Попередня     Головна     Наступна                         Література





ІСТОРИЧНІ ПОГЛЯДИ Ф. СОФОНОВИЧА


У передмові до твору Ф. Софонович чітко вказав головну мету його написання: «За слушную реч почиталем, абы відал сам и иншим руским сыном сказал: откол Русь почалася и як панство руское з початку ставши, до сего часу идет. Кождому бовім потребная єсть реч о своей отчизні знати и иншим пытаючим сказати, бо свого роду незначючих людей за глупых почитают» 221. У зв'язку з цією ідеологічною настановою хроніст підбирав відповідні матеріали для свого твору і зводив їх у єдине ціле.

«Кройніка» є одним з перших узагальнюючих творів з історії України, якщо говорити про історіографію перехідної доби. Раніше неї було створено лише Густинський літопис. Зазначимо, що у «Кройніці» велику увагу приділено історії Литви та Польщі, тобто тих держав, до складу яких входила більшість українських земель протягом тривалого часу. Ця особливість зближує «Кройніку» з українським хронографом 2-ї редакції, де більшу частину займала «Кройніка славеноруська» з її поділом на 3 книги: «Короткоє собранє кройніки руськоі», «Вивод і початок о Великом князстві Литовском і Жомоітськом», «Короткоє собранє кройніки Полской, ведлуг власності й наступованя одного по другом всіх княжат й кролев народу полского»222. Але якщо автор хронографа намагався перш за все висвітлити всесвітню історію, то у Ф. Софоновича на першому плані постійно знаходилася історія рідної землі.

При написанні твору Ф. Софонович спирався на власну оригінальну концепцію історії України, згідно з якою будувалася композиція «Кройніки», оцінювалися конкретні факти. Ф. Софонович визначав такі етапи в історії батьківщини: Київське князівство; Галицько-Волинське князівство; українські землі у складі Великого князівства Литовського; українські землі під владою Речі Посполитої; період боротьби українського народу проти Речі Посполитої. Отже, в основу цієї періодизації було покладено типове для феодальної історіографії уявлення, яким пояснюється підвищений інтерес Ф. Софоновича до воєнно-політичної та церковної історії Русі, а потім України.

Насамперед, Ф. Софонович намагався відшукати коріння свого народу і виводив його, як слов'ян взагалі, від часів вавілонського стовпотворіння, від біблійного Яфета, сина Ноя. У першому ж розділі Ф. Софонович стисло характеризував прихід слов'ян до Східної Європи, їх розселення по берегах найбільших рік, описував також їхніх сусідів (половців, литовців та ін.).

Оскільки слов'яни відносно пізно з'явилися на історичній арені, Ф. Софонович, як інші українські хроністи, приділяв мало уваги історії Давнього Сходу, античних Греції та Рима. Проте все, що автор знаходив у джерелах про географічні діяння слов'ян або русів тієї доби, він нотував у «Кройніці». Так, спираючись на повідомлення легендарного характеру М. Стрийковського, він з сатисфакцією розповідав про героїзм, волелюбство та войовничість слов'ян, яким навіть Олександр Македонський нібито дав «привілей на пергамені золотом писаний... за їх славных ділности и працы, котрыі з ним и з его отцем Филиппом показьтвали», котрих побоювався сам імператор Август. Посилаючись на Я. Длугоша і М. Стрийковського, Ф. Софонович твердив, що Руська держава доходила аж до Риму, що «Одонацер (тобто Одоакр.— Авт.), княз руский, Рыму добыл и держал ero тринатцать літ» 223, поставивши тим самим крапку в історії Риму і античного світу взагалі.

Відсутність більш повної і конкретної інформації про давніх русів у пізньоантичні та ранньосередньовічні часи пояснювалося, за Ф. Софоновичем, зворотними наслідками їх героїзму та войовничості, бо «рус шаблею, а не пером, бавячися и писат не знаючи по папіру, толко по головах албо хрибтах. И где прилучилося, шаблями пишучи, не описали своих старовічних княжат имен»224. Лише після оволодіння ними «писма словенского» вони згадують про своїх князів — легендарних Руса, Кия, Щека, Хорива, Рюрика, Синеуса й Трувора.

