемонії. Студентам /163/ суворо наказувалося не бешкетувати, не сваволити наставникам, у противному разі їх карали аж до виключення зі школи. Заборонялося носити до академії і взагалі мати будь-яку зброю і стріляти з неї. Одягатися студентам рекомендувалося просто, але пристойно, не порушуючи академічних звичаїв.

Студентам заможних родин заборонялося насміхатися над убогими та їхнім одягом, не радилося наймати квартири в будинках мешканців підозрілої поведінки, аби уникнути спілкування з лихим товариством. Не радилося також відвідувати дикі видовища, дивитися кулачні бої і самим вступати у бійки, аби не ганьбити студентську гідність. Всім слухачам для зняття напруги у навчанні дозволялося в перервах повправлятися на музичних інструментах, пограти в пристойні ігри-забави, на кшталт нинішніх фізкультурних вправ. Натомість заборонялися свавільні дії, зокрема не дозволялося турбувати знатних осіб, писати і підносити панегірики самостійно з користолюбною метою. Тим студентам, які закінчували курс навчання в академії або з якихось причин вибували з неї, дозволялося видавати відповідне свідоцтво про успіхи у навчанні з обов’язковим зазначенням віросповідання, станового походження, місця проживання батьків, віку; видавався також табель оцінок за кожний клас, аби можна було скласти уявлення про людину.

До запровадження так званих «штатів» для монастирів академія утримувалася здебільшого за рахунок господарства училищного Братського монастиря, добуваючи натуральні й грошові прибутки від наданих академії і монастиреві гетьманськими універсалами і царськими грамотами сіл та угідь. Все залежало від умілого ведення господарства ректором академії та економом монастиря. Коли ж прибутки ставали мізерними, київська управа змушена була звертатися до царської влади. Звертався до неї 1734 р. і київський архієпископ Рафаїл Заборовський. Водночас для забезпечення успіху він листовно звернувся до могутнього при царському дворі Феофана Прокоповича, аби той посприяв у проханні.

Як колишній студент, професор і ректор «святині», а також ігумен Братського монастиря, що добре знав підвладне господарство, Феофан Прокопович відписав Заборовському листа зі своїми порадами щодо піднесення добробуту академії через монастирське господарство. /164/ Насамперед, його не лише здивувало, а й вжахнуло повідомлення київського владики, що Братський монастир дійшов до «крайной скудности», що вчителі і братія не мають на щоденний прожиток. Прокопович і сам пригадує часи, коли в Братському монастирі була страшенна злиденність, порожні житниці й льохи, доводилось «скудную и подлую» їжу добувати на ярмарку за рахунок незначних гетьманських подачок. І все через невміння господарювати, недбальство, ледарство і мерзотність управителів, запопадливе пияцтво тамтешніх ченців, крадіжки монастирського майна обивателями. «Долго так монастырь тот, при великом богатстве, был жажден, и гладен, и хладен». Однак вистояв, та й ще як! Колишній ректор й ігумен радив завжди мати такі відомості: скільки на монастирських полях жнивується пшениці, ячменю, вівса, гречки і проса; скільки мається млинів; скільки озер придатних до риболовлі; які прибутки від пасік й «по колику ведер сивухи» продається; які прибутки дає скляна гута; скільки водиться худоби, молока і вовни; як використовуються городні й садові плоди, будівельний ліс, дрова.

Феофан Прокопович тактовно нагадував Заборовському у все втручатися самому та призначити порядного економа. Не відомо, чи обмежився він лише порадою, чи посприяв і матеріально, але його порада мала сенс 1.



1 Сборник материалов для исторической топографии Києва. — К., 1874. — Т. 2. — С. 120 — 121.



У всякому випадку Рафаїл Заборовський, як мовилося, перебудовував академічні приміщенння, добудовував другий поверх головного корпусу, де розмістився конгрегаційний зал, збудував кам’яну Велику бурсу, надав академії 1640 карбованців та всіляко підтримував її навчально-виховний процес. Зауваження Д. Вишневського, що інструкція ніби не стосувалася навчально-освітнього боку, не відповідає дійсності. Не забуваймо, що матеріальне становище навчального закладу до Рафаїла Заборовського справді було кепське. Так, «у доношенії» 1732 р. на ім’я імператриці Анни Іоанівни, як тоді підписували, «вЂрный подданий, всенижайший раб и подножок, войска Вашего императорского величества Запорожского обоих сторон гетман» Данило Апостол просив виділити із «війського скарбу» академії 200 карбованців для ремонту академічних будівель і церкви. /165/

