Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 290-308.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ VI

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.


§1. КОНСЕРВАТОРИ Й ЛІБЕРАЛИ В ЄВРОПІ ТА РОСІЇ


Свобода соціальна і національна


Перша половина XIX ст. для Європи — це період між війнами, які вела Франція проти всього континенту, і революціями «весни народів» 1848 р. та подій, що відбувались після революцій аж до поразки Росії в Кримській війні.

Здавалося б, неважко визначити координати для оцінок суспільно-політичних явищ європейської політичної культури цієї епохи. Ними в нашій свідомості явно чи неявно залишається ставлення до свободи. Консерватори прагнули відновити систему неконтрольованої монархічної влади, духовної диктатури церкви, станової нерівності, ліберали та революціонери протиставили їм гасло свободи, в крайньому разі — також рівності й братства.

Та навіть якщо ми поглянемо на європейську історію епохи війн прогресивної Франції проти консервативних сусідів, стане очевидною двозначність поняття свобода. За національну свободу воювали консервативні противники Франції, в їх числі іспанці і росіяни, не згадуючи про права людини.

Після поразки могутньої Французької держави на території Європи залишились три континентальні імперії: Австрійська, Російська та Османська. Кожна мала свої проблеми, що загрожували революційними ситуаціями в різних регіонах.

У найтяжчому становищі знаходилась Османська імперія, що задихалась під тягарем власної /292/ деспотичної системи, неспроможної створити людські умови існування для переважної більшості населення. Особливо нестерпними були умови повсякденного життя райя — християнських громад. Росія вела активну політику проникнення на Кавказ та Балкани під гаслом захисту православних і особливо слов’ян. Незалежно від мотивів і способів діяльності, Росія в ту пору виступає не тільки захисником, а нерідко й рятівником поневолених турками християнських народів.

1804 р. почалося повстання сербів, яке перетворилося на затяжну партизанську війну. Найсерйознішою політичною та економічною силою на Балканах, у тому числі в Дунайських князівствах, були грецькі громади, які вступали з турками в щоразу важчі конфлікти. В ці національні конфлікти втяглася Росія; чергова російсько-турецька війна 1806 — 1812 рр. припинилася після початку війни з Наполеоном, чим скористалася Туреччина для вторгнення в Сербію 1813 р., супроводжуваного нечуваними звірствами. 1814 р. на території Російської імперії, спочатку в Одесі, складаються осередки грецького опору. Перемога Росії над Наполеоном озвалася угодою сербського князя Младена Обреновича з турецьким пашею, Сербія фактично виборола собі автономію. А 1821 р. почалася грецька революція, що прикувала увагу всієї європейської громадськості, викликала бурхливе співчуття європейців до страждань Греції, війну Росії проти Туреччини 1828 — 1829 рр., яка закінчилася поразкою турків і перемогою об’єднаного фронту Росії, Франції та Англії. Греція була визнана незалежною, Сербія — автономною.

У землях, підвладних Австрійській імперії, розгортаються національні рухи італійців, мадяр та поляків, а також рухи слов’янських народів. Найгостріші ситуації створював італійський національний рух.

Австрії належала тільки одна з п’яти італійських держав: Ломбардо-Венеціанське королівство. Оскільки ж Ломбардія була найрозвиненішою частиною Італії, а Австрія контролювала також Папську державу в Римі й увесь механізм упокорення роздрібненої Італії, головним консервативним і клерикальним противником італійського руху був уряд Меттерніха.

Безпосередню загрозу трону становив національний рух угорців, вони прагнули до цілковитої незалежності або принаймні до австро-угорського владного дуалізму. Після поділу Польщі Австрія здобула собі небезпечного підвладного в особі польського національного елементу, хоча головним ворогом польської незалежності залишалася союзна Австрії Росія.

Перші італійські підпільні групи — венти карбонаріїв — були глибоко законспіровані, обгороджені напівмістичними ритуалами і не утруднювали себе програмними суперечками, вимагаючи від своїх членів сліпої покори. Молодий романтичний революціонер Джузеппе Мадзіні побудував нову систему підпілля, орієнтовану на повстання широких мас простолюдинів. Мадзіні пережив глибоку кризу зневіри в католицизмі і сформулював собі абстрактну «соціальну я релігію», основи якої стали, по суті, ідеологією створеної ним «Молодої Італії». «Молода Італія» спробувала організувати союз усіх європейських волелюбних сил — « Молоду Європу», /293/ до складу якої мали увійти «Молода Польща», «Молода Німеччина», «Молода Франція» і навіть «Молода Росія».

Мадзіні та його друзі (включаючи анархіста Бакуніна) входили до масонської ложі. Масоном був і лідер угорських революціонерів Лайош Кошут. А ідеологія польських революціонерів-незалежників, найвизначнішим представником яких був великий поет Адам Міцкевич, була цілком консервативно-католицька.

Для Міцкевича польський рух за національну свободу був продовженням традиції Барської конфедерації, суто консервативної шляхетської опозиції проросійському королю Понятовському. Якщо в старій Польщі слово «поляк» означало не більше, ніж «шляхтич», то тепер «поляк» — це громадянин незалежної Польської держави, і не можна стати поляком, доки не вибореш незалежності. Ця нова ідеологія пов’язана з уявленням про католицьку віру і церкву як сутність і опертя «польськості», і Міцкевич відверто і прямо протиставляє віру ліберальному просвітництву. Варто зазначити, що польський рух користувався не меншою симпатією і підтримкою європейських лібералів і революціонерів, ніж «Нова Італія» і грецька революція.

Польський національний рух справляв великий вплив на слов’янську національну самосвідомість у всій Австрії, і серед чехів польські пісні були популярні майже так само, як чеські. Перша половина XIX ст. — це час розвитку національної літератури, публіцистики, театру в Чехії, Словаччині, Словенії, Хорватії. Якщо чеський рух спрямований передусім проти німецького впливу, то словацький і хорватський рухи мали антимадярське спрямування. Австрійські серби підтримували своїх одноплемінників у їх боротьбі проти турків. У хорватському середовищі переважала спочатку ідея «Великої Ілірії», яка потім набула виразних форм «австрославізму» — прагнення австрійських слов’ян вибороти рівноправність з іншими націями (тобто німцями та мадярами). Частина хорватів, а переважно серби, підтримували ідею незалежності південних слов’ян у рамках єдиної держави — Югославії. При цьому серби були схильні розглядати всіх південних слов’ян як один народ (особливо після реформ літературної сербохорватської мови В. Караджича — Л. Гая), по суті — сербський. Антиугорські настрої серед слов’ян Австрії виявилися сильнішими, ніж спільна антинімецька солідарність, і повстання Кошута підтримали тільки поляки.

Отже, гасло свободи, піднесене на зорі нового часу революційною Францією, вже в роки війн європейських народів проти агресії Наполеона набуло нового політичного змісту — змісту національної свободи, державної незалежності націй.

