Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книжка третя

ПРО РОЗТАШУВАННЯ МАТЕРІАЛУ



Закінчивши виклад настанов, що стосуються підбору доказів, нам ще залишається розповісти про разташування матеріалу. Адже ж необхідно, щоб у промові всі її частини були розміщені відповідно, красиво, гармонійно і бездоганно, наче покої у будинку або частини тіла й людській постаті. Бо якщо усе не розмістити відповідно на своєму місці, форма буде потворною. Тому Ціцерон особливо рекомендує нам Марка Антонія, оскільки між іншими він саме тим славився, що найкраще і з найбільшою розважливістю показував, що треба ставити раніше, а що — пізніше. Саме тільки за те, як свідчить Юній Мельхіор, Платон ганив промову Лісія 1, що в ній не було належного порядку і доброго розташування матеріалу. І зовсім слушно. Бо хоч бойова лава складається з найкращих, найхоробріших і вишколених воїнів, але коли вони не вишиковані належним чином, вона не матиме великого значення, так і промова матиме менший успіх без належного розташування матеріалу, хоч би підбирались найсильніші докази. Дуже часто можна переконатися, що та сама річ, якщо її поставити пізніше, була б сильнішою і поважнішою, ніж би поставити її раніше, і навпаки.





РОЗДІЛИ ТРЕТЬОЇ КНИЖКИ:


I. Яке буває розташування матеріалу та про частини промови і, насамперед, про вступ і про загальні настанови щодо нього.

II. Спеціальні настанови щодо вступу епідиктичного, дорадчого і судового родів промов і яких вад треба уникати у вступі.

III. Про розповідь і виклад справи.

IV. Різниця між ораторською та історичною розповіддю. Подаються інші приклади, а далі приклади розповіді та викладу, що взяті з творів видатних ораторів.

V. Про обгрунтування.

VI. Про спростування.

VII. Викладається дилема та індукція, найважливіші доводи спростування. Потім подається розміщення доказів спростування, а далі додаються приклади спростування.

VIII. Подаються приклади спростування.

IX. Про закінчення промови. /65/ \201\






Розділ перший

ЯКЕ БУВАЄ РОЗТАШУВАННЯ МАТЕРІАЛУ ТА ПРО ЧАСТИНИ ПРОМОВИ І, НАСАМПЕРЕД, ПРО ВСТУП І ПРО ЗАГАЛЬНІ НАСТАНОВИ ЩОДО НЬОГО



Є дві речі, що повинні бути правильно розміщені: частини самої промови і докази, що обґрунтовують справу. Тут ми не говоримо про розміщення слів, про що буде мова в IV-й книжці, де йтиметься про структуру ритмічної прози. Згідно з цим розташуванням частин двояким є ораторське розташування матеріалу, а саме: одне, що розміщує частини промови, інше, що розміщує підібрану кількість доказів. Перше вимагає більше місця і часу, друге — більше розсудливості та мистецтва в композиції. Отже, передусім поговоримо про перше, тобто про розташування частин промови, а тоді викладемо друге.

Промова поділяється на три основні частини: вступ, виклад справи і закінчення.

Вступ — це приступання і неначе шлях до промови. Виклад справи — це саме тіло промови, в якому викладаємо те, до чого прямуємо в промові. А закінчення промови — це кінець і її завершення. Ці частини, природно, є в кожній серйозній промові, як це буде ясно кожному, хто роздумував над цим. Поговоримо детально і точніше про кожну з них.

Щодо вступу, тобто, коли треба ним користуватися, а коли ні, то про це слушно поміркувати передусім. Інколи користуємося вступами, інколи можемо їх пропускати. Вступів є два види: початок та інсинуація 2, і користуються ними, звичайно, у викладі різних тем.

Не треба користуватися вступами, коли сама велич справи сягає того, чого іншим разом не можна досягти промовою. Та дарма їх застосовувати тоді, /67зв./ коли суддя вже раніше підготувався до даної справи, або зайнятий, або замало часу, або коли вища влада змушує розпочинати від викладу самої справи.

Далі, початком і прямим вступом користуємося в низькому, сумнівному, неясному роді справи або взагалі тоді, коли слухачі не настроєні вороже, ані не є друзями, але тому, щоб завоювати їхню прихильність, адже ж вони ні вороги, ні друзі. А коли справа сумнівна і частково гидка, а частково чесна, то увага збуджується низьким і незначним родом промови, а в неясній треба дати пояснення. \202\

Інсинуацію треба застосовувати тоді, коли сам виклад справи не досить чесний, предмет розгляду нікчемний чи то з природи чи на думку людей, або думка слухача переконана або занята тим, що раніше сказали оратори, або вона втомлена і знесилена (Ціцерон, «Про підбір матеріалу», кн. I, 140; Учитель Гереннія кн. I, 14; Квінтіліан, кн. IV, 1).

Щоб правильно і успішно будувати вступ, треба дотримуватись такого:

1. Вступи треба винаходити після всього, а не спочатку, перевіривши і переглянувши раніше всю справу, бо інакше дарм.а починати всю працю і бажаючий не зможе скласти початку промови, і такому ораторові може трапитись те, що тому юнакові, про якого згадує Квінтіліан (кн. 1), котрий завзято шукав три дні, а правдивого вступу таж і не знайшов. Далі, хоч інколи і знаходиться початок, однак банальний, простий, загальний і найменше пристосований до обраної теми.

2. Щоб можна було легко складати і викладати вступи, то той, що хоче промовляти, повинен звернути свою увагу на обставини речей, осіб і місць: що, в кого, за кого, проти кого, в якому місці та стані речей, як прийнято про саму річ говорити. Розглянувши так обставини, легко можна буде складати початки, а оскільки їх взято з самої суті справи, тобто з обставини, вони добре поєднуються зі справою і поставленою темою.

3. Початки промов вимагають скромних думок, голосу та вигляду обличчя промовця, та навіть у справі, що не підлягає сумніву, хай не надто показує він свою самовпевненість, бо суддя, а також слухач ненавидять самовпевнених промов /68/ і, тому що вони розуміють свої права, вимагають також поваги.

4. Початки [промов] повинні бути завжди докладні, дотепні, з майстерно побудованими реченнями, тому що в них мають виявитись знання і розум промовця. Вони повинні весь час тішити слухача, але так, щоб приховувалась показовість і старанність, бо, здається, мистецтво оратора взагалі застосовується проти судді, і стає підозрілим все те, що виявляє надмірність і старанність.

5. Часто початки не повинні бути навальними та дуже жвавими, бо вони застосовуються, щоб здобути прихильність і доброзичливість, а не викликати якийсь запал, до чого служить навальність. Далі, як на гладіаторських змаганнях, де все вирішує меч, перед зустріччю відбувається багато чого, що, здається, має значення не для рани, а для вигляду, так і у вступі прамови не треба вживати бойової навальності, бо тут потрібна не сила, а насолода. Немає нічого в природі, щоб \203\ захоплювало б все зразу, але те все, що виникає і діється, навіть сама природа дуже чіпко забезпечила легшими початками.

6. Як хоромам і храмам відповідають передсінки, так і відношення повинні зберігати початки до своїх справ. Отже, треба уникати надмірної довжини, щоб початок не розростався до розділу і щоб не втомлював слухачів, яких повинен підготовити (до слухання промови). Нехай вони мають характер вступних відомостей, а не головної частини, хай вказують, як щось сталось, а не те, про що буде говорити оратор.

7. Початки повинні поєднуватись з власне промовою не так, як кифара 3, вдарена дротиком, а щоб здавалося, що члени тісно поєднуються з усім тілом.

8. Що стосується мовно-стилістичного оформлення початків, то треба вживати звичайні слова, а не якісь особливі, чи то метафоричні, чи застарілі, чи ті, які дозволяються тільки поетам. Причина цього полягає в тому, що напочатку [слухачі] ще не прийняли оратора, а за ним тільки слідкує їхня свіжа увага. Свобода [вживання різних слів] дається тільки тоді коли [оратор] уже захопив і з’єднав душі слухачів. /68зв./







Розділ другий

СПЕЦІАЛЬНІ НАСТАНОВИ ЩОДО ВСТУПУ ЕПІДИКТИЧНОГО, ДОРАДЧОГО І СУДОВОГО РОДІВ ПРОМОВ І ЯКИХ ВАД ТРЕБА УНИКАТИ У ВСТУПІ



ВСТУПИ ЕПІДИКТИЧНОГО РОДУ

Як і в промові цього роду, так і в усіх вступах треба зберігати те, що властиве для окремих родів справ, а у вступі епідиктичного роду те, що його стосується. Тут можна вжи- вати довільний початок. Оратор може починати так, як музики, одні з котрих перед справжньою пісенькою грають вступи або, як їх називає Ціцерон, прелюдії, а інші починають від загаданої пісні. Адже метою цього роду є приємність і насолода, яку одержують тоді, коли промова не однакова скрізь, а різноманітна, тоді мистецтво має свої відхилення, і сама свобода приєднується до деяких розділів і місць.

Щоб у цього роду вступах були і похвала і рекомендація як речей, так і осіб, або спростування і виклад поради, прохання, пробачення, турбота про стислість або введення новизни, особливо тоді, коли доказ протиставиться переконанню \204\ людей, або він не ймовірний, важкий чи простий, чи вже раніш відомий слухачам як, наприклад, у вступі «На захист Марка Марцелла», де маємо похвалу і рекомендацію доброти і лагідності Цезаря.




ВСТУП ДОРАДЧОГО РОДУ


Початок дорадчого роду береться з судових справ, зрештою, /69/ за своєю природою поради вступів не вимагають, бо це відноситься або до прихильності або до уваги або до повчання, про які взагалі в дорадчих промовах не йдеться, У них не розглядається ні прихильність, тому що слухають ті, хто хоче поради, ні увага, тому що необхідність і значення самої справи заставляє уважно слухати. Ні повчания, бо хто просить поради, вже розуміє раніше, про що йтиметься. Однак дорадчі промови повинні мати якийсь початок і певний вид нагороди, тому що є щось у всій темі: по-перше, очевидно, треба вживати відповідних прикрас і принад, щоб не здавалося, що промова без голови. Отже, у вступі або завзяте спростування, або заперечення спростування і фальшивого обвинувачення, або рекомендація і, нарешті, зменшення справи. Приклад цього маємо у Ціцерона («Філіппіка», 7), де спростовуються докази ворогів, опікунів Антонія, або («На захист закону Манілія) де рекомендується сама справа, про яку йдеться.




ВСТУП СУДОВОГО РОДУ


Нарешті вступи судового роду повинні бути подібні до прологів драм і до початків музичних пісень так, щоб здавалося, що їх взяли не здалека, а з самої середини справи, і хай ставлять вони перед собою трояку мету: увагу, повчання, прихильність. Однак їх треба будувати так, щоб у повчанні були і поставлене питання і перелік частин. А щоб викликати увагу, треба обіцяти великі, дивні, приємні речі, що стосуються суддів або інших слухачів. Щоб здобути прихильність, передусім треба користуватися вказівками про збудження любові і співчуття. Їх усіх не треба пояснювати у промові, але найперше назвати, щоб слухач легко схвилювався, а коли він уже обурився, то щоб оратор продовжував далі свою промову і щоб, нарешті, не занедбував того, що може бути ліками і допоможе запобігти поганим думкам людей. Приклади цього є в усіх промовах Ціцерона, з яких більшість — промови судового роду, де бачимо прихильність до інших (як «На захист Архія» 4, 1): «Коли в мене є трохи таланту...» \205\




ВАДИ, ЯКИХ ТРЕБА УНИКАТИ ПРИ ВСТУПІ


Та варто говорити і про вади, яких треба уникати у вступі, а першою з них є та, коли певні вступи можуть застосовуватися до багатьох справ; їх називають загальними. /69зв./

Друга вада, коли подаються такі вступи, якими можуть користуватися не менше вороги, ніж ми самі; вони належать теж до загальних.

Третя, коли вступи надто довгі, бо як у людському тілі дивовижною здається голова, що перевищує своєю величиною все тіло, так справді безформні та потворні ті промови, що складаються з надто довгих вступів.

Четверта, коли здається, що вступи виникли не з самих справ, і називаються відокремленими.

П’ята, коли оратори не дотримуються того, що подають настанови про вступи і не роблять слухача ні прихильним, ні уважним, ні здатним вчитися, або, що ще гірше, викликають протилежне.

Шоста вада, коли у викладі теми не зберігається міра, і ця частина промови стає більше подібною до викладу справи, ніж до викладу теми, і оратор заявляє не про те, про що збирається говорити, а про те, як воно сталося (Ціцерон, Про підбір матеріалу, I, 143).








Розділ третій

ПРО РОЗПОВІДЬ І ВИКЛАД СПРАВИ



Друга частина промови, яку ми називаємо викладом справи, ділиться також на частини: розповідь, обгрунтування, спростування. Ці частини, звичайно, не завжди всі вживаються в кожній справі: інколи — саме спростування, інколи має місце лише спростування з обгрунтуванням. Про них усіх треба дуже старанно думати, а особливо про розповідь.

Всі вказівки щодо розповіді треба вивчати не тільки тому, що часто в результаті невдалої розповіді вона втрачає достовірність, а й тому, що від неї залежить виклад усієї справи. Бо ж коли в ній буде щось таке, чого слухач не зрозуміє або в що не повірить, то даремна тоді праця оратора в інших частинах промови. Крім того, треба знати, ще інколи трапляється таке, що не розповідь якоїсь події, а навіть виклад якоїсь незрозумілої думки або події буде трохи подібний до розповіді. /70/ Тому в цьому розділі треба говорити про одне й друге. \206\

1. Отже, розповідь — це виклад завершеної події, або коли те, що зробила якась одна людина або більше, ми викладаємо у промові, як, наприклад, розповідаємо про смерть Сократа 5, або про вбивство Цезаря, чи ще про щось.

2. Інша є історична розповідь, а ще іншою — риторична, хоч і тут і там — викладач однієї і тієї самої події. Адже ж історик розповідає інакше, ніж оратор. Історик, завданням якого є передати пам’яті нащадків завершену подію, менше займається розповіддю. Він повинен зберігати тільки те, що стосується пізнання справи. Отже, йому досить розповісти ясно, правдоподібно і коротко (про ці достоїнства ще буде мова). А ораторові необхідно подати більше число великих необхідних речей; він викладає події не тільки для пізнання, а ще й тому, щоб звідти брати докази для своєї справи і щоб своєю промовою зворушити слухача. Треба також знати, що все, що належить історичній розповіді, належить також ораторам, а крім того, в ораторській розповіді є інші закони, яких немає в історичній.

3. Є три характерні спільні ознаки як історичної, так і ораторської розповіді: ясність, кароткість і достовірність, і я тут коротко вкажу, як їх треба враховувати. Щоб розповідь була ясна й очевидна, то, по-перше, її треба викласти загально вживаними та властивими словами. Під властивими словами розумій такі, що справу викладають просто, не залежно від того чи вони вживаються у переносному чи прямому розумінні. По-друге, щоб те, що відбулося раніше, також викладалося раніше, і щоб зберігався часовий порядок, хоч би щось навіть сталось окремо від події, але пояснює її, то його, можна зручно замінити в самій розповіді, неначе парентетично, не зберігаючи навіть часового порядку. По-третє, не треба нічого викладати уривчасто, без порядку, перемішано, двозначно. По-четверте, треба уникати довгих парентез. По-п’яте, краще викласти окремі речі окремими членами [періодів] або навіть періодами, ніж багато охоплювати одним довгим членом [періоду]. Крім того, розповідь треба писати властивими періодами. По-шосте, як вимагає короткість, не говорім того, без чого часом так добре може бути зрозуміла /70зв./ розповідь. Та частіше ясність вимагає вживати те, без чого розповідь не буде ясною. Ось приклад цього порушення, який є в мужа справді великої красномовності та святості, але він, як людина, все-таки раз схибив у цій справі. Це Григорій Назіанзін у розповіді про Григорія Чудотворця 6. Коли він виклав, як якийсь єпископ Федім довго шукав Григорія, котрий уникав свого свяшеницького обов’язку, то потім додав те, що Федім посвятив богові навіть відсутнього Григорія. Замість хіротонії 7 він використав тут молитви. А коли, каже, \207\ Григорій побачив, що він не може втекти, прийшов до Федіма, який після виконання всього, що було потрібно зробити згідно з обрядом, зробив його настоятелем церкви. Ця розповідь не ясна. Бо як же побачив Григорій, що він не може втекти, коли він був відсутній і його не наздогнав Федім? Може він довідався, що Федім посвятив його богові. І, справді, якимось чином те саме чи то йому сповістили люди, чи було об’явлене богом. Але ж ні про одне, ні про друге немає тут мови, хоч одне з них повинно було трапитися, і він не повинен був цього замовчати. Отже, пропущено те, чого з уваги на ясність не треба було пропускати, тому не ясно пізніше [він] говорить: «Виконавши на ньому все, що треба було виконати згідно з обрядом». Отже, я думаю, що ці слова означають, що Григорій був посвячений християнським обрядом, але, мабуть, це не кожному читачеві так здається, Бо ті, що переконані цією промовою, думають, що св. Григорій був висвячений Федімом на священика, коли був відсутній, а мені здається, що вони помиляються, обмануті цією розповіддю. Ось щоб ми знали, як дуже інколи може зашкодити неясна розповідь.

4. Але не намагайся робити розповідь короткою, щоб охопити її тільки декількома словами, якщо сама справа буде вимагати певноі кількості слів. Суть короткості полягає в тому, що ми розказуємо так, як вже коротше навряд чи можна б про цю річ розповісти. А щоб ти це здійснив, то дотримуйся такого.

По-перше, починай звідти викладати свою річ, де вона вже має відношення до посування вперед твоєї справи. По-друге, не говори нічого поза справою. По-третє, викладай справу повністю, а не частково. По-четверте, про кожну річ говори тільки раз, і цього необхідно дуже старанно дотримуватись. По-п’яте, говори так, щоб зі сказаного можна зрозуміти також інше, що ще не сказане. По-шосте, нарешті, не говори нічого такого, без чого так само добре можна зрозуміти розповідь, і що не допомагає ні переконати слухача, ні дообгрунтувати справу.

5. Щоб оповідання було достовірним, пам’ятай, що слід дотримуватись таких вказівок: по-перше, не говори такого, чого не може бути. По-друге, не розповідай подій, що суперечать і протиставляються одна одній. По-третє, треба також оберігатися того, що не узгоджується з думкою загалу /71/ або що суперечить особам, місцям і часові, бо воно робить оповідання не правдоподібним і не гідним віри. Отже, треба зазначувати також і нагоду та відповідний час скоєння вчинку і вказувати догідне місце. Також і все інше хай добре узгоджується між собою і нехай не буде не сумісним з осо\208\бами або з речами. Інакше тільки цим єдиним тараном можна розбити і спростувати розповідь, якщо все або не може відбуватися або суперечить собі або зовсім не сумісне з місцем, часом або особами. Але інколи буває так, що щось подібне трапляється, що здається неймовірним і тоді ми повинні визнати, що навряд є ймовірним те, про що ми говоримо, а все ж таки воно правдиве, тільки ми не знаємо, чому це сталося, але дивуємося і хочемо його довести,

Ось це ті три достоїнства, що вважаються спільними для ораторської та історичної розповіді. Правда, ораторська, крім цих трьох, вимагає ще трьох інших, і вони такі: приємність, психологічно-образна мова, ампліфікація.

6. Приємною розповідь буде тоді, коли міститиме в собі очікування чогось, захоплення, несподівані закінчення, коли викладаються дивні, незвичайні або великі речі, коли будуть блискучі слова, коли частини будуть так добре зв’язані між собою, що здаватиметься, що одна частина розповіді випливає з другої. Інколи вставляються певні короткі відступи, неначе приємне відхилення, слід також вплітати дещо для зворушення душ, що здійснюється за допомогою ампліфікації, Крім того, в ораторській розповіді є дуже сильне напруження, метафора, вигук, припущення, іронія.

7. Психологічно-образною є така мова, що зображає характери людей та показує їхні жести в дії, кивки, рухи, різні душевні стани. Це, звичайно, буває п’ятьма способами: по-перше, роз’ясненням рішення волі, наміру діючих осіб, тобто з яким планом і наміром хтось прийшов кудись, зробив щось тощо. По-друге, шляхом розгляду того, що означають характер кожного, промови, жести і т. д., очевидно, коли він це робив або хотів зробити, що сказав, з яким виразом обличчя, чола зробив. По-третє, шляхом доведення правдивості неймовірних та абсурдних речей, очевидно, доводять те, що для слухача менше здавалося ймовірним, однак заявляють, що воно дійсно відбулося. По-четверте, беруть до уваги значення природи таланту та звичок осіб. По-п’яте, розповідають про рухи та хвилювання, яких зазнали, коли займались справою, щось робили або щось переживали. Для прикладу цього треба читати поетів, найбільше героїчних і трагічних, хоч оратор повинен виражати почуття поважніше і спокійніше. /71зв./

У промові буває два види ампліфікації: один у розповіді, другий — поза нею. Поза розповіддю збільшується якась чеснота або злочин або щось інше на чому, неначе на якійсь основі базується розказана справа, а збільшується вона вже викладеним способом, де йшлося про ампліфікацію. Прикладом хай буде остання «Промова проти Верреса», де розповідається «Про кари». У ній розказується про дуже багато зло\209\чинних і жорстоких вчинків Верреса, а до окремих розповідей додаються збільшування жорстокості та дикості Верреса.

Ампліфікація, яка застосовується в самій розповіді, повинна бути більше стислою, і вона складається майже виключно з пригадування. Передусім, збільшуються дії та душевні стани діючих осіб: гнів, любов, самітність, страх, біль, зухвалість, безсоромність тощо. Цього досить про розповідь.

9. Деякі її приклади подаються в наступнім розділі. Крім цієї, є ще інший вид розповіді, вже не про подію, а, як я сказав, про якісь речі або слова, які не так легко сприймають слухачі. Якщо розповідається про невідому річ, то це називається описом і часто він трапляється в самій розповіді. Цей опис — це не те саме, що фігура гіпотипосис 8, бо він застосовується не тільки для прикраси, а й тому, що його часто вимагає необхідність. Він, звичайно, відбувається за такими самими правилами і таким самим способом і не відрізняється нічим, хіба тільки однією необхідністю.

Треба знати, що цього роду опис необхідний там, де або розповідь не може бути зрозумілою без нього, або цього вимагає справа і не можна тут подати іншого доказу. Бо здебільшого буває так, що, не пізнавши добре однієї речі, не розуміємо всієї справи або всієї промови. Тому фігура гіпотипосис описує також те, що сприймається легко і без опису. Отже, знай, що цього роду опис не так легкий, як може здатися, бо дуже часто трапляється така річ, яку важко знати і пізнати, але найважче викласти словами. Цього вчив Августин у своєму визначенні часу, бо що таке час можна, очевидно, зрозуміти, але не легко пояснити. Я розрізняю чотири роди речей, що їх виклад уважається важким.

По-перше: божественні таємниці, як, наприклад: єдність тройці і тройця в єдності, твори провидіння, милосердя і божественна справедливість.

По-друге, таємниці природи або чотирьох елементів, /72/ сполука двох частин, які філософи називають матерією і формою, поєднаних в тій самій речі, або якщо б ти хотів пояснити, як застигають метали, збільшується каміння, виростають рослини, яким чином тепло витягає із землі вологість, яка піднімається вгору, зводиться в краплі, потім або переходить у дощ, або розпорошується снігом, або замерзає в град, як, нарешті, людська душа тісно поєднується з тілом та й багато іншого.

По-третє, мистецькі винаходи та різні ремісничі майстерні, якби хтось, наприклад, хотів описати механізм годинника, справді натрапив би на чималі труднощі з приводу великого числа, різнорідності і майже непояснимого ланцюга деталей. Те саме треба сказати і про багато інших речей. \210\

По-четверте: нарешті, також важко пояснити те, що трапляється з людьми або речами завдяки якомусь дивному випадкові, звичайно як, наприклад, якийсь стрілець, як розказують, однією стрілою застрілив рибу, ластівку і зайця. Проходжуючись на березі ріки, він побачив зайця, що вигрівався на сонці на другому березі, і випустив у нього стрілу. Дивним випадком сталося таке, що в той самий час у воді підскочила риба і ластівка налетіла на стрілу. Прошивши їх, тому що стріла була випущена з великою силою, вона прошила також зайця. Так що на тій самій стрілі зависли всі троє: риба, ластівка і заєць, і тому подібне.

А причиною того, чому цього роду речі важко нам передати в розповіді, є недостатній словниковий запас: божественні справи — з уваги на їх глибину, природні — з уваги на таємничість і неясність природи, мистецькі — з уваги на геніальну новизну, а випадки — з уваги на їх незвичайність. Зверни також увагу, що у поясненні цього роду речей потрібне старанне і довге обдумання, бо якщо, довго роздумуючи, проникнеш у суть справи, то легше також вбереш її у слова. Однак рідко вживай слова у прямому значенні, бо вигідніше користуватися відповідними метафорами. Тому й у античних авторів, що писали про цього роду речі, повно метафор, наприклад, у Колумелли, Вітрувія, Вегеція, Плінія та ін. Звідси геніально винайдені військові машини одні називалися «баранами», інші «шопами», інші «ліліями» і т. д. У таких описах стиль повинен бути низьким: прості слова й короткі члени або синтагми періодів /72зв./ без жодних фігур, бо це в неясних справах ще збільшує неясність. Хочеться подати тут як приклад неясності декілька віршів якогось автора в Мурета, де тонко описується праця селянина, котрий крутить жорна, що, зрештою, було важкою працею:


5 Тіло підносить поволі, що звисло з нужденого ліжка,

І обережно рукою просліджує тьму нерухому,

Щупає вогнище, що відчуває рукою, попікшись.

З недогорілої гілочки ще залишилась головня,

Й попіл приховував світло прикритого вугля, що тліло.

10 Він прикладає до нього ліхтарик, схилившись,

Голкою клоччя сухе, без вологості, він туди вводить.

Дуючи часто, вогонь роздуває, що вже погасає.

19 Потім підходить, при жорнах лежить невеличка дощинка,

20 Що стіна вміщену в собі для вжитку цього зберігала.

Там кладе, потім скидає він одяг, щоб руки звільнити,

Підперезавшися поясом із волохатої кізки,

Камінь хвостом замітає, — жорен так вичищує лоно.

Кличе до праці небіжчиків тіні, надвоє розбившись, \211\

Ліва рука для обслуги, а права готова до праці.

Ця обертає кругом і виконує круг безперервно.

(Сильним ударом двох кременів розмелене зерно спливає)

Інколи ліва вже змученій йде на підмогу сестриці,

І виручає по черзі. То пісню сільську заспіває,

30 Голосом працю свою він сільським потішає...


10. Сказане тут про опис речей треба мати на увазі, коли доведеться про них говорити, але може бути інший і різний спосіб викладу.

По-перше, за допомогою синонімії можна сказати більше й іншими словами і легше можна пізнати річ, оскільки ми краще бачимо те, що довше оглядаємо.

По-друге: (вживання) прикладів або порівнянь, бо в них, неначе в дзеркалі, пізнається правда.

По-третє: за допомогою визначень речей і етимології, тому що думка частіше здається неясною, коли ми не можемо збагнути значення того або іншого слова.

По-четверте: за допомогою викладу протилежного, бо коли я сприймаю одне з протилежних, легко охоплюю також інше.

По-п’яте: якщо слово буде сказане загально, то ти зведи його до виду і покажи, що про дану справу йдеться як у цьому, так і в тому виді, як повідомляє взагалі саме речення.

По-шосте: коли ти схочеш прослідкувати думку не свою, а висловлену іншим, то звертай найбільше уваги на його намір, і з якою метою він це сказав, і на яку тему, потім дивись, що він насамперед після цього виголосив.

По-сьоме: можуть бути наведені також інші думки того або іншого автора, що стосуються того самого місця, але вони більш зрозумілі.

По-восьме: нарешті, май на увазі таке загальне і дуже /73/ певне правило викладу: вельми докладно проглядай і розмірковуй, чому якесь речення здається менше зрозумілим і що затемнює зміст, чи якась невідома річ, чи слово або словосполучення і т. д. Отже усунувши заслону, ти зробиш його ясним і зрозумілим, і можна буде сказати, що ця думка означає не те, що може інші думають, ні те і т. д., але це і т. д. Та найдосконалішим викладом був би той, у якому вживаються не один з наведених способів, але більше.

Тепер ознайомимося з прикладами розповіді і викладу, а тому що вони вимагають окремого місця, ми призначуємо їм окремий розділ. \212\







Розділ четвертий

РІЗНИЦЯ МІЖ ОРАТОРСЬКОЮ ТА ІСТОРИЧНОЮ РОЗПОВІДДЮ


ПОДАЮТЬСЯ ІНШІ ПРИКЛАДИ, А ДАЛІ ПРИКЛАДИ РОЗПОВІДІ ТА ВИКЛАДУ, ЯКІ ВЗЯТІ З ТВОРІВ ВИДАТНИХ ОРАТОРІВ


Те, що ми сказали в настановах, подивімся на прикладах, чи все те, що сказано про розповідь, зберегли в своїй розповіді оратори, які вважаються досконалими в цій справі. Передусім я наведу дві розповіді однієї і тієї самої події: одна історична, друга ораторська, щоб стало ясно, яка між ними різниця.




ІСТОРИЧНА РОЗПОВІДЬ ПРО МУЧЕНИЦЬКУ СМЕРТЬ СВЯТОГО МАРКА АРЕТУСІЙСЬКОГО 9, НИКИФОРА КСАНФОПУЛА 10 («ІСТОРІЇ», КН. 10, РОЗД. 9).


Не треба мовчати про Марка, який в Аретусії зазнав страшних мук. Для нас необхідним був би поважний стиль Есхіла 11 і Софокла 12 і ми тоді правильно виклали б трагедію його мук. Бо жорстоко його вбили аретусійці, де він був довго єпископом і де його шанували й поважали за його спосіб життя, науку і сивину. Уже здавна розлютились на нього за те, що він за панування Констанція 13 багатьох поклонників давньої грецької релігії не переконанням, а владою примусив шанувати поважніші християнські обряди і зрівняв з землею славетний храм цінної архітектури, що величністю не поступався перед жодним. А потім, коли стан справ змінився, коли одночасно і юрба заворушилась і дістала указ імператора, на основі якого наказала Маркові, довівши зміст до його відома, або заплатити вартість храму або відбудувати його, яким він був раніше. Коли він прямо не міг виконати ні одного, ні другого, а друге, вже не кажу єпископові, але навіть звичайному християнинові не можна було аж ніяк робити, /73зв./ то він звідти утік. Коли ж довідався, що через нього багато людей страждають і переносять нещастя, повернувся з вигнання, видав себе і дозволив зробити з собою все, що народ захоче. А люди мали б виявити подив до мужа, який виявив такий філософський дух, та коли юрба подумала, що він їх зневажає, кинулась на нього і потягнула його, старика і єпископа, через центр міста і била його куди попало й шматувала тіло. На нього кидались розлючені жінки і діти різного віку з таким обуренням \213\ і люттю, що навіть тоненькими ниточками відрізували старикові вуха, а хлопці, що йшли до школи, робили собі з нього іграшку, тягнули його, а пізніше підносили вгору, кололи його грифлями і жорстоко мучили. І коли він вже мав рани на усьому тілі і ледве дихав, благаючи пощади, тоді його, намастивши брагою і медом, вкинули до кошика, сплетеного з комиша, підняли вгору і віднесли бджолам і осам на муки. Вони літали над ним, сідали й збирали мед, з’їдали його живцем. Тоді, кажуть, що він сказав такі славні слова: «Я знаходжусь високо і зневажаю вас, що лежите на землі». З того можна догадатися, що мало пізніше статися з ним і аретусійцями. Префект, великий шанувальник священного культу греків, муж великий, хоробірий і через те славний, який керував тоді тією провінцією, захоплюючись такою благородністю Марка, докоряв імператорові, кажучи, що вони заслуговують нагороди за те, що живилися одним стариком, котрий завдяки своїй стійкості і мужності переніс великодушно стільки горя, небезпек, насмішок. Ті, яким завдавали такі лиха, здобудуть найбільшу славу. Таким чином блажений Марко мужньо переніс шал юрби і тяжкі муки, за які не тільки ми, християни, а й також самі греки, поклонники ікон, заслужено прославляли його.




ОРАТОРСЬКА РОЗПОВІДЬ ПРО МУЧЕНИЦЬКУ СМЕРТЬ ТОГО Ж МАРКА З ТРЕТЬОЇ ПРОМОВИ СВ. ГРИГОРІЯ НАЗІАНЗІНА «ПРОТИ ЮЛІАНА»


Ось вам приклад про славного мужа Марка і аретусійців. /74/ Він [Юліан] так далекий від нашого світу, що не знає про це і не ставить вище Марка від аретусійців, коли хтось про це згадує. Адже Марко за панування Констанція користувався такою особливою владою, яка надавалась християнам, що зруйнував якесь диявольське житло і багато християн навернув від поганської єресі до спасіння, не менше завдяки своєму світлому способові життя, ніж своїми ораторськими здібностями і знаннями. Його вже раніше дуже ненавиділи аретусійці або, інакше кажучи, кожний найбезбожніший аретусієць, найбільший поклонник диявола. Пізніше, коли змінилися справи християн і справи поган почали поліпшуватись, Марко жодним способом не міг приборкати силу поган. Бо юрба, хоч вона тимчасово стримує свої пристрасті і бажання, як вогонь прихований в матерії, або як ріка, перекрита греблею, однак, при нагоді, звичайно, запалюється і проривається. Тому він, коли побачив, що не може ніяк угамувати підбуреного проти себе народу, і зрозумів, що цей народ задумує щось \214\ погане і погрожує, він твердо вирішив утікати з краю, зламаний не так боягузливістю, як спонуканий законом, який наказує нам втікати від переслідувачів з держави до держави. Бо не тільки ради своїх інтересів треба розраховувати на мужніх і обдарованих особливим терпінням християн, але він зрозумів, що треба дбати і про переслідувачів, щоб вони, на скільки це можливо, відмовились від переслідування. Він усвідомив також, що з його вини багато християн відходять від релігії і через жорстокість переслідувачів наражають свою душу на небезпеку. Тоді він зовсім не міг перенести того, що з уваги на свою безпеку занедбав інших, що наражаються на небезпеку. Тому він прийняв дуже благородне і філософське рішення: він повертається з вигнання і добровільно передає себе в руки народу і неначе будує бойову лаву проти труднощів часу. Але якої тут не було жорстокості? Чого не видумано більш жорстокого? Отже, коли ті, що йому погрожували, штовхали один одного на якийсь злочин, то їх спонукало не що інше, як тільки стійкість цього мужа. Що більше, вони запалювались сильніше цим ім’ям, бо пояснювали його повернення і присутність не так його відвагою, як нехтуванням самих небезпек. І вели старенького священика, добровільного борця за віру, шанованого всіма, крім переслідувачів і катів, через центр міста, а він ішов, гідний пошани з уваги на вік, а ще гідніший з уваги на чесне життя. І вели його далі всі різного віку, стану і маєтку. Однаково натискали на нього чоловіки і жінки, юнаки і старики, як ті, що зайняли державні посади, так і ті, що були наділені почестями і достоїнствами. /74зв./ У цьому одному бою приймали участь всі, змагаючись у лютій жорстокості проти старика. Всі вважали виявом побожності завдати йому якнайбільше болі і перемогти старика, борця проти всього міста. Його тягнули вулицями, штовхали по ровах, волочили за волосся і за будь-яку частину тіла (додаючи до тортур зневагу). Його тягли ті, що самі опоганювались священними образами Мітри 14. Штовхали його від хлопця до хлопця, які, приймаючи це благородне тіло, садівничими ножами робити з цієї трагедії іграшку. Його гомілки стискали кліщами і то найтоншими до самих кісток, а потім піднесли в кошику вгору, і його, намазаного по цілому тілу юшкою і медом, кусали бджоли і оси в полудневий час, коли світить найгарячіше сонце, яке розтоплювало йому тіло, і їм з того блаженного тіла (я б не сказав безталанного) приготовляло гостру поживу. Отже, цей старик, був як юнак у бою, бо навіть на тортурах не втратив веселості і з самих мук черпав насолоду. Він сказав прекрасне і пам’ятне слово, бо, мабуть, йому подобалось, що його піднесли вгору, а вони, навпаки, валяються на землі. \215\ Настільки вищим був він від тих, які його тримали, і настільки не відчував болю і страждань, немовби він дивився на чужі небезпеки і говорив, що його муки — це пречиста процесія, а не нещастя.





ІДУТЬ ІНШІ ПРИКЛАДИ РОЗПОВІДЕЙ:


РОЗПОВІДЬ СВ. ВАСИЛІЯ ПРО ЙОВА (ЗМІСТ ЯКОЇ ТАКИЙ: «НЕ ПРИВ’ЯЗУЙМОСЯ ДО ТИМЧАСОВИХ СПРАВ») І ПРО СТВОРЕНУ ПОЖЕЖУ


Пригадаймо самі собі про терпеливість Нова, скажімо самі до себе, що /75/ він сказав: «Господь дав, господь взяв. Як подобалось господеві, так сталося» [кн. Йова, I, 21]. Хай ніхто, беручи до уваги те, що зазнав йов, не переконує себе, — щоб не думав і не говорив він, — що дійсно нашими справами не керує жодне провидіння і щоб не обвинувачував господньої кари і суду. Хай він гляне на того подвижника і зробить себе самого добрим суддею, хай по порядку розгляне всі його змагання, з яких він вийшов переможцем; диявол вражав його багатьма стрілами — він не зазнав жодного смертельного удару, знехтував навіть своїм домашнім щастям, вирішив пригнітити себе наступними вістками про нові нещастя. Бо коли перший вістун повідомляв про якесь нещастя, приходив інший, приносячи важчий смуток, горе змішувалось з горем, наслідуючи приплив хвиль, і скоріше, ніж він присмирив перші сльози, приносили причину інших. А він, неначе морська скеля підчас бурі, стоїть, приймаючи удари і перетворюючи навалу хвиль у піну, посилає милий голос до господа: «Господь дав, господь взяв. Як подобалось господеві, так сталося». І нічого з того, що сталося, він не вважав гідним сліз. А коли прийшов якийсь вістун і доніс, що під час бенкету синів і дочок якийсь вихор розвалив дім бенкету і радості, тоді він [Иов] тільки роздер одяг, виражаючи співчуття, і цим вчинком засвідчив свою любов до дітей. Однак і тоді, перестаючи плакати, прикрасив свій вчинок побожними цими словами: «Бог дав, бог взяв. Як подобалось господеві...» і т. д. Не таке я голосив, коли був названий батьком, як хотів той, що зробив мене батьком. І він вирішив забрати в мене вінець потомства. Я не воюю проти нього за них, бо це ж його власність. Нехай має перевагу те, що подобалося господеві. Він же сам творець, а я тільки знаряддя. Тому я радо маю переносити цей біль і не обурюватися на вирок, якого не можу змінити. Такими словами цей праведний муж колов диявола. А коли ворог знову побачив його переможцем і переконався, що не може відвернути його від бога /75зв./ жодним \216\ із своїх способів, то зробив наступ на його тіло, застосував хитрощі й змусив збите численними ударами тіло випустити з себе джерело для черв’яків, і помістив у гною мужа, забравши його з царського трону. Але він [Иов], хоч на нього впало таке лихо, залишився непорушним, і коли роздиралося його тіло, він пильнував перед розбійником скарб побожності у скарбові душі. Отже, оскільки ворог не мав що робити, він повернувся до старих засідок і душу його жінки довів до безбожної та богохульної думки і через неї намагався спокутувати страдальця. А вона, нагадуючи йому довге страждання, слушно бажала добра, і, падаючи на землю, ла.мала собі руки, дивлячись на нього, і закидала йому, що це плоди його побожності; і там же, перечисляючи велику надмірність давніх домашніх маєтків, показувала сучасне нещастя, і яке він одержав життя і від кого, виголошувала завжди ма,р«і слова, гідні жіночого лепетання, які могли схвилювати і звести на неправильний шлях навіть благородну душу. «Я блукаю сюди й туди, як в казці. Я цариця і рабиня, і я змушена оглядатися на руки своїх рабів. І я колись ласкаво годувала багатьох, а тепер живу з чужого. І чесніше було б, — каже — і вигідніше, щоб ти безбожними словами сам стер себе з лиця землі, так щоб загострив меч гніву творця, ніж, не перестаючи так терпіти, в нещасливих змаганнях продовжувати муки собі і дружині, що живе з тобою». А він через ці сумні слова, неначе зворушений попередніми нещастями, з розгніваним обличчям, звернувся до жінки, неначе до ворога: «Чому, — каже, — промовила так гордо, неначе якась жіяка чи баба? Залиши, — каже, — жінко, свої поради. Доки ж бо, нарешті, будеш ображати спільне життя зневажливими словами? Ти говориш неправду, зображаючи моє життя, наче б то я не бажав і зовсім не хотів, ти обмовила також моє життя, про яке ти говорила. А тепер я думаю, що я став наполовину безбожним. /76/ Коли ж навіть одним тілом нас обох зробив наш шлюб, ти однак впала в богохульство.

Якщо прийняли добро з господевих рук, то чому б не переносити зла, згадай добро, яке ти мала раніше, порівняй краще з гіршим. Нічиє життя не є весь час щасливе, бути завжди блаженим — це притаманне єдиному богові. А якщо ти терпиш через теперішнє становище, то потішай себе минулим. Тепер ти проливаєш сльози, а раніше ти сміялася. Тепер ти живеш в нестатках, а раніше ти була багатою, ти пила чисте молоко щастя, а тепер, п’ючи каламутне, терпи. Бо навіть течії ріки не завжди чисті. Наше життя, мов ріка, що пливе безперервно, а хвилі у ній наступають одна на одну. Частково вона вже проплила, частково пливе, частково \217\ вийшла з джерел, а частково ще пропливе, і ми всі спішимо до спільного горя смерті. Якщо ми прийняли добро з рук бога, то чому не повинні переносити зла? Чи ж ми змусимо суддю постачати нам подібні речі протягом усього життя? Чи ж ми будемо вчити господа, як він повинен керувати нашим життям? Він сам має владу над своїми думками і так керує нашими справами, як сам хоче. Він мудрий і дає своїм рабам те, що корисне. Не досліджуймо надто цікаво розсудливість господа. Думай тільки про таке добро, що розділяється його мудрістю. Що він тобі дав, те приймай з радістю. В сумному становищі показуй, що ти також гідно досягла попередньої веселості». Кажучи так, Иов відбив і цей наступ диявола і взяв для себе з цієї перемоги досконалу соромливість. А що ж він цим досяг? Знову хвороба залишила його, що даремно напала на нього і нічого йому не заподіяла. Тіло зацвіло другою молодістю, життя відновилось новими благами, і подвоєні маєтки поплили до дому звідусіль, і він мав другу частину життя, немовби не втратив нічого, бо друга була слушною нагородою за терпеливість.




РОЗПОВІДЬ З ЧЕТВЕРТОЇ ПРОМОВИ ЦІЦЕРОНА «ПРОТИ ВЕРРЕСА»


Відомо вам, що недавно були в Римі сірійські царевич!, сини царя Антіоха 15, які прийшли не для того, щоб одержати царську владу в Сірії, бо вони мали її безперечно, /76зв./ тому що одержали її у спадщину від своїх батьків і предків, — але вони думали, що їхнє єгипетське царство належить їм і їхній матері Селені. А коли внаслідок неспокійних часів у нашій республіці вони не змогли добитися цього за допомогою посередництва сенату, вирушили в Сірію в батьківське царство. Один із них, на ім’я Антіох, забажав їхати через Сіцілію, отже, він прибув у Сіракузи за претури Верреса. Веррес був переконаний, що йому припала велика спадщина, бо в його царство і в його руки потрапив той, що, як це він чув і підозрівав, має з собою багато прекрасних речей. Веррес посилає йому досить щедрі подарунки для домашнього користування: олії, вина, скільки йому здавалось потрібним, а також скільки потрібно пшениці зі своїх десятин. Потім запросив самого царевича на обід. Він наказав пишно і величаво украсити трикліній 16 і розставити те, чого в нього було вдосталь, а саме: багато прекрасних срібних ваз (бо золотих він ще не виготовив). Він постарався, щоб бенкет був забезпечений і заставлений всім, що потрібне. Та що тут багато говорити? Царевич відійшов, бо був переконаний, що й Веррес пребагатий і йому самому віддав належну пошану. \218\ Опісля він сам запрошує до себе претора на обід, показує йому всі свої багатства, багато срібного посуду, чимало золотих кубків, прикрашених прекрасними перлами, як це було за звичай у царів, особливо в Сірії. Між ними був і дзбан для вина, видовбаний з одного дуже великого самоцвіту, з золотим вухом; я думаю, ви чули, що про нього говорить Квінт Мінуцій 17, достовірний і авторитетний свідок. Веррес бере в руки один посуд за другим, хвалить їх, розношується ними. Царевич радіє; що бенкет у нього справляє таку велику приємність преторові римського народу. А пізніше, коли гості розійшлися, Веррес, як це показав сам кінець справи, почав думати тільки про те одне, як би це йому відправити царевича з провінції обдертого і пограбованого. Він посилає до нього посланця з проханням дати йому найкращі вази, які він у нього бачив; мовляв, він хоче показати їх своїм різьб’ярам. Царевич, не знаючи його, дав їх дуже радо, без найменшої підозри. Веррес посилає також по дзбан із самого самоцвіту; мовляв, він хоче дуже уважно оглянути його, а той задовольняє й це. А тепер, судді, уважно слухайте далі; про що і ви самі чули, і римський народ почує тепер не вперше, і це дійшло до чужоземних народів, аж дб останніх країн. Ті царевичі, про яких я говорю, привезли в Рим прекрасно зроблений канделябр, вибиваний найкращими самрцвітами, щоб поставити його на Капітолії 18; але оскільки храм ще не був закінченим, /77/ тож вони не могли цього зробити. Проте вони не хотіли показувати його всім, щоб він тоді, коли його поставлять у святилищі Юпітера Найкращого і Найбільшого, здавався людям і більш дорогоцінним і більш величним і більш блискучим в свіжій і не виданій раніше трасі. Вони вирішили забрати його з собою в Сірію, щоб тоді, коли довідаються, що вже посвячено статую Юпітера Найкращого і Найбільшого, послати посольство і між іншими дарами принести на Калітолій дорогоцінний і прекрасний дар. Не знаю, як дійшло це до вух Верреса, бо царевич тоді хотів зберігати це в таємниці, не тому, щоб там чогось боявся чи що-небудь підозрював, а тому, щоб численні люди не побачили цей канделябр раніше, ніж римський народ. Веррес просить царевича і наполегливо просить, щоб послав йому канделябр; він, мовляв, хоче подивитися на нього і не дозволить нікому його побачити. Антіох, що водночас був і хлоп’ячого і царського духа, не підоарівав нічого про його нечесність; він наказує своїм рабам, щоб вони старанно загорнули канделябр і занесли його у преторський дім. Коли ж його туди принесли і, знявши заслону, поставили на столі, Веррес став вигукувати, що ця річ є гідна сірійського царства, гідна царського зору, гідна Капітолія. І дійсно, канделябр \219\ був такого блиску, який повинен був виходити з найблискучіших і найкращих самоцвітів; був такої різнородності різьби, що здавалося, що тут мистецтво змагається з багатством матеріалу; і був такої величини, що, здавалося, він був зроблений не для прикрашення людського дому, а для прикраси найбільшого храму. А коли Веррес вже досить надивився на нього, посли почали забирати канделябр, щоб його віднести назад. Веррес сказав, що хоче ще і ще оглянути його; бо ж ще аж ніяк не наситився, тому він наказав їм відійти і залишити в себе канделябр. І так вони повернулися в Антіохію з порожніми руками. Царевич спершу нічого не боявся, нічого не підозрівав. Минає день, другий, більше днів: не приносять. Тоді посилає до нього, щоб ласкаво повернув назад. Веррес каже їм прийти іншим разом. Це здивувало царевича, він посилає вдруге, не повертають. Він сам звертається до претора, просить, щоб повернув. Подивіться на лоб цієї людини нечувано безсоромної. Він знав, він чув від самого царевича, що цей дар треба було покласти на Капітолій, вія бачив, що його зберігають для Юпітера Найкращого і Найбільшого, для римського народу, і все ж таки він став наполегливо просити і домагатися, щоб подарував йому. Але коли царевич відповів, що йому не дозволяє і побожність до Юпітера Капітолійського і загальна думка людей, тому що численні народи є свідками /77зв./ жертвенного дару цього мистецького твору, то Веррес почав засипати його страшними погрозами. А коли він бачить, що його погрози зворушують царевича так само мало, як і його прохання, він наказав негайно, ще до приходу ночі, залишити провінцію: він каже, що він довідався про те, що з Сірії в Сіцілію прийдуть пірати. Царевич перед великим зібранням народу на форумі в Сіракузах — нехай ніхто не думає, що я наводжу неясні докази і вигадую щось на основі самого підозріння, — на форумі, кажу, в Сіракузах, — прикликаючи на свідків богів і людей, зі сльозами в очах почав скаржитися, Що зроблений із самоцвітів канделябр, який він збирався послати в Капітолій і покласти в найславнішому храмі як пам’ятку його дружніх почувань союзника римського народу, Гай Веррес забрав у нього, про інші свої предмети з золота й самоцвітів, що є в нього, він не турбується, але забрати в нього канделябр — це щось ганебне і підле, хоч він і його брат вже давно в думках і в серці посвятили цей канделябр, однак він тепер в присутності всього зібрання римських громадян дає, жертвує, посвячує Юпітерові Найкращому, Найбільшому і прикликає самого Юпітера бути свідком його волі та побожності. Який голос, які плечі, які сили допомогли б підтримати цю одну скорботу [Ціцерон, «Проти Верреса», 4, 24 — 30, 60 — 67]. \220\




ІНША РОЗПОВІДЬ З ТОГО Ж ЦІЦЕРОНА


У Сіцілії, судді, є дуже старе місто Сегеста, яке, за переказом, заснував Еней, коли втік з Трої і приїхав в цю місцевість. Отже, сегестяни вважають себе зв’язаними з римським народом не лише постійним союзом і дружбою, а й кровним спорідненням. Колись ця держава самостійно і з власної волі вела війну з пунійцями. Тоді місто захопили карфагеняни і зруйнували його, а все, що могло бути його прикрасою, вивезли звідти в Карфаген. Сегестяни мали бронзову статую Діани 1S, що визначалася і найдавнішим вшануванням і незвичайно мистецьким виконанням. Ця статуя, перевезена в Карфаген, змінила тільки місце і людей, але зберегла давню свою побожну пошану, бо із-за своєї виняткової краси навіть у ворогів викликала гідно найбільшу пошану. Через декілька століть Публій Сціиіон 20 захопив Карфаген (у цій перемозі зверніть увагу на хоробрість та добросовісність Сціпіона, щоб ви, радіючи, могли втішитися прикладами /78/ преславної хоробрості і засудити незвичайне зухвальство Верреса, який заслуговує ще більшої ненависті). Сціпіон, знаючи, як довго і часто карфагеняни турбували Сіцілію, окликав усіх сіцілійців і наказав їм розшукувати все [що їм належало], обіцяє подбати з найбільшим старанням про те, щоб кожному місту була повернена його власність. Тоді місту Фермам 21 було повернено те, що було колись вивезене з Гімери 22, про що я вже раніше говорив, тоді одне було повернено Гелі 23, інше — Агрігенту  24. Між ними був також той відомий бик, що, як кажуть, належав найжорстокішому з усіх тиранів Фалариду 25, який для мук сажав у нього живих людей і наказував розкладати під ним вогонь. Коли Сціпіон повернув того бика агрігентянам, подейкують, що він сказав, аби подумали над питанням, що для них вигідніше: бути рабами своїх співгромадян чи підкоритися римському народові, бо той предмет буде для них пам’ятником і жорстокості їх співгромадян і римської лагідності. Тоді ж сегестянам була повернена з найбільшим старанням та сама статуя Діани, про яку я говорив; її привозять в Сегесту, і з гучним виявленням подяки і радості громадяни ставлять її знову на давньому місці, її поставили в Сегесті на високому цоколі, на якому великими літерами було вирізане ім’я Публія Сціпіона, який здобув Карфаген і повернув статую.

Статую Діани шанували всі громадяни, а всі приїжджі чужинці приходили дивитися на неї. Коли я став квестором 26, мені найперше показали цю статую. Це була дуже велика і висока статуя, одягнена в шату, але в цій величній громадині відчувався молодечий вік і дівочий вигляд. З її плеча \221\ звисав сагайдак зі стрілами, в лівій руці вона тримала лук, у правій — несла перед собою палаючий смолоскип.

Коли її побачив той ворог всіх священнодійств і грабіжник, то, немов поранений тим смолоскипом, він почав палати пристрастю і божевіллям. Він дає наказ місцевим службовцям, щоб зняли богиню з постаменту і дали йому; він заявив, що для нього не буде нічого приємнішого. Але вони сказали, що для них гріх робити це, бо їх стримує як найвища релігійна заборона, так і страх перед законами і правосуддям. Веррес то просив, то грозив; і раз показував надію, раз — погрози. Вони опиралися, показували ім’я Публія Африканського, заявляли, що статуя — це власність римського народу, що вони не мають над нею ніякої влади, бо преславний полководець, заволодівши ворожим містом, забажав, щоб це був пам’ятник перемоги римського народу.

А коли Веррес не відступав і щораз більше, /78зв./ з кожним днем ставав настирливим, тоді справу обговорюють в сенаті. Всі рішуче протестують, отже, в той час і з першим його приїздом відмовляють. Потім він почав накладати на Сегесту всілякі тягарі: поставку контингенту моряків і гребців, поставку хліба, більше ніж на інших, що інколи було для них вже не під силу. Крім того, він викликав до себе їхніх начальників, прикликав найкращих і найзнатніших громадян, тягав їх по всіх судових округах провінції, кожному з них окремо погрожував, що буде йому велике горе, а всім грозив, що зруйнує дощенту їхнє місто. Отже, нарешті сегестяни, зломані численними нещастями і великим страхом, вирішили підкоритись наказові претора. З великим плачем і голосінням усього міста, заливаючись слізьми і риданням чоловіків і жінок, вони погоджуються на зняття статуї Діани «...»

По-перше, не сказав: йому слава, але слава його дому, тому що він умре і не забере всього. Ти бачив тонкість вислову і лагідність висміювання? Бо ж він не сказав, коли буде помножена не його слава, а слава його дому, показуючи, що справді іншою є слава людини, а іншою дому. Славою дому є прохідний портик, украшені стелі, підлога, прикраса самоцвітів, поля, сади, велике число слуг, великі витрати і всякі меблі і все це відноситься до неї.

Славою людини є віра, любов, покора, лагідність, постійна молитва, милостиня, прикраса філософією і т. д., всі частини чесноти. А володіючи ними, з них, а не деінде досягне слави, і не інакше хтось слушно буде називатися добрим, а навпаки, вбраним у загальну погань, бо подібні виводяться в комедії і жорстокими, і нелюдяними, і брудними і неознайомленими з філософією. Отже, як ми вже сказали, не та сама слава людини і дому, а тих, що богові старанно присвятили себе \222\ з уваги на свою чистоту, лагідність, покору, на тих дивимося, прославляємо, схвалюємо, тому що передусім це є слава людини.

По-друге, викладається, що таке добродійство (із Сенеки «Про добродійства», кн. I, гл. 6):

«Отже, що таке добродійство? Це добрий вчинок, який приносить приємність і, даючи, таку ж приємність бере, спонуканий до того, що робить і до чого готовий з власної волі. Тому не йдеться про те, хто що робить або дає, а тільки з яким наміром, адже добродійство полягає не в тому, що робиться або дається, а тільки в намірі того, хто щось дає або робить. Що тут дуже треба розрізняти, то це можна побачити вже з того, що добродійство в кожному випадку є якимсь добром, але те, що робиться або дається, не є добром, ані злом. /79/ Це ж намір, що підвищує мале, незначному надає блиску, велике і те, що вважають вартісним, понижує. А те, чого прагнуть, само по собі та за своєю природою не є ні добром, ні злом; йдеться, про те, що володар робить з того, від якого все одержує свою форму.

Отже, те, що виплачують або дають, це не саме добродійство; ані не є жертвами, хоч би вони були дуже жирні чи мали позолочені для прикраси роги і чоло, не вшановують богів, тільки побожним наміром і вшануванням. Очевидно, добрі доказують свою побожність жменькою муки і грубою хлібиною, але зате нікчемні хвилями крові не змиють вівтарів і не звільняться від безбожності».

По-третє, викладається думка: погано живуть ті, що завжди починають жити (Сенека, кн. III). Чому? — питаєш. Тому що кожний афоризм потребує пояснення — бо їх життя завжди недосконале. Але ж не може бути готовим до смерті той, що саме щойно починає жити. Ми повинні говорити, що ми досить жили: та не вірить у це той, хто саме починає життя. Але хай тобі не здається, що таких мало, такі майже всі. Бо деякі починають жити щойно тоді, коли повинні переставати. А якщо ти вважаєш це дивним, то я ще щось додам, чим ти ще більше будеш дивуватися: деякі перестали жити раніше, ніж почали.

По-четверте, Ціцерон викладає свій вірш, якого не зрозумів Антоній: «Зброя хай тозі уступить, а похвалі уступлять хай лаври».

Я б хотив знати, що ти ганиш у цьому вірші «Зброя хай тозі уступить». «Твоїй тозі, кажеш, має найбільший полководець звільнити місце?».

Чи я, осле, маю вчити тебе азів? Тут потрібно не слів, а буків. Я ж не говорив про тогу, в яку я вбраний, ані про зброю, щит, меч якогось полководця, але що тога — це знамено \223\ миру і спокою, а навпаки — зброя — розрухи і війни. Говорячи на зразок поетів, я хотів, щоб під тим розуміли, що війна і розруха мають поступитися місцем мирові та спокоєві» [«Проти Пізона», 73] 27.

По-п’яте. Ми також подаємо тут цей приклад, в якому викладаємо думку Горація, яка темна і, здається, менше ймовірна:


Батьків рід наших гірший за прадідів,

Нас породив ще гіршими, знов

Ми приведемо потомство гірше

[Горацій, Оди. III, 6, 46 — 48]


Не з розпуття, а з найглибших сховів премудрості /79зв./ почерпнув це Горацій. Він каже, що людські справи пливуть так, що наступні люди гірші за попередні і чим пізнішим і повільнішим є вік, то люди більш погані, неначебто світ повернувся до старості, і доблесть почала старітись, а вади набирати сили. Як, наприклад: щодо нас, які не попали на початок світу, а з’явились після його створення, треба також признати, що й наші предки та їхні сини, очевидно, наші батьки, стали гіршими, і наша нікчемність повинна бути ще гірша, звідси можна зробити висновок, що також наші сини і їхиі теж, тобто наші внуки, перевищають нас нікчемністю, і так кожне покоління, здається, буде щось докидати до провин своїх предків.

Чи це дійсно так, бо, здається, тут усе темне і заплутане. Але якщо ти справу розглянеш глибше, переконаєшся, що воно справді так. Великі вади виникають не без великих перемін, скільки раз вони з’являлись, обов’язково завдають якоїсь шкоди природі. І щось або поменшується або змінюється в нас, коли ми грішимо, і щоб не говорити про інше, нагадую якими великими вадами людського тіла є обжерство і пишність! З них перше ослаблює і робить лінивою, друга — стискає і душить людину, або що не зможе вдіяти гнів і ненависть, через нестримність яких загинуло чимало людей.

Отже, коли ми гніваємося, ненавидимо, пиячимо, багато чого в нас змінюється. Через те багато з нас набуває такої вдачі, яку ми одержали від батьків. Бо як вогонь нищить і змінює твою природу, так вада, що стільки змінила у нас, це привласнила собі і забрала усю твою вдачу. Зіпсована так природа народжує плід подібний до себе, а всі ті слабкі почуття і набуті гріхами звичаї, які нам дали не діди і прадіди, а найближчі батьки передають синові з кров’ю. І яким став попередник з власної волі, таким нащадок народився, він мусить бути більш схильним до всякого гріха, до якого вела батька не зіпсованість природи, а характеру. \224\

І цим вродженим нахилом до зла, неначе збуджений якимсь шалом, син, без сумніву, якщо народився від розгульного, буде ще більше розгульним, якщо від пристрасного, буде більш пристрасним. А коли й син займається цими злочинами, то змінює погану природу на ще гіршу. І тому, якщо вада переходить через насіння, то вона народжує вже не людину, а потвору, коли сам випадково народився тварюкою. Звідси випливає: скільки ступенів було кровних зв’язків, стільки ступенів приросту набирає нікчемність. На поступ цього виду, здається мені, хотіли вказати поети, які у славетній казці подають, що найперше був вік золотий, потім срібний, /80/ пізніше наступив мідний, і нарешті, їх замінив залізний.








Розділ п’ятий

ПРО ОБГРУНТУВАННЯ


Ми вже досить сказали про обгрунтування, коли говорили про підбір доказів, бо обґрунтовувати — це ніщо інше, як знайденим доказам надати міцну основу, тому, мабуть, тут вже не залишається нічого, хіба тільки сказати те, в якому порядку розміщувати докази, якщо їх буде більше. Коротшим і більш мистецьким способом розміщення доказів є такий, що вимагає більшої розсудливості, і я обіцяв на початку першого розділу цієї книги, що про нього буду говорити. По-перше, знай, що розміщення цього роду доказів можна поділити на три види: природний, довільний і мистецький.

Природний вид буває тоді, коли ставимо наперед те, що першим є за своєю природою, а пізніше, що пізнішим. Інші мають між собою порядок часовий, як, наприклад, раніше хлоп’ячий вік, ніж юнацький, дозрілий знову ставимо раніше, ніж старечий. Нарешті, раніше розміщуємо те, що раніше виникло, як, наприклад, раніше був закон, ніж Євангеліє, раніше була Пунійська війна 28, ніж Македонська 29 і т. д.

Інші речі беруть початок з достоїнства, наприклад, першим є чоловік, ніж жінка, старість, ніж юність, а вона знов раніше, ніж хлоп’ячий вік. Ще інші передують з уваги на необхідність існування або які існують як необхідні, без яких щось інше не може існувати. Отже сонце передує світлу, душа — людині, всі причини — своїм наслідкам і діям, все, як кажуть, підлягає своїм відповідним антецедентам. Нарешті, такі, що їх першими зробило місце, як початок, середина і кінець дороги. \225\

Довільне розміщення — це таке, коли якась річ ставиться не за якимсь планом, а за волею того, хто пише, що зовсім не потрібне ораторові, а дуже часто навіть шкідливе, тому його треба уникати.

Мистецьке розміщення доказів буває тоді, коли ми розміщуємо докази не на свій розсуд, ні за вказаним природним порядком, а грунтуючись на певних законах мистецтва, завдяки чому легше доходимо до якоїсь визначеної мети. Таким чином поети, звичайно, розпочинають свою розповідь не від початку, а з середини або з кінця, і початок ставлять або на кінці або в середині, і так приходять до своєї мети, тобто до насолоди. А оскільки метою промови є переконувати мовою, то оратор повинен розсудливо розподілити цей порядок доказів, щоб саме розміщення допомагало переконувати. Бо, як ми вже сказали, велике значення має не лише сила доказів, /80зв./ а й порядок їх розміщення.

Отже тут треба говорити не про природне розміщення доказів, яке зрозуміле саме по собі, і не про довільне, що не вимагає мистецтва, а про мистецьке розміщення доказів.

Далі, про мистецьке розміщення доведеться говорити і загально, і спеціально: як у епідиктичної, судової та дорадчої промовах. Щодо загального, то треба знати, що докази розміщуються після розповіді і викладу теми. Буде доречно і красиво, якщо ми не кидатимемо раптово докази, але немовби робитимемо якийсь виклик слухачам. А це може відбуватися потрійним шляхом.

По-перше, слід зробити якусь паузу, яка підготує слухачів до сприймання доказів, по-друге, вживаючи елегантну фігуру — вагання, тобто ми наче вагаємось, що треба сказати раніше, а що пізніше, або неначе здригаємося, виявляючи сумнів і боязнь перед великою справою, не довіряючи власним силам. По-третє, попереду може йти якесь загальне доведення, не далеке від справи, яке немов би стелить шлях для наступних доказів, і таке доведення в риториці називається «спільним місцем». При цьому ми відхиляємося від нашого питання до якоїсь тези або невизначеного питання. Наприклад, якщо ти хочеш щось порадити, застосовуючи докази, взяті з почесного, то передусім можеш говорити про те, як у всіх наших працях ми повинні мати на оці чесність і т. д. Це доведення не повинно бути надто довгим, розтягнутим, а доцільних розмірів, не повинно здаватись другим вступом, його інколи можна поминути.

Після такого доведення перше місце займає те, про що можна буде говорити дещо спокійніше. Адже ж це здається божевіллям — наповняти все раптовими криками, неначе б ти прийшов з повноваженням схопити, а не присмирити слухачів, \226\ хіба що цього вимагатиме справа або гідність особи. Наприклад, святий Василій, дуже поважна людина, будучи єпископом, коли виголошував промову проти п’яниць перед народом, що був під його юрисдикцією 30 , то неначе суворий батько, що картає гулящих синів, розпочав її криком. А коли промова затягнулась, то розум підказує нам, щоб ми, як і для різноманітності промови, так і щоб освіжити сили слухачів, запропонували щось загальне, чим змогли б відновити або прихильність слухачів, або їхню увагу. Це легко досягається за допомогою незначної затримки уваги на чомусь другорядному після того, як ми дійшли до чогось незвичайного, дивного, надзвичайно великого тощо. Це можна робити в будь-якому місці, але не довго.

Не всі докази треба подавати однаковим способом або темпом: одні треба подавати окремо з ампліфікацією і поєднувати їх з переходами [від однієї до другої частини промови], а інші, нагромаджені в членах і синтагмах періодів, треба пересівати, неначебто все було збите вкупі, а це може дуже вигідно досягатися або за допомогою фігури пропущення, або частого запитування, бо таким чином /81/ можна вжити і багато доказів і забезпечити різноманітність. Ось стільки про загальне в розміщенні доказів.




РОЗМІЩЕННЯ ДОКАЗІВ У СУДОВОМУ І ДОРАДЧОМУ РОДАХ [ПРОМОВ]


Найбільш вживаним розміщенням є те, коли раніше беруться слабші докази, а пізніше сильніші, бо промова повинна зростати, тому на кінець треба залишити найсильніші докази. Початок повинен бути дещо сильніший і поважніший від середини промови, а також милозвучний, щоб вже від першої хвилини впливати на слухача. Але якщо помітиш, що слухачі не захоплюються [промовою] і зайняті іншими думками, то спершу треба розмістити найсильніші докази, їх однак не подавай згідно з настроєм слухачів (бо таким чином слухач ображається вже на початку), але з якимсь чаром і облесливим зверненням, враховуючи свої інтереси, з певним послабленням і спокійно. Ти можеш говорити, що це не ти радиш, але це промовляє до них сама правда, і, нарешті, порекомендуй їм, щоб вони самі розумно розглянули, чи воно так, чи навпаки. Приклади дивись у проповіді Златоустого «До імператора Феодосія на захист антіохійців».

По-перше, докази після вступу. Якщо будуть докази, з яких одні ширші, інші — коротші, спеціальні, то перші, що є \227\ ще й загальними, треба вживати перед спеціальними. Варто підкреслити, що в такому порядку розміщуються докази, коли вони мають рівну силу, тоді найперше треба ставити ті, з яких зможуть черпати силу наступні докази, які будуть стояти пізніше і здаватимуться важливішими. Наприклад, якби ти хотів просити за когось у володаря, будеш просити за обвинуваченого, чи стверджуючи, що він гідний вибачення, при чому подаси такі докази: по-перше, що він переносить великі страждання з приводу своєї провини. По-друге, що він зробив це нерозважно через свої незнання. По-третє, тому що він боїться кари і гніву володаря. Середній доказ ти повинен ставити на початку, перший — ,в середині, а пізніше — третій, тому що найбільше викликає співчуття той біль, що, як знаємо, виникає за злочини, допущені безрозважно, і здається, гідний пробачення той, хто боїться гніву, а не кари, тому що ми знаємо, що його мучить біль і свідомість вчинку. Подібно раніше треба говорити про незнання обвинуваченого, вже потім розкаяння /81зв./, і не про рабський страх з приводу загрози кари, а синівський — з приводу образи володаря. Оскільки одні докази повчальні, інші — це нагадування або ампліфікації, то вони повинні бути в усій промові неначе якоюсь зростаючою душею і чуттєвим збудженням. Більш важливі докази повинні вживатись пізніше, а раніше слід ставити повчальні, бо слухач повинен спочатку зрозуміти справу, & тоді легше у нього можна викликати почуття. Запам’ятай, що тут говоримо про розміщення доказів, бо теж саме треба сказати і про розміщення обгрунтування доказів, що їх звичайно нагромаджують до запропонованого доказу.




ПРО РОЗМІЩЕННЯ ПОКАЗІВ В ЕПІДИКТИЧНОМУ РОДІ


1. Звичайним і простим в цьому роді є спосіб розповідати події за їхнім природним порядком і розміщувати їх, чи то вони будуть раніші чи пізніші, так, щоб, якщо ми задумали вихваляти когось, то починали від колиски, далі вели розмову про хлоп’ячий і юнацький вік і т. д.

Кажуть, що цей спосіб менш мистецький, але його можна передати по-мистецьки, особливо тоді, коли йому передує якесь відповідне приготування, що підкаже причину цього порядку. Прикладом такого розміщення послужить «Філіппіка» (2, ч. 2), де Ціцерон ганить Антонія.

