[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 58-61; 590-593.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти

А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І везерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або «Три царіє со дари».

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні.

І тяжко плакать. І не знаю,

За що мене Господь карає?

У школі мучилось, росло,

У школі й сивіть довелось,

У школі дурня й поховають.

А все за того п’ятака,

Що вкрав маленьким у дяка,

Отак Господь мене карає.

Ось слухай же, мій голубе,

Мій орле-козаче!

Як канаю я в неволі,

Як я нужу світом.

Слухай, брате, та научай

Своїх малих діток,

Научай їх, щоб не вчились /59/

Змалку віршовати.

Коли ж яке поквапиться,

То нищечком, брате,

Нехай собі у куточку

І віршує й плаче

Тихесенько, щоб Бог не чув,

Щоб і ти не бачив.

Щоб не довелося, брате,

І йому каратись.

Як я тепер у неволі

Караюся, брате.

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле.

Талами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою.

Тихо усміхнеться

І полине голубкою

Понад чужим полем,

І я ніби оживаю

На полі, на волі.

І на гору високую

Вихожу, дивлюся,

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії,

Руді-руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

А тут бур’ян, піски, тали...

І хоч би нá сміх де могила

О давнім дáвні говорила.

Неначе люде не жили.

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її найшли.

Уже й твердині поробили, /60/

Затого будуть і могили,

Всього наробимо колись!

О доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи, може, крий Боже,

Тут і загину.

І почорніє червоне поле...

— Айда в казарми! Айда в неволю! —

Неначе крикне хто надо мною.

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

Неначе злодій той, поза валами.

Отак я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую.

А понеділок?.. Друже-брате!

Ще прийде ніч в смердячу хату,

Ще прийдуть думи. Розіб’ють

На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію...

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні і літа.

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі.

Неначе по лісу ходив!

А малась воля, малась сила,

Та силу позички зносили,

А воля в гостях упилась

Та до Миколи заблудила...

Та й упиваться зареклась.

Не поможе милий Боже,

Як то кажуть люде.

Буде каяння на світі,

Вороття не буде.

Благаю Бога, щоб світало,

Мов волі, світу сонця жду. /61/

Цвіркун замовкне; зорю б’ють.

Благаю Бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштровати.

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б’ють.

Минають літа молодії,

Минула доля, а надія

В неволі знову за своє,

Зо мною знову лихо діє

І серцю жалю завдає.

А може, ще добро побачу?

А може, лихо переплачу?

Води Дніпрової нап’юсь,

На тебе, друже, подивлюсь.

І може, в тихій твоїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою, друже мій. Боюсь!

Боюся сам себе спитати, —

Чи се коли сподіється?

Чи, може, вже з неба

Подивлюсь на Україну,

Подивлюсь на тебе.

А іноді так буває,

Що й сльози не стане;

І благав би я о смерті...

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий,

І надія, брате,

Не даєте мені Бога

О смерті благати.

А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ

Джерела тексту:

чистовий автограф рядків 144 — 147 у листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р. (ІЛ, ф. 1, № 151);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 127 — 132);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 56 — 60).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та за часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Можливо, редакцію його останніх рядків відбиває уривок, наведений поетом у листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р.:

Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не дають мені в неволі

О смерті благати.

Наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 18 до дев’ятого зшитка за 1847 рік). Автограф у «Малій книжці» має кілька виправлень, зроблених під час переписування, а ще більше — пізнішого часу, найімовірніше, 1857 р., наприкінці перебування поета на засланні у Новопетровському укріпленні. Тоді, очевидно, дописано блідішим чорнилом назву «А. О. Козачковському» і перекреслено після рядка 106 вісім рядків поспіль. 16 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, Шевченко переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» із значними виправленнями. Порівняно з текстом у «Малій книжці» текст у «Більшій книжці» менший на 19 рядків.

Повертаючись із заслання, Шевченко на кілька днів затримався в Астрахані, де його зустріли колишні студенти Київського університету і серед них — С. А. Незабитовський, який переписав з «Малої книжки» на окремий аркуш поезії «Чернець» і «А. О. Козачковському». Його список поезії «А. О. Козачковському» має той самий номер, що і в «Малій книжці», закреслені рядки не переписано. Рядок 110 пропущено, очевидно, через недогляд. /591/

Вірш «А. О. Козачковському» переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома. Подані О. Я. Кониським різночитання в цьому списку (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 5 — 6) засвідчують суттєві розбіжності з текстом «Малої книжки». У списку були рядки, перекреслені в «Малій книжці», нема рядка 36; кілька рядків мають іншу редакцію; замість крапок у рядку 39 — «Тихесенько...». Відмінна і назва: «До Козачковського». Такі розбіжності навряд чи йдуть від неуважності або від свавільного поводження з текстом. Можливо, в автора списку було якесь інше джерело або сам Шевченко вносив у список виправлення (хоча сумнівно, щоб він відновлював викреслені раніше рядки).

Деякі різночитання у списку Г. Н. Мордовцевої, що їх навів В. Доманицький у «Кобзарі» 1908 (с. 629), не збігаються ні з автографом у «Малій книжці», ні з автографом у «Більшій книжці».

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — № 10. — С. 1 — 5) за автографом у «Більшій книжці», але з відмінами в чотирьох рядках: рядки 11 і 12 подано за текстом «Малої книжки», а 14 і 22 за невстановленим джерелом (14: «Виспівую, було, та плачу»; 22: «У школі й сивіть почало»).