Країни Заходу, в яких визріла ліберальна ідеологія, переживали в першій половині XIX ст. бурхливий промисловий переворот, що охопив спочатку Англію, в тридцятих роках — Францію, і в середині століття — промислово розвинені райони Німеччини, Австрії та північної Італії. В ідейно-політичній сфері ці роки пройшли під знаком засвоєння і переживання уроків Великої французької революції, що заплямувала себе кривавим терором і переродилася на авторитарний режим Наполеона. /294/

Реставрація Бурбонів не виглядала як просте повернення Старого режиму: Хартія 1814 р. проголошувала Францію конституційною монархією і обмежувала владу короля двопалатним парламентом. Реставрації надавався вигляд не простого повернення у минуле, вона мислилася як поразка деспотії і відновлення духовності, моралі та свободи. Вже тоді було ясно, що біла еміграція «нічого не забула і нічому не навчилась», за висловом сучасника, але ще до 1824 р. гасла свободи у своєрідному католицько-романтичному тлумаченні входили до офіційної ідеології режиму. Відставка Шатобріана, видатного письменника-романтика й політичного діяча епохи Реставрації, знаменувала поворот до відвертого консерватизму.

Франція залишалась епіцентром політичних землетрусів, і вибухи революційних пристрастей миттю відлунювали по всій Європі аж до Балкан і Піренеїв. Проте проникливий Байрон не випадково сказав, що ідею вільності плекає Північ. Йшлося і про його рідні острови, які цей гострий критик ладу своєї країни все ж називав островами Розуму і Свободи, і про Північ над Рейном. Німецькі землі можна було брати тоді до уваги хіба що в ідейному і культурному плані, бо якщо Італія після Віденського конгресу — це 8 Італій, то Німеччина — це близько 360 менших і більших Німеччин.

Промисловий переворот і розвиток ринкової економіки загалом приніс Заходу піднесення життєвого рівня, але за цим «загалом» приховується різка диференціація суспільства і нагромадження нещасть на нижньому полюсі такою ж мірою, як нагромадження багатств на верхньому. Передмістя Парижа і Лондона, Лілля і Манчестера були важким кошмаром, царством злиднів, пороків і злочинів. Періодичні кризи на початку століття були особливо глибокими і тривалими, тягар їх виносили пролетарські соціальні низи. Соціальне питання постало в цю пору з надзвичайною гостротою. Оживали, здавалось, ідеї Гракха Бабефа: «все, що член суспільства має понад необхідне для задоволення його повсякденних потреб, є результатом пограбування ним інших співчленів по суспільству, і неминуче позбавляє цих співчленів їх частки в спільних благах» *. Великий духом мрійник і злидар-аристократ Сен-Сімон створив соціалістичне «нове християнство» на підставі ідей надання всім рівних можливостей за умов збереження приватної власності. Але різні комуністичні вчення повертаються до вимог загального вирівнювання всіх громадян на основі ліквідації приватної власності. Гасла для бідних протиставляються класичному гаслу Французької революції. Так, Шарль Фур’є відкрито відкидав «свободу, рівність і братерство», щоб здійснити «право на працю», тобто забезпечення мінімального добробуту.



* Бабеф Г. Манифест плебеев // Утопический социализм. — М., 1982. — С. 203.



Отже, європейська історія після поразки революційної й наполеонівської Франції розв’язує драму свободи та деспотизму в трьох різних вимірах: політико-правовому, національному та соціально-економічному. Це заплутує всю європейську політику і не дає можливості ясно визначити, де ліво, а де право.

Підсумок драматичної історії боротьби за політичну, соціальну й національну свободу в Європі /295/ першої половини XIX ст. був невеселий. Революції, хвиля яких прокотилася 1848 р. і які сприймалися прогресивною громадськістю як «весна Європи», не захопили достатньо широких мас, натомість подекуди підняли ту ж руйнівну хвилю безглуздої жорстокості, що й Велика Французька. Розвал Австрії був зупинений вторгненням російської армії. У Франції все закінчилося тим, що переважна більшість народу зробила свій вибір на користь авторитарного режиму, над яким ширяла тінь Наполеона, втілена у фігурі його претензійного і посереднього племінника. А розвиток боротьби за свободу на Балканах призвів до європейської війни.

1838 р. новий міністр закордонних справ Османської імперії, реформатор Мустафа Решід-паша пішов на широку угоду з державами Заходу, відкривши їм внутрішній ринок країни. Наступного року султан підписав декрет, відомий як Ґюльханейський хатт-і-шеріф, в якому прокламувалися далекосяжні внутрішні реформи. Хатт-і-шеріф породив надії Заходу на швидку європеїзацію Османської імперії. Насправді владна система в Порті була так глибоко корумпована, місцеві християнські громади були під таким безконтрольним тиском турецьких правителів, що з ліберальних прокламацій султана не вийшло нічого.

1851 р. вибухнуло повстання сербів у Герцеговині. Росія планувала поділ Османської спадщини, утворення федерації п’яти незалежних балканських королівств з центром у Константинополі, Адріанополі або Софії. Проте Європа і насамперед Англія не хотіли дальшого посилення Миколи I, що претендував на роль «жандарма Європи» — гаранта консервативної політичної стабільності. 1853 р. почалася війна, в якій на боці Туреччини виступили європейські держави. Росія зазнала серйозної поразки.

Був, проте, спільний знаменник у таких різних течій, як боротьба за національний суверенітет проти чужинського гніту, боротьба за політичну свободу і демократію, боротьба за людське життя бідноти та визискуваних. Цей спільний знаменник — ідея верховенства народу.

Жорстока розправа з королівською владою в революційній Франції спричинилася до перевороту в політичній свідомості, підготовленого американською революцією. Джерелом влади, витоком її харизми, ідейною санкцією, що її узаконювала (легітимізувала), була у традиційному суспільстві Божа воля, яка давала особливу силу монарху як «помазаннику Божому». З крахом ідеології Божого помазання духовним джерелом державної влади ставав Народ. З уявленням про націю, народ як духовну субстанцію, що санкціонує державну силу, в XIX ст. входять і національно-визвольні, і ліберально-демократичні, і навіть соціалістичні рухи. Ідейну підтримку ця політико-юридична парадигма одержує в світогляді романтизму.





Класицизм і романтизм


Вже в кінці XVIII ст. склалися дві течії в літературі і мистецтві, що одержали назви «класицизм» та «романтизм». У середині 20-х років Віктор Гюґо писав: «Тепер в літературі, як і в державі, існують дві партії, і війна в поезії, мабуть, повинна бути не менш запеклою, ніж люта /296/ соціальна війна» *. Господар салону романтиків Нодьє, щоб стати членом Академії, мусив перейти в табір класиків. У Німеччині не менш непримиренними були стосунки між берлінськими і веймарськими класиками та ієнськими романтиками.

На той час уже власну історію мала велика англійська «романтична» література, та й саме слово романтичний (romantik) з’явилося в Англії в середині XVII ст. й означало «уявний, фантастичний». Саме такими були рицарські романи, осміяні Сервантесом. Протиставлення «класичний — романтичний» закріпилося спочатку в Німеччині і було перенесене мадам де Сталь у Францію, звідки повернулося в Англію і потім — у світовий слововжиток **. «Чорні» романи англійських письменників Ч. Р. Матюрена, М. Ґ. Льюїса, Анни Радкліф з їх зловісною фантастикою мало схожі на творчість Колріджа, Вудсворта і Байрона, але їх усіх називали романтиками.



* Цит. за; Моруа А. Олимпио, или Жизнь Виктора Гюго. — Кишинев, 1983. — С. 79.

** Див.: Будагов Р. А. Из истории слов: романтический и романтизм // ИзвестияАН СССР, серия литературы и языка. — 1968. — Т. XVII. — Вып. 3, май-июнь. — С. 246, 248.



Орієнтація на класичні зразки виникла теж в Англії в 30-ті роки XVIII століття. Там створено Товариство шанувальників античності, що пропагувало «грецький смак і римський дух», і якщо балерина Салле була освистана в Парижі за те, що танцювала в античному платті без обручів, її з захватом прийняли в Лондоні. Мода на грубувату простоту, яка визріла в Англії, поширювалася у Франції напередодні революції під впливом американських подій. В часи революції вже носять грубі черевики а ля Франклін, а потім настала пора підтяжок, дерев’яних сабо, червоного ковпака каторжників — символу якобинців, і таке інше. Революційна лихоманка змінюється урочистими формами епохи Наполеона, тут проступає той самий класичний базис усіх віянь на межі двох століть: орієнтація на «грецький смак і римський дух». Наполеонівські генерали носять зачіски «а ля Тітус» (під імператора Тіта) — волосся, злегка закручене на кінцях, закриває чоло і скроні. Ні про які перуки не може бути й мови. З Англії по всій Європі поширюється фрак — одяг для прогулянок верхи, а Ґете винайшов довгополий приталений редінґот, теж стилізований англійський костюм для верхової їзди. Мода на простоту йде в парі з модою на античність. У Парижі в класичному стилі споруджуються не тільки біржа й пантеон, а й славнозвісна церква Мадлен.

Цей останній факт, мабуть, найповніше виявляє зміни культурних орієнтацій. Якщо попередня стильова епоха несла барокові форми з церковної культури в світську, то класичний стиль має саме державницькі й світські витоки, подекуди поширюючись на сферу релігії. І романтизм, і класицизм однаково театральні і піднесені, однаково апелюють до вищих орієнтирів, однаково проникають і в музику, і в архітектуру, і в побут. Більше того, жодна епоха не зробила стільки для романтизації і театралізації війни, як епоха класицизму. Потрібна була, як зазначав Ю.М. Лотман, праця письменників від Стендаля до Льва Толстого, щоб збити романтичну театральність з брудної і кривавої реальної воєнної історії початку століття.

Отже, в певному розумінні і «класики», і «романтики» однаково романтичні і однаково зорієнтовані на якісь зразки, що пов’язують будні з вищим світом ідеалів, однаково /297/ «вертикальні» стосовно побутової повсякденної «горизонталі». В побутовій культурі романтизм відзначався прагненням до історичного оформлення. Звідси — рецидиви псевдоготики і взагалі культ історичних ремінісценцій, що виродився у середині XIX ст. в цілковитий еклектизм.

Орієнтація на світську культуру вже в XVIII ст. призводить до нової ролі зразка і норми. Мабуть, найкраще це видно в музичній культурі. Класицизм у музиці пов’язаний з перенесенням музики з храму в оперний театр, з монастирів і замкових зал — у концертні зали. На місце творів на честь приїзду знатного гостя чи видатного полювання пишуться твори безадресні. Звідси — підпорядкування твору абстрактним канонам, а не смакам замовників. У музиці яснішими стають пропорції, членування творів на правильні частини. Для організації виконання виникає потреба в диригенті. Саме в цю пору викінченого вигляду набуває сонатна форма, пишуться класичні симфонії.

Ці процеси проходять по всьому полю європейської культури, і протилежні політичні сили сперечаються однією мовою. Характерно, що Ф.Л. Керубіні однаково вдовольняв смаки і Наполеона, і Бурбонів часів Реставрації, а після 1816 р. героїчний класицизм використовувався у створенні храмової музики. В світі найвищих художніх смаків на початку століття ще панує консервативна католицька Австрія, австрійцями були і Моцарт, і Гайдн; Бетховен, щоправда, походив із протестантського Бонна, але всі його успіхи пов’язані з Віднем. Там же розквітнув геній Ніколо Паґаніні. Проте до Відня уже йдуть з німецької Півночі нові течії і впливи.

Важко сказати, в якому жанрі класицизм знаходить найповніший вираз. Зразки канону шукають в античності і насамперед у гордому римському республіканстві, проте, звичайно, це псевдоантичність. Класицизмові властива орієнтація на раціональні рішення, на логічність, на строгість і переконливість. Попри всю театральність і римську позу в центрі його системи мистецьких цінностей уже не театр, а література, найбільшою мірою звернена до анонімного споживача. Романтизм пов’язаний з культурою слова, традицією рицарських романів, поезією; так само він звертається не до конкретного адресата, а до анонімного: «Дехто говорить про публіку так, якби це був хтось, з ким можна було б пообідати в готелі «Саксонія» на лейпцизькому ярмарку... Публіка зовсім не річ, а думка, постулат, подібний до церкви» *. Тільки характер розмови з «постулатом» у них різний. Класицизм спирається на універсальні зразки парадигми, романтизм прагне добитись універсальності, не тільки не спираючись на канони, а відмовляючись від норми взагалі. Можна сказати, що класицизм будує свої конструкції, чітко виявляючи норми, а романтизм здійснює нормотворення в ході самого будівництва.



* Литературные манифесты западноевропейских романтиков. — М., 1980. — С. 52.



Країною, в якій формування цих двох тенденцій в європейській культурі набуло найбільш виразних форм, стала Німеччина. Для Німеччини духовне життя було головним способом національного єднання, оскільки єдина національна політична, державна сфера була просто відсутньою. Німеччина відкрита європейській культурі, /298/ натомість інші національні спільноти жили більш ізольовано одна від одної. Згадувані поїздки мадам де Сталь відбуваються у перших роках нового століття, тоді ж у авторитетній французькій газеті відомий критик говорив про «якогось німця», що написав роман «Страждання молодого Вертера», а французька публіка не хотіла дивитися «якогось англійця» Шекспіра. Англія відкрила для себе німецьку культуру наприкінці XVIII століття. Німці ж знали англійську культуру давно, а французька для всієї Європи була добре відомим зразком. До речі, поширення французької мови в Росії — результат німецького впливу, бо інтелігентна Німеччина говорила по-французьки. Нарешті, Німеччина стала центром асиміляції протестантизмом вищих досягнень католицької культури й творення нових культурних цінностей.

Характерною рисою протестантизму є ідея прямого, без посередників спілкування віруючого з Богом, і ця установка на свободу і відповідальність особистості реалізується і у глави «веймарських класиків» Ґете, і в ієнських романтиків. Саме Ґете був родоначальником поезії, де в центрі уваги — переживання ліричного героя. Класицизм високого, «веймарського» ґатунку відрізняється від романтизму навіть не вибором поетичних канонів — достатньо згадати вибір великим Ґете народного німецького персонажа Фауста як образного ключа своєї філософської поеми. Передусім канон, яким користується класицизм, універсальний, натомість романтизм орієнтується на дух національної історії як джерело поетичного натхнення. Класицизм Ґете вселюдський за символікою і постановкою проблем; не випадково Ґете вступає до масонської ложі. По суті класики продовжують традицію барочної неосхоластичної культури, орієнтованої на раціональне міркування в тих межах, які відведені вірою розуму, на тлумачення світових загадок, сформульованих в умовних символах класичних сюжетів. Романтизм же продовжує традиції пасторів-пієтистів, орієнтованих на безпосереднє сприйняття світу через позараціональні чуттєві здатності людини.

Різниця між класицизмом і романтизмом стає особливо очевидною в розумінні часу. Естетика класицизму пов’язана з ідеологією Просвітництва: для просвітників утвердження Розуму означає прогрес людства, що породжує проблему кінцевої мети прогресу тієї миті, коли слід сказати, що мета досягнута, і розвиток має зупинитися. Зовсім інакше розуміють плин часу романтики. За Ф. Шлеґелем, минуле належить спогадам, майбутнє — передчуттям, і тільки в сучасному є спостереження дійсності, підвладне розуму. Оскільки ж сучасне без минулого не має сенсу, остільки і все життя людини оповите туманом спогадів і неясних передчуттів. Це світовідчуття яскраво виразив Рофман: «гірке переконання, що ніколи, ніколи не повертається те, що було одного разу. Даремними були б зусилля опиратися нездоланній силі часу, яка забирає все у вічному руйнуванні. Лише обриси життя, яке кануло в глибоку ніч, залишаються і тиняються довкола нас» *.



* Цит. за: Гетевские чтения 1984. — М., 1986. — С. 51.



Відновлюється глибоко архаїчна концепція циклічного часу, який ніби кружляє навколо острова, де персонажі давно минулих часів ведуть своє позачасове життя. /299/

Історія таким чином релятивізується, співвідноситься з миттю — не існує канонічної епохи, яка дає вселюдські зразки. З іншого боку, тут джерела глибокого песимізму, зосередженості на минулому, культ «ґотики». В англійському романтизмі найяскравіший вираз потяг до історії знайшов саме у шотландця Вальтера Скотта, який в першій половині століття був чи не найбільш популярним письменником Європи. Почуття самотності посилюється від того, що лише поодинокі читачі здатні були перейнятися тими туманними романтичними аналогіями і алегоріями. Звідси зневажливе ставлення до тупої Маси, нерідке у романтиків.

По-своєму романтичний у Франції не тільки Стендаль, але й Бальзак. Відкидаючи романтику війни, Стендаль бачить єдино гідною людини лише одну високу пристрасть — кохання. Бальзак розширює коло пристрастей, гідних показу в літературі, бо вони правлять життям не менше, ніж кохання, і саме ці брутальні егоїстичні пристрасті стали предметом його «Людської комедії». Вводячи в твори персонажі з інших своїх романів і, таким чином, об’єднуючи їх в один цикл, Бальзак не випадково використовує Дантову назву: він проводить читача по трагічному світу життя, неначе Верґілій по колах Дантового пекла. Тема подорожі з аналогіями з Данте стає характерною для літератури.

Чи не найбільше результатів мала романтична теза про марність досягнення мети, яка, перейшовши з майбутнього в дійність, одразу втрачає ті риси привабливості, що їх мала в примарному світі передчуттів. У Гофмана герой знає, що бажання всього його життя «просто не здійсниться, бо, здійснившись, воно загине»*. Звідси ідея відчуження від людини результатів її власної діяльності, яка перейшла з літератури в філософію і відіграла таку велику роль в еволюції марксизму.

Антитезою філософії плинності стало світобачення Ґете. Великий поет і мислитель протиставив ірраціоналізмові романтиків не заземлене на реальність почуття здорового глузду і не логіку в традиційному розумінні. Як і романтики, Ґете виходить із самоцінності миттєвості; вже наприкінці життєвого шляху він говорив Еккерману: «Будь-який настрій, більш того, будь-яка мить безконечно дорога, бо вона — посланець вічності» **.



* Цит. за: Гетевские чтения 1984. — С. 44.

** Гете И. В. Собрание сочинений. — М., 1980. — Т. 10. — С. 428.



Посланцем вічності мить може бути тому, що життя є не тільки постійна втрата, а й постійне повернення минулого, і у кожній новій коханій чоловік знову й знову зустрічає свою першу любов. Життя є не просто реальність, дійсність, буття, — воно поєднує «є» і «немає», буття і ніщо в потоці становлення. Ґете виходив з проблеми гріха, з неприйняття песимістичної тези про вроджену гріховність людини та зло як її внутрішню сутність. У молодості він часто повертався до теми геніальної та сильної особистості, здатної на великі історичні звершення; його хвилює тема відчуження наслідків діяльності від задумів. Серед незакінчених творів Ґете цього періоду — сатирична поема «Вічний жид», сюжет якої взятий із старої католицької легенди про невпізнаного Христа, який повернувся на землю і знову був розіп’ятий людьми. Цей сюжет став засадовим для «Великого інквізитора» Достоєвського; у Ґете це сюжет про несумісність Христа і /300/ породженої ним корисливої і фанатичної церкви. Тема відчуження, невіддільності добра і зла гранично точно опрацьована у «Фаусті», особливо в другій його частині, написаній уже в кінці 20-х років, незадовго до смерті поета. Мефістофель, диявольська зла сила, що стоїть між Фаустом з його високими задумами та реальністю, вносить хаос у життя, спотворює вкладене Фаустом в його справу добро, і той гомін робіт, який ввижається Фаусту в його останні хвилини відгомоном величної всенародної праці, насправді є скреготом лопат його могильників-Лемурів. І все ж Фауст перемагає, Мефістофелю не вдається забрати його душу після смерті, добро виявляється сильнішим, ніж так тісно з ним поєднане зло!