Другим, хто у середині XVIII ст. вніс значний вклад для поліпшення навчального процесу і зміцнення матеріального становища академії, був її колишній студент, згодом професор, префект і ректор Георгій Кониський (1717 — 1795). Народився він у заможній родині міста Ніжина, здобув початкову освіту дома, потім майже п’ятнадцять років вчився в Києво-Могилянській академії й 1745 р. став професором поетики, риторики, філософії та богослів’я, з 1747 р. — префектом, а з 1751 р. — і її ректором. Як професор і адміністратор Георгій Кониський брав найактивнішу участь в обговоренні кількох проектів інструкцій щодо навчального процесу в академії, «чего в которой школе учить». Він виходив насамперед з конкретної практики, бо ж недавно був студентом, а потім професором, бо все відбувалося на його очах.

Зокрема, в класі аналогії він радив спочатку навчити рідної мови, а потім перейти до першооснов латинської мови, читати нею і розуміти в класі синтаксими, виконувати «регули», привчати до «окупацій» і «екзерцицій», засвоювати правила правопису. В інфимі рекомендував повторювати попередні правила латинської граматики, вивчати польську і «російську» мови. В класі граматики також радилося продовжувати тлумачити «регули великого Алвара», перекладати частину євангелія, вивчати напам’ять окремі латинські тексти. В синтаксимі вимагалося закінчити вивчення граматики Алвара, поглиблено студіювати синтаксис, вивчати напам’ять «епістоли» Ціцерона, виразно декламувати їх, продовжити читання євангелія латинською мовою поряд із рідною. В курсі поетики радилося ознайомлення з «просодією» і «наукою о хриніи», читання епістоли, студіювання творів Ф. Прокоповича і М. Ломоносова. В курсі риторики слід було засвоювати правила красномовства, швидко перекладати епістоли Ціцерона, розбирати тропи, фігури, /166/ періоди, практикувати імітацію латинстких епістол, перекладати твори Горація, розуміти їхнє естетичне значення, виголошувати імпровізовані орації, познайомитися із зачатками філософії — діалектикою. Правила засвоювалися шляхом довгих «екзерцицій», які повинні були складатися в класі під керівництвом професора, а домашні «окупації» писалися під наглядом старшокурсників і давалися на перегляд професорові, що вважалося чомусь формалістикою і не завжди схвалювалося. Паралельно в «грецькій школі» класу риторики Георгій Кониський рекомендував читати і тлумачити першу частину її синтаксису, читати «діалекти» і євангелію, перекладати настанови Сократа.

Свої теоретичні настанови про форми літературних творів, їхні художні особливості професор виклав у курсі лекцій латинською мовою «Правила поетичного мистецтва» (1746), складеному за працями «Про мистецтво поезії» Арістотеля і «Три книги про поетичне мистецтво» Ф. Прокоповича, що їх видав Кониський 1786 р. Тоді ж Кониський написав віршами драму-мораліте «Воскресеніе мертвих», поставлену в академії 1747 p.; до драми було додано п’ять інтермедій, авторство яких проблематичне.

Залишив він і великий рукописний курс філософії латинською мовою «Філософія, поділена на чотири відділи, що містять логіку, фізику, метафізику й етику» (1749). Як філософ Кониський був чи не останнім в академії «арістотеліком». В названому курсі лекцій автор скаржився, що даремно витратив багато часу на студіювання інтерпретаторів Арістотеля і Аквінського; практичну ж користь дало йому безпосереднє читання самих творів та праць Прокоповича. Він твердив, що найавторитетнішим для нього був трактат «Метафізика» Арістотеля 1. До речі, в четвертій частині моральної філософії поряд з фізикою викладалися основи космогонії, метеорології, уранографії про властивості неба і небесних тіл, фізіологічна психологія із загальними роздумами про зоологічні явища, а математика частково спрощувалася на користь знавців.



1 Кашуба М. В. Конисский. — М., 1972. — С. 50 — 75.



