Попередня     Головна     Наступна





VI. Лиховісні познаки.


Другого дни велми рано кровавыя зори свЂтъ повЂдають] кривава зоря — ознака, що віщує лихо, пор. літоп. „знаменье на небеси” — „акы пожарная зоря”, р. 1102 Іп., ст. 251. „повЂдати” й „повЂдЂти” = сповістити, оповідати, оголосити: „повЂжь мя папЂ” = μήνυσόν με πρός τόν πάπαν, Патер. Син. XI в. та ин. Срезн. II, 1006 — 7.

чръныя тучя съ моря идуть] Корш, щоб здобути пісенну міру, переставляє, транскрибуючи на мову XII в.: „чьрныЂ тучЂ идуть съ моря”. Уже Афанасьєв, Поэт. воззр. I, 269, гадав, що хмара симболічно визначала вороже військо; так — в усній традиції: „А не силная туча затучилася. | А не силніи громы грянули: | Куде едет собака Крымской царь | А ко силнему царству Московскому”, Пес. Рич. Дж. 1619 — 20 р. Симони, с. 12; „Что не облаки подымалися, | Не грозны тучи соходилися, | Собиралися тьмы невЂрныхъ врагъ”, Тіх. 32; „Нанесло тучу черную | Со громамы со трескучима, | Со молоньями со сверкучима, | ПріЂзжалъ чужой чужбининъ”, Рыбн. III, с. 403; женці в укр. пісні: „на чорную хмару озираються: | Ой то-ж не хмара, то-ж орда іде” Ант.-Драг. I, 79; „Із-за гори хмара виступає, виступає вихожає, | До Чигрина громом вигремляє, | На українську землю блискавкою блискає”, Максим. Сб. укр. пес., с. 54; „Та за тучами громовими сонечко не сходить; | За вражими ворогами мій милий не ходить”, Метл., с. 51; „виступала чорна хмара” Чуб., III, 309; „чорна хмара наступає” Чуб. V, 231 та ин.; „Наступала чорна хмара, | спід білої синя”, там-же, 93 — звичайна формула, вона визначала, що наближається нещастя. — Сполучення „Сл.” в усній традиції: білор. — чорная туча, Шейн, Мат. I, 1, 196; українськ. — Ант.-Драг. I, 118; II, 37, 40; Чуб. III, 204, 212, 291, 423; V, 50 та ин. — чорна хмара; у великор. — чорное оболоко, Григ. I, 481.

хотять прикрыти 4 солнца] Пот. пропонує „2 сълньця”, як і далі „2 солнца помьркоста”, але тут, може, „4” стосується до всіх чотирьох князів — учасників у поході; палеографічно 4 ('д') з 2-х ('в') неможливо.

Порівняння до сонця має чималу літер, історію; його подибуємо в візант. проповіді, до того застосовувано його там по-різному; Христос = сонце: „Христу праведному солнцу, днесь от дЂвы пречистыя восиявшю, тма нечестивыхъ отбЂже...” Торжеств. Увар. № 328 (71) арк. 147 та сила ин. рук.; в слові на Різдво: „Восія намъ днесь праведное /190/ солнце”, Чет.-Мин. груд. 25, Увар. № 1041 (319) (264) й чимало ин.: „Солнцю сему хотящю изыти ис предЂла...” — в „Сл. на Рожд. Предтечи”, Увар. Сб. р. 1390 № 1045 (613) арк. 171 й ин. рук. В Четьї М. р. 1489 перекл. на українську мову в Кам'янці: „праведное солнце Христос” в Сл. Іо. Золот. на Р. Хр., арк. 109 зв.; в житії св. Миколи: „Истиньный боже, источниче щедротам, солнце праведное” арк. 102; „И того дЂля, братья, пришло врЂмя спасению нашему, нам в тмЂ бывшимъ взышло солнце праведное” 17 зв.; „нынЂ тиха весна — Христосъ правЂдное солнце свЂтлым свЂтом осия насъ” сл. Григорія Нис. на Благовістя. Про Христа: „великое солнце въ ЕрданЂ омывается, огонь у водЂ куплется” — в Сл. Іо. Золот. на Водохрещі, арк. 124; в Сл. Іо. Золот. у суб. 5-го тижня посту, на похвалу Богородиці: „Восіа нам братие свЂт днесь — праведное солнце”... Златоуст XVI в. Тверськ. Муз. № 29 (3100) арк. 149 зв.; Синод. Б. № 231, арк. 162 зв.; поч. похв. слова на Рожд. Іо. Предтечі: „солнцу сему хотящу видиму изыти ис предЂла земьнаго”... рук. Тітова № 525 (3276). Мин. служ. травеньчервень, XVI в., арк. 175. У рук. Увар. 1052 (166) арк. 531: „Солнцю сему хотящу изыти не предЂла земного, заря прежде вкривше повЂдаетъ и той за нею грядет"; „Возлюбленніи, солнце красуется подъ небесемъ, Марія Іаковля и Саломия купиша воня”, Увар. Златоуст, № 323 (1056), сл. Іо. Золот. у тижд. мироносиць, арк. 220; пор. „Возлюбленніи, подъ облакомъ солнце красуяся бываетъ видящимъ”, Увар. № 324 (733), арк. 220. У похвалі Кирилові Філософові Климента, єп. Словенського: „блажу свЂтозарнЂи твои нозЂ, има же обьтече, яко солнце, всего мира просвЂщая”, Унд.-Лавр., с. 37. Звідси далі й стали порівнювати царя, князя до сонця — в давньо-рус. перекл. повісті. В пов. про Акіра: „Ты, царю, уподобился солнцу, а вельможи твои уподобилъ еси лучам солнечным”, Григорьев, 177; „царь царемъ... сияя съ солнцемъ”, Олександрія І ред., с. 43; „Никакоже, свЂтозарное солнце, и прекрасный Девгений, и не имЂй помысла во умЂ своемъ никакова”... ПСтРЛ. II, с. 385; „О свЂте, свЂтозарное солнце младый юноша”, там-же 387 та ин., „Преставися ...Володимеръ Мономах, иже просвЂти Рускую землю, акы солнце луча пущая”, Іп., ст. 389; р. 1179 про смерть кн. Мстислава Ростиславича: „уже бо солнце наше зайде ны”, Іп. ст. 610; як помер кн. Володимир Василькович (р. 1289) „лЂпшие мужи” говорять: „уже бо солнце наше зайде ны и въ обидЂ всЂхъ остахомъ”, ст. 920; мітр. Кирило говорить людям: „чада моя, разумЂйте, яко уже зайде солнце земли Суждальскыя” = помер кн. Олександер Невський, у первісній ред. його жит., Мансікка, с. 9; князя порівн. до сонця — в Молін. Дан. Заточн.: „вижю вся человЂки, яко солнцем грЂемых милостию твоєю”, Шляпк. 36; і „солнце єдино грЂет весь мир лучами своими, а ты, княже, нас украшаеши і оживляеши милостію своею”, там-же, 38; в плачах по князях: „О солнце моє пресвЂтлое, рано заходиши” — кн. Євдокія по Дм. Донському, Серебр. 157; „солнце моє драгое, мЂсяц мой прекрасный, почто рано зашли есте”, Плач в. кн. Юрка Всевол., с. 163. Згадаймо за /191/ загальновідомого „Владимира — красное солнышко”. Стародавній руськ. проповідник енергійно повставав проти такого порівнювання: „не нарицайте другъ друга праведнымъ солнцемъ, нижь самаго царя земнаго, никогожь отъ властелей земныхъ не мозите нарицати и праведнымъ солнцемъ, то бо есть Божие имя”, Лонгин. с. 111; Повість про ц. Соломона пояснює це порівняння: „царица рече: ,Кому подобна милость Божія'. Соломон рече: ,солнце сіяетъ на злыхъ и на благія; такоже и Богъ милуетъ праведныя и грЂшныя'“, ПСтРЛ. III, с. 62. Тільки-ж усна традиція все-таки використала це порівняння: „Из славнаго града, каменной Моск†| Не красное солнце катилося: Пошел государь, православной царь, встрЂчати своего батюшка”, Рич. Дж. р. 1619 — 20, Симони, 8; в істор. пісні — „закаталось наше красно солнышко: Не стало млада Федора Ивановича”, Миллер, Ист. п. 382; ця ідеалізація відбилась у весільних піснях: наречена каже друзям про батьків: „два солнца обогреют вас”... Шейн, Вел., № 2301; батько „красное солнце угревное”, ib. №№ 1298, 1300 — 1; „не могла я углядеть схожа красна своего солнышка-родителя батюшка”, № 1332; „к схожему красну солнышку, | Ko родимому батюшку” № 1320; отець — кр. солнышно № 1368 та ин. ; знов-же и мати: „моя сердешная матушка, | мое красное солнышко”, там-же № 2526; пор. в українськ.: „Ясне сонейко — його матюнька, ясний місяць — його батейко, [ ясна зірка його дівка”, Чуб. III, 280; далі — брат: „уж ты свет да сокол, милый брат, | Ты мое да красно солнышко”, Шейн, Вел. № 1413; далі — „Тысяцкой — от сидит | Ровно красно солнышко”, № 1368; нарешті — сама наречена: „красно солнышко — Полагеюшка”, № 1255. „Ай извЂдай тепло красно мое солнышко”... Барс. Прич. I, с. 192, 193; „Аасково сонцо Владимеръ князь”, Кирша, с. 153 та инші билини.

Порівняння — в величальних піснях-колядках — див. у Пот., Об'яснен. млр. и сродн, песен I — II, часто; його-ж „Слово о п. Иг.” 42 та ин.; Вс. Мілл. гадає, що порівняння взято з Візантії (Взгляд, 55) — і він має певну рацію, адже ідея порівняння в відомих нам формах зачинається від біблійної й середньо-грецької літер, традиції, як і чимало иншого в літер, обігові давньої Руси; античний грек добачав сонце в Аполлоні, візантієць — в Христі: „Солнце из гроба красно възсіявъ, Владыка, якоже свЂтоносныя луча вселеннЂй всей”... Тріодь Цв. (честв. 7 нед. по ПасцЂ, на утр. пЂснь 9, слава), звідси це порівняння поширено й на святих, напр.: „Сълньце Елеазаръ да пЂтъ боудеть, лоуна соломонии древле седмь макавеи свЂтильници пресвЂтьлии”, Стихир. XII в. Р. Ак. Н. (34, 7.6) арк. 174.

А в нихъ трепещуть си синій млъніи] у 1-му вид. си немає, пристаємо на поправку Козл., що з нею погодивсь і Влад. — Усенький цей епізод („другаго дня... синій млъніи”) подано в Сказ, про Дм. Ів.... „прилЂеша (?) тучи на Русскую землю, изъ нихъ же выступали кровавые зори, a въ нихъ трепещутся силные молыньи” Тіх. с. 33.

Быти грому великому] Битву порівнювано до грози. Це порівняння в різних варіянтах дає й літопис. Іп. 1111 р. „тресну акы /192/ громъ съразившима[ся] (Хл. П.) челома”, ст. 267; про те-ж самісіньке Новг. 4-ий: „и сразишася полки Половечтіи и первое с полкомъ Рускимъ, и тресну аки громъ, и сразишася челома и бысть брань люта межю ими и падаху обои”, с. 141; можливо, літературна форма повстала підо впливом того, що змальовувано одночасні моменти битви й грози, напр., Соф. 1-ий, 6532 (1024) р. „и бывши нощи [в]рабиной, бысть тма и громъ шибаше, и молнія и дождь... и съступишася въ чело СЂвера с Варягы, и трудишася Варягы сЂкуще СЂверу, и по сем наступи Мьстиславъ съ своими и нача сЂчи Варягы, и бысть сЂча зла и страшна; яко посвЂтяаше молнія, тако блещаашеся оружіе, елико же молнія освЂтяше, толко мечи видяху, и тако другъ друга убиваху, и 6Ђ гроза велика и сЂча силна”, с. 135. — В пізній історично-епічній традиції це порівняння відбилося в повістях про Мамаєву побиванку і в Пск. літ., р. 1544: „и слышати было стуку и грому великому межи Москвичь и Литвою”, с. 290. Див. попереду прим, до „грозу въсрожать”.