Цій поезії оптимізму романтики протиставлять мотив нездоланної стіни між світом і сильною особистістю, приреченою на самотність. Як Мефістофель веде Фауста через таємниці вічності, подібно до героя Данте, так у Байрона Люцифер веде Каїна через таємницю смерті й вічності. Романтик Байрон протиставляє «древо пізнання» «древу життя»; першолюдина обрала древо пізнання, а слід було обрати древо життя. Що істина є благо, каже у поемі саме Люцифер, а йому суперечить жінка Каїнова, яка говорить, що істина несе нам тільки біди. Колізія «знання — віра» розв’язується в оригінальний спосіб: вірі Байрон протиставляє не знання, а сумнів. Саме сумнів веде Каїна до трагічної самотності.

Характерно, що серед ідеалів XIX ст. ми не знайдемо таких, що передвіщали б прихід «світлого капіталістичного майбутнього», будували б «вертикаль» прийдешнього ринкового суспільства високого добробуту. Хіба що утвердження в англійській економічній літературі першої половини XIX ст. класичної концепції Адама Сміта можна вважати таким опосередкованим визнанням ідеї «економічної людини». Тема добробуту належить до грубої буденності життя, романтизм і його антипод — просвітницький класицизм є наслідком пошуків системи цінностей, які визначали б у буденності якісь устремління вгору.

На формування таких концепцій, спрямованих у майбутню перспективу, найбільший вплив у XIX ст. справляла німецька філософія, звана класичною. У Шеллінґа і Геґеля маємо відповідно романтичний і класичний варіанти німецького ідеалізму. При цьому у Геґеля держава виявляється на вищому, а особа — на початковому, нижчому щаблі розвитку духу в сфері права й моралі; державний інтерес повністю поглинає інтерес особистий і протистоїть як розум історії романтичним апеляціям до «духовних першоджерел і народних витоків».





Росія: дві культурно-політичні орієнтації


Дев’ятнадцяте століття для Росії почалося на рік пізніше, 12 березня 1801 р. за старим стилем. У цей ранок «увесь Петербург» вийшов на вулиці в англійських круглих капелюхах і фраках під хутрами, що символізувало торжество з приводу вбивства імператора Павла. За часів Павла спеціальні патрулі нещадно різали на перехожих фраки і нищили капелюхи. Щоб змусити вельмож носити пруські чоботи замість черевиків, /301/ Павло ввів церемонію, згідно з якою при зустрічі з ним дворянин мусив вийти з карети і вклонитися. Оскільки в тодішньому Петербурзі майже неодмінно він ступав по кісточки у багнюку, це був захід ефективний.

Протягом XVIII ст. Росія стала колосальною євразійською імперією з населенням на початку XIX ст. — майже 40, в середині — близько 60 млн. Цими мільйонами, розкиданими на неозорій території, керувала порівняно незначна, але швидко зростаюча армія чиновників — 15 — 16 тисяч на початку, за 60 тисяч у середині століття при півмільйонній армії. 90 відсотків населення на початку, 84 відсотки у середині століття становили селяни, майже половину з них — поміщицькі кріпаки. Фактично сяк-так керованими і взагалі пов’язаними з центром через поштові тракти були губернські міста та невеликі території навколо них; на значному віддаленні від Петербурга сваволя місцевого чиновництва була необмеженою, а про Сибір просто ходили легенди.

Суть державної конструкції, завершеної Катериною, полягала в тому, що правив не тільки державний апарат — правив дворянський клас, який щодо своїх кріпосних селян здійснював владу і опіку на патріархальних засадах. У середині XIX ст. дворянських помість нараховується близько 100 тисяч, але переважно це були бідні поміщики; напередодні реформ четверта частина селян знаходилась у 1382 маєтках, тобто десь у тисячі поміщиків. Безпомісним і біднішим дворянам закони імперії не надавали навіть права голосу на дворянських виборах. Загалом дворян на 1858 р. було 9 млн чоловік, спадкових (у 1845 р.) — 565 тисяч, а право голосу на дворянських виборах мали лише 22 тис. чоловік, тобто менше 4 відсотків спадкових дворян! * Про російського дворянина не говорили: «Він одержує стільки-то прибутку на рік». Радше про нього говорили, скільки він витрачає, і найбагатші магнати нерідко мали мільйонні борги. Іноді говорилося, скільки у поміщика десятин землі, але найзрозумілішою характеристикою було: «у нього двісті (п’ятсот, тисяча) душ». Душ двадцять — бідний поміщик, душ сто — «пан середньої руки»; були вельможі, які мали сотні тисяч душ. До правлячого класу Росії входило панство «середньої руки» і вище, реальним господарем був невеликий прошарок магнатерії та військово-адміністративної еліти. Переважна більшість «панів середньої руки» дичавіла у себе в провінції, як і те соціально різношерсте населення, яке одержало назву «різночинців».

Звільнення дворян від обов’язкової служби деякою мірою стимулювало господарський прогрес у помістях. Проте і через традиції, і через бідність переважної більшості дворян на початку століття майже не було таких, що не служили зовсім. Найпрестижнішою службою залишалась військова. У XIX ст. повільно, але невпинно зростає серед чиновництва, на цивільній службі прошарок людей плебейського походження, переважно із семінаристів.



* Див.: Водарский Я. Е. Население России за 400 лет (XVI — начало XX вв.). — М., 1973.



Чесний губернатор викликав більше підозр, ніж хабарник і деспот. Але некерованість завжди небезпечна. Погана структурованість колосальної імперії робила Росію непередбачуваною. /302/

Російська армія була вщент розбита Наполеоном під Аустерліцем 1807 р., вона уникала битв з агресором упродовж 1812 р. аж до Бородіна, та й не це славетне побоїще вирішило долю війни. Наполеон відчув тривожну ірраціональність ситуації, коли в Дорогомилово чекав делегації від приреченої на капітуляцію Москви: тут щось не відповідало нормальним сюжетам перемог і поразок. З точки зору канонічної, раціональної війни, російська армія була слабшою, недаремно вона уникала битв, у Бородінській вона зазнала важких втрат, столицю здано чи буде здано, слід чекати якоїсь реакції на поразку, але удари потрапляють немов кудись у невизначеність, очікуваних реакцій немає, можна взяти одну столицю — є інша, як друга голова у змія; не можна очікувати, що було б, якби впала і друга столиця, все ірраціональне в цій хаотичній країні, якій нічого не варто втратити престиж влади у громадській думці, зазнати політичної поразки.

Проте не такими вже й безвідповідальними перед суспільством почували себе російські імператори. За кілька «непоротих» поколінь у російського дворянства склалася інтелігентна верхівка, яка в салонах формувала подобу громадської думки (тоді навіть про новини з театру воєнних дій дізнавалися в салонах, а не з газет). Політичні орієнтації, що скадалися в правлячому класі, були тісно пов’язані з культурними.

Вищі дворянські кола Росії дивовижним чином поєднували конформістську відданість монархові з своєрідним шляхетним індивідуалізмом. Із жорстокою деспотичною владою завжди сусідить відчайдушний авантюризм, і в Росії долі й кар’єри нерідко бували карколомними. Звідси — поєднання в культурі побуту імперської еліти конформізму і відчайдушності. Гра в карти — не «комерційна», як віст чи преферанс, а азартна, з шаленими виграшами та програшами — була заборонена так само, як дуелі; але грали і стрілялися, особливо в перші десятиліття XIX століття. Нестримний азарт тепер не тільки компенсував скутість життя, а й означав зростаюче значення такого чинника, як охорона особистої честі. Саме тому імператори ненавиділи дуелі.

Почуття особистої відповідальності за свою честь, почуття свободи у творенні власної долі і біографії, мабуть, найяскравіше виражене у Пушкіна, але властиве цілому поколінню. Воно набувало найвищого піднесення в часи війни, коли влада людини над обставинами свого життя найбільше залежить від випадку і неї самої. Війна творила нові соціально-психологічні типи і культурно-політичні орієнтації, нерідко протилежні. Російський дворянський індивідуалізм, лицарський дух, особливо на війні, апелював до солдатського світовідчуття і простонародного патріотизму. Піднесення національного почуття в ході війни з загарбником незалежно від соціальної програми чужинця — природний результат війни. Але ця романтика «руського духу» набувала різних і протилежних форм.

З одного боку, в Росії ще в катерининські часи склався консерватизм «слов’янської», архаїчної орієнтації, репрезентований аж до миколаївських часів адміралом Шишковим та людьми державінського культурного кола. Ні романтиками, ні класиками /303/ в європейському розумінні цих старомодних «слов’ян» не назвеш — то були просто консерватори. Близькими по духу до цього патріотичного консерватизму можна вважати багатьох армійських авторитетів, які грали роль патріархальних «отців-командирів», підробляючись під простонародну солдатську свідомість і сміхову культуру.

На протилежному полюсі знаходилась європеїзована дворянська еліта, найяскравішим представником якої на межі століть був М. М. Карамзін. Його позицію називають «передромантичною» в тому розумінні, що він знижував романтизм до культури сприйняття повсякденних цінностей, і водночас проста повсякденна мандрівка, спостереження, побут підносилися до найвищого рівня сучасної світової культури. Російський інтелігент цього типу сентиментальний, але не трагічно, і перебільшено театральний: йому більше до вподоби слово «милий», ніж «прекрасний» *. Це гра і поза, але з великим соціально-культурним навантаженням. Характерно, що консерватори-патріоти гурток Карамзіна називали «русскими», натомість себе і свій гурток — «славянами». Карамзіністи писали «так, як говорили», тобто так, як говорив по-російськи в салонах інтелігентний дворянський «світ», бомонд; це була Росія — і водночас «іноземці в Росії», європеїзована, але не космополітична російська культурна еліта. При цьому «російськість» карамзіністів жодною мірою не нагадувала романтичний «прорив у вічність» позачасових національних цінностей. Карамзін на свої очі бачив Французьку революцію, не прийняв її жорстокостей, але й не розчарувався в ідеях розуму й прогресу. В начерках праці про Петра I (1798 р.) він писав: «Виправдання деяких жорстокостей. Повсюдна м’якосердість несумісна з величчю духу. Les grands hommes ne voyent que le tout (великі люди бачать тільки ціле. — М. П.) Але іноді і чутливість торжествувала». Ю.М. Лотман і Б.А. Успенський, які цитували ці слова, слушно зазначають: «Великі історичні події — а французьку революцію він відносив саме до великих історичних подій — на поверхні реалізуються у формі грубих і дрібних людських пристрастей. Але тим, хто здатний глянути глибше, розкривається велична картина духовного звеличення людства» **. Отже, ліберально-прогресистський умонастрій європеїзованої інтелігенції у цьому випадку не суперечить імперській ідеології та ідеї самодержавства.

Прийшовши до влади у двадцятичотирьохрічному віці, Олександр I, симпатичний, поставний блакитноокий лисіючий блондин, доступний і доброзичливий, відігравав роль продовжувача традицій своєї бабусі Катерини та її ліберальної політики. Спочатку він спирався на статс-секретаря школи Безбородька Д. П. Трощинського, але потім усунув його і орієнтувався на вузьке коло молодих друзів. Проекти, що їх вони розробляли на таємних засіданнях, стосувалися не менш ніж скасування кріпосного права та введення конституції. Проте поступово гурток почав розпадатися, а згодом хитрющий Кочубей почав замість себе посилати до царя з проектами чиновника М.М. Сперанського, через якого і так проходили всі папери, — безрідного геніального бюрократа, якого Кочубей таємно переманив у Трощинського.



* Див.: Лотман Ю. М., Успенский Б. А. «Письма» Карамзина и их место в развитии русской культури // Карамзин Н. М. Письма русского путешественника. — Л., 1984.

** Там же. — С. 559, 561.



Государ віднині /304/безпосередньо мав справу із Сперанським, який досить швидко став першою після царя особою в державі і на якого, врешті, звалили крах ідеї ліберальних реформ.

Світло на суть справи Сперанського кидає ставлення до неї незмінного улюбленця Олександра — графа Аракчеєва. Зразу після відправки в заслання Сперанського і його найближчого співробітника Магницького Аракчеєв писав своєму братові: «но вместо оных теперь парьтия знатных наших господ зделалась уже чрезмерно сильна, состоящая из графов салтыковых, гурьевых, толстых и голицыных, — следовательно, я не был с первыми в связи, был оставлен без дела, а сими новыми патриотами равномерно нелюбим, так же буду без дела и без доверенности» *. І тому, що Аракчеєв не належав до кола Сперанського (він сам мріяв, щоб у нього, як він висловлювався, була хоч третина розуму Сперанського), хоча Аракчеєв реакціонер, а Сперанський ліберал, — спільне у них те, що обоє були неродовиті, вивищені Олександром з низів, і тому цар на них розраховував. А аристократи — не тільки патріот-консерватор граф Ростопчін, а й Карамзін — писали «записки» царю проти Сперанського, звинувачуючи того в підкопі під самодержавство.



* Цит. за: Томсинов В. А. Светило русской бюрократии. — М., 1981, — С. 232.



«Демократична» орієнтація Олександра виявилася за суттю не ліберальною, а самодержавно-деспотичною орієнтацією, що розраховувала на плебейсько-демократичну опору. Це робило постать Олександра особливо малопопулярною в аристократичному середовищі.

Імператор Російський не потребував ідеологічних санкцій на своє всевладдя — воно сприймалось як аксіома. Релігійно-містичні умонастрої, можливо, до певної міри були у нього виявом мук совісті — як-не-як, Олександр був батьковбивцею. Головне ж джерело містицизму його часів полягало в тому, що Росія була антиподом раціоналістичної Франції.