Відомі списки у рукописних збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 686 — 691), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 148 — 152), «Кобзар» 1863 — 1867 рр. (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 54 — 57), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 277 — 279), невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 73 звор. — 77 звор.; ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 42 звор. — 46). Деякі з них мають різночитання, що йдуть від неуважного прочитання джерела, з якого походять.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 376 — 380 і у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 192 — 196 (у першому з них подано за «Більшою книжкою», у другому подано контамінований текст з «Малої книжки» і «Більшої книжки»).

Козачковський Андрій Осипович (1812 — 1889) — лікар, приятель Шевченка. Народився в Переяславі (тепер місто Переяслав-Хмельницький Київської області) в родині ректора семінарії. У 1835 р. закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію і служив у морському відомстві. Восени 1841 або на початку 1842 року познайомився з Шевченком і до кінця його життя підтримував з ним дружні взаємини. Про знайомство з Шевченком розповідав пізніше так «С произведениями Шевченко познакомил меня в Петербурге в 1841 году альманах Гребенки «Ластівка». Встретившись вскоре после этого с земляком моим Зелениным, я завел разговор о помещенных в альманахе неподражаемых произведениях какого-то Шевченко. «Не хочешь ли, я познакомлю тебя с автором?» Разумеется, предложение было принято с искренней благодарностью. Через несколько дней после этого, вечером, вошел ко мне с земляком незнакомый господин, приветствовавший меня следующими словами: «Дай Боже здравствовать! Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомиться» (Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко// Киевский телеграф. — 1875. — 26 лютого).

З весни 1843 р. А. Козачковський працював повітовим лікарем у Курську, а з січня 1844 р. — у Переяславі, спочатку міським лікарем, зго/592/дом — лікарем і викладачем медицини в семінарії. У Переяславі Шевченко відвідав його чотири рази: двічі 1845 р. (в серпні й восени) і двічі 1859 р. (у червні й серпні). А. Козачковський лікував поета, коли той хворів восени 1845 р. Вони листувалися й під час заслання.

В останні відвідини Шевченком А. Козачковського у серпні 1859 р. між ними виявились певні розходження в поглядах на очікувану селянську реформу. «Не стесняясь его симпатиями, — згадував пізніше А. Козачковський, — я откровенно высказал свой взгляд на ожидаемую реформу, указывая на некоторые, по моєму мнению, практические неудобства и затруднения. Грустное впечатление производил на него взгляд мой... На письмо мое к нему в Петербург он не ответил, и меня тяготила мысль, что, может быть, взгляды мои на ожидаемую крестьянскую реформу не согласовались с его взглядами...» (Киевский телеграф. — 1875. — 26 лютого).

У А. Козачковського була колекція малюнків Шевченка. Тепер у його будинку — музей, в якому є експозиція, присвячена перебуванню Шевченка в Переяславі й на Переяславщині.

...в учителя-дяка... — Автобіографічна деталь: Шевченко вчився у кирилівського дяка Павла Рубана (прізвисько — Совгир), а після смерті батьків, за його словами, «приютился... у дьячка (Петра Богорського. — Ред.) в школе в виде школяра-попыхача». У повісті «Княгиня» є згадка про зошит із сковородинськими псальмами, що належав дяку Рубану. Оскільки далі мова йде про списування Сковороди, то, очевидно, саме у дяка Рубана і взяв майбутній поет п’ятака, щоб купити паперу для письма.

Сковорода Григорій Савич (1722 — 1794) — український філософ, поет, просвітитель. Освіту здобув у Київській духовній академії. Деякий час викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, а в 1769 р., не стерпівши переслідувань, залишив педагогічну діяльність і мандрував по Україні, часто зустрічався з селянами. За життя його твори не видавалися, поширювалися у рукописах і списках. Ще в дитячому віці деякі знав Шевченко, захоплювався ними, пізніше відзивався про Сковороду як про великого мислителя й поета, але критикував його мову (див. передмову до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 р., повість «Близнецы»). Пісню «Всякому городу нрав и права...» на слова Сковороди Шевченко згадав у повісті «Наймичка», а свою «комедію» «Сон» («У всякого своя доля») розпочав варіацією цієї пісні.

«Три царіє со дари». — Йдеться про колядку (чи псальму), в якій оспівуються три царі, що, за легендою, приходили вітати народження Христа. Колядок з цим мотивом є кілька. І. Франко вважав, що Шевченко має на увазі колядку «Радость нам ся являє...», друга строфа якої починається рядками:

Триє царі со дари

Христу поклон отдали

(Франко І. Наші коляди. — Львів, 1890. — С. 6).

Аналогічний мотив зустрічається й у псальмах « Вси языцы купно лицы...», «Бог предвечный народился...», в яких відповідно є рядки:

Трие цари текут со дари

Рожденна витати

(Богогласник. — 1850. — С. 7); /593/

Трие цари идут со дары

До Вифлеема мЂста

(Богогласник. — 1885. — С. 8).

Композитор Д. М. Ревуцький твердив, що у Шевченка йдеться про колядку «Шедше тріє царіє» (Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939; див. таблицю «Українські народні пісні, про які маємо відомості, що їх знав Шевченко» у кінці книжки). Можливо, в Шевченка — узагальнений образ.

...На старість з віршами ховатись... — На засланні, порушуючи царську заборону писати й малювати, Шевченко крадькома, ховаючись від наглядачів, віршував.

Тал (тала) — верболіз. Тут ідеться про верболіз, що поріс на правому березі річки Урал, де була Орська фортеця.

І я кровавими сльозами Не раз постелю омочу — перифраз псалма: «Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою обливаю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!..» (Пс. 6. В. 7).

Та до Миколи заблудила... — Йдеться про царя Миколу I.

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти