‹‹   Головна          





Василь НІМЧУК

ПЕРЕДНЄ СЛОВО


[До видання: Історія українського правопису: XVI — XX століття. Хрестоматія. — Київ: Наукова думка, 2004. — 584 с.]




Потреба в хрестоматії з історії українського правопису назріла дуже давно. Особливо відчутна вона тепер, коли розгорнулися чергові дискусії навколо нашої орфографії. Суперечки довкола проекту найновішої редакції "Українського правопису", які особливо гостро точилися в кінці 2000 — на початку 2001 рр., показали, що з деталями формування чинних правил орфографії недостатньо обізнані навіть особи, які мають філологічну освіту.

В історії писемно-літературних мов, орфографії народів, що втрачали власну державність, можна спостерегти немало спільного. Але історія українського правопису, гадаємо, унікальна. Здається, навряд чи є в світі ще один народ, якому чужі правителі або політичні партії наказували, як писати його мовою.

У понад тисячолітній історії української орфографії виділяємо три етапи:

І. Давньоукраїнський (X — XIV ст.).

II. Староукраїнський (остання чверть XIV — XVIII ст.).

III. Новоукраїнський (XIX — XXI ст.).

Давньоукраїнський орфографічний узус формувався під впливом старослов’янського правопису, що прийшов в Україну разом із конфесійною літературою після офіційного введення християнства в Київській державі у кінці X ст. Але наприкінці XI ст. навіть у церковному письменстві, не кажучи вже про світське (зокрема ділове), сформувався східнослов’янський орфографічний узус, який відбивав особливості живомовної звукової системи.

У староукраїнському етапі визначаються два періоди. Перший охоплює XV — XVI ст. — час так званого другого південнослов’янського (болгарського) орфографічного впливу — застосування правил, вироблених у болгарському місті Тирнові книжниками на чолі з патріархом Євтимієм (Тирновським). Цього впливу зазнало головним чином конфесійне письменство; сфер світської літератури, зокрема ділових паперів, він торкнувся мало. Правила тирновської школи частково відбиті в орфографії, яку спробував нормалізувати у праці "Грамматіка словєнска" (1596) український філолог Л. Зизаній.

Другий період в історії староукраїнської орфографії позначений національною самобутністю. Наш видатний письменник і лінгвіст М. Смотрицький у книжці "Грамматіки славєнскиА правилноє Сvнтаґма", надрукованій 1619 р., у розділі "Ω орθографіи" вперше подав докладні правила правопису, що грунтуються на староукраїнському (багато в чому й ширшому — східнослов’янському) узусі. Так, наприклад, він увів у наш алфавіт букву ґ. Норми М. Смотрицького, опрацьовані детально й на великому матеріалі, в церковній сфері набули визнання в усіх слов’янських народів, які користувалися церковнослов’янською мовою. З невеликими модифікаціями вони й нині чинні в богослужбовій сфері слов’ян там, де в літургію не введено живих національних мов. Важливо підкреслити, все з орфографії М. Смотрицького, що відповідало живому мовленню, використовувано і в українському світському письменстві до початку XIX ст., а на деяких теренах (наприклад у Закарпатті) — аж до середини XIX ст.

Найскладніший етап в історії українського правопису — новоукраїнський, який рясніє різними орфографічними спробами, системами та втручанням державних чинників у, здавалося б, суто філологічні справи. Етнічна культура українців, у тому числі й нова українська літературна мова, формувалася в умовах бездержавності українського народу та перебування його під владою кількох чужих держав. До того ж у царській Росії, до складу якої входило більше 2/3 українських земель, українську мову офіційно трактували як діалект російської, а не як окрему мову, тому й українське друковане слово обмежували, шкіл з українською мовою навчання не існувало. Але саме тут почав формуватися сучасний український правопис, з’явилася перша друкована праця нової української лінгвістики — "Грамматика Малороссійскаго нарЂчія" (СПб., 1818) О. Павловського 1.



1 Нижче стисло розглянемо лише ті системи, що відіграли помітну або значну роль у формуванні нинішньої української орфографії. Детальнішу історію українського правопису зацікавлений читач знайде в працях І. Огієнка, А. Кримського, О. Синявського, В. Німчука та ін. Див., наприклад: Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису: Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927; Німчук В. В. Проблеми українського правопису XX — початку XXI ст. — Київ, 2002. Праці А. Кримського та О. Синявського надруковано в цій хрестоматії.



В орфографічній системі О. Павловського спостерігаємо виразну орієнтацію на фонетично-морфологічний принцип правопису. У зв’язку з тим, що в підросійській Україні церква поширювала російську вимову букв, зокрема Ђ як ’е, а и як і, О. Павловський звук і української мови незалежно від походження передавав літерою і істо < мЂсто, світло < свЂтьло; годі < годЂ; весільлЂ < весельє, затірка < затерька; дзвінь < (д)звонъ, дрібно < дробьно, тхіръ < дьхорь тощо), український передньо-середній и позначав буквою ы: бачыцьця "бачиться", Велыкдень, вырей (вырій), сЂрныкъ, однак після задньоязикових приголосних писав и: гиря, святки, хитаю. Йотований голосний е та м’якість приголосного перед е він передавав буквою Ђ: Ђретык, Ђретычный, ая, еЂ, окраЂць "окраєць", за моЂ жито, да мене жъ и побыто; нема, немаЂ; збіжьжЂ (тобто збіжжє "збіжжя"), кулі льлЂ "ллє"; йотованість і після голосних — літерою і: выіжджати, Не ість панъ дякъ гусей, лихоі неволі. Через літеру і О. Павловський за традицією передавав звук й перед о: Нехай іому так легенько икнецьця, якъ собака зъ тыну ввірвецьця. Відповідні африкати він позначав (мабуть, знаючи староукраїнську традицію) за допомогою сполучень приголосних дз, дж: дзыкга, дзюбаю, джкгуть. Можливо, через відсутність у касі букв санктпетербурзької друкарні літери ґ О. Павловський на позначення відповідного проривного приголосного вжив стародавній засіб — сполучення літер кг: кгвалтъ, клякганый сыръ, кгрынджолы. Варто зазначити, що граматист подовження м’яких приголосних передавав через подвійне написання відповідних букв, причому після першої писав м’який знак: клечыньнЂ "клечання", клочьчЂ "клоччя", Колыбъ свыньні роги. Таким же чином позначав автор асимілятивні зміни приголосних на стику основ і закінчень: Не плюй у воду, згодыцьця напыцьця; У печуроцьці родывся. М’якість у сполученнях приголосних О. Павловський позначав буквою ь: ЗасьміЂсься ты ще на кутні; ЩастЂ якъ трясьця. Роздільну вимову губних приголосних та йотованих голосних всередині слова він звичайно позначав буквою ь: кожомьяка; дзыкгарі бьють; полывьяный; замьять на кабаку; Чмыръ <...> упьявсь. Роздільну вимову йотованих голосних і префіксів — через ъ: розъіхавсь. Перспективним виявилося застосування букви і на позначення відповідного звука, незалежно від його походження з погляду історії, а також використання однієї літери на позначення специфічно українського передньо-середнього звука (нині його передаємо буквою и), збереження старовинного способу позначення африкат — дж, дз.