Єдина реформа, яку «молоді друзі», передусім поляки Адам Чарторийський і Северин Потоцький, встигли здійснити, — реформа освіти. За зразок було взято почасти німецьку, почасти польську системи. Школа була реорганізована так, що початкова підпорядкована середній, середня (гімназійна) — університетам, яким, в свою чергу, підпорядковувалася вся навчальна і науково-видавнича справа в їх окрузі. Спочатку освіта була всестановою, але вже після війни міністр граф О. К. Розумовський робив зауваження графу І.А. Безбородьку з приводу того, що той відправив до гімназії свого кріпака. Відставка масона О.К. Розумовського з посади міністра в 1816 р. починала епоху нестримного обскурантизму, пов’язану з іменем нового міністра князя О. М. Голіцина та його улюбленців Магницького, Рунича та Корнєєва.

Друг дитинства Олександра князь О. М. Голіцин, знаменитий тим, що програв у карти графу Л. К. Розумовському свою жінку, несподівано захопився якимсь не цілком православним містицизмом, заснував Біблійне товариство надконфесійного характеру. Першим його актом на посаді міністра освіти і духовних справ (Голіцин був єдиним російським міністром, який керував водночас освітою та церквою) була інструкція про те, що основою всіх наук має бути релігія. Такого наступу невігластва, як за Олександра повоєнних часів, не знала європейська історія /305/ нового часу. Побічним результатом була і ліквідація масонських лож.

Ложі фактично були дозволені Павлом, який сам був посвячений у масони, але формально відновив їх Олександр. Після війни масонство набуло надзвичайно широкого розповсюдження у зв’язку з загальною модою на містицизм та на різні таємні товариства, пов’язаною із зрослим почуттям особистої гідності і незалежності. Офіційні масонські організації розкололися 1815 р. на ложу «Астрея», на чолі якої став Є. О. Кушелєв, та «Провінційну», де магістром був граф М. Ю. Вєльгурський, а заступником («намісним магістром») — С. С. Ланськой. 1820 р. Кушелєв написав цареві донос на самого себе і масонство загалом. Глибоко релігійний консерватор Кушелєв не розумів, що діється в масонському русі: множаться якісь таємні товариства, що навіть в його власній ложі прагнуть «всі істини чистого масонства підкопати і перетворити на байки», тобто православ’ю надати якогось алегоричного тлумачення. Насправді ложі дедалі більше перетворювалися на таємні клуби світського, подекуди політичного характеру, що Олександр чудово відчув. Результатом доповідної Кушелєва було рішення царя про заборону масонських лож. На цей час уже діяли таємні товариства, що підготували декабристський заколот, про що Олександр також знав, але не наважувався йти на відкритий конфлікт з дворянською елітою.

Декабристський рух і наслідки 25 грудня 1825 р. добре відомі. Зазначимо характерну «доповідну» донос на ім’я нового царя, Миколи, під назвою «Дещо про Царськосільський ліцей та дух оного». «Ліцейський дух» автор анонімки виводив з ліберальних ідей ще Новиковського масонства, підкреслюючи, що діти багатьох масонів катерининських часів засуджені за участь у декабристському русі. Анонімний автор — відомий Фадей Булгарин, колишній польський офіцер з легіонів Наполеона, ренегат і добровільний донощик. Це — вияв ненависті до духовного аристократизму, в цьому випадку в особі гуртка «Арзамас», заснованого С. С. Уваровим, М. І. Тургенєвим та іншими противниками консерваторів Шишковського гуртка «Бесіда». Група послідовників Карамзіна, серед яких були Пушкін і В’яземський, організувала, як тоді говорилося, «партію» проти консерваторів, яку донощик Булгарин прив’язував до масонів та лібералів. У двадцяті роки вже почалися і в Росії дискусії про романтизм і класицизм; В’яземський, який вважав себе романтиком, бачив своїх попередників навіть у авторові перекладів з давньогрецьких трагедій Озерові. Якщо мати на увазі саме той романтизм, який апелює до позачасового духу народу і протистоїть класичній орієнтації на передзадану норму, то такий романтизм тільки зароджувався в деяких публікаціях і у деяких авторів. Уперше, здається, слово «народність» було сказане критиком Орестом Сомовим, близьким до гуртка карамзіністів, до Пушкіна і Дельвіґа, в одній із статей на теми музики, і підхоплене князем В. Ф.Одоєвським, письменником і музикознавцем, схильним до романтичної фантастики. Мабуть, найкраще видно умовність класифікацій на зразок «романтизм — класицизм» на російськім ґрунті того часу на прикладі Пушкіна. /306/

Пушкін передусім — геніальний поет і якби навіть він був політичним реакціонером, його твори залишались би чистим золотом високого мистецтва. Та Пушкін був винятково розумною людиною і чудово орієнтувався в партійно-політичних тонкощах, займаючи власну позицію, яка нам не завжди близька і навіть зрозуміла. Коли справжній романтик Полєвой, колишній купець, самоук, ентузіаст, став видавати журнал «Московський телеграф», Пушкін з запалом виступив проти нього — оскільки Полєвой протиставив романтизм Карамзіну, а свою «Історію народу російського» — Карамзінській «Історії держави Російської». Бо Пушкін був такий же російський державник, як і Карамзін.

М. Н. Епштейн показав паралельність реакції двох великих поетів початку століття, Ґете і Пушкіна, на трагічну повінь у Петербурзі, яка стала сюжетом «Мідного вершника» і послужила поштовхом для сюжету про упокорення моря в другій частині «Фауста» (1833 р. Ґете опублікував повністю другу частину, а Пушкін закінчив «Мідного вершника», відтак тут паралелі тільки типологічні) . Упокорення водної стихії — мотив внесення порядку в хаос, і в обох випадках жертвами є безвинні подружні пари — Філемон і Бавкіда у Ґете, Євгеній і Параша у Пушкіна. Не Фауст винен у загибелі стариків — це справа рук Мефістофеля, посередника між генієм і людьми; але й не сам Петро губить Євгенія і Парашу. Чи збігаються позиції обох великих художників? Не можна не погодитися з М. Н. Епштейном: «Усе світовідчуття Ґете і Пушкіна класичне в тому розумінні, що і в історії, і в поезії вони над усе цінують момент визрівання форми з хаосу — подвиг об’єктивної творчості» *. Можна піти далі й побачити у Пушкіна все ту ж карамзінську ідею: «Велика людина бачить ціле». І хоч би як співчував Пушкін «маленькій людині», романтик часів барабанної, за його власним висловом, «Полтави» і державник часів «Наклепникам Росії» — це один і той же Пушкін, «класик» у тому ж розумінні, що й Ґете.



* Эпштейн М. Н. Фауст и Петр // Гетевские чтения 1984. — С. 188.