Головна увага Ф. Софоновича, як і авторів більшості інших українських узагальнюючих творів епохи барокко, була присвячена Київській Русі (понад 70 % обсягу «Кройніки»). Це не було випадковим для українських інтелектуалів XVI— XVII ст., котрі репрезентували український народ, який боровся проти гнобителів. Образ могутньої незалежної східнослов'янської держави, яка наводила страх на ворогів, тягнув до себе, кликав на боротьбу проти загарбників за відтворення колишньої сили й міці. Характерно, що Ф. Софонович, інші українські автори того часу, насамперед письменники-полемісти, ревниво ставилися до давньоруської історії, оберігали її від очорнення, інколи впадаючи у надмірну, але зрозумілу підозрілість. Вони пропускали чи довільно коментували в дусі критицизму того часу події, які могли б принизити авторитет Київської Русі й тим самим вразити патріотичні почуття співвітчизників Ф. Софоновича. Взагалі, «Кройніка» дає багатий матеріал для характеристики ставлення Ф. Софоновича до вітчизняних та зарубіжних авторів. Останніх він високо цінував за літературну вправність, їхні твори не віддаляла така часова дистанція від Ф. Софоновича та його сучасників, як давньоруські літописи. Але все-таки авторитет «Нестора» та деяких інших вітчизняних джерел був для автора набагато вищим. Більше того, активно використовуючи іноземні джерела, він постійно коригував їх ідейну спрямованість відповідно з «Нестором» або ж православними письменниками-полемістами. Так, натрапляючи подекуди на очорнення давньоруських князів у хроніці М. Стрийковського, він застосовував свого роду «критичне вичитування», пропускаючи все те, що, на його думку, кидало тінь на героїчне минуле слов'ян. Типовим є приклад з оповіданням про Петра Влостовича, агента польського короля Болеслава III. Ф. Софонович так скоротив свідчення М. Стрийковського, що останнє слово залишилося за давньоруським князем Ярополком. Опустив Ф. Софонович також повідомлення, за яким замість подяки Ярополк стратив свого агента «Угрина» 225.

Текст Золотоверхого літопису Ф. Софонович переніс до «Кройніки» з великими скороченнями, майже повністю поминувши дані, які не стосувалися історії Київського, Галицько-Волинського та інших південноруських князівств. Виняток складав лише розділи 27—28 книги 1, розділи 1—6 книги 2 «Кройніки о Русі», де йдеться про боротьбу за Київ Ізяслава Мстиславича з Юрієм Долгоруким, а також оповідання про монголо-татарську навалу на північно-східні князівства Русі (розділ 19 книги 3). Крім того, можна назвати ряд звісток, іноді великих, розкиданих по всьому твору. Скорочував Ф. Софонович, до речі, й занадто великі тексти релігійного змісту, «похвали» князям тощо.

Хоч Ф. Софонович з повагою ставився до легендарного оповідання про закликання варягів, яке було зафіксоване у давньоруських літописах, він, проте, віддав перевагу легенді про Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь, котрих розглядав як перших київських князів, а отже, і всієї Русі. Як відомо, легенда про Кия, Щека й Хорива ніскільки не гірша легенди про Рюрика, Синеуса й Трувора, проте вона відсунута на задній план, київська літописна традиція закрита новгородською, причому відчувається спроба дискредитувати Кия, зобразивши його простим човнярем 226. Відчувши тут приниження Києва, Ф. Софонович пропустив звістку про Кия-човняра і, навпаки, возвеличив Кия та його братів, поставив дані про них першими у розділі: «О перших князях руских». Відкинув Ф. Софонович і версію «Повісті временних літ», згідно з якою Аскольд та Дір були «боярами» Рюрика. У творі Ф. Софоновича Аскольд та Дір виступають далекими нащадками Кия, «великими князями київськими», в часи правління яких, а не раніше відбулося закликання варягів на Русь.

Кульмінаційним моментом в історії Київської Русі було, за Ф. Софоновичем, введення християнства. Ця подія змальовувалася хроністом з надзвичайною докладністю і пієтетом. Тут збережено літописну традицію, що позитивно оцінювала діяльність Володимира Святославича у цьому"напрямку, але Ф. Софонович вніс деякі корективи. Він дуже стисло описав введення християнства за межами Києва й розширив оповідання про київські події, про заснування Золотоверхого монастиря, ігуменом якого був Ф. Софонович під час написання «Кройніки».