Можливо, наслідуючи приклад видатного славіста Й. Добровського, М. Лучкай в опублікованій латинською мовою книзі "Grammatica slavo-ruthena" (Будим — нині частина Будапешта, 1830), у якій описано систему центрального закарпатського говору української мови, вилучив твердий знак з алфавіту: Клин клином выбивати.

Цю практику закріплено в галицькому альманасі "Русалка ДнЂстровая" (Будим, 1837). Головна засада й деякі особливості правопису збірника зазначені в передмові до нього: «Хочемо зачинати, проте знати нам конче, якє теперЂшному язикови истинноє лице; за-для-того держалимо-ся правила: "пиши як чуєшь, а читай як ви дишь". Из сего огляда приймилисмо сербскоє џ (виџу, wydzu) и волоскоє ў (аў, av Erazm. Rotterd, au, еў, ev: спЂваў, spiwav; душеў, dušev) а є завсЂда в силь jе або ье употребляєм (моє, moje, землє, zemlě, загородє, zahorodě, zahorodie)». Автори альманаху зберегли Ђ та писали цю букву на позначення і на місці е в новозакритому складі, який читали так, як часто практикувалося в староукраїнському правописі: А з гори, з долу вЂтер повЂваў Дунай висихаў, зЂльом заростаў, ЗЂльом трепЂтьом вшеляким цвітом <...> ДолЂв пігнали <...>. Проте і на місці о в новозакритому складі й на місці інших звуків автори "Русалки ДнЂстрової" позначали буквою і: На тім оленци пядесять ріжків <...> На тім тарелци золотий стільчик <...> Турки, Татари Підгіря взяли <...>. Історично перспективними виявилися позначення м’якості приголосних перед е та його йотації буквою є, а також використання лише літери и для передачі специфічно українського голосного (вони відкинули в цьому відношенні практику О. Павловського).

Закріпилася в українській орфографії ще одна новація альманаху "Русалка ДнЂстровая" — позначення м’якості приголосного перед о літерою ь, а його йотації — буквою й: Кроўцьоў груди обкипЂли; Заточиў ся під Мадейом Кін[ь] на колодище; По під гайом зелененьким Чиста рЂчка тече.

Визначну роль в історії нового українського правопису на фонетичному принципі відіграв П. Куліш через розповсюдження публікацій власних і чужих творів своєю орфографією. Можливо, він був обізнаний з орфографічною системою альманаху "Русалка ДнЂстровая", оскільки в 50-х роках XIX ст. налагодив контакти з діячами Галичини. Проте письменник повернув літеру ъ до алфавіту, використовуючи її в кінці слів після твердих та губних приголосних і р перед йотованими голосними на позначення їх роздільної вимови: Пару жупанівъ надівае <...> Жовті сапъянці обувае; Велю тобі іхъ на скамъі становити (але: Постоли <...> вязові). Буквою і П. Куліш позначав відповідний звук незалежно від його походження (< о, е, Ђ): А дідь: "Постій", каже <...>. Проте для передачі йотованості цього голосного він не знайшов засобу і писав просто і: "Ідьте", каже, "пане". Ото заіхавь; якь Украіною князі правили. Для специфічного передньо-середнього українського голосного він вибрав букву и: Зупинили воли. Літеру є він використовував тільки для позначення м’якості приголосного перед е: Та й оружжє поодкидали. Йотованість цього звука на початку та всередині слова після голосного й губного приголосного він ніяк не відбивав: Росказуе було <...> якъ привезешъ горілку, то й прийде куповать, и заразъ бере волочокъ, тягае, сам пъе и душь десять частуе; Маруся Богуславка Тее зачувае, До козаківъ промовляе; Сіно, овесъ есть? — Есть, пане. Нейотований голосний е на початку слова письменник передавав запозиченою з російської азбуки літерою э: Эге, и зъ нашимъ братомъ часомъ не жартуй. На позначення м’якості приголосного перед о та йотованості цього звука П. Куліш запозичив із російської азбуки літеру ё: Долю виплачу слёзами; Зъ давнёго давна; вь лёхь убіжи; Богъ ёго знае. Проривний задньоязиковий приголосний позначав латинською літерою g, а відповідні африкати — сполученнями приголосних дж і дз: А вь Gудзіёвці живъ колись чоловік Gудзь, то од ёго и вся слобода Gудзіёвкою прозвалась; Фесько Gанжа; Гей, джури ви мої малі!.. П. Куліш асимілятивної м’якості приголосних перед іншими приголосними не відбивав: сніги впали; на світъ дивитимесся, зате досить широко на письмі передавав асимілятивні зміни в сусідніх приголосних: Чого ти трусисся; старий женитця тощо.

Розглянутий правопис дістав назву "кулішівка". Він дуже відрізняється від сучасного українського правопису, і тому твердження А. Кримського, ніби "ми тепер пишемо кулішівкою", — явна гіперболізація (див. статтю А. Кримського в нашій хрестоматії).

Поступово правопис П. Куліша поширився по українських землях і в Росії, і в Австро-Угорщині. Його вдосконалили видавці "Записокь Юго-Западного ОтдЂла И.Р. Географического Общества", перший том яких вийшов 1873 р. у Києві (серед співробітників були П. Житецький, К. Михальчук та ін.). Вони стали вживати букву ї у нинішній функції — позначення йотованого і. Напевне, в новій функції використано старовинний графічний різновид кириличної букви і — ї, який часом з цією метою вживали старожитні українці. Йотований і в староукраїнському письмі позначували також буквою и з різними значками над нею, в тому числі з двома крапками. Навряд чи літеру ї запозичено з французької графіки.

Перешкодою для поширення кулішівки на підросійських теренах став спочатку Валуєвський циркуляр 1863 р., котрий дозволяв українське друковане слово тільки в жанрі художньої літератури, а повністю унеможливив розвиток і поширення українського національного правопису так званий Емський указ царя Олександра II 1876 р., за яким у Російській імперії дозволено друкувати українською мовою тільки белетристику з використанням російської орфографії. Також було заборонено завозити з-за кордону книги українською мовою. До російської революції 1905 — 1907 рр. український правопис розвивався тільки за межами України.

Кардинальні зміни в українському правописі підготувала київська група культурних діячів, до якої входив і знаний громадсько-політичний діяч М. Драгоманов. Вони полягали в подальшій фонетизації правопису за принципом "один звук — одна буква". З огляду на це з алфавіту усунено букви ї, я, є, ю, ъ та щ. Вилучено кириличну й, замість якої введено латинську літеру j (очевидно, за зразком сербської орфографії), щоб за її допомогою передавати йотацію голосних, тобто писати jасла "ясла" тощо. М’якість приголосних передавано за допомогою букви ь: синьа "синя". М. Драгоманов, котрий 1876 р. емігрував до Швейцарії, у своїх виданнях використовував зазначену орфографію, яку згодом названо драгоманівкою. Її частково використовувано в Галичині у друкованих органах тих суспільних сил, які були прихильниками його політичних ідей. На території України в складі Російської імперії, де український правопис було заборонено, драгоманівка не мала жодного поширення. Та й теоретичне її обґрунтування ніколи не було опубліковане.

У боротьбі з прихильниками етимологічного правопису подальше вдосконалення новоукраїнської орфографії відбувалося на землях, які були під владою Австро-Угорщини, де українське слово не забороняли.

Виразним кроком уперед стала система, котру скомпонував лексикограф Є. Желехівський на основі правопису "Русалки ДнЂстрової" та кулішівки у своєму великому двотомному творі "Малорусько-німецький словар" (Львів, 1886). Видання впорядкував, а другий том ще й доопрацював С. Недільський.

Система Є. Желехівського базувалася на тих говірках, де відповідні приголосні перед і, що походить із о в новозакритому складі, вимовляються твердо: стіл < столъ, діл < долъ, ніс < носъ, а перед і, який розвинувся на місці е в новозакритому складі та на місці Ђ, вимовляються м’яко: нїсъ < неслъ, осїнь < осень, дїд < дЂдъ тощо. Буквою ї він звичайно передавав йотацію і: їсти, з’їдати, її. Для позначення м’якості приголосних перед е та йотації голосного вживано букву є: зїлє "зілля", єднати, Євангелиє. Йотований о Є. Желехівський позначав буквосполученням йо: його, йолуп, йорш, Йонія. Але в передаванні м’якості приголосного перед о лексикограф був непослідовний. Для цього він уживав і ь, і букву ё: стьобати — стёбанути, сьомий — сёгочасний, цёпку "трошечки", цьонька "свиня" (дитяче мовлення). Цю непослідовність із желехівки згодом усунуто разом із буквою ё. За допомогою ь Є. Желехівський відбивав м’якість з, ц, с перед в: зьвір, сьвіт, сьвято, цьвіт, цьвіркати тощо. Проривний задньоязиковий приголосний у желехівці передавано староукраїнською буквою ґ, африкати — за допомогою сполучень дж, дз: ґава, ґедз, ґринджоли. Роздільну вимову губних приголосних із йотованими на письмі він не відзначав: бити бю, бєш; вюн, вяз, мякий. Проте роздільну вимову інших приголосних (особливо в префіксах) і йотованих голосних відзначав за допомогою апострофа: з’єднати, з’явище (в автора немає написання зява, як помилково твердив А. Кримський), з’юшити, ин’як "інакше". Є. Желехівський писав апостроф (зайвий!) на межі префікса й кореня слова, що починається голосним, коли там немає роздільної вимови звуків: роз’учитися. Введення апострофа в новоукраїнську орфографію є його заслугою. У цій функції в староукраїнській писемності вживано так званий паєрок ([s]), який вживав у своїй "Абетці" 1861 р. М. Гатцук. Отже, Є. Желехівський фактично замінив старовинний кириличний знак таким, що вживаний у графіці європейських мов, які користуються латинським шрифтом.

З інших особливостей желехівки відзначимо роздільне написання ся з дієслівними формами (сьміяти ся), афіксів у складних формах майбутнього часу (писати му).

Через підручник С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера "Руска граматика" (перше видання — 1893), затверджений Міністерством освіти Австро-Угорщини, вдосконалена желехівка стала нормативною в Галичині та на Буковині й протрималася там до 1922 р. Певне поширення вона мала й у підросійській Україні після скасування обмежень українського друкованого слова, але загалом тут не прищепилася і соборною, всеукраїнською не стала.

Етапною у справі упорядкування українського правопису вважаємо працю, здійснену під егідою Наукового товариства ім. Шевченка, яке аж до 1917 р. відігравало роль Української академії наук. У НТШ 1900 р. створено "Язикову комісію" для вироблення норм українського правопису, до якої в різні роки входили О. Колесса (перший її голова), М. Павлик (його заступник), В. Гнатюк, І. Кокорудз, К. Студинський, С. Смаль-Стоцький, І. Франко, М. Грушевський, В. Дорошенко, А. Кримський, Є. Тимченко 2. Ця Комісія, враховуючи правила, вироблені Крайовою шкільною радою, уклала "Руску правопись зі словарцем", схвалену Філологічною секцією НТШ і надруковану 1904 р. у Львові.



2 Гузар О. Правописна комісія НТШ і питання уніфікації єдиного українського правопису на зламі XIX — XX століть // Український правопис та реалії сьогодення: Матеріали засідань Мовознавчої комісії та Комісії всесвітньої літератури НТШ у Львові 1994 — 1995 рр. — Львів, 1996. — С. 13.



Варто відзначити такі елементи орфографії, узаконені в "Рускій правописі":

1. Вживання букви ї на позначення м’якості приголосних перед і, насамперед і < Ђ, е: дїд, цїп. Написання і на початку слова, в тому числі у словах індик, інколи, іноді.

2. Позначення м’якості приголосних перед губними приголосними, після яких іде і < Ђ: сьвіт, сьміх, зьвір.

3. Позначення за допомогою ь м’якості приголосного перед о: тьохкати, верхнього.

4. Написання дієслівного суфікса -ува-ти, ненаголошеного дієприкметникового -ува-н-ий (та відповідного елемента в похідних абстрактних іменниках): купувати (не: куповати), розкидуваний, розкидуванє.

5. Написання с у префіксі перед п, т, к, х, ф ц та ч!): скинути.

6. У запозичених словах написання и після д, т, з, с, ц та р: дидактичний і т.ін. (пор. сучасне "правило дев’ятки").

7. Написання в запозичених аї, еї, ої, уї, юї (а не аі, еі, ої, уі, юі): архаїзм, героїчний, руїна тощо.

Щодо вживання л у словах іншомовного походження, то в "Рускій правописі" узаконено написання ль, а не л перед о: біольоґія тощо.

Про використання г і ґ спеціально не сказано нічого, але з параграфів 37 (гі не: ги), 38 (ґе не: ґє) видно, що автори орієнтувалися на західноєвропейську практику вживання h, та g в словах грецького походження: гіякинт, гіґієна, гієроґлїф і т. ін., ґеоґрафія, ґенеальоґія тощо.

Великою вадою правил НТШ була відсутність у них засобів на позначення твердості приголосних перед я, ю, є, ї, отже, написання (в поданому орфографічному словнику) не тільки мяти і т. ін., але й зїсти "з’їсти". Це був крок назад навіть порівняно з практикою Є. Желехівського, в системі якого, хоч обмежено, використовувався й апостроф. Великою перевагою "Рускої правописі" було відзначення в орфографічному словнику форм родового відмінка однини та називного множини іменників.

Важливу роль у впорядкуванні українського правопису в XX ст. відіграла орфографічна система, котру застосував у "Словарі української мови" (1907 — 1909) Борис Грінченко. У передмові до словника автор зазначив, що в його виданні «прийнятий той правопис, який вжито в українських паралелях у "Словаре русского языка, составленном Вторым Отделением Императорской Академии Наук" і в той же час вживається і в наукових та інших виданнях "Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка" у Львові» 3.