Кониський зауважував, що він «следует истине», а не Арістотелю і для повнішого опанування студентами курсу філософії настійно рекомендував популярний тоді підручник німецького вченого Фрідріха Баумайстра. У листі 1755 р. до Тимофія Щербацького /167/ Г. Кониський писав, що в лекціях Баумайстра все викладено «розважливо, твердо і ясно», очищено від середньовічного «сміття схоластів» та інтерпретаторів Арістотеля; тлумачення метафізики дає тверду основу для розуміння інших дисциплін; етика відкриває очі для самопізнання й свого обов’язку. Щодо деяких понять, правильно чи туманно викладених Баумайстром, то Кониський радив подавати їх за підручником іншого німецького філософа — Вінклера. Така думка була досить важливою для професорів філософії, і не лише в академії.

За Г. Кониського нормальним терміном проходження повного курсу академії вважалося дванадцять років; по року — для нижчих класів, два — для філософського і чотири — для богословського, в якому удосконалювалися й інші науки. Залишатись у будь-якому класі учень міг добровільно «по искательству совершенного знання и науки», за своїм бажанням міг повертатися з вищих у нижчі класи, щоб закріпити знання. Скажімо, студент Григорій Левицький числився у класі риторики сім років (1734 — 1741), бо був «інспектором» — учителем дітей бунчукового товариша Івана Забіли, що жив у оспіваному мандрованими дяками містечку Коропі, тоді Ніжинського полку. Допускався й достроковий перехід у вищі класи, якщо в здібного студента на те були підстави.

1755 р. Г. Кониського призначають єпископом могильовським, а 1783 р. висвячують на архієпископа білоруського, де йому впродовж сорока років довелося вести запеклу боротьбу з фанатизмом ідеологів католицизму. Новопризначений єпископ застав у Білорусії досить неприглядне, якщо не страшне видовище. Про максималізм католицьких фанатиків говорить той факт, що, наприклад, в Орші 1759 р. під час церковної служби озброєна юрба напала на церкву і Г. Кониський змушений був рятуватися у бричці прикиданий гноєм. 1761 р. озброєна шаблями і пістолетами юрба студентів єзуїтського колегіуму Могильова вдерлася в будинок єпископа і створену ним семінарію, трощила все на своєму шляху, лупцювала ченців і школярів, шукала Кониського, який заховався в темних підвалах помешкання. Але він не переставав говорити гнівні філіпіки прямо у вічі навіть королеві та придворній високопоставленій шляхті.

Така була невтомна праця Г. Кониського на всіх ділянках освітньої, громадської і духовної діяльності. Помер він 1795 p., похований у Спаській церкві Могильова, /168/ залишивши по собі значну кількість віршованих і прозових творів та добру пам’ять як професор, префект і ректор Києво-Могилянської академії, а також славу незборимого борця за православ’я на церковній ниві Білорусії.

З іменами реформатора-протектора Рафаїла Заборовського, частково професора Георгія Кониського пов’язане ім’я Михайла (Мануїла) Козачинського (1699 — 1755), що був учителем останнього. Ім’я це досить відоме в історії української літератури та історії культури Югославії. Менш відомий він як помітний освітній діяч двох країн, професор Києво-Могилянської академії, в якій майже сім років він займав посаду префекта, читав лекції, займався навчально-виховною роботою, стійко захищав інтереси учбового закладу, вдаючись для цього навіть до національного самоприниження.

Біографічні відомості про нього досить скупі. Народився Мануїл Козачинський в спольщеній родині містечка Ямполя (нині Вінницької області), вчився в Києво-Могилянській академії, по закінченні якої Рафаїл Заборовський на прохання сербського митрополита Вікентія Івановича направив разом з ним п’ять «магистров» у Сербію. Там він працював у Карловецькій школі на посаді викладача латинської мови і префекта, написав історичну драму «Трагедіа, сирЂчь Печалная повЂсть о смерти послЂдняго царя сербскаго Уроша пятаго и о паденіи Сербскаго царства», яка була виставлена 1733 р. в «КарловцЂ Сремском» (Сремський комітат Славонії) учнями школи. Написана вона за типом київської шкільної драми, з елементами бароко, рясними міфологічними і античними персонажами та алегоричними фігурами, але на правдивій історичній основі з життя Сербії кінця її існування як самостійної держави у XIV ст. 1. Драма збереглася в переробці учня Козачинського, вихованця Києво-Могилянської академії, згодом відомого сербського історика XVIII ст. Іована Раїча.



1 Маслов С. І. Мануїл (Михаїл) Козачинський і його «Трагедия о смерти последнего царя сербского Уроша и о падении Сербского царства» // Рад. літературознавство. — 1958. — № 4. — С. 47 — 52.



