Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 224-227; 684-685.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





Буває, в неволі іноді згадаю

Своє стародавнє, шукаю, шукаю,

Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,

Що й я таки Бога колись-то хвалив!

Шукаю, шукаю... Господи, б хотілось

Згадать хоть що-не будь! Та оце й наткну[в]сь

На таке погане, що так і заснув,

Богу не молившись!.. От мені приснилось...

Свинею заснувши, звичайне, такий

І сон приверзеться... Ніби край могили

Пасу я ягнята, а я ще малий;

Дивлюся, могила ніби розвернулась,

А з неї виходить неначе козак,

Уже й сивоусий собі неборак,

Та і йде до мене... Я собі звернулось,

Щеня мов під тином, — звичайне, мале,

То й перелякалось. От мене бере

Неначе на руки та несе в могилу,

А чорна могила ще гірше розкрилась.

Дивлюся, в могилі усе козаки:

Який безголовий, який без руки,

А хто по коліна неначе одтятий, —

Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.

— Дивися, дитино, оце козаки

(Ніби мені каже), — на всій Україні

Високі могили, дивися, дитино,

Усі ті могили усі отакі.

Начинені нашим благородним трупом,

Начинені туго. Оце воля спить!

Лягла вона славно, лягла вона вкупі

З нами, козаками! Бачиш, як лежить —

Неначе сповита!.. Тут пана немає,

Усі ми однако на волі жили! /225/

Усі ми однако за волю лягли,

Усі ми і встанем, та Бог його знає,

Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!

Та добре дивися — а я розкажу,

За що Україна наша стала гинуть,

За що й я меж ними в могилі лежу.

Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.

Слухай же, дитино. — А потім ягнята

Приснились у житі, лановий біжить

Та б’є мене добре, і ніби, проклятий,

Свитину здирає. І досі болить,

Як сон той згадаю. А як нагадаю

Козака в могилі, то й досі не знаю,

Чи то було справді, чи то було так,

Мара яка-нéбудь. Мені той козак

Розказував ось що...


— Не знаю, як тепер ляхи живуть

З своїми вольними братами.

А ми браталися з ляхами!

Аж поки третій Сигизмонд

З проклятими його ксьондзами

Не роз’єднали нас... Отак

Те лихо діялося з нами!


Во ім’я Господа Христа

І Матері його святої!

Ляхи прийшли на нас войною!

Святиє Божії міста!

Ксьондзи скажені осквернили!

Земля козача зайнялась

І кров’ю, сину, полилась,

І за могилою могила,

Неначе гори, поросли

На нашій, синочку, землі!


Я жив на хуторі, з [нрзб].

Я стар був, немощен. Послав

З табун я коней до обозу,

Гармату, гаківниць два вози,

Пшона, «пшениці, що придбав,

Я всю мізерію оддав

Моїй Україні-небозі...

І трьох синів своїх. — Нехай, — /226/

Я думав, грішний, перед Богом

Нехай хоть часточка убога

За мене піде, за наш край,

За церков Божію, за люде,

А я молитись в хаті буду. —

Бо вже нездужав, сину, встать,

Руки на ворога піднять!


Зо мною, слухай же, остались

Данило, чура мій, та я,

Та Пріся, дочечка моя!

Воно ще тілько вир[ос]тало,

Ще тілько-тілько наливалось,

Мов та черешенька!.. За гріх,

За тяжкий, мабуть, гріх великий

Не дав мені Святий Владика

Очей нарадувать старих

Моїм дитятком!..

Не ходили

Ксьондзи по селах, а возили

На людях їх з села в село,

Такеє-то у нас було!

Якось їх, клятих, і до мене

Вночі на хутір занесло.

А з ними челядь їх скажена,

Та ще драгуни... Дай мені!

Хоч коли-небудь, Боже милий!

На світ Твій виглянуть з могили —

Спряжу всю шляхту на огні!

Вони, вони — не бійся, сину! —

Вони, ксьондзи, мою дитину

З собою в хату завели,

Замкнулись п’янії, я бачив.

А челядь п’яна полягала

У клуні на соломі спать,

Драгуни теж. А ми з Данилом

Соломи в сіни наносили,

А клуню просто запалили...

Не встануть, прокляті, оп’ять

Дітей козачих мордувать,

Усі до одного згоріли!

І Пріся бідная моя

Згоріла з клятими! А я...

На пожарищі хрест з Данилом /227/

Поставили, та помолились,

Заплакали... Та й потягли,

На коней сівши, до обозу,

Синів всіх трьох моїх нашли,

Та в добрий час і полягли

Отут укупі!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А як ми бились, умирали,

За що ми голови складали

В оці могили? Будеш жить,

То, може, й знатимеш, небоже,

Бо слава здорово кричить

За наші голови... А може,

І про могили, і про нас

З старцями Божими по селах

Правдива дума невесела

Меж людьми ходить...











«БУВАЄ, В НЕВОЛІ ІНОДІ ЗГАДАЮ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 395 — 398, 191 — 194).

Подається за «Малою книжкою».

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 7 у другому та третьому зшитках за 1850 рік) та за часом перебування в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», куди твір переписано в Оренбурзі з невідомого автографа на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня — дня арешту поета. Через те, що при зшиванні «Малої книжки» окремі зшитки помилково було переставлено, твір записано в двох місцях збірки: рядки 1 — 49 — на стор. 395 — 398, а 50 — 134 — на стор. 191 — 194. До «Більшої книжки» твір не переписано.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 563 — 564 та 433 — 435, за «Малою книжкою» як два самостійні твори. Цілісний текст вперше надруковано /685/ В. М. Доманицьким у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 504 — 507.

Звернення до історії українсько-польських взаємин могло бути творчим наслідком зближення поета з колонією польських політичних засланців в Оренбурзі. Твір побудовано у формі ліро-епічного віршованого оповідання старого козака про один з трагічних епізодів боротьби проти польсько-шляхетського поневолення. Відомості про ці часи Шевченко мав з «Истории русов», «Запорожской старины» І. Срезневського, а також із гоголівського «Тараса Бульби». Романтична умовність, властива творчості українських романтиків і використана раніше й самим поетом (напр., у поезії «За байраком байрак...»), — мотив могили, що розкривається, — тут значно приглушена натяком на те, що це могло бути марення або сон ліричного героя.

...Усі ті могили, усі отакі. Начинені нашим благородним трупом, Начинені туго. Оце воля спить! — Бувши у 1846 р. учасником археологічних розкопок скіфської могили Переп’ят, які провадили вчені Київського університету, Шевченко, звичайно, знав про походження принаймні деяких могил; але в його творчості, як і в творчості українських романтиків, образ могили, починаючи з ранньої поезії «Думи мої, думи мої...», служить символом похованої в ній разом із загиблими в битвах козаками волі народу.

А ми браталися з ляхами! Аж поки третій Сигизмонд 3 проклятими його ксьондзами Не роз’єднали нас... — Послідовно — вже від епопеї «Гайдамаки» — проводячи ідею слов’янського єднання, поет дещо ідеалізує взаємини України з Польщею до Брестської унії 1596 р., прагнучи показати історичну можливість такого єднання. Насправді експансія польської шляхти й католицької церкви на схід почалася до унії. Активним прибічником цієї експансії та організатором унії і збройного придушення козацьких повстань першої третини XVII ст. був Сигізмунд III Ваза (1566 — 1632) — польський король (з 1587), шведський король (1592 — 1599).

Чура (джура) — прислужник козацького старшого чи й просто заможного козака.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.