3 Словарь украинского языка, собранный редакцией журнала "Киевская старина" / Редактировал, с добавлением собственных материалов, Б.Д. Гринченко. — Киев, 1907. — Т. І. — С. XXIII.



Він дипломатично не згадав рекомендацій спеціально створеної комісії Другого відділення Імператорської академії наук, до якого звернувся відповідальний за друкування словника В.М. Доманицький. Комісія на окремій нараді запропонувала:

1. Не вживати літери ї для позначення м’якості приголосних перед і.

2. Не позначати через ь м’якості приголосних з, с, ц перед сполученнями губних приголосних з і: звір, сміх, звізда.

3. Вживати ё для передачі йотації о та м’якості приголосних перед ним.

4. Роздільну вимову позначати не апострофом, а за допомогою ь: пьять, зьїсти.

5. У відповідних іменниках середнього роду писати подвійний приголосний та : знання, а не знанє.

6. Відповідні африкати позначати буквосполученням дж, дз.

7. Не відбивати асимілятивних змін у дієслівних формах перед -ся: даєшся, дається.

8. Передавати проривний дзвінкий задньоязиковий приголосний буквою ґ 4.

Пропозиції розіслано для обговорення українським філологам, зокрема Б. Грінченкові, П. Житецькому та К. Михальчукові 5. У своїй відповіді Б. Грінченко відстоював написання йо, ьо та апострофа 6 (ці елементи галицької орфографії він застосував у публікації "Словаря української мови", апостроф уживав і після губних приголосних перед є, ї, я, ю), висловився за вживання тільки і після м’яких приголосних. Дуже близьким до Грінченкового правопису є той, що його застосував Є. Тимченко 7.

Про роль Б. Грінченка І. Огієнко сказав: "Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього XIX-го століття й усього українського народу, й запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні" 8.

Справді, Б. Грінченко використав із практики своїх попередників усе, що було раціональне, відповідало природі української мови, надавало нашій орфографії національного обличчя.



4 Известия Императорской АН. — Сер. 6. — 1907. — № 9. — С 10, 233-241

5 Дзендзелівський Й. О. Заходи Петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису // Мовознавство. — 1971. — № 1. — С. 69.

6 Там само. — С. 70 — 76.

7 Тимченко Є. Українська граматика. — Ч.1. — К., 1907.

8 Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. — Київ, 1995. — С. 238.



З відновленням української державності на початку XX ст. виникла потреба вироблення кодексу — чітких офіційно затверджених та обов’язкових для всіх правил орфографії.

Перший міністр освіти Центральної Ради І. Стешенко 1917 р. доручив І. Огієнкові — професору Київського університету — скласти короткі правила українського правопису. Йому ж пізніше (1918) цю справу доручив і міністр освіти М. Василенко 9. Зберігся список праці "Найголовніші правила українського правопису. З доручення Правописної комісії склав прив.-доц. І. Огієнко", датований 29 квітня 1918 р., Київ. Тут зазначено, що їх ухвалила Правописна комісія при Міністерстві народної освіти в квітні 1918 р. Серед членів Комісії названі: І. Огієнко (голова), А. Лобода, М. Грунський, Г. Голоскевич, О. Курило, Д. Якимович (секретар) 10.

У № 10 журналу "Українська школа" за 1918 р. надруковано "Найголовніші правила українського правопису. Ухвалені Правописною комісією при Міністерстві освіти 24 травня 1918 р. в Києві". До Правописної комісії запрошено професорів: Є. Тимченка, С. Смаль-Стоцького, М. Грунського, А. Лободу, І. Огієнка (голова), а також відомих фахівців В. Науменка, Г. Голоскевича, О. Курило, І. Шалю, В. Ганцова, А. Ніковського та ін. "Комісія розглянула спірні питання українського правопису, а разом з тим і ті випадки, що відріжняють наш правопис од правопису Галичини" 11.



9 Там само.

10 Шумлянський Ф. Найголовніші правила українського правопису Української академії наук видання 1921 р. (Розвідка): Відбиток із "Записок Херсонського інституту народної освіти ім. Н.К. Крупської". — Ч. 2, 1926 р. — Херсон, 1927. — С. 8 — 11.

11 Там само. — С. 11 — 35.



Незабаром вийшли друком "Головніші правила українського правопису, ухвалені Міністерством народної освіти для шкільного вжитку на всій Україні". Під ними підписався міністр народної освіти І. Огієнко. Ухвала датується 17 січня 1919 р.

Правописну комісію Української академії наук очолював А. Кримський. Очевидно, в основному він доповнив "Головніші правила..." й упорядкував "Найголовніші правила українського правопису", які схвалено спільним зібранням Академії наук. Правила затвердив Народний комісар освіти УСРР Г. Гринько. Академічні "Найголовніші правила українського правопису" найвідоміші в публікації окремою брошурою 1921 р. в Києві. Порівняльний аналіз різних редакцій показав, що академічний орфографічний кодекс — це доповнені правила, які склав й удосконалив із відповідною Комісією І. Огієнко 12. Перед нами правила, складені шляхом ретельного відбору найраціональнішого та найвідповіднішого з того, що напрацювали українські орфографісти кінця XVIII — початку XX ст. Природно, що при відборі не обійшлося і без особистих уподобань (наприклад, щодо позначення м’якості приголосних перед о, вживання апострофа, г і ґ у запозичених словах). Важлива роль у кодифікації українського правопису, як бачимо, належить І. Огієнкові та А. Кримському. За тоталітаризму цей факт замовчувався, а нині про це мало хто знає.

Академічний кодекс мав величезний авторитет, і вже в 1922 р. у Львові вийшли "Правописні правила, приняті Науковим Товариством ім. Т. Шевченка у Львові", наближені до "Найголовніших правил..." А це був великий поступ у виробленні єдиного правопису для всіх українців.

Короткий академічний орфографічний кодекс задовольняв потреби культури нетривалий час. 23 липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила створити при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О. Шумського. До неї, зокрема, ввійшли: А. Кримський, О. Синявський, С. Пилипенко, О. Курило, Є. Тимченко, Г. Голоскевич, М. Йогансен, Є. Касяненко, М. Яловий, О. Попов, М. Грунський, В. Ганцов, М. Сулима, М. Хвильовий, С. Єфремов, Т. Секунда, С. Кириченко, О. Скрипник. В абсолютній більшості Комісія складалася зі знаних філологів. Рада Народних Комісарів у цій же постанові наголошувала:

"2. У своїй праці Комісія повинна виходити з сучасної літературної мови, що є синтезом основних народних діялектів, прийнявши за основу "Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії наук", затверджені НКО УСРР 1921 р.

3. З метою приваблення широких кіл наукових і літературних сил до участи у виробленні правил правопису української мови доручити Наркомпросові скликати спеціяльну конференцію для обміркування виробленого Комісією проекта правил правопису" 13.



12 Там само. — С. 9, 36 — 37.

13 Український правопис (Проєкт). — Харків, 1926. — С. 3.