ити дождю стрЂлами] — стилістична формула, що її добре знає давньо-руське письменство в пам'ятках перекладних та оригінальних: “...помысли о убогыхъ како лежать ныня дъждевьными каплями, яко стрЂлами пронижаеми”, Стосл. Геннад. гл. 77, Изб. Свят. р. 1076 і Злат. Усп. XIV в. (у нов. сп. — гл. 78, мій Отч. экск. в Нежин, 1918, 54), звідки й у Молінні Дан. Заточи, „мнЂ помяни... каплями дождевными, яко стрЂлами сердце пронизающе”, сс. 12, 46, 47. В епічній традиції: „и стрЂлы на ня летяху яко дождь” Флав. кн. 4, Вол., арк. 128: Лавр. л. р. 1097 „идяху стрЂлы аки дождь”, с. 262, Іп. ст. 247; „с города яко дождь каменіе метаху нань” 1149 р. Іп. ст. 390; „мечющимъ же пращемъ и стрЂламъ, яко дожду идущу на град ихъ”, р. 1245, ст. 796; „вси полцы рускыя испустиша стрЂлы яко дождь умноженъ” — Сказ, о чуд. Знамения Бож. Мат. в Новг., Соф. Минея XIV в.. Изв. ОРЯС, VI с. 293; те саме з вар. в Новг. 4-ому л. р. 1169, с. 163, 2-й Пск., с. 9; з пізньою традицією — німці „огненыя стрЂлы на градъ пущая, акы дождь”, Пск. 2-ий р. 1480 с. 39, в „Слове похв. инока Θомы о кн. Борисе Ал.” р. 1453: „съ града же біаху овіи пушками, а иніи пращами, а друзіи каменіе метааху, а овіи стрЂлами, яко же дождем, пущаху”, вид. Ліхачова, П. Др. II, CLXVIII, р. 1908, с. 49; „они паки своими стрЂлами стрЂляху, аки дождь” Пов. о Моск. взятій от ц. Тохтамыша, Барс. I, с. 434. В літоп. пов. о прихожении Тохтамыша: „И идяху стрЂлы их на град, аки дождь силен и умножен зЂло, не дающе ни прозрЂти, понеже и воздух омрачиша стрЂлами”, Ник. л., П. С. Р. Л. XI, 74, 75; „сверху падаша стрЂлы на струги ихъ, аки дождь” Сибір, літ., р. 1907, с. 20; „стрЂлы падаху, аки дождь”, там-таки, с. 66; „аки великій дождь пущахуся стрЂлы”, там-таки; у „ВидЂніи пономаря Тарасія": „по глаголу же чюдотворца Варлаама взыде пономарь Тарасие на церковь св. Спаса в верьхъ: видитъ множество ангелъ, стреляющихъ огнеными стрЂлами, яко дождь силный из тучи, на множество народа людьскаго”, ПСтРЛ. I, с. 283. Инші приклади попризбірував Орлов, Об особ. форме р. воинск. пов. М. 1902, с. 18 — 19. — В піснях: „стрелы летятъ /193/ какъ часты дожди” Кирша, с. 49; в укр. весільних п. бояри „наробили хмарно жупанами, | Испустили дощик стрілочками, | Наробили ясно щабельками”, Чуб. I, с. 194, № 390. У білор. пісні — „За нами стрэлы як дым лецели, | За нами кули землю побили”, Шейн, Мат. I, 1, 58. В народній усній традиції відзначив ще Пот. Об'ясн. млр. п. II, 659: „Заграють труби, як грім на небі, | Блиснуть мечєми, як мольня в небі, | Пустє стрілочки, як дробен дощик”, Kolberg, Pokucie, I, 104, 109 — 10. „За нами стріли як сніг літали”, що його цитує Пот. 46 з Метл. 337 — дуже скидається на підробку; так само і Голов. III, отд. 2-е, с. 127 „За нами кули як дождь шумЂли”, пор. попереду білор.

ту ся копіемъ приламати, ту ся саблямъ потручяти о шеломы Половецкыя, на рЂцЂ на КаялЂ] Пор. Іп. 1174 р. — „Ту бЂ видити ломъ копийный и звукъ оружьиный”, ст. 576; „Ту бЂяше ломъ копейный” 4 Новг. p. 1240, с. 226 та ин. ; „И ту бЂ видЂти ломъ копейный, щитомъ скепаніе, и стрЂлы омрачиша свЂтъ” Соф. 1-й p. 1240 с. 175; „и бысть ту сЂча зла нЂмцамъ и чюди, и трускъ от копей ломления и звукъ от мечнаго сЂченія”... там-же, с. 180. — „потручяти” — пор. польськ. trącać; перекладаємо з Пот. „тут шаблям ударятися”. — Зазначимо підхідку єдинопочинання: „Ту..., ту...” див. у кн. прор. Ісайї, розд. 34 і в инших місцях. — „Ha рЂцЂ на КаялЂ;” отак повторюється прислівник — в д.-р. мові: Мстислав „поиде на Полтьскъ на зятя на своего на Всеслава” Іп. р. 1178, ст. 608, „аже погубите слЂдъ на гостинци на велицЂ”, Рус. Пр. Бусл. Хр. 398. — „Каяла” — це спірне місце в д.-р. географії. Карамзін (И. Г. Р. III, пр. 76) уважав її за р. Кагальник, що вливається з лівого боку до р. Донця; за Арцибашевим (В. Евр. 1826, липень), це — р. Андар, що вливається до р. Донця нижче від Ольхової криниці аж на 30 верстов; за Бутковим (В. Евр. CXXI, с. 53), що за ним іде акад. Багалій (Ист. Сев. земли, с. 252), — це р. Калміус, — її він ототожнює із р. Калкою, що на ній р. 1224 одбулася нещаслива битва з татарами. Лонґінов (Ист. иссл. с. 216 — 17), ототожнюючи з Калкою — р. Кальчик, сполучену з р. Калміусом гирлами коло Озівського моря, — за Каялу вважає pp. Суху й Мокру Яли, поблизу верхів'їв р. Кальчика. (Ці річки за кн. Больш. Чертежа звуться річками „Калами”). Бєляєв та Іловайський гадали, що це якась річка поблизу Озівського моря. Коцовський (Ист.-лит. зам. 1893 p., с. 34) гадає: коли Сальниця — Сухий Торець, коли битва відбувалася поміж Донцем і морем, то Каялу випадає шукати на південь од Торця: це могла бути річка Суха або Мокра Яла (Ка-ялы'). Але вже Ґрамматін (прим. 89) висловив здогад: „не оттого ли Каяла и название получила, что Русские каяли Игорево предприятие”. Мені здається, розшукувати епічну Каялу це річ даремнісінька; літописець зазначає достоту, де треба, ріки — Сюурлій, Тор, але про „Каялу” каже тільки одного разу і не в самому-но оповіданню про похід Ігорів, але в усьому літопису. Це місце літопису (Київськ. р. 1185), на нашу думку, навіяло „Слово” або спільне з ним джерело (див. Sertum bibliolog-icum, 1922), отже історично-географічного значіння мати не може. Що визначає „каяти” — про те див. далі. /194/

Уже за шеломянемъ еси] у 1-му вид. помилка переписувачева (пор. попереду „за шеломянем”) — „не шеломянем”. За 1-м вид. читають Дуб., В'яз. Владім., Лонґін.; Шішков випр. „не за шеломянемъ”, але від Буткова (В. Евр. 1821 р. № 22, с. 48) повелося вважати „не” за помилку й виправляти, згідно з тим, що попереду — „за": такої думки тримаються Ґрамм., Макс., Бусл., Тіх., Огон., Пот., Яковл., Шамб. та ин.; Корш — як і в першому випадкові: „уже за [шла за] шеломень ми еси”.

Се вЂтри, Стрибожи внуци вЂютъ съ моря стрЂлами] Вітри уявлювано тут як онуків Стрибогових; за нього див. у Вступі § 11. Звичайно пояснюють: з Стрибога = бог вітрів; але звідки взялося саме слово — невідомо. Сполучення „вЂтри... вЂють” звичайне в усній традиції: „Віет вЂтер со чиста поля” Рыбн. III, 156 і „Какъ повіют вЂтры буйные”, I, 287; „віют вЂтры”, „віют витрышки”, Барс. Причит. I, 34, 72, 114 та ин. Відповідно до „Сл. “ — і в українській пісні вітер ворожий козакові: „А із низу буйний вітер повіває, Судна козацькі на три часті розбиває” Чт. О. И. Др. Р. 1884, 4, с. 390.

земля тутнетъ] „тутьнъ” = шум, гуркіт: „в нощи бывши тутенъ” Іп. 1092 p., ст. 206; Соф. 1-ий, р. 1093 „въ мечтЂ бываше въ нощи тутенъ стонящь по улицамъ”, с. 149; Пск. 2-й р. 1478 „мЂсяца декабря 26 бысть тутенъ, громъ и молніи блистаніе нощію”, а за цим — морове повітря й війна, с. 38; = грім, гроза: „да будеть тутенъ по всеи земли” Исх. 9, 22, XIV в. та ин. Срезн. НІ, 1040. Громник: „аще погрьмит 1-й день или тутень...”, „аще растущи лунЂ гром или тутень великъ муж умреть” й ин. Перетц, Мат. к ист. апокр. I, с. 59 й ин. — „ТутьнЂти” = гриміти, густи: „глас, рече, трубы тутняаше велми”, Пс. Толк. Θеодор. LXXX, 3; „Бысть обоихъ многое множество, яко и земля тутняше, горы и холми трясаахуся”, Соф. вр. р. 1380, I, 362; „тогда блистаніе веліе бяше и громъ тутняше”, там-таки, р. 1460. II, 97. Срезн. III, 1040. Ще пор. Орлов, Об особ. форме р. воинск. пов., с. 15.

рЂкы мутно текуть] — образ звичайний і в усній традиції = ознака смутку, нещастя: „Как бывало ты (Дон) все быстер бЂжишь, | Ты быстер бЂжишь все чистехонек; | А теперь ты, кормилец, все мутен течешь, [ Помутился ты, Дон, сверху до низу”... Сахар. Сказ. I, III, 24 , „Как Непра река тецёт да не по старому, Не по старому тецёт да не по прежнему, | Как вода-та с песком да сомутиласе. За ей стоят то тотаровья поганыя, | Они днем-то мостят мосты калиновы: | Ишше ноцью Непра река повыроёт. “ Григ. III, с. 144. „Синяя речинька быстра ишла, | На завтра реченька смутненька: Прициснуў яе лют мороз”, Шейн, Белор. п., с. 476. Думаємо, проте, що в цьому місці „Сл.” — означає це не смуток, як нижче, а образ живий, він показує рух війська, що то бреде через річку, то здіймає куряву по дорозі.

пороси поля прикрывають] „Порохъ” = порох, пил: „насыштяяся многосластьнааго пития, помяни пиющааго теплу воду от слъньца въстопЂвшу и ту же пороха нападшу от мЂста не завЂтрьна”, Изб. Свят. р. 1076 Стосл. Геннадия. В усній традиції — в заспівах: „Ужь как в поле пыль пылит. во дуброве лес шумит,... Француз с армией /195/ валит”, Кир. 10, с. 41; „Не пыль в поле запылилася, | Не туман с моря подымается”, там-же 8, с. 162; пор. „Не пыль въ поле пылится, Не туман с моря подымается, | Не грозна туча накатается, | Не из той тучи молонья сверкат, | Подымалась силушка зла неверная” Этн. Сб. 6, с. 79. В думі про Озівськ. братів: „Ой то не пили пилили, Не тумани уставали: | Як із города Азова із тяжкої неволі Три братики втікали”, Ант.-Драг. I, с. 127. „А не пыль въ полЂ, курева стоитъ, | Еше матушка сыра земля стонучись стонет” Григ., I, с. 22, 24; „В цистом поле курева стоит” — знак поїзденьки багатирської, того, що наближається ворог, Григ. III, 86, 132, 146 й ин. В пісні: „Порох порох по дорозі, [ Що за гомін по дуброві. [ Ой брат сестру вбивать хоче”... Жег. Павлі, І, 31; для Пот. 48 — це „символ чего-то предстоящего Грозного, печального”, та природніш убачати тут образову й заразом точну передачу того, як посувається неприятельське військо.

стязи глаголютъ] = прапори полощуться, лопотять на вітрі; в Сказ, о Дм. Ив. грубіш: „стези ревуть” Тіх. 33.

Половци идуть от Дона и от моря] Літопис про цей момент: „свЂтающи же суботЂ начаша выступать полци Половецкии, акы борове; изумЂшася князи Рускии, кому ихъ которому поЂхати, бысть бо ихъ бещисленое множество. И рече Игорь: ,се вЂдаюче собрахомъ на ся землю всю, Кончака и Козу Бурновича и Токсобича Колобича и Етебича и Терьтробича'“, Іп. 1185, ст. 641; „акы борове” — тут готова формула, як і в инш. місцях літоп., див. нижче.

и от всЂхъ странъ Рускыя плъкы оступиша] 1-е вид. „отступиша”, Ґрамм. „отъступиша”. Ганка р. 1821 й Гаттала — „обступиша"; Макс. (Укр. I, 1859, 91, 105) „оступиша”, що прийняли Дуб., Тіх., Пот., Огон., Вс. Мілл., Яковл. Шамб. й ин., як звичайно висловлюються літописи: Іп. р. 1111 „наставшю же понедЂлнику страстныя недЂли, паки иноплеменници собраша полки своя многое множество и выступиша яко борове велиции и тмами тмы и оступиша полкы Рускыи”, ст. 267; теж Новг. 4-й, с. 141; Соф. I, с. 155; Іп. — Святополк і Володимир „оступиста и (Олега) в городЂ”, ст. 220; „и оступи градъ Бужескъ Володарь”, там-таки, ст. 241; „и оступиша и у городЂ Володимери”, ст. 284, 1117 p.; „и оступиша в городЂ”, р. 1159, ст. 496; братья... „оступиша вьсь град Киевъ”, 1171 p., ст. 544; „и тако оступиша всь градъ”, 1174 p., ст. 577; в Лавр., 1093 р. — „придоша Половци мнози и оступиша Торцийскый градъ”, с. 211; „Володарь оступи и в городЂ”, 1097 p., с. 257; „и оступиша полкы Русьстіи” Соф. І, 1112 р. с. 155; „оканьніи оступиша корабль”, Новг. 4, 1015 p., с. 102; „поганій оступиша град”, Жит. кн. Довмонта, Серебрянский, с. 153; „оступиша городокъ” Пск. 1-ий 1480 p., с. 263; ще — Орлов, с. 16. — Вислів „оступиша” цілком до речи у „Сл.” й по суті: війська Ігоря „яко стЂнами сильными огорожени бяху полкы половЂцьскыми”, Іп. 1185 p., ст. 644. Пор. ще: „сшедшюся народу съ всЂхъ странъ” Іп. 1115 p., ст. 280.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.