Зі смертю сербського митрополита Вікентія Івановича і розпуском школи в Карловцях Козачинський, після чотирьох років перебування там, 1737 р. повертається до Києва, стає послушником, а потім ченцем Видубицького монастиря. З 1739 до 1746 р. він був професором і префектом /169/ Києво-Могилянської академії, читав там курси філософії під характерною назвою «Синтоима (тобто — об’єднання. — В. М.) всієї арістотелівської філософії до послуг перипатичної школи. В знаменитій православній академії Могило-Заборовській, поділена на п’ять книг, викладена і роз’яснена українському слухачеві за звичаєм у два роки, ілюстрована в публічних диспутах, прочитаних усно, глибокодумними аргументами, 18 вересня 1741 p.», а також богослів’я, текст лекцій якого не зберігся. Напевно, лекції професора користувалися великою популярністю, як і діяльність його префектом. До нього зверталися студенти як до поважного авторитету, що міг справедливо вирішити найскладніші справи, про що збереглося чимало документів.

Водночас Козачинський займався літературною творчістю, вважаючись штатним академічним віршописцем. На нього було покладено обов’язки писати панегірики на честь приїзду цариці Єлизавети Петрівни з чоловіком Олексієм Розумовським (Розумом) на Україну 1744 р. Як «офіційний поставщик літератури на різні свята» (С. І. Маслов) префект написав віршований панегірик цариці, що був надрукований і прочитаний «от Академіи киевской» біля тріумфальних воріт при в’їзді до Києво-Печерської лаври. Панегірик написано «трегубым діалектом», тобто церковнослов’янською, латинською і польською мовами з віршованим додатком під назвою «Журнал, или Описание лет и преславных побед имп. Петра Великого» з метою прославити його дочку Єлизавету, «дабы всяк ведал, коего семене кий плод, коего древа кая ветвь, коего солнца кая луча, коего храбрейшего отца мужественно-сильная любезнейшая дщерь самодержавствует скипетр державы Российские». Зрозуміла річ, «мужественно-сильною», мудрою правителькою завше напівп’яненька розпещена Єлизавета не була, як не був вельми мудрим і «дійсний оберкамергер» О. Г. Розумовський, власне співак-фаворит Олекса Розум із хутора Лемеші, що на Чернігівщині, якого цариця уподобала і оформила з ним так званий морганатичний шлюб, який не передбачав рівного права на престолонаслідування. Однак у ті часи на їхню честь була страшна злива одописань, у тому числі М. Ломоносова; не минув цієї пошесті й М. Козачинський.

З приводу приїзду цариці він написав віршовану драму-мораліте «Благоутробіе Марка Аврелія Антонія, кесаря римского», яка була поставлена 5 вересня 1744 p., в день народження Єлизавети, в стінах академії /170/ «учащимися юношами» — студентами. Твір був відповідно пристосований до особи цариці й, мабуть, їй сподобався, як і академічний диспут з розкішно приготовленими тезами та хвалебними віршами того самого Козачинського. Вона «пожалувала» академії одну тисячу карбованців, тоді як одній особі — архімандритові Лаври — три тисячі, а ченцям — десять тисяч. Певно, префект розраховував на щедрішу допомогу його дітищу. До речі, наступного, 1745 року на день іменин Олексія Розума М. Козачинський написав віршами і прозою трактат-панегірик під довжелезною облесливою і підлабузницькою назвою на кшталт тодішніх російських трубадурів у гіршому значенні цього слова. Тези диспуту, як і інші панегірики, читав студент-філософії, слухач грецької, єврейської і німецької мов «благородный господин» Григорій Щербацький, згодом професор і префект Київської і професор Московської слов’яно-греко-латинської академії 1.



1 Васильчиков А. А. Семейство Разумовских. — Спб., 1830. — С. 33.



Панегірик Козачинського є яскравою ілюстрацією давньої алілуйщини і нині повчальних слів Ф. Прокоповича, якими він застерігав студентів курсу риторики: «Гидке і рабське підлабузництво, коли такий «оратор» хоч і не бачить у своїх панів справжніх і великих чеснот, змушений вигадувати їх і майже розривається від жахливої надутості промови, хоч у нього дуже холодні почуття. Часто в своїй надмірній чутливості вони падають так низько, що виливають огидні вислови, якими не здобувають прихильності, а збуджують відразу, як наприклад: «ми — підніжок ніг твоїх», «топчи наші голови», «ми лижемо твої стопи» [...]. Крім того, найгіршою пошестю як у всіх наших науках, так і в красномовстві є розпусне життя, що переходить у розгнузданість». Поет і теоретик В. Тредіаковський писав, що читав трактат Козачинського не без «внутреннего смеха», адже знав придворне життя і Розумовських, а історик В. Аскоченський дивувався «необыкновенной находчивостью и уменьем из ничего сделать что-нибудь». Та й хіба тільки він?

Незважаючи на продуктивну роботу М. Козачинського як професора, префекта академії, автора шкільних драм (йому приписують також драму «Образ страстей міра сего образом страждущаго Христа исправися», 1739 — 1740) й панегіриків, турбот про студентство, він чимось /171/ не догодив викладацькій корпорації, певне, вимогливістю, і на нього посипалися доноси. Так, учитель інфими Іван Мокієвський і учитель фари Василь Крижанівський скаржилися митрополиту на вчинені Козачинським якісь образи; з проханням усунути його з посади префекта звернулась до митрополита і друга група вчителів на чолі з ієромонахом, учителем єврейської та грецької мов Варлаамом Лящевським. А невтомний професор-префект Козачинський з кращими своїми шістьма студентами у цей час був у Петербурзі і не знав про плетиво інтриг. Рафаїл Заборовський задовольнив прохання вчителів «прежде суда и мира» й вимушене «доношеніє» М. Козачинського про відставку з такою резолюцією «31 июля [1746 p.] указ Выдубицкому игумену — принять, определить ему келію честную и порцію обыкновенную и в особенном респектЂ своем и люб†содержать». Потім його перевели до Гадяцького монастиря, а 1749 р. висвятили на архімандрита Слуцького монастиря, де він і помер 1755 р.

З інших помітних вихованців академії першої половини XVIII ст. слід згадати сина козака Лаврентія Горку, сина полковника Йоасафа Горленка, його двоюрідного брата, сина бунчукового товариша Сильвестра Кулябку, синів київського крамаря Василя та Івана Григоровичів-Барських.

Лаврентій Горка (1671 — 1737) народився у Львові, згодом батьки переїхали до Києва, де юнак вступив до академії. По закінченні її працював викладачем, читав у 1707 — 1708 pp. курс поетики «Образ мистецтва поезії», до якої додав свою трагікомедію «Іосиф патріарха». 1713 р. його призначили ігуменом Видубицького монастиря, а з 1721 р. архімандритом московського Воскресенського монастиря; як оберієромонах брав участь у перському поході, займав високі духовні посади в Астрахані, Устюзі, Рязані, В’ятці, де засновував семінарії. Зібрав велику бібліотеку, /172/ яку по смерті передали Московській слов’яно-греко-латинській академії.

Як і Ф. Прокопович, Горка спершу хвалив, а потім засуджував дії гетьмана Мазепи, підтримував реформи Петра I. Трагікомедію «Іосиф патріарха» у травні 1708 р. було поставлено на Пасху студентами «преславной академій киевской». Написана вона на основі біблійного сюжету про страждання прекрасного Йосифа, проданого рідними братами в рабство, про грішне кохання жінки вельможі Пентефрія, з символічними персонажами біса Плоті, Совісті, Прелесті, Вражди, а головне — з хореографічними картинками, які виконували школярі, з відтворенням психологічних переживань, що було вперше на українській сцені. Три дії трагікомедії супроводжувалися інтермедіями, тексти яких не збереглися.

О. І. Білецький зазначав, що твір написаний книжною українською мовою з використанням розмовної мови і зв’язаний з тогочасною соціальною дійсністю. «Драма «Іосиф патріарха» Л. Горки свідчить про новий етап (зв’язаний з виступом Ф. Прокоповича і його трагікомедією «Владимір») у розвитку київської шкільної драми, а її вистава не під час релігійних (у даному випадку великодніх) свят, а на другий день травневих рекреацій на лоні природи ще раз підтверджує той факт, що навіть церковно-релігійна за змістом шкільна драма змушена була наближатися до реального життя» 1. Дослідники вважають її сатирою на тодішнє українське панство, світським твором.



1 Білецький О. І. Хрестоматія давньої української літератури. — К., 1967. — С. 399.



Довголітня освітня діяльність Лаврентія Горки на Україні та в Росії мало вивчена, здебільшого увага зверталась на його церковну діяльність та драму «Іосиф патріарха». А в тому, що він переносив практику київської школи в російські, створені ним учбові заклади, сумніву немає, як і в тому, що він запрошував для викладання випускників Києво-Могилянської академії.

Йоасаф Горленко (Яким Андрійович Горленко, 1705 — 1754) народився в родині старовинного козацького старшинського роду прилуцького полковника. Восьмирічним його віддали до Києво-Могилянської академії, по закінченні якої він прийняв чернецтво у Києво-Братському монастирі під іменем Йоасафа, щоб стати педагогом. «В год 1729, /173/ в мЂсяцЂ августЂ послЂдних чисел, — писав він, — опредЂлен во училища Кіевскія во учителя и в том потрудился послушаніи, пробыв чрез три года», до класу синтаксими. Йоасаф Горленко здебільшого відомий як церковний і громадський діяч — був ієромонахом київської Софії, ігуменом лубенського Преображенського і Мгарського монастирів, архімандритом Троїце-Сергієвої лаври у Москві, єпископом бєлгородським і обоянським, «святителем і чудотворцем», як писали про нього біографи, а також автором декламації «Брань честных семы добродЂтелей», проповідей і послань.

Сильвестр (Семен) Кулябка (1704 — 1761) також прожив бурхливе подвижницьке життя. По матері він був внуком гетьмана Данила Апостола, близьким родичем Горленків, учився разом із Якимом-Йоасафом. По закінченні повного курсу навчання в академії Сильвестр Кулябка постригся в ченці козацького Києво-Межигірського монастиря, а 1727 р. був призначений учителем рідної альма-матер, де пройшов усі педагогічні ступені до професора філософії, префекта і ректора академії, заслуживши від вихованців почесної назви «златоблагословенного учителя». 1745 р. його призначили костромським єпископом, а через п’ять років архієпископом Петербурга, де також дбав про освітню справу. І хоч п’ятнадцять років перебування в Росії не минули даремно, в Києві Сильвестр, напевно, зробив би значно більше, відзначаючись «строгою нравственностью и разсудительностью» та будучи ревним сподвижником Йоасафа Кроковського і Феофана Прокоповича.

Гордістю Києво-Могилянської академії є її незвичайний студент Василь Григорович-Барський (1701 — 1747), який своїм життям чи не найбільше нагадує вагантів, повторивши подвиг усіх попередніх юнаків-мандрівників, й передусім Прокоповича, що ходили за тридесять земель у пошуках знань. Він також народився в родині дрібного київського крамаря, за ректорства Ф. Прокоповича (другого) 1715 р. вступив до академії й був жадібним до знань студентом. Провчившись там вісім років і не закінчивши повного курсу, «ради совершения больших наук» 1723 р. вирушив у тривалу мандрівку по чужих землях, а головне — удосконалити свої знання з грецької мови з метою її викладання в стінах академії. /174/

Приховавши своє православне віросповідання, спочатку навчався у Львівському єзуїтському колегіумі, але через злісне цькування студентів змушений був залишити його та мандрувати далі. Географія його мандрів була навдивовиж широкою. Упродовж чверті століття він пройшов і проїхав Словаччину, Угорщину, Австрію, Болгарію, Румунію, Молдавію, Грецію, Італію, Сирію, Аравію, Ливан, Єгипет, Палестину; побував у визначних містах, зокрема в Кошиці, Будапешті, Відні, Римі, Неаполі, Венеції, Барі, Падуї, Болоньї, Флоренції, Сенегалі, Суеці, Бейруті, Тріполі, Дамаску, Антіохії, Александрії, Єрусалимі, а також у Салониках, на Синаї і Афоні, островах Кипрі, Самосі, Симі, Хиросі, Патмосі. Мабуть, до нього і після нього ніхто не обходив стільки країн і земель.

В університетських та інших містах він охоче спілкувався латинською мовою, що її добре засвоїв у Києво-Могилянській академії, а грецьку Василь Григорович-Барський вивчив настільки досконало, що працював учителем у Нікосійській школі, потім в ораторсько-філософській школі на острові Патмос, викладаючи не тільки латинську мову, а й укладаючи там для греків латинську граматику. Додому він повертався майже через чверть століття. Ще по дорозі у Будапешті отримав офіційне запрошення Києво-Могилянської академії для читання курсу грецької мови та літератури. Однак, повернувшись до Києва, у вересні 1747 p., знесилений виснажливою багаторічною, сповненою всіляких пригод мандрівкою та хворобою, помирає. Похований поряд з академічним будинком.