Оцінюючи роль православ'я, а також католицизму та унії в історії Русі, а потім України, Ф. Софонович повністю поділяв погляди щодо цього письменників-полемістів, найавторитетніших ідеологів православ'я XVI—XVII ст. 3. Копистенського, П. Могили, С. Косова та ін. Характерним є доданий Ф. Софоновичем фрагмент до літописної розповіді про вибір князем Володимиром форми релігії. Тут хроніст з задоволенням зазначав, що Володимир не прийняв віру «мерскую и нечистую папезскую и царей латинских и князей, немецких, же не барзо набожныі церемонии и костелы внутрь неоздобленыі» 227.

Пишучи про нащадків Володимира та Ярослава, Ф. Софонович відповідно до літописної традиції нікого не вирізняв аж до Володимира Мономаха 228. Якщо в давньоруських літописах головними позитивними якостями Мономаха вважалося його «хрисстолюбие», «благоверность», а потім вже боротьба проти половців, то Ф. Софонович ставив на перший план інші заслуги князя: «Той Владимер Мономах Русь, утравленую и незгодами и войнами междусобными сынов Владимеровых разорваную, своїм разумом и мужеством въедино злучил и в монархию албо самодержство по-старому привел»229. Як бачимо, на перший план тут поставлено успіхи князя у боротьбі з усобицями, зміцнення ним держави.

Увага Ф. Софоновича до історії південноруських князівств не завадила йому об'єктивно викласти у першій частині «Кройніки» епізоди, що стосувалися північноруських князівств. Хроніст намагався зберегти точнісінько таке ставлення до цих давньоруських князів, як автори ПЗ. За Ф. Софоновичем, всі нащадки Володимира Святославича чи Володимира Мономаха, у якій би частині Давньої Русі вони не панували, були рівнодостойними. Хроніст не віддає переваги ні Ізяславу Мстиславичу, ні Юрію Долгорукому, пишучи про котрого, хроніст нагадував, що він був сином Володимира Мономаха. Симпатизував. Ф. Софонович великому князю суздальському Андрію Боголюбському, «внуку Владимира Мономаха», який був для хроніста уособленням сильної великокнязівської влади на Північно-Східній Русі. Зберігши літописну похвалу Андрію, Ф. Софонович додавав від себе одну деталь, котра повинна була краще виділити благочестя князя: «В церкви всегды з очий его, молячогося слезы текли»230. Ось чому у змові Кучковичів Ф. Софонович вбачав загрозу великокнязівській владі, відновлення феодальних усобиць, що послаблювали Русь перед зовнішніми ворогами. Свій ідеал Ф. Софонович бачив в сильній монархічній владі. Він з недовірою ставився до ду- та триумвіратів на великокнязівському столі. Внаслідок цього хроніст інколи «підправляв» дані Золотоверхого літопису. Якщо за відомими"редакціями ПЗ у 1151 р. білгородці відмовилися впустити Юрія Долгорукого до міста, мотивуючи це тим, що «князь нашь Вячеслав, Изяслав и Ростислав», то Ф. Софонович говорить лише про Ізяслава Мстиславича («наш князь Изяслав») 231. Взагалі за життя цього князя хроніст не називав в числі київських князів ні Вячеслава, ні Ростислава. Навіть там, де літопис ясно свідчив про передачу великокнязівського престолу Ізяславом Вячеславу (1151), Ф. Софонович пропустив це досить велике оповідання, залишивши кілька рядків: Ізяслав вирушив у похід проти Володимира Галицького, «оставивши в Києве на столицы стрия своего Вячеслава», тобто як намісника. В іншому випадку, він, звичайно, визначив би князювання Вячеслава у назві розділу 2 книги 2.

Слід підкреслити, що Ф. Софонович сприйняв теорію «Галич — другий Київ», яка відбилася у Галицько-Волинському літописі — складовій частині Південноруського зводу кінця XIII ст. Виходячи з неї, Ф. Софонович розглядав галицько-волинських князів як нащадків великих князів київських і описав їх з особливою любов'ю. Він надзвичайно повно навів у «Кройніці» текст Галицько-Волинського літопису, додавши деякі оповідання, запозичені з М. Стрийковського. Інколи він робив короткі власні зауваження, котрі дуже точно характеризують ставлення хроніста до галицько-волинських князів. Ф. Софонович підкреслював, що Роман Великий «не толко руских князей себі покорил, але и половецкую землю, и лядскую, и литовскую з их пострахом повоевал як самодержец всея Русиі» и «самодержавство царское в Галичі себі учинил»232. Коронацію посланцями римського папи Данила Романовича, рівного в «потузі» Роману, Ф. Софонович вважав кульмінацією в історії Галицько-Волинського князівства. Легко зауважити, що Ф. Софонович часто називав Данила Романовича королем, хоч у давньоруському літописі такі визначення відсутні. Очевидно, підкресленням факту коронації Данила Ф. Софонович намагався піднести авторитет давньоруських князівств, дати важливий аргумент співвітчизникам у гострій боротьбі проти феодально-католицької реакції, ідеологи якої намагалися принизити історичне минуле українців та білорусів. Не випадково, гадаємо, він присвятив Данилу розгорнуту «похвалу». Посли римського папи принесли «князю Даниілу, потомку князей Острозских,— писав він,— корону королевскую и скипетр за его славныі діла рыцерскиі и за звитязства над многими панствами значныі, особливе над поляками, над венгерами, над чехами, над Литвою и над ятвігами, которых часто наізжаючи, бил и пустошил кріпко и руских князей себі в послушенство привел»233.

Фрагментарні свідчення польських хронік про останніх галицьких князів Ф. Софонович ігнорував. Він переходить до наступного етапу в історії батьківщини — часів її поневолення великими князями литовськими й польськими королями. Ф. Софонович чимало уваги приділяв історії Литви при висвітленні подій давньоруської історії, детально розповідаючи про вдалі походи київських та галицько-волинських князів на Литву. У другій частині «Кройніки» Ф. Софонович викладав історію України на фоні історії Литви та Польщі. Підкорення українських та білоруських земель Великим князівством Литовським хроніст пояснює наслідками монголо-татарського нашестя.

У «Кройніці о початку и назвиску Литви» виразно відбилися не лише антикатолицькі, а й антиуніатські погляди Ф. Софоновича. Будучи представником верхівки української православної церкви, він, як і З. Копистенський, вказував читачеві на могутність православ'я у давні часи: «Знай теж о том, иж Гедиминовичи всі, кроме единого Кейстута, охрестилися в рускую віру. И сам Ольгерд... окрестился в рускую віру», а також шість синів його «в рускую віру покрестилися». А Костянтин Коріатович навіть відмовився стати спадкоємцем польського короля Казимира, щоб не хреститися в віру «лядцкую з рускоі». Цікаво порівняти це висловлювання з поглядами 3. Копистенського, який говорячи про панування перших Гедиміновичів писав: «В тЂх лЂтЂх вЂра грЂцкая; жаден не был в унии»234.

Зазначимо, що у розповіді про митрополита Ісидора, який прийняв унію на Флорентійському соборі 1434 р., Ф. Софонович пропустив слова М. Стрийковського, котрий характеризував Ісидора як «мужа стійкого та вченого», а також згадку польського хроніста про допомогу Ісидора візантійському імператорові при облозі Константинополя турками у 1453 р.236

Хроніст підкреслював, що великі литовські князі часто одружувалися з представницями українських князівських родів, а їхні нащадки були родоначальниками династій українських магнатів. Так, родоначальником князів Збаразьких та Вишневецьких Ф. Софонович вважав сина великого князя Ольгерда (Альгірдаса) Дмитра-Корибута; князів Сіверських — внука Ольгерда — Олелька 236 і т. ін. Зазначимо, що серед князівських династій часів литовського панування Ф. Софонович на перше місце ставив рід князів Острозьких. Ще в «Кройніці о Русі» він писав про їх походження від Данила Галицького, «короля руського», а у «Кройніку о початку иназвиску Литви» ретельно переніс свідчення польських хронік про найславетнішого з Острозьких — князя Костянтина І Івановича і двічі дав йому блискучу характеристику 237. Нагадаємо, що розгорнуту характеристику в другій частині «Кройніки» Ф. Софонович дав (по разу) великому князю московському Івану III та великому князю литовському Вітовту (Вітаутасу). У цьому, безперечно, прослідковується глибокий смисл.

Ф. Софонович бачив можливість князювання на престолі Великого князівства Литовського у XIV— XVI ст. князів Острозьких, або іншого православного роду. Такий князь повинен був, на думку хроніста, підтримувати православну церкву, проводити політику проти дискримінації східнослов'янського населення Великого князівства Литовського, активно боротися проти турецько-татарської агресії. Не випадково, характеризуючи Костянтина І Острозького, Ф. Софонович підкреслював, що цей гетьман великий литовський був «великой побожности и мужества, славный звитяжца... жил в православиі, оборонца великий віры православної, многократне татаров побивал и з кождім неприятелем мужественно потыкаючися, славниі одерживал звитязства»238. Доказом цієї тези була підвищена увага хроніста до роду Острозьких. Він, наприклад, підкреслював ту обставину, що перші великі князі литовські, які охрестилися, були православними. Характерне у цьому контексті оповідання про князя Свидригайла. На відміну від М. Стрийковського та О. Гваньїні, Ф. Софонович дав йому принципово іншу характеристику. Так, польські хроністи звинувачували Свидригайла у пияцтві та інших пороках, писали про те, що після втечі з Литви він сім років пас вівці. Всі ці відомості відсутні в творі Ф. Софоновича 239. Одночасно він зазначав, що Свидригайло був одружений на дочці тверського православного князя і вів боротьбу проти католика Ягайла, спирався на білоруських та українських православних князів, в тому числі Федора Острозького «в ділах рыцерских біглого» та на «войско руское». Ось чому до слів, запозичених з М. Стрийковського, «затым полотчане и киевляне и Русь вся приняла его (Свидригайла.— Авт.) за князя», Ф. Софонович додав від себе: «бо их добростью своею себі прихилял и руской віры держался» 240.

Аналогічне ставлення щодо князів українського, білоруського і навіть литовського походження, коли вони були православними і «спиралися на Русь», він зберігає у другій частині твору. В той же час хроніст негативно трактує діяльність князя Ягайла, котрий «окрестился в полскую віру и зостал кролем полским»241. Автор безперечно знав політику Ягайла, який сприяв посиленню експансії Польщі на Україну, покатоличенню та полонізації українців і білорусів. Ось чому Ф. Софонович не лише пропустив панегірик Ягайлу у працях хроністів, а й навіть назвав його спілку з хрестоносцями «хиторою змовою» проти князів Кейстута та Вітовта 242, Варте зазначити, що такі погляди Ф. Софоновича були певною мірою типовими для українських авторів XVI—XVII ст. Свідченням цього являються, наприклад, записки П. Могили. Дуже подібні думки висловив невідомий волинець, автор записів на полях «Сказания вкратце сущим от Адама до нынешняго времени», яке належало П. Могилі. Він, зокрема, писав: «Ягайло, здрайца, принял віру латиньзкую над литовским панством и жуньці Ядвизі, дочки Казимеровы. В той час все злое стало»243.

Позитивна характеристика Івана III засвідчує глибоке розуміння хроністом визначної історичної ролі великого князя московського, за часів правління якого було остаточно повалено монголо-татарське іго та в основному завершено об'єднання російських земель навколо Москви.

Висвітлення подій у другій частині «Кройніки» завершувалося звісткою про смерть князя Костянтина І Івановича Острозького (1533), а в третій після розгорнутого викладу сюжетів польської історії перше повідомлення, що стосувалося України, знаходимо під 1538 р. (напад молдавського господаря на Поділля). Систематичний виклад подій з історії України починається з опису дій Івана Підкови у 70-х роках XVI ст.

Якщо Івана Підкову Ф. Софонович розглядав як предтечу періоду селянсько-козацьких повстань кінця XVI — першої половини XVII ст., то саме цей період, на його думку, відкривало повстання під проводом C. Наливайка. Ф. Софонович позитивно трактував повстання українського народу проти соціального, національного та релігійного гніту магнатсько-шляхетської Речі Посполитої. Проте їхні причини, характер та мету хроніст не розкривав. Однак його акцент на ту обставину, що С. Наливайко піднявся на боротьбу «унії не любячи», дає можливість вважати, що успішне завершення повстання хроніст пов'язував з ліквідацією релігійного гноблення. Варто зазначити, що Ф. Софонович давав негативну оцінку Брестському собору та унії, хоч головним борцем проти останньої невірно вважав всю українську шляхту і, звичайно, православне духовенство. Однобічний висновок автора обумовлений становою обмеженістю Ф. Софоновича, який належав до вищих кіл української православної ієрархії.

Як завершальну ланку у низці повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. Ф. Софонович розглядав визвольну війну українського народу 1648—1654 рр., яка завершилася об'єднанням України з Росією. Цей історичний акт Ф. Софонович оцінював позитивно, про що свідчить його лист до царя від 3 липня 1654 р. Зазначимо, що оцінюючи акт об'єднання як ряд інших політичних подій, Ф. Софонович насамперед акцентував увагу на їх наслідках для становища української православної церкви. Не випадково, згадуючи про царя Олексія Михайловича, Ф. Софонович не забував додавати до слова «цар» епітет «православний» 244. Цей підхід, що виявився також при оцінці Зборівського миру 1649 р. та ще деяких політичних подій, є свідченням певної соціальної обмеженості хроніста, однак, не применшує його внеску в історію української суспільно-політичної та історичної думки.

Варто зупинитися також на оцінці Ф. Софоновичем діяльності Б. Хмельницького. Зазначимо, що у даному випадку погляди хроніста майже аналогічні поглядам Самовидця. Обидва автори на відміну від більшості українських літописців дещо недооцінювали заслуги Б. Хмельницького і, як правило, воліли не давати розгорнутої характеристики дій гетьмана. Якщо Самовидець засуджував Б. Хмельницького за союз з кримським ханом, то у Ф. Софоновича несприйняття цього союзу завуальоване. Обурюючись насильствами ординців, він не забув зазначити в іншому місці «Кройніки о землі Полской», що цей союз укладав саме Б. Хмельницький: «из татарским мурзою Тогай-беем сприсягся против поляков»246. У працях обох авторів міститься негативна оцінка розорення українських міст військами кримського хана, які поверталися додому з-під Зборова. Тут також можна вловити опосередковане осудження гетьмана за його союз з Кримом 246. Водночас помітна певна ідеалізація як Ф. Софоновичем, так і Самовидцем королів Речі Посполитої Владислава IV та Яна Казимира. За «Кройнікою о землі Полской»Б. Хмельницький, дізнавшись про смерть Владислава IV, «ревне плакал з иншими своіми, жалуючи такого монарха, бо крол Владислав барзо был добротливый Руси и зычливый». У розповіді про Зборівську битву і укладення мирної угоди, зазначається, що Б. Хмельницький «покорне пришол до короля (Яна Казимира.— Авт.), поклон отдал». Не відповідає дійсності твердження Ф. Софоновича про те, що після поразки повстанців під Берестечком Ян Казимир міг «козаков в болотах натопити и побити, але ласкою своєю здержал жолніров, не казал за козаками гонити»247. Причиною певної ідеалізації польських монархів виступала станова обмеженість Ф. Софоновича й Самовидця, які надто великого значення надавали деяким моментам у внутрішній політиці згаданих монархів, зокрема щодо певних пільг українській православній церкві та козацькій старшині. Не виключено також, що обидва автори потрапили під вплив поглядів творця Уманського літопису. Певна близькість поглядів Ф. Софоновича й Самовидця помітна і в їх оцінці царя Олексія Михайловича, гетьманів І. Виговського, Я. Сомка, І. Брюховецького, П. Суховія, київського воєводи А. Киселя.

Проте не варто перебільшувати ідеалізацію Ф. Софоновичем Владислава IV та Яна Казимира, тим більше що вона була характерна навіть для ряду представників гетьманської адміністрації. Симпатії Ф. Софоновича, безперечно, на боці повсталого українського народу. Він гостро засуджував польсько-шляхетську вояччину, котра чинила «мордерства... не толко людем простым, але и козаком», грабувала київські монастирі у 1651 р. тощо 248.

У «Кройніці о землі Полской» при оцінці сучасних йому подій Ф. Софонович виступав як прихильник російсько-української єдності. Тому хроніст негативно оцінював діяльність гетьманів України, що хотіли її розірвати. Так, І. Виговського та його брата, полковника Д. Виговського, Ф. Софонович засуджував за те, що вони послухали польського дипломата К. Бенєвського, який умовив їх відступити від «православного царя» і жити «під королем», а вони «поднесли... руку на царя»249. Цими діями гетьмана було викликано повстання проти нього лівобережних полків, що не хотіли «з Выговским поляком поддаватися, але под царем московским хотячи жити яко под православным» 250.

Ф. Софонович негативно ставився до Ю. Хмельницького. Хроніст засуджував гетьмана за те, що на Правобережній Україні внаслідок його переходу під королівську руку почалася реставрація колишніх порядків, а гетьман не застерігав загарбників, які «чинили мордерство» українцям. Звичайно, Ф. Софонович не схвалював союзу Ю. Хмельницького з татарами, про що свідчить оповідання, у якому йдеться про дії татар у Вишгороді, коли вони розібрали церкву й використали дерево, а також ікони для переправи 251.

Як зазначалося, у Ф. Софоновича були складні стосунки з І. Брюховецьким, проте конкретно про це в «Кройніці о землі Полской» нічого не повідомляється (не виключено, що це пояснюється причинами цензурного характеру). Щоправда, хроніст засудив спробу розірвати російсько-український союз. Негативна оцінка Брюховецького прослідковується і в співчутті, висловленому хроністом до його політичних противників Я. Сомка, В. Золотаренка та Інших, яких стратили «невинними» 252 . Автор не схвалює його політичної орієнтації та дій, внаслідок яких він збагатив «татар полоном и корыстью з людей невинных»253.

Щодо інших гетьманів Ф. Софонович виявляв особливу стриманість та обережність і через це неможливо простежити його оцінки та характеристики П. Тетері, М. Ханенка, С. Опари, Д. Многогрішного та І. Самойловича. Зазначимо, що хроніст по суті ухилявся від опису правління І. Самойловича, на час гетьманства якого припадало створення «Кройніки». Головну увагу Ф. Софонович приділив подіям на Правобережній Україні, пов'язаним з гетьманом П. Дорошенком. Вражає, що хроніст не виявляв тут свого ставлення до цього гетьмана, хоч у реальному житті виступав активним противником його союзу з Османською імперією. Дуже мало уваги приділяв Ф. Софонович Запорозькій Січі, жодного разу не згадуючи про її визначного керівника — кошового отамана І. Сірка. Не виключено, що і в цьому випадку хроніст некритично використав Уманський літопис.

Завершуючи характеристику історичних поглядів Ф. Софоновича, не можна не зазначити його оцінку складних явищ та подій антифеодальної та визвольної боротьби на Україні. Ф. Софонович був типовим представником вищого православного духовенства України і, звичайно, з особливою чутливістю реагував на всі події, що так чи Інакше стосувалися православної церкви.

Не випадково козацько-селянські повстання на Україні кінця XVI — першої половини XVII ст. і саму визвольну війну українського народу 1648— 1654 рр. Ф. Софонович розглядав насамперед як релігійний рух, що для нього — послідовного противника унії та католицизму, було цілком природним. Свій політичний ідеал він вбачав у сильній самодержавній владі, що також позначилося на його концепції. Зазначимо також, що Ф. Софонович був глибоко віруючою людиною і тому в його творі помітний вплив провіденціалізму. Проте в цілому переважала концепція прагматика, згідно з якою причини історичного розвитку автор вбачав у діяльності людей, як правило, представників верхівки суспільства: королів, князів, гетьманів тощо. На жаль, Ф. Софонович часто уникав розгорнутих оцінок історичного минулого волів обмежуватися сухим та лаконічним викладем подій, що значно утруднює аналіз його соціальної та суспільної позиції.

Проте безперечним є те, що Ф. Софонович повністю підтримував визвольну боротьбу українського народу проти магнатсько-шляхетської Речі Посполитої, агресії Османської імперії та Кримського ханства, московсько-український політичний союз і об'єднання України з Москвою. Дуже важливим є і той факт, що на сторінках «Кройніки» Ф. Софонович не засуджував також антифеодальну боротьбу трудящих мас України 254, співчував простим людям, які страждали від страхіть війни. Нарешті, Ф. Софоновича вигідно відрізняє від літописців попередньої доби те, що його «Кройніка» призначалася не вузькому колу привілейованих станів, а широким читацьким масам.








Попередня     Головна     Наступна                         Література


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.