Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





XVIII. Ярославнин плач-тужіння.


На Дунаи Ярославнынъ гласъ ся слышить: зегзицею незнаема рано кычеть] Про Дунай в звязку з воєнними акціями стародавній руський читач знав і з писаної традиції — з „Слова на Воздвиженье и обращенье честнаго креста Господня”, що починається так: „В лЂто седмое цесарствующу Констянтину великого царя студенаго мЂсяца събрася множьство странъ чядій ратных на рЂку, яжеся слышить Дунай...” Поґод. № 798, арк. 228 (XVI в.). — „На Дунай” — звичайне пісенне, епічне визначення місця, де відбувається дія, бо в Путивлі — немає Дуная; дак зате-ж в нар. поезії Дунай — узагалі будь-яка річка: „за реками, за Дунаями”, це помітило вже чимало вчених. Заспів про Дунай — в укр. пісні XVI в.: „Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш. На версі Дунаю три роти ту стоя"?.. Пот. Млр. п. XVI в.; „зринулася водиця з Дунаю, | 3 Дунаю Тихого, бережку крутого”. Метл. 294; у весільн. п. „да коли ми Марєчці коровай ліпили, | До Дунаю води ходили”, Метл. 161. У Чуб. V: „По тихому Дунаеви щука рибу ловить, | Чом до мене, моє серце, чом до мене не говорить”, с. 162; „Ліпше мені в сей Дунай топать, | Ніж з гидким, поганим до шлюбоньку стать"; „Дунай рика невеличка, скочу перескочу”, с. 171; „У тихому Дунаєві щука хвилю гонить”, с. 189; „На тім боці Дунаю, Дунаю, | Да вівчар вівці зганяє”, с. 189; „За Дунаєм за тихеньким | Брала дівча лен дрібненький, | До Тихого Дунаю говорила”... с. 210; „Ой вийду я до Дунаю, | Стану подумаю”, с. 214; „Тихо тихо Дунай воду несе, | Ще тихіше дівча косу чеше, | Що начеше, то на тихий Дунай несе | ...Нема краю тихому Дунаю”, с. 275, пор. 342, 411; „Пусти ж мене мати на Дунай купати, Буду плисти, впоринати, доленьки шукати”, с. 234; „Біжи коню, біжи ворон та до тихого Дунаю”, с. 256; „Ой за гаєм, там Дунай тихенький, | На Дунаю явір зелененький”, с. 337; „Ой я жовті кості, кості позбираю, у Тихім Дунаю поперемиваю”, с. 297; „Бо як батька покинеш, то й сам марне згинеш, | Річенькою бистренькою за Дунай поплинеш”, с. 331; „По тім боці Дуная, Дуная | Я молодая гуляла, гуляла”, с. 510; „Далась мене, моя мати, за Дунай, за Дунай, | Тепер собі, моя мати, подумай, подумай”, с. 537; „Зав'яжи, моя мати, да хустиною очі, Веде мене до Дунаю да темненької ночи”, с. 558; „По-над тихим Дунаєм | Вітер явір хитає”, с. 864 та сила ин. — В царині великор. пісні — подибуємо також: Рибн. — „Протекала Дунай река ко городу ко Києву”, II, 50; Дюк. Ст. їде до Київа „От Красного града от Волынца | По привольной реке по Дунаеви”, II, 130; „Протекала Дунай река ко городу ко /305/ Киеву”, 50; Шейн, Вел. — „Дунай речка широка, | Моя ручка коротка, | Положу я ламину, | Переведу милую”, № 293; „Вы возьмите нов шелков невод, | Вы сходите на Дунай реку, | На Дунай реку на быструю”... № 744, № 737; „Воскликнули гуси, Дунай переплывши” Барс. III, 183; „Через Дунай досочка | Тонка гибка лежала, Никто по ней ня ходзиць, На Дунай слез ня рониць”, Шейн, Б. п. с. 136; „Послала мяне маци | На Дунай воды браци”, там-таки, с. 119. В великор. п. весільних Дунай — звичайне слово. Див. ще V. Jagić Dunav-Dunaj in der slav. Volkspoesie, Arch. f. sl. Phil. I, 299 — 333; Пот., Об'ясн, малр. и сродн. песен, РФВ і окр.; Вс. Мілл. 236 і дд.; Барс. III, s. ν. — Ярославнынъ — Барс. „Ярославны мь” (= ми); Корш — „Ярославьнинъ”. Ярославна — Евфросинія, донька Яросл. Осмомисла, одружилася з Ігорем Свят. р. 1184, друга його жінка. — гласъ ся слышить — у 1 вид. „ся” — немає; Бусл., Пот., Яковл. виправляли „гласъ слышитъ ся"; ми читаємо за Барс, і Владім., читати так і палеографічно і граматично можливо. Корш — „голосъ слышите”. — незнаема — читаємо за Бусл. та Коршем; у рук., можливо, було м виносне, звідси й плутанина. Огон. уважав „незнаемь” за невідмін. прикметника; Пот. виправляв „незнаемЂ”, маючи його за прислівника. Барс. — „незнаемъю”, Яковл. „незнаемою”, та це палеографічно неможливо. Слово „незнаемый” = невідомий, незнаний — звичайне в давньому р. письменстві: „никому же незнаему священу быти” Ефр. Кормчая; „незнаемою страною”, Пов. вр. л.; „придоша языци незнаеми” Новг. I, — зазн. Срезн. II, 385; у Флавія: „изъ инЂх град приходят чюжіи незнаеми”, кн. II, арк. 39; Юдеї „вся потребъныя уготовивше принесут путми незнаемыми”, 5 кн., арк. 180; „голоу незнаему нападшу”, 6 кн., арк. 193, цит. за рук. Волок. № 651. Сліди сполучення, властивого „Сл.”, подибуємо в укр. пісні: „Зозуля воркує (вар. правдує), Ніхто зозулі не чує”, Пот., 136; або — „На тій калині зозуля, Вона там куєть и воркуєть, | Там її ніхто не чуєть”, Чуб. V, 692; у великор. пісні: „Прилетали перелетны малы птиченьки, | Малы птиченьки летели то незнамыя”, Барс. Причит. I, с. 26; „незнаем человек”, Шейн, Вел. № 1335 та ин. — рано кычеть — Ербен (1870) виправляв „кличеть” безпідставно — бо пор. попереду „кыкахуть”, пор. у велик. пісні: „белы лебеди летят и жалко кичуть”, Шейн, Вел., с. 765. „Рано” — звичайна підхідка, що збереглася в народн. пісні: всяка дія відбувається ранньої години: „Поутру рано, на заре рано утренней” Шейн. Вел. № 2482; „Ой рано рано кури запіли” Пот. 136; „Ой рано рано пава лятала”. Шейн. Б. п. 114; „Рано рано соўнце схóдзило...” там-таки 115. Більше-менше так — у білор. весільн. п.: „Что и рано раненько было по заре, | ...Щебетала ласточка на реке... | На белом на камне с’едзючи, | ...На быструю речушку глядзючи”, Шейн, Мат. I, 2, с. 418. „Рано, рано” перейшло в приспів уже давно, від XVI, може, віку. Див. Пот. 136 — 137. /306/

полечю зегзицею] = зозулею, білор. зязюля; зогзица у Дан. Заточн.; „уподоблюся зогзицЂ, иже єдину поеть пЂснь, того ради ненавидима бываетъ”, с. 70. Пор. „Не сизая зозуленька в темнім лузі ковала, | Не дрібна пташка в саду щебетала. | Сестра с братом издалека розмовляла, Поклон посилала”, Макс. Сб. укр. пес., с. 9; „Де ся взялась сиза зозуленька, | В головах сідала, жалібно кувала, | Як сестра брата або мати сина оплакала”, Макс. Укр. нар. п. І, 13. — „У первымъ садочку зязуля кукуиць, | Ай рана, рана, зазуля кукуиць” і т. д. Шейн, Б. п. 328, 137; „Як позычу, позычу у зязюленьки крыля, | Як полячу, полячу к матынци у госци”, там-таки, с. 239. „Вскинусь я, взброшусь я | Кукушечкою, | Полечу на свою сторону, На батюшкину”, Шейн, Рус. нар. п. с. 339. У голосіннях: „ужъ мы сестры, горюши горегорькія, | Ужъ мы сядемъ на сЂрыи камешки, | Ужъ мы станемъ коковать, | Какъ безсчастныя кокушечки, | Ужъ мы станемъ коковать, Какъ кокушки въ сыромъ бору, | Ужъ видно вЂкъ коковать да и повЂку, — | Видно, вЂкъ не видать милыхъ братьицевъ”, Барс. Причит. I, с. 270; „Ужъ какъ мни да вЂдь кокошЂ горегорькоей | ...не по лЂтушкам великая ознобушка”, там-таки, II, 69; „И ты гляди смотри, сдовольной бЂлой свЂтушко, | И ты печальну перелетну малу птиченьку, | И горегорькую кокошу изъ сыра бора”, там-таки, 78, 79; „Кокоша горегорькая” — I, 33 та ин., II, 33, 34, 89, 93 та ин. „Хто пожалеиць мяне вдовухну, | Осироцелую с дзяцьми беднаю; | Придзецца, як тэй зязюльки | Куковаць по свету литаючи, | У чужих гнездах приючацца”, Шейн, Мат. I, 2, 643. Образ зозулі, що тужить, знають і весільні пісні, напр. : „Сидит горька кукушечка | что по утру ранешенько, | Горюет кукушечка | Вечером то позднешенько, | Ронит горючи слезы | На мелкие веточки...” Шейн, Вел. № 1530, і „Воскукнула кукушка в лесу, | Восплакнула Александра за столом”, № 2065. „В темных лесах кукушечка куковала, | В тереме Авдотьюшка плакала, | В высоком Ивановна рыдала”..., № 2041; „Попрошу я, красна девица, | У ласточки крылышек, | ...У кукушки голосу, | У горюшечки и звончатова, | Полечу я, красна девица, | Во далече во чисто поле... | Сяду, девица, на деревцо... Закокую кокушечкой...”, № 2487. Тая, що її далеко віддано заміж: „Я скинусь, младешенька, кукушечкою, | Поличу ль я, младешенька, на свою сторону, | Сяду ль я, младешенька, въ батюшкин садок, | Закукую кукушечкой — весь сад оглушу”..., пор. вар. №№ 849 — 852; „Горемычная кукушечка” оплакує нещасливий шлюб, там-таки № 1264. — В українській пісні — донька, перекинувшися на зозулю, прилітає до матери, її не пізнають, Чуб. V, с. 750 і дд. № 337, Γ і дд.; образ зозулі — там-таки 3, № 5 і № 5, № 8; у білор. піснях: „Закукуала кукушка бором летуци, | Заплакала маць у след идуци”, Шейн., Мат. I, I, 490; пор. „Куковала зязюля у садочку” і т. д. Шейн, Б. п. р. 1873, с. 626; „Обернуся я серой зязюлей, | И полечу у мамкин сад, | Сяду у мамкином саду | на белой лялеи”... Носович, 265 — 6; варіянт — Шейн, Б. п., с. 524. У Караджича: „она тужи као кукавица” II, 212. Подібно до Ярославни, у поемі про Вольфдитриха Лібгарда чекає свого чоловіка Ортніта і також оплакує /307/ його, Кирпичников, Поэмы Ломбард, цикла, 57. Мотив — дружина, сестра, мати в образі птахів оплакують забитого або пораненого героя, — звичайний в народній поезії руськ., українськ., сербськ., литовськ. та ин. Пот. 139. Скарга молодої дружини (Рыбн. I, 463 — 4) почасти нагадує плач Ярославнин. У цілому плач Ярославнин нагадує великор. голосіння (в Ярославській губ.): „Взойди ты, ясное солнышко... | У рони лучи ты яснью | на могилушку болезнова | ...Взойди, взойди, светел месяц, | ...Урони лучи на могилушку | Мово то кормильца-батюшки | ...Ветер ветрович, ты буйненький, | Ты развейся ко, разбушуйся ко | В темну ноченьку до полуночи, | Принеси ко весточку радостну | Моему то кормильцу батюшку, | Что по ем то мы сокрушаемся, | За его то мы слезно плачемся, | Во слезах то усердно молимся”, Шейн, Вел. № 2533.

по Дунаеви] Пор. “...по привольной реке по Дунаеви | иде удалый добрый молодец...”, Рыбн. II, 130 (і попереду — приклади з Чуб.). Ґрамм., додержуючися географічної точности (звичайно, для поета необов'язкової), виправив: „по Донови”.

Омочю бебрянъ рукавъ...] — пор. „одЂвшаа и в беберъ”, Пов. про Акіра, Григорьев, с. 133; „бебрян” — у писаній та усній традиції не трапляється; звичайно — „бобровый": Іп. „тулы бобровые”, ст. 794; „шапочка бобровая”, Милл. Ист. п. 734; Шейн, Вел. № 1368; також — Чуб. I, 138, 140, 426, 685; III, 294; Шейн, Б. п. 381; Шейн, Мат. I, 1, 143, 297 та ин. Звичайно: „шитий рукав, шитий рукавець”, Чуб. V, 169, 220, 584, 605 та ин.; „Каб ня ўцирала дробных слизочек рукоўцом”, Шейн, Мат. I, 2, 183.

кровавыя его раны] — сполучення, відоме тільки в усній традиції: Кирша „без тои раны кровавыя”, 58 bis, 59; Милл. Ист. п. — „За тую рану кровавую”, 252, „рану кровавую”, 425.

аркучи] — та сама форма в Сузд. літопису (Лавр., с. 466) та ин.; в українській Четьї р. 1489 — часто „арекучи": Евфим'ян... „почал силно плакатися арекучи...”, 152 зв., ще — 2 зв., 16, 45 зв., 58, 262 та ин.

О вЂтрЂ вЂтрило] — Пор. в пісні звертання до вітру: „Ах вы, ветры, ветерочки, | Полуденны вихоречки, | Полно ветры бушевати, | С гор желты пески сдувати, | Сине море колыхати...”, Шейн, Вел., № 758.

Чему, господине, насильно вЂеши? Чему мычеши...] — питайне „чему” = чому; в літопису південному — „чему еси давно не пришелъ”, Іп. р. 1250, ст. 807; теж і в північному: „чему еси отъял Волховъ гоголными ловци?.. Чему взялъ еси Олексинъ дворъ Морткинича? чему поималъ еси серебро на МикифорЂ Манусинничи?..”, Новг. 1, р. 1270, с. 292; „Чему, сынко, имені своего намъ не скажешъ?”, Жит. Мих. Клопск. первичн. ред. Волокол., № 659, Некрасов, Зарожд. нац. лит., 3; пор. сучасн. українськ. „чому”, „чом": „Чому, чорт мудрий? — бо старий”, Номис, № 8677, „чом ти не косиш свого проса?”, Рудч. Сказки, I, 54. /308/

мычеши Хиновьскыя стрЂлкы] — мыкати — кидати, носити, пор. „вьсяцЂмь бо вЂтромь бЂша языци мычеми”, Толк. Псалт. XII в., Тіх., 61.

на своєю нетрудьною крильцю] — залишаємо як у l-х видавців. Огон. 115 виправив „не трудную”, за ним — Корш: „не трудьную”, але так виправляти, як завважив Пот. 139, — немає рації: у дв. в род. — місц. може бути й ою: у Лавр. літ. „кровь Борисову и ГлЂбову праведною”, „в святою мученику Бориса и ГлЂба"; до того у Псковськ. рукописах, як завважив Каринський, чергуються іменні форми, що закінчуються на -ою і -ую.

„Звертання до вітру” — мотив не чужий руській народній творчості: „Я просить буду, побЂдная головушка | ..,Війте вЂтры, війте вЂтры, столько вЂтрушку, | ...столько війте-тко, вы буйны вЂтероченьки, | На эту могилу на умертую”, Барс. Прич. I, с. 28.

мало ти бяшеть горЂ...] — пристаємо на поправку Полевого (434, пр.), ідучи за низкою коментаторів. А втім Смірн. (II, 125) не певний, чи-ж корисна тая виправка: „,горъ' могло быть в погибшей рукописи"; гадаємо — там було „гор” з виносним р. Перші вид. перекладали: „или мало тебе гор под облаками”. Яковл., Лонґін., Владім. читають за 1-им вид.: що так треба читати, Лонґ. (259) подає парал. місце (правда, з пізньої пам'ятки XVII в.): „вЂтрило на верху горъ скорообразно вертяшеся”, ПСтРЛ, II, 452. „ГорЂ” — високо, вгорі: „иже горЂ съ отцемь сЂдяй”, служ. Варл. XII в.; розпяття... „на высоко древо восткнуто горЂ”, Псков. 1 літ., див. Срезн. I, 552 і: Христос „долЂ лежить и горЂ являється”, Супр. p., Micl. 392; „възведе очи горЂ” (άνο) Ιο. II, 41, Гал. Єв. та ин., II, 828.

по ковылію] — себ-то в степу, де росте тирса; козыліе — збірн.; пор. „Уже твоей главі; пасти на сырую землю, на бЂлую ковылу, моему чаду Іякову”, Задонщ.; „не што гораздо упилися у быстраго Дону на полЂ КуликовЂ, на тра†ковылЂ”, там-таки. В укр. думі згадано про ковилу-траву, що її, як помер козак, вітер розносить по степу: „Тоді мене, мила, ждати, | Як стане по степу вітер повівати, | Ковилу та комиш по степу розсипати”, Метл., с. 452. Козакові, що помирає, мати каже: „Ахъ ты чадо мое, чадушко, чадо милое мое. | Ты зачем так, мое чадушко, напиваешься, | До сырой то до земли все приклоняешься | И за травушку за кавылушку все хватаешься”, Сахар. I, с. 240; „ковыль — травка шелковая”, Шейн, Вел. № 1242; „ковыль трава”, № 1937, Григ. III, 415; „трава ковылушка”, Шейн, Вел. № 1247; „Алешенька... в ковыль траву залегал”, там-таки, № 803; все це говорить про південь, а не про великоруську північ.

каменныя] Корш без потреби виправляє „каменьны"; пор. в Сказ, о Дм. Ив.: „Доне, Доне, быстрая рЂка, прорыла еси ты каменныя горы и течешъ въ землю Половецкую, прилелЂй моего господина Микулу Васильевича ко мнЂ”, Тіх., 46. В українській пісні це сполучення /309/ дожило до нашого часу: „Ой пішла дівчинонька по воду Да за кам'яну гору”, Чуб. IV, 175, № 333; ще „каменна гора” — Чуб. НІ, 354. Путивлю городу на заборолЂ] „Путивлю” — або дав. визн. до „заборолЂ”, що в „Сл.” звичайно, або dat. loci, що, мабуть, швидше; пор. в Повч. Моном.: „идохъ Володимерю”, „посласта Берестию”, „идохъ Переяславлю”, „...та оттуда Турову, а на весну та Переяславлю, та же Турову”, Лавр., с. 238 — 9.

О Днепре Словутицю] Маючи на увазі, як чит. у К. сп. — можна здогадуватись, чи не було в архетипі „Днепре пресловутицю?” Словутичь = син Словутин (Бусл.), давнє прізвисько Дніпрове, пор. літоп.: „словутьнаго пЂвца Митусу... приведоша”, Іп. р. 6749. Срезн. III 721. В думі про Самійла Кішку: „Тогді козаки собі добре дбали, | К Дніпру-Славуті низенько укланяли”, Макс., Сборн. укр. пес., с. 44. Див. Пот. 139 — 140; в думі про Хведора безрідного: „ой по-над Дніпром — Славутою”, Ревуцький, Укр. думи та пісні історичні, 139.

Ты лелЂялъ еси на себЂ Святославли насады] натяк на щасливий похід Святославів на Половців, за це див. попереду. „ЛЂлЂялъ” — носив на собі, пор. про воду в нар. весільній пісні: „Разлилась разлелЂялась | По лугамъ вода вешняя; Унесло, улелЂяло | Чадо милое — дочь отъ матушки”, Сахар., I, III, с. 142. — „насады” — виправив з „носады” Ґрамм.; прийняли дальші коментатори геть аж до Корша вкл. на підставі літописних даних: „насады” — судна з плескатим дном, човни, що в основі їх корчі, пообшивані тесом, Барс. I, 250. Пор. „в насадЂх” Кияни їдуть через Дніпро й перевозять дружину кн. Юрка, Іп., ст. 402; там-таки — „у насадех”, „в насадех”, ст. 423, 424; „спрятавшеся в лодьи в насадъ владыка и княгині... поЂдоша внизъ"', 4-ий Новг. р. 1216, с. 195; Довмонт — „в пяти насадах”, 1-ий Псков, р. 1265, с. 182; кн. Гліб „поиде от Смоленьска, яко зрЂемо, и ста на СмядинЂ в насадЂ”, Лавр, р. 1015, с. 132; „нЂмцы накладше трупія мертвых своих многи насады и побЂгоша в землю свою”, Сказ, о Довм. Пек., Серебрянський, с. 141. Въ ПутивлЂ] — у 1-му вид. „къ”, виправив перший Ґрамм., погодивсь Дуб., за ним Тіх., Пот., Вс. Мілл. та ин. Смірн. II, 125, гадає, що помилка належить рукопису, а не 1-му вид., — це можливо.