Від західноєвропейських вагантів Середньовіччя Василь Григорович-Барський відрізнявся поміркованим і благочестивим, більше цілеспрямованим способом життя, без випивок і скабрезних походеньок. Він не писав віршів, а залишив великий рукопис монументальних подорожніх записок, вражень і роздумів, документальних розповідей, які спочатку поширювалися в списках, а потім вже, по смерті автора кілька разів видавалися у XVIII і XIX ст. заходами вихованця академії В. Рубана під назвою «ПЂшеходца Василія Григоровича-Барского-Плаки-Албова, уроженца кіевского, монаха антиохійского, путешествіе к святым мЂстам, в ЕвропЂ, Азіи и АфрикЂ находящимся, предпринятое в 1723 и оконченное в 1743 году, им самим писанное» (Спб., 1773, 1785 та ін. ). Записки настільки документальні і авторитетні, що ними і до сьогодні /175/ користуються європейські вчені — географи, економісти, історики, промисловці 1.



1 Білоус П. В. Творчість В. Григоровича-Барського. — К., 1985. — С. 254.



Добру частину ідей і документальних матеріалів, зокрема графічних малюнків, творчо використав і втілив у життя молодший брат В. Григоровича-Барського Іван (1713 — 1785), який по закінченні Києво-Могилянської академії став видатним українським архітектором, представником українського бароко в храмобудівництві. Кияни і гості міста ще й нині можуть милуватися спорудженими Іваном Григоровичем-Барським на Україні найрізноманітнішими витворами архітектурного мистецтва. Про них він на чистій сторінці рукопису подорожніх записок старшого брата так написав для своєї майбутньої автоепітафії: «Зде положено тело кіевского мещанина, райци, Ивана Григоровича-Барского, брата родного монаха Василія Григоровича-Барского, странствовавшего по различным землям и святым местам и описавшего в книгу все виденное. Сей же брат его, трудившійся в разных строеніях, воду провел в различные места в городе сем от различных источников с-под гор, а потом строил каменныя церкви, колокольни и покои. Первую церковь сделав у Кириловском монастыри, з звоницею и брамою и погребами, церков Покровскую и Набережно-Никольскую; у Козельци церков штукатуркою украшал и колокольню вновь построил, у Золотоношском Красногорском монастыри церков, колокольню у Петропавловском монастыре, у соборно-Успенском собори с церквою. Еще магазин городской и гостиный дом, жилие покои греческому монастырю и Юрию Дранчеву, рексровав церкви воскресенскую и успенскую, у Межигорском монастыри келіи. А сего 1785 г. и зде погребен мая числа...» Йдеться про міський водогін на Подолі з павільйоном-фонтаном, чи ротондою з Самсоном, збережені і зруйновані храми, хлібну крамницю й академічну бурсу; брав участь у будівництві магістрату в Козельці, у спорудженні палаців графа Розумовського.

Ще в роки Великої Вітчизняної війни відомий український архітектор, мистецтвознавець академік В. Г. Заболотний, характеризуючи здобуток І. Григоровича-Барського в контексті з досягненнями інших українських митців тих /176/ часів (Федора Старченка, Степана Ковніра та ін. ), писав, що Григорович-Барський був справжнім сином свого народу, тісно зв’язаний з народною творчістю; він добре засвоїв усі елементи українського бароко, наблизив українське мистецтво до кращих зразків європейської культури, продовжував традиції таких майстрів, як Шедель, Растреллі, Квасов, у яких вчився і разом з якими працював 1.

Як бачимо, у першій половині XVIII ст., попри всі перешкоди, Києво-Могилянська академія була на піднесенні, готувала висококваліфіковані кадри не лише національні, а й для всієї Росії, у тому числі для Російської Академії наук, московської Слов’яно-греко-латинської академії, Московського і Петербурзького університетів, численних російських семінарій та училищ. Багато вихованців академії брали якнайактивнішу участь у державному та духовному управлінні імперією й були переконані у правильності своїх дій під «государевою высокою рукою», зокрема Петра I. Можна лише пошкодувати, що ці величезні інтелектуальні сили були розпорошені здебільшого поза межами України, але й так вони мурували величну будову української і світової культури.



1 Заболотний В. Український архітектор XVIII ст. Григорович-Барський // Українська література. — Уфа, 1942. — № 5 — 6. — С. 235 — 240.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.