На офіційній нараді Комісії було одностайно визнано, що перед Комісією «стоїть завдання ширше за впорядкування самого правопису, що взагалі сучасна літературна українська мова <...> потребує дещо більшої "стабілізації", більшої одноманітности, ніж та мова могла її набути в умовах дореволюційного існування». З огляду на це вирішено опрацювати: 1) правопис незмінної частини слова; 2) флексії відмінюваних частин мови; 3) правопис слів іншомовного походження; 4) правопис власних назв; 5) пунктуацію; 6) граматичну термінологію; 7) упорядкувати українську азбуку; 8) укласти орфографічний словничок (правописних труднощів). У Комісію кооптовано нових членів, а також запрошено представників із Західної України: С. Смаль-Стоцького, В. Гнатюка та В. Сімовича.

Окремим членам Комісії доручено підготувати конкретні підрозділи, які переглянуто у відповідних підкомісіях. Обрано президію Комісії: О. Шумський, П. Сологуб, А. Кримський, О. Синявський.

На першому пленумі Комісії, що відбувався 11 — 21 листопада 1925 р. у Харкові, розглянуто проекти В. Ганцова "Правопис незмінної частини слова", О. Синявського "Закінчення відмінних слів", "Пунктуація", О. Курило "Правопис чужих слів", М. Сулими та М. Наконечного "Власні ймення". Переглянуто проект української граматичної термінології, скомпонований із кількох проектів — Л. Булаховського, М. Йогансена, М. Грунського та Комісії при Інституті наукової мови Всеукраїнської академії наук у Києві. При обговоренні на пленумі Комісії проекти "зазнали чимало змін, поправок, додатків" 14.

Варто підкреслити, що Комісія виходила із засад унормування правопису й мови та можливого його спрощення, отже, жодних радикальних змін ні в графіку, ні в правопис не внесено 15.

Цілком слушно члени Комісії вважали, що "базою для унормування й спрощення служила традиція й природа української мови: встановлюючи те чи інше правило правопису й мови, Комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби усталеної традиції, узвичаєної норми, хоч, розуміється, увесь час оглядалася на живу мову в її різних діалектах та її історії" 16.



14 Там само. — С. 4.

15 Там само. — С. 4-5.

16 Там само. — С. 5.



Перший пленум Комісії обрав редакційну колегію, до складу якої увійшли А. Кримський, В. Ганцов та О. Синявський. Пізніше до її складу кооптовано Г. Голоскевича (він мав укласти правописний словничок).

О. Синявський звів матеріали Комісії, упорядкував їх у дефініціях і написав проект правописного кодексу, а редакційна колегія переглянула його та зробила поправки й доповнення.

На другому пленумі Комісії, що відбувався 5 — 8 квітня 1926 р. у Харкові, знову переглянуто проект, внесено до нього зміни в напрямі спрощення правопису. На ньому були присутні, зокрема, А. Кримський, С. Єфремов, О. Синявський, В. Ганцов, Г. Голоскевич, М. Сулима, М. Хвильовий, К. Німчинов, М. Наконечний, Л. Булаховський, В. Дем’янчук, Б. Ткаченко, М. Гладкий.

Цього ж 1926 р. у Харкові надруковано книжку "Український правопис (Проєкт)" "для ознайомлення широких кіл — як спеціялістів-філологів, так і робітників слова, як-от письменників, редакторів тощо, а надто педагогів-практиків" 17. У редагуванні кінцевого варіанта проекту, очевидно, особлива роль належить О. Синявському. У більшій частині (крім розділів про правопис слів іншомовного походження і власних найменувань) формулювання проекту ввійшли до прийнятого на Правописній конференції та офіційно затвердженого тексту "Українського правопису". Вони в різних виданнях нашого правопису зберігалися донедавна.

"Український правопис" 1926 р. відіграв важливу роль у кодифікації граматичної системи української писемно-літературної мови, бо його наступні редакції в орфографії відмінюваних частин мови, крім закінчень родового відмінка однини іменників, нічого суттєвого не міняли. Правопис закінчень кодифіковано насамперед з уваги на існування двох варіантів літературної мови (галицького і наддніпрянського) та діалектне розмаїття українського континууму.

Проект "Українського правопису" 1926 р. виразно орієнтовано на академічні правила 1921 р. Щодо правопису твердого та м’якого л в іншомовних словах запропоновано детальні рекомендації, близькі до чинних і тепер.

На Всеукраїнській правописній конференції, яка відбувалася в Харкові 26 травня — 6 червня 1927 р., найбільше дискусій велося навколо правопису слів іншомовного походження та власних назв 18. Особливо гострі суперечки точилися навколо вживання ла, ло, лу й ля, льо, лю, а також г та ґ у запозиченнях, тобто в тих ділянках орфографії, які чи не найбільше відрізняли наддніпрянську та наддністрянську правописні традиції. О. Синявський про це писав: "Настала уперта й звитяжна боротьба, і слід сказати, що це було не скільки змагання двох правописно-мовних звичок, як двох культурно-історичних впливів. Щоправда, аргументація обох течій була досить різноманітна й ґрунтовна, але кінець кінцем найістотніші мотиви відстоювати свої позиції в обох напрямів полягали у визнанні різних культурних впливів" 19.



17 Там само.

18 Синявський О. Коротка історія "Українського правопису // Культура українського слова. — Зб. 1. — Харків; Київ, 1931. — С. 104-106.

19 Там само. — С. 104.



Постановою Конференції остаточно оформити "Український правопис" мала президія Правописної комісії, до якої входили М. Скрипник, А. Приходько, А. Кримський, О. Синявський, С. Пилипенко. Президія багато дискусійних проблем полагодила, але щодо передачі іншомовних l, g велися далі тривалі наради й суперечки. Коли перед нею постали дві пропозиції: 1) повернутися до "Проєкту" (ла, ло, лу, г) чи 2) прийняти наддністрянську практику (ля, льо, лю, ґ), голоси членів президії Комісії розподілилися так: за першу пропозицію подано 2 голоси, проти — 2, утримався — 1; за другу пропозицію — 2, проти — 3. Президія Комісії шукала компромісу, поєднання двох традицій — візантійської (грецької) та західноєвропейської і виробила важкі для застосування правила щодо правопису л — ль та гґ запозичених словах.

Через розглянуті вище та деякі інші норми "Український правопис", затверджений Наркомом освіти М. Скрипником 6 вересня 1928 р., "від самого початку прийняли вельми неприхильно. Бажане поєднання двох правописно-мовних традицій не відбулося, та ледве чи могло відбутися при збереженні їх обох у своєрідному, штучно накиненому компромісі" 20.



20 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 — 1941) // Сучасність. — 1987. — С. 161.



Але незабаром зміни в орфографії було зроблено зовсім з інших причин. Почався наступ на українську культуру, інтелігенцію.

7 липня 1933 р. вчинив самогубство М. Скрипник, не витерпівши цькувань. Репресовані були члени президії Правописної комісії В. Ганцов, А. Приходько, С. Пилипенко (О. Синявського та А. Кримського репресували пізніше). У правописі шукали "націоналістичного шкідництва", потрібного для боротьби з українським національним відродженням.

Голова новоствореної 1933 р. Правописної комісії при Народному Комісаріаті Освіти А. Хвиля твердив: «Правопис, ухвалений М. Скрипником 6 вересня 1928 р., скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар’єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами <...>. Комісія, створена при НКО, переглянула "Український правопис" <...>. Основні виправлення стосувалися ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар’єр між українською та російською мовами <...>. Викинуто встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України» 21.



21 Український правопис. — Харків, 1933. — С. 4-5.



Без жодних дискусій, конференцій зазначена Комісія "переробила" і 1933 р. видала нові правила. З абетки викинуто літеру г, докорінно змінено правопис іншомовних слів, внесено зміни у парадигми відмінюваних лексем.

Вади нашвидкуруч скомпонованих правил 1933 р. були очевидні для українських лінгвістів. До початку Другої світової війни (1941 р.) висунуто кілька проектів зі змінами в орфографії. Під час війни, коли Академія наук була евакуйована до Уфи, не припинено праці над орфографією: у 1942 р. уряд УРСР звернувся до Академії наук із пропозицією продовжити роботу над урегулюванням і вдосконаленням правопису. За дорученням Президії Академії наук цю працю очолив акад. Л. Булаховський. Враховуючи попередні проекти за участю співробітників Інституту мови і літератури Академії наук, він підготував новий, з яким 2 жовтня 1942 р. ознайомив членів Президії Академії наук, що схвалила принципи нової редакції та передала проект урядові. Окремі члени Комісії даремно намагалися відновити дещо з правил 1927 р. (1928), зокрема букву ґ. Згодом проект було ще раз переглянуто в Уфі. 28 серпня 1943 р. Правописна комісія у повному складі зібралася під Харковом та в основному його схвалила. Після того, як Народний комісар освіти П. Тичина затвердив проект, Рада Народних Комісарів 8 травня 1945 р. схвалила цю редакцію "Українського правопису".

Проте 1956 р. з’явилися "Правила русской орфографии и пунктуации" і було вирішено зробити відповідні зміни в правописі великої та малої букви, написаннях разом чи окремо, в пунктуації української мови. Нова редакція "Українського правопису" вийшла друком у 1960 р. Нею в нас послугувалися впродовж наступних 30 років.

У 1988 р., у період так званої перебудови, чергове редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР. Проект обговорювався і в новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка, голова якого Д. Павличко запропонував розширити склад Комісії та змінити її юридичний статус: за ухвалою Президії Академії наук вона стала її тимчасовим органом. 14 листопада 1989 р. Орфографічна комісія Академії наук затвердила чергову редакцію, що вийшла в світ у 1990 р. Найпомітнішою її рисою є повернення до абетки літери ґ і номінації кличний відмінок замість клична форма. Деякі елементи цієї редакції викликали жваву дискусію в пресі.

На хвилі національно-державницького руху на І Міжнародному конгресі україністів (27 серпня — 3 вересня 1993 р.) його учасники заявили про потребу створення єдиного для всіх українців світу правопису. Ідучи назустріч бажанням громадськості, уряд України 8 червня 1994 р. своєю постановою затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України на чолі з тодішнім віце-прем’єр-міністром акад. М. Жулинським. Комісія мала підготувати нову редакцію "Українського правопису" до кінця 1996 р., тобто за два з половиною роки. Відповідальність за виконання цієї праці покладено на новостворений у 1991 р. Інститут української мови (власне, відновлений в іншій формі та з іншими завданнями Інститут української наукової мови, що був ліквідований у 1930 р.).

Правописна комісія при Кабінеті Міністрів України, сформована загалом із знаних учених-фахівців, завершила обговорення підготовлених робочою групою Комісії пропозицій у кінці 1996 р., але в листопаді 1998 р. з’ясувалося, що кінцевий варіант нової редакції ще не готовий.

Після цього було скликано засідання членів робочої групи Комісії, обговорено справи, затверджено склад членів вужчої групи, які мали переглянути все напрацьоване для того, щоб підготувати до друку проект найновішої редакції "Українського правопису". До неї ввійшли: чл.-кор. НАНУ І. Вихованець (завідувач відділу історії та граматики української мови Інституту української мови НАНУ), д.ф.н. К. Городенська (заступник директора Інституту української мови НАНУ), акад. Академії педагогічних наук А. Грищенко (завідувач кафедри української мови Київського національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова), д.ф.н. В. Жайворонок (провідний науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАНУ), д.ф.н. Н. Клименко (завідувач відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту української мови НАНУ), чл.-кор. НАНУ В. Німчук (директор Інституту української мови НАНУ), чл.-кор. НАНУ Г. Півторак (завідувач відділу загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАНУ), д.ф.н. О. Пономарів (завідувач кафедри української мови і стилістики Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка), д.ф.н. Н. Тоцька (викладач Національного університету "Києво-Могилянська академія"). Вони знову опрацювали за розділами весь текст правописного кодексу. У роботі групи брав участь також к.ф.н. С. Головащук (тоді провідний науковий співробітник Інституту української мови НАНУ), але він із багатьма запропонованими змінами не погодився.

Опрацьований проект нової редакції "Українського правопису" надруковано в липні 1999 р. у 150 примірниках, розіслано для обговорення до наукових установ НАН України та Академії педагогічних наук, Міністерства освіти, Спілки письменників України, Спілки журналістів, до вищих навчальних закладів, редакцій видавництв, газет, журналів, а також окремим знаним діячам науки, освіти, письменникам, журналістам. Кінцевий текст проекту мала обговорити й затвердити Українська національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, яку передбачалося скликати у повному складі в лютому 2001 р.

У кінці серпня 1999 р. проект обговорювано і загалом прихильно сприйнято на IV Міжнародному конгресі україністів, що відбувся в Одесі. На початку грудня 1999 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Нью-Йорку з ініціативи його виконавчого президента Л. Онишкевич організувало обговорення проекту в Нью-Йорку та Філадельфії (США) за участю членів Української національної комісії з питань правопису акад. Ю. Шевельова (США) та проф. А. Горняткевича (Канада), а також директора Інституту української мови НАН України В. Німчука. Проект загалом схвалено, але висловлено низку зауважень.

Протягом 2000 — 2002 рр. у засобах масової інформації виступило чимало прихильників і опонентів змін в українській орфографії. На жаль, про запропоновані нововведення висловилися лише поодинокі філологи — знавці справи.

Ще до цього противники будь-яких змін у чинній орфографії домоглися постанови Президії НАН України від 26 квітня 2000 р. № 104 "Про створення Комісії НАН України з вивчення проекту нової редакції українського правопису". Комісію очолив віце-президент НАНУ акад. І. Курас. Постанова рекомендувала установам Секцій суспільних і гуманітарних наук НАНУ вивчити й обговорити проект нової редакції орфографічних правил на засіданнях вчених рад. Обговорення проекту відбулося окремо в лінгвістичних установах НАНУ та на спільних зборах науковців Інституту української мови, Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні й Українського мовно-інформаційного фонду НАНУ.