свЂтлое и тресвЂтлое слънце] Аналогічне звертання зазначив Вс. Мілл. в грец. романі про Дігеніса: „ήλιε ώ λαμπρότατε, φωστήρ παντός τοο κόσμου” (Взгл. 57). Звертання до сонця, землі та неба подибуємо у Флавія: „живу, о солнце, и вельдшю и не емлю славныя смерти”, арк. 117, кн. IV; „О земля, о небо, о солнце, или може отчеубійцъ обуимати отца”, I, арк. 25, Барс. I, с. 251 і рук. Вол., арк. 20. „СЖнце, мило сЖнце, постой, почекай не...” Сборн. Миладин. № 238. Пор. ще в старовір, справі XVIII в. — молитва якоїсь Олени Єфімової: ...„О молю и прекрасное солнце, возмолись царю небесному о царЂ ПетрЂ АлексЂевичЂ. О младъ свЂтелъ мЂсяцъ со звЂздами. О небо съ облаками. О грозныя тучи съ буйными вЂтрами и вихрями. О птицы небесныя и поднебесныя. О синее море съ рЂками и мелкими источниками и съ /310/ малыми озерами, помолитесь царю небесному о царЂ ПетрЂ АлексЂевичЂ...” Есипов, Раскольн, дело, извл. из Преображ. приказа р. 1861, с. 193.

горячюю свою лучю] — „луча” — жіноч. p., пор. „лучами пресвЂтьлами зЂло облистался” Сл. Іо. Богосл., Срезн. Свед. и Зам. XXVIII, с. 72; „Того же лЂта (1223 p.) явися звЂзда на западЂ, и бЂ отъ нея луча не в зракъ человЂкомъ”... „и по 7 дни явися луча та”... Лавр., с. 425; „лучд убо прикупана е къ кругу, a кругъ... посылае всЂмъ луча”, Изб. Свят. р. 1073.

На ладЂ вои] Читаємо, як і перші видавці, це можливо в Псков. рукопису. Тіх., Огон., Пот. виправили „на лады вои”. Корш — „на [моеЂ] лады воЂ”. Дуб. уважав „ладЂ” за дав. відм. (dat. poss.).

В полЂ безводнЂ жаждею имь лучи съпряже, тугою имъ тули затче] Пот.: [и] въ полЂ... лукы... тулы”, бо це — знах. відмінки; за ним Корш. Можливо, в рукоп. було те саме, що й у 1-му вид.; наз. та знах. відмінки плутано не тільки в XV — XVI в., але й значно раніш, див. Соболевский, Лекции (с XI в. Αρχ. Єв. р. 1092). За Барсовим це місце треба розуміти: „от жажды воины не могут стрелять”, бо „жажда” = ανάγκη визначає не так фізичну млість од спеки, ба й висловлює взагалі пригнічений духовий стан, як і „туга”, III, с. 249. Та простіше, либонь, розуміти: „через сухість стягнуло луки їхні” Пор. Огон. 117. В Лавр. р. 1186 читаємо паралельне місце: „(Половці) сняшася с ними (з руськими) стрЂлци, и бишася 3 дни стрЂлци, а копьи ся не снимали, a дружины ожидаючи а к воді; не дадуче имъ ити; и приспі; к нимъ дружина вся многое множство. Наши же видЂвше ихъ, ужасошася и величанья своего отпадоша... изнемогли бося бяху безводьемь, и кони, и сами, в знои и в тузЂ”... „по 3 дни бо не пустили бяху ихъ к водЂ”, с. 377 — 378. — Пор. схожу фразеологію в д.-р. перекл. письменстві: 2-а пророча пісня „Удовлилъ есть пустыню въ жаждю зноя въ безводнЂ”, Симон. Пс. та ин. III, 118 (також — Поґод. Пс. Яґіч. 707); там-таки псал. 106, 4 — „Заблудиша в пустыни безводнЂ”, II, 262 (Яґіч, 525). У Флавія: Антигон „за маломъ не взя Иродова роду безводиемъ”, кн. І; „прочии побЂжаша въ островъ и обшед царь (Ирод) мучяше я и оружіем и безводиемъ... жаждею же пожигаеми выходяче поряду даяхуся”, кн. I, Волок.; у Амартола: христіяни ...„боящеся да не и сами погыбнуть безводьемь от пустаго мЂста того безводного” I, с. 316.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.