Чи принижує це великого поета? Можна лише сказати, що не цим державницьким патріотизмом увійшов Пушкін у серця мільйонів, і не тільки незрівнянністю вірша — всі відчули в ньому почуття солодкої свободи, горду надхмарну красу «на свете счастья нет, а єсть покой и воля». Пушкін тримався за своє дворянство тому, що в той час лише дворянин міг претендувати на духовну незалежність, хоча ми знаємо з його власної трагедії, наскільки це відносно. Але саме це високе й людське було відчуте, пережите ним і донесене до нащадків — усіх, перелічених і не перелічених у «Пам’ятнику». І коли б не було дворянської станової винятковості і державницького патріотизму великороса Пушкіна, не дозріло б і те загальнолюдське, що відкрилося завдяки ньому нам усім.

С. С. Уваров, зневажений Пушкіним, став у Миколи І міністром освіти завдяки своїй ролі у формуванні ідеології самодержавства. Висунувши і обґрунтувавши знамениту формулу «самодержавство, православ’я, народність», ліберальний новатор із гуртка «Арзамас» водночас запропонував імперському деспотизму спосіб леґітимізації і позбавив його потреби в ній. Принцип самодержавства є антитезою принципу свободи, /307/ як принцип православ’я або братства во Христі — антитезою братству, товариству всіх громадян. Народність мала замінити рівність. Гасло рівності спрямоване проти станової нерівності; згідно з альтернативним принципом народності, всі руські люди можуть бути рівними тільки в своїй співприналежності до російської нації, зберігаючи станову нерівність. За цим були віки «Бога, царя і отечества», або «одні моляться, другі воюють, треті орють».

Найважливіше полягало в тому, що не самодержавство ґрунтується на народності чи вірі, а навпаки. Лише те народне, що служить самодержавству. Так обґрунтовується принцип імперії. Тому вірнопідданий Полєвой був розгромлений як вождь «революційної партії», і Уваров з люттю розповідав наступного дня Никитенку, яку змію викрито в особі редактора «Московського телеграфа»: супостат-романтик хотів благословляти самодержавство іменем «народного духу». А через два роки така ж доля спіткала редактора «Телескопа» професора М. І. Надєждіна. Ідея Надєждіна була ще прямолінійнішою: він вважав, що самодержавство найнадійніше опертя може знайти в демократичних низах; дворянську епоху, а відтак і Пушкіна, і романтиків, яких він вважав дворянськими письменниками, Надєждін зараховував до безповоротного минулого.

Микола І суворо стояв на позиціях станової імперії. В створений ним 14 травня 1826 р. «Комітет влаштування навчальних закладів» увійшли як консерватори-патріоти О. С. Шишков, М. М. Сперанський і С. Г. Строганов, так і європеїсти князь К. А. Лівен, С. С. Уваров і граф Д. М. Блудов. Нерідко вони конфліктували, але в одному дійшли згоди: засадовими стосовно керівництва до складання статуту 1828 р. зроблено вказівки про виховання, «співрозмірне з істинними потребами того роду життя, до якого кожен призначається». Кожен рівень шкіл призначався для певного соціального класу, цьому служило й розпорядження про підвищення платні за навчання в університетах і гімназіях «не стільки для посилення економічних сум навчальних закладів, скільки для утримання прагнення юнацтва до освіти в межах певної співрозмірності з громадянським побутом різнорідних станів». На доповіді Уварова резолюція царя: «При тому слід зміркувати, чи немає способу утруднити доступ в гімназії для різночинців» *.



* Цит. за: История России в XIX веке. — СПб., б/г. — Т. IV. — Вып. 9. — С. 101 — 102.



Що передусім рухало імператором, людиною без комплексів, досить розумною і вольовою? Страх перед революцією, відчуття своєї всесвітньо-історичної місії — зберегти порядок скрізь, куди сягає могутність великої Росії? Природний педантизм, вихований казармою, парадами, культурний статус, за його власним іронічним визначенням, «дивізійного генерала, який раптом став імператором»?

Понура жовта фарба, в яку пофарбовані були всі будинки столиці; губернські міста, — зменшені і сильно погіршені копії столиці; маса штатних і заштатних міст і містечок, що жалюгідно копіювали губернські; панські будинки з «грецькими» колонами, чиновництво в мундирах, прихована ненависть до інтелігентності і освіти, що стала відвертою в час революції 1848 р., коли за захист університетів пішов у відставку навіть С. С. Уваров — над усією цією /308/ імперською спорудою ніби бовваніла постать царя Миколи, який дивився на все своїм олов’яним поглядом і пильно стежив, щоб ніщо не відхилялося від заведеного розпорядку. На гауптвахті сиділи за найменші провини редактори і цензори-професори, сидів одного разу навіть наслідник за те, що проїхав на параді не риссю, а галопом. У глибині душі цар розумів, що треба щось робити і передусім із кріпацтвом, створював один за одним надзвичайно таємні комітети, але спромігся тільки на одне — видати заборону на продаж людей окремо від сім’ї і без землі. Його старший брат Олександр, який грався з реформами, всім щось обіцяючи зі своєю чарівною посмішкою, не спромігся навіть на це. Обидва ніби відчували, що найменший рух у колосальній споруді імперії може призвести до непередбаченого обвалу, обидва не дозволяли нікому приводити в рух суспільний механізм, який, на їх думку, мусив підкорятися тільки їх владним порухам.

Не дивно, що коли в Росії виник справжній, в західноєвропейському дусі, романтичний російський націоналізм, він більше перелякав царя, ніж ліберальне західництво.

У 1839 р. з’явилися у списках і жваво обговорювалися в московських салонах реферати поета О. Хом’якова та критика і філософа І. Киреєвського. Обидва автори були солідарні у ставленні до кріпосництва: Хом’яков говорив про «мерзенність рабства законного, важкого для нас в усіх розуміннях, речовому і моральному»; І. Киреєвський — про «перевагу праці вільної перед панщинною роботою, вільного життя перед примусом». О. Хом’яков обстоював думку про те, що Петровські реформи завдали Росії непоправної шкоди, позбавивши її національної самобутності, і що відродження Росії пов’язане з переорієнтацією на допетровські духовні цінності. І. Киреєвський ставив питання інакше: не відмова від західної освіти та західних елементів культури, а таке сполучення російського і європейського, за якого нейтралізована була б головна вада Заходу, яку він вбачав у надмірній вірі в розум. Втіленням раціоналізму для І. Киреєвського були і антична класика, і середньовічна схоластика католицизму, і буржуазний суспільний лад, і буржуазний демократизм. Ідеал свободи для нього був таким же бездушним егоїзмом матеріальної сили, як і ідеал самовладдя, тільки егоїзмом з боку пригноблених класів. Вихід І. Киреєвський вбачав у поєднанні особистості з «миром», маленьким осередком суспільства; носієм колективістської ідеології бачив автор православну церкву.

Не можна не впізнати тут повного набору ознак того романтичного світогляду, який на Заході знаходив інші традиційні вбрання.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.