Тим часом на засіданні Ради з питань мовної політики при Президентові України 25 грудня 2000 р. розглянуто питання про внесення змін до персонального складу Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, затвердженої шість років до того, та заслухано доповідь В. Німчука про проект найновішої редакції "Українського правопису". Однак до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо змін у складі Комісії не було подано. Українській національній комісії з питань правопису рекомен довано провести заключні засідання і затвердити остаточну редакцію "Українського правопису". Для виконання цієї ухвали дирекція Інституту української мови НАНУ запланувала на 15 — 16 лютого 2001 р. скликати пленарне засідання Української національної правописної комісії при Кабінеті Міністрів України.

На засідання Ради з питань мовної політики при Президентові України було запрошено представників засобів масової інформації. Після цього навколо проекту на сторінках газет, на радіо й телебаченні розгорнулася дискусія, що набрала характеру кампанії, у якій були зацікавлені різні суспільні сили: одні хотіли відвернути увагу громадян від актуальних політичних проблем, інші — зберегти набутки "інтернаціоналізації" часів тоталітаризму. Обговорення подекуди набувало карикатурного характеру: про ставлення до пропонованих інновацій питали навіть перехожих на вулицях міст та учнів у школах. У дискусії вважали за можливе й потрібне брати участь навіть окремі знані політики, що не мають філологічної освіти. Змінам в українському правописі було присвячено одну з популярних телепередач — "Табу".

Кампанія проти нововведень була організована досить чітко, особливо в російськомовних ЗМІ, яким, здавалося б, не личило перейматися справами української орфографії.

Опоненти змін у правописі організували послання до високих урядових та наукових інстанцій, написані в дусі "листів трудящих" доби тоталітаризму. Вони не гребували навіть перекрученнями та фальсифікаціями, приписуванням проектові пропозицій, яких у ньому немає. Більшість опонентів виявила слабку обізнаність із суттю змін, спиралася на розтиражовані 19 пунктів — стислий виклад запропонованих нововведень без їх обгрунтування, первісно адресованих фахівцям — працівникам Інституту української мови НАН України, які шляхом таємного голосування мали показати своє ставлення до запроектованих нововведень.

У ЗМІ були також виступи фахівців — знавців справи — на підтримку проекту нової редакції зі справедливою критикою окремих його вад. Люди, що справді вболівають за справу, нерідко порушували питання про невідрадне становище української мови в державі.

В умовах штучно спровокованого ажіотажу навколо проблем української орфографії недоцільним було скликати засідання Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України для прийняття кінцевих ухвал щодо запропонованих нововведень. Президент України Л. Кучма 2 лютого 2001 р. підписів доручення тодішньому прем’єр-міністру В. Ющенкові: «З огляду на неоднозначне ставлення в українському суспільстві до проекту нової редакції "Українського правопису" та з метою прийняття виважено го, всебічно обгрунтованого рішення відкласти розгляд питання про внесення змін до "Українського правопису" до 2002 р. Організувати обговорення проекту в засобах масової інформації, установах і закладах НАН України, Академії педагогічних наук України, Міністерстві освіти і науки України, творчих спілках, громадських об’єднаннях тощо з урахуванням необхідності збереження суспільної стабільності. Результати обговорення покласти в основу розгляду та оцінки проекту "Українського правопису"».

11 лютого 2002 р. Президент направив нове доручення прем’єрміністру А. Кінахові: "З метою неупередженого та об’єктивного розгляду комплексу проблем, пов’язаних з українським правописом, у безпосередньому фаховому середовищі, максимального врахування різних позицій і думок розглянути питання щодо перепідпорядкування та часткового перегляду персонального складу Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, поклавши відповідальність за її роботу на Міністерство освіти і науки України та НАН України".

В опублікованому проекті нової редакції "Українського правопису", елементи якого вже використовують деякі друковані ЗМІ, закладено основи для компромісного розв’язання багатьох дискусійних елементів.

Вище відносно докладно розглянуто історію новоукраїнської орфографії, що грунтується на фонетико-морфологічних засадах. Проте . нинішній український правопис формувався не тільки на зазначеному принципі.

У першій половині XIX ст. стихійно вироблявся правопис із використанням російської орфографії, прикладом чого може бути практика Т. Шевченка. У другій половині XIX — на початку XX ст. царизм нав’язував правила російського правопису для тих, хто писав і друкував свої твори українською мовою. Спроб теоретичного обгрунтування такого недосконалого правопису не було. Ним послуговувалися здебільшого з примусу.

Українські тексти з використанням цієї орфографії рясніли буквою ы ("єри"), тому цей правопис жартівливо-зневажливо прозвано "ярижкою" (змінене "єри" під впливом іменника ярига, ярижка "гультяй, п’яниця"). Звичайно, ярижка не була досконалим засобом відбиття звукової системи української мови. Наприклад, за російським правописом слово ніколи не можна починати літерою ы, тому ярижкою писали иншій, незважаючи на те, що на початку цього слова вимовляли не і, а передньо-середній й. Після революції 1905 р. в Росії "ярижний" правопис українські діячі культури відкинули. 1914 р. (із початком Першої світової війни) царизм знову за боронив український правопис і наказом запровадив ярижку, яку назавжди полишено після революційних подій 1917 р. У Галичині, Закарпатті та на Буковині ярижку ніколи не використовували.

Глибоке історичне коріння в Україні мав історико-етимологічний правопис, яким у нас користувалися з давніх-давен. У Східній Україні ним послуговувалися в кінці XVIII — на початку XIX ст. І. Котляревський та деякі інші письменники Наддніпрянщини. Оскільки Ђ вони традиційно вимовляли як і, часом цю букву використовували на місці і < е, о й писали, наприклад вЂнъ. У Галичині та на Буковині етимологічний правопис тримався аж до кінця XIX ст., хоч там, як відомо, були діячі, які плекали правопис на фонетичних засадах, починаючи від "Русалки ДнЂстрової". На Закарпатті його різновид зберігався аж до приєднання краю до УРСР ("Грамматика руського языка" І. Гарайди).

Важливу (коли не кардинальну) роль у збереженні українського етимологічного правопису відіграв видатний діяч науки, освіти й культури М. Максимович. Він походив із родини, у якій плекано звичаї XVIII ст., тому, напевне, не сприйняв "фонетизації" української орфографії навіть через використання російського правопису. М. Максимович зберіг традиційні знаки старого українського правопису, зокрема ъ, ъ, Ђ, и, і, ы, е, запровадив російську букву ё, якою передавав м’якість приголосних перед о і йотацію цього голосного. Наприклад: А въ борку на клинку Чій-же то лёнъ да не полотый? <...> То Грицькова сЂножать да не кошеная <...> А въ сёго пана скамья заслана <...> КрЂпкее вино — для жôнки ёго. При цьому він прагнув, щоб слова з і на місці різних голосних, зокрема о в новозакритому складі, відразу сприймали носії різних діалектів української мови, де на місці зазначених голосних виступають інші континуанти (ÿ, y, дифтонги), й разом із цим були зрозумілі для носіїв російської мови. Звук і на місці історично інших голосних він позначав за допомогою знака ˆ, який згодом названо "дашком": ô, ê, û, ы, ŷ, наприклад: Сама хожу по камêню; Коня вожу — кôнь лёнъ топче <...> А у печû горщокъ бЂжить; У городЂ бузина, на êй листу нема. Йотований і М. Максимович передавав через етимологічний Ђ на початку слова або ê, через и — після голосної: Женьцû молодыи, Серпы золотыи! 22



22 Приклади взято з книжки: "Малороссійскія пЂсни", изданныя М. Максимовичемъ (Москва, 1827).



Для позначення такого і "дашок" вибрано випадково, про що писав 1842 р. сам М. Максимович у статті «О правописаніи Малороссійскаго языка (Письмо къ Основьяненку)» — про це див. її публікацію в нашій хрестоматії. На підросійській Україні максимовичівка (так її пізніше названо) не прищепилася. Наприклад, його сучасник Т. Шевченко, орієнтуючись насамперед на українського читача, що навчався в російській школі, першу збірку своїх поезій у 1840 р. надрукував засобами російської орфографії (ярижкою). Добрий грунт правопис М. Максимовича знайшов у Галичині, Закарпатті та на Буковині, де на століттями плекану традиційну орфографію не було тиску російської вимови кириличних букв (наприклад, читання Ђ як ’е).

Але й тут з етимологічним правописом змагався фонетичний, який у кінці XIX ст. переміг. У другій половині XIX ст. етимологічного правопису навчали в школах за підручниками, зокрема "Граматикою руського языка" М. Осадци (1862, перевидання — 1864, 1876), "Граматикою руского языка для школъ середныхъ" О. Огоновського (1889). Однак етимологічний правопис у Галичині та на Буковині мав багато відхилень у бік фонетичного й не був цілковитим відтворенням максимовичівки. Свої особливості він мав і в Закарпатті, окремі з яких відзначимо. Хоч у закарпатському діалекті збереглася давня фонема ы, вживання відповідної букви не є ознакою етимологічного правопису. Оскільки о в новозакритому складі в говірках тут має різні континуанти — у, ÿ, і, закарпатські граматисти лише в цьому випадку над о вживали діакритичні знаки: В. Чопей у своєму "Русько-мадярському словарі" (Будапешт, 1883) використав знак похилого наголосу: кóнь, стóлъ, А. Волошин та Л. Панькевич — дашок: кôнь, стôл. В. Чопей використовував ще ъ, але А. Волошин та І. Панькевич у 20-х роках XX ст. ъ вилучили. З огляду на те, що в закарпатському діалекті на місці прадавнього Ђ і так званого нового Ђ (розвивався на місці е в новозакритому складі) наявний лише один континуант — і, цю літеру вони застосовували на позначення звука і: лЂто, пЂч, пôднебЂня, доброЂ (але учителЂвъ, де в говірках у закінченні рефлекси о!). Букву і вживано після задньоязикових та шиплячих приголосних перед й та йотованими голосними: високій — высшій, армія (але надЂя).

І. Гарайда зберігав на письмі етимологічні о, е, повернув до алфавіту ъ.

Принаймні з XV ст. час від часу записувано українські тексти з допомогою латиниці, насамперед засобами польського алфавіту, спонтанно й ненав’язливо. Однак у XIX ст. в Галичині були свідомі спроби витіснити кирилицю латиницею в її польському варіанті, а в Закарпатті в XX ст. — в угорському. Але діячі української культури такі спроби категорично відкинули як антиісторичні й антинаціональні. Були пропозиції завести латинський алфавіт у ході правописних дискусій 20-х років в УРСР, але їх не прийнято.

Нині словацьку латиницю використовує в Словаччині група людей, яка на основі одного із говорів українських південнокарпатських лемків "кодифікувала" літературну "русинську мову" для тих громадян, які вважають, що вони є представниками окремого русинського народу.

Найбагатшим на пошуки адекватного українського правопису було XIX ст. І. Огієнко у "Таблиці історичного розвитку українського правопису" від 1798 р. (І. Котляревського) до 1905 р. включно показав індивідуальні особливості орфографічної практики 43 авторів або друків 23.



23 Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. — Київ, 1995. — С. 238.





Чл.-кор. НАН України, д.ф.н., проф. Василь Німчук




Для хрестоматії "Історія українського правопису: XVI — XX століття" відібрано лише ті повні тексти правил орфографії або уривки з нормативних чи кодифікаційних текстів XVI — XX ст., які в сукупності дають картину розвитку цієї ділянки історії літературної мови і відбивають формування нинішніх правил.

На жаль, портретів деяких авторів наведених текстів не віднайдено.

Відібрав тексти та написав передмову чл.-кор. НАНУ В. Німчук, підготувала тексти до друку та склала коментарі, примітки й покажчик осіб к.ф.н. Н. Пуряєва, У різний час над підготовкою текстів до хрестоматії працювали також к.ф.н. І. Сокол, к.ф.н. Л. Ажнюк, к.ф.н. Т. Майданович.














Історія українського правопису: XVI — XX століття. Хрестоматія. — Київ: Наукова думка, 2004. — 584 с.

У хрестоматії "Історія українського правопису: XVI — XX століття" представлені наукові та публіцистичні статті, а також граматичні праці, що відображають основні етапи становлення української орфографії та специфічних рис українського алфавіту; особливо детально висвітлено перебіг навколоправописних дискусій XIX — XX ст. Хрестоматія містить також короткі відомості про осіб, які так чи інакше свого часу вплинули на цей процес. Видання є надзвичайно актуальним в умовах сучасної правописної полеміки, що точиться в Україні, оскільки воно відображає традицію формування української правописної системи на наукових засадах із урахуванням неповторних особливостей української літературної мови; подає прецеденти розв’язання багатьох конфліктних правописних питань, пошуку й віднайдення розумних компромісів між різними українськими правописними традиціями з метою створення єдиного для цілої України орфографічного кодексу та багато в чому пояснює засади й причини запропонованих сьогодні змін в українському правописі.

Хрестоматія призначена для філологів (науковців, викладачів, студентів), а також для всіх, хто не байдужий до проблем сучасного українського правопису, цікавиться історією його формування й прагне осмислити його сучасний стан.


Упорядники: В.В. Німчук — чл.-кор. НАН України, д. ф. н., проф., директор Інституту української мови НАН України, Н. В. Пуряєва — к. ф. н., науковий співробітник Інституту української мови НАН України

Переднє слово В. В. Німчука

Коментарі та примітки Н. В. Пуряєвої

Редакція філології, художньої літератури та словників


ISBN 966-00-0261-0














Див. також:

Розділ «Мовознавство»

Український правопис. Київ, 2015.


Реформи алфавіту і графіки. Енциклопедія «Українська мова».

Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. Харків, 2002 (фраґмент).

Віталій Русанівський. Історія української літературної мови. Київ, 2001.

Іван Огієнко. Історія української літературної мови. Київ, 2001 (за вид. Вінніпег, 1949).

Історія української культури. Київ, 2001.Том 1. Мова, Літературні мови Київської Русі, Мовознавство












‹‹   Головна          



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.