2. Більш мистецьким способом розміщення вважається такий, коли ми ділимо промову, розповідаючи і хвалячи певні чесноти окремо, наприклад, спочатку розсудливість, далі мужність, лізніше мудрість даного мужа і т. д. \228\

3. Прикладом цього є та частина Ціцеронової промови «На захист закону Манілія», де він вихваляє Помпея за знання військової справи, за хоробрість, чесність і щасливі успіхи. У похвалах мають назву не особи, а речі: рід, походження, користь, перевага.

4. Говорячи про види чеснот і вад, слід мати на оці їх спеціальне розміщення. Воно буде найкращим, якщо розповідати від великих до ще більших: менш достойні чесноти, звичайно, ставлять спочатку, більш видатні — пізніше, а найславніші — на останньому місці.







Розділ шостий

ПРО СПРОСТУВАННЯ


Дані для спростування можна брати з безпосередніх або природних місць. Однак залишається нам ще сказати про деякі окремі способи, потім про окремі /82/ роди доказів, що є в цій частині, а потім про розміщення доказів спростування.

1. Загальним і переконливим є спростування тільки тоді, коли заперечується закид, як, наприклад, на підставі наших природних особливостей, репутації, способу життя, осіб, речей, свідчень розкриваються чужі суперечності, виявляються сумнівні місця, виділяється чужа недоречність і неясність, наводяться причини цих речей і фактів чи недоречностей. Прикладів є багато.

2. Другий спосіб полягає в своєрідному відступі й обмані, коли про закид говоритимемо в іншому місці, а увагу слухачів переводимо від того, що нас тривожило, до розгляду інших речей. Цей спосіб потребує дуже проникливого таланту і він менш відомий, його легко можна помітити, і він легко може виявитись фальшивим. Через те цей спосіб спростування не треба застосовувати окремо, а там, де доведеться спростувати багато фактів, і де разом з іншими можна застосувати і цей спосіб, який серед них не буде помітним.

3. Існує ще інше, менш пряме спростування, яке називається антиагога або компенсація 31, коли ми не відповідаємо на закиди, а самі робимо інші закиди. Цей спосіб найчастіше трапляється в дорадчій промові, в якій змагаються користь зі шкодою або її можливістю, що подаються двома сторонами і т. д. Наприклад, якби тому, хто радить тікати, коли нападає ворог, закидали страх перед розбійниками, то легко можна б відповісти на закид страху перед ворогами, або коли від нас вимагають чогось неможливого, то і ми стільки ж разів вима\229\гаємо від них чогось іншого неможливого. У цей спосіб ведуть змагання пастухи у Варгілія, де один питає:


У землях яких, ти скажи — Аполлоном нам будеш великим

Простір небесний всього на три лікті відкритий, небільше

[Буколіки, 3, с. 104 — 105].


А другий йому [відповідає]:


У землях яких, ти скажи, виростають квіти й на листочках

Царських імен мають напис?

[Там же, с. 106 — 107].


4. Дуже гарне спростування досягається з допомогою знехтування, коли ми незважаємо на доводи противників і звертаємось до них хіба тільки тоді, коли робимо незначні закиди, які не заслуговують, щоб на них відповідала розважлива людина.

Через те або вміло скажеш, що ти не хочеш на це відповідати, бо кожному відомо, чим воно є і що воно не заслуговує відповіді, або висмієш якимсь дотепом і скажеш іронічно, що це дотепність противника. Подібним до цього є те, коли ми також обурюємося, але не відкидаємо закидів [противника], а тільки накидаємося на нього, заявляючи, що його закиди не правдиві і нікому не можуть здаватися ймовірними. Вживання такого спростування буває тоді, коли ми знаємо, що закид, а також обвинувачення навіть на думку самих слухачів /82зв./ є дуже невдалим і неймовірним. Так, Ціцерон («На захист царя Дейотара», 21) каже до Цезаря: «Хай боги знищать тебе, втікачу.., якщо робиш такі закиди!»

Тут також можемо покористуватися іронією або насмішкою, але тільки в тому, що, як я вже сказав, може підтвердити достовірність нашої справи. Бо більше й частіше ми навіть повинні [користуватись ними], оскільки не рідко закидають те, у спростуванні чого, якщо тобі не забракне аргументів, і тому ти сміхом не тільки розвеселиш, а й тим самим підсилиш підозріння щодо зробленого тобі звинувачення.

5. Важливим способом обгрунтування є розкриття закидів, які взагалі не могли відповідати часові, місцю або способі. Прикладом цього є весь захист Росція Амеріна у Ціцерона, де побічними обставинами місця, часу, осіб і переважно роздумуванням самого Росція доводиться, що Росцій не міг вбити свого батька. Таке спростування, якщо підсилити вагомими доказами, є найсильнішим і найпевінішим.

6. Треба завжди дивитися, чи всі закиди добре узгоджуються між собою, і хай у цих закидах не буде нічого такого, що завдяки вже самій назві могло б суперечити закиду та заперечувати його. Найкращий вид такої оцінки буває тоді, коли ти самими словами противника доводиш те, що геть \230\ перевертає смисл його слів і доводить, що його доказ не обгрунтований. Так, Ціцерон, коли Антоній йому закинув, що він знав про вбивство Юлія Цезаря і це обґрунтовував тим, що зразу ж після вбивства Цезаря Марк Брут 32 підніс високо закривавлений кинджал і вигукнув ім’я Ціцерона і привітав його з поверненою свободою (Антоній, будучи в опозиції, мав сказати, що він називає тут Брута ради почесті), то Ціцерон, повторюю, на це відповів так («Філіппіка», 2, 30): «Однак зверніть увагу на тупість цієї людини, краще скажу, худобини, бо ж вія сказав: «Брут, ім’я якого я називаю ради моєї пошани до нього, тримаючи в руці закривавлений кинджал, вигукнув: «Ціцероне!» З цього належить зробити висновок, що Ціцерон. був співучасником. Отже мене, як, на твою думку, підозрілого в чомусь, ти називаєш злочинцем, а ім’я того, хто вимахував закривавленим кинджалом ти називаєш, щоб виразити йому пошану? Хай буде так, хай ця тупість виявляється в твоїх словах. Наскільки вона більша у твоїх вчинках і висловах» і т. д.

7. Не менш сильним є спростування, коли до закидів, які нам роблять, ми викликаємо ненависть слухачів. Це може відбуватися двояко: якщо доведемо, що наш вчинок чи мова, за яку нас звинувачують, спільна з вчинком або мовою дуже великих мужів, а також коли те саме треба було б закинути не тільки нам, а й самим суддям або слухачам, /83/ бо ми зробили це безбожно на підставі їх постанови і волі.

Тут найбільше значення мають приклади, якими доводиться те, що нам закинено і що можна б закинути й святим мудрецям. Ціцерон (там же) далі так виступає проти Антонія: «Визначи, нарешті, те, консуле, чим для тебе є справа Брутів 33, Гая Кассія 34, Гнея Доміція 35, Гая Требонія 36 та ін. Я тобі ще раз кажу, проспись і видихай винні випари. Чи, може, щоб тебе розбудити, треба до твого тіла прикласти факели, якщо ти засипаєш при такій важливій справі? Невже ж ти не розумієш, що ти повинен раз на завжди вирішити, чи люди, які так вчинили, були вбивцями чи борцями за волю?»

Так, Одіссей в Овідія («Метаморфози», 13, с. 306 і ін.), коли Аянт закидав йому те, що за його намовою Філоктет 37, позбавлений всього, був залишений на острові Лемносі, і що на підставі його звинувачень засуджують Паламеда, заперечив ці закиди так:


Ми дивуватись не будем, що дурень Аянт мене гудить,

Вам закидає так само учинки, що сорому гідні.

Як же для мене ганебним було очорнить Паламеда,

То для вас чесним було засудить його незаконно?

Навпліїв син 38 захищати не зміг і великих і явних \231\

Закидів. Ви ж їх не чули, але ви бачили добре:

Золота повний мішок вам показував, закиди певні.

Що син Пеанта 39 живе на Вулкановім Лемносі 40 в тому

Я винуватий? Ніякі (Ви самі захищайте свій вчинок! Ви ж дали згоду на це).


8. Якщо ми не можемо заперечити якогось вчинку, то ми будемо доводити, що це або зроблено справедливо, або так підноситимемо його, що буде здаватися, що він не заслуговує догани. Сюди належать усі виправдання: зробив щось нерозважно, незнання є помилкою, думав, що це можна або що це нікого не образить. Вік, нарешті, стать і становище часто бувають захистом справи. Коли Амінта 41 обвинувачували у змові проти Александра, подаючи як причину те, /83зв./ що інколи чули, як він дуже сильно ганив царя, він відповів так (Курцій, VII, гл. 1, 21): «Ми, царю, зовсім не визнаємо за собою вини в намірі образити твою величність. Якби мені не загрожувала небезпека, я б сказав, що ти вже давно переміг всяку зависть, щоб ти не подумав, нібито я хочу підлесливою мовою виправдати своє попереднє лихослів’я. Зрештою, хоч хтось і почув які-небудь грубі слова твого воїна, що втомився походом, чи такого, що наражається на небезпеку в боротьбі, чи то хворого, що виліковує свої рани в шатрі, то ми своїми геройськими подвигами заслужили того, щоб ти зарахував ці слова обставинам часу, а не нашій волі. Коли ж трапиться щось жахливіше, тоді винуваті всі: ми накладаємо тоді на себе руки, хоч у нас немає до себе ненависті: якщо батьки зустрічаються [в поєдинку] з дітьми, то і вони для них є неприємними й ненависними. Навпаки, коли нас вшановують подарунками, коли ми повертаємося з вантажем нагород, то хто ж може переносити нас, хто зможе стримати пориви нашої радості? Обуренню і радощам воїнів немає меж» і т. д.

Є ще визначний спосіб спростування: шляхом закидів тому, хто їх нам робить, начебто відкидаючи назад стріли. Він має три види: по-перше, звинувачення, яке нам закидають, закинути противнику і обґрунтовувати його певними доказами.

По-друге, коли буде багато звинувачень та їх доказів, то переможним буде спростування: з одного обвинувачення, неначе визнаного, доведеться, що фальшивим є інший закид. Це подібне до того, про що ми сказали під шостим номером. Наприклад, коли Філота 42 підозрювали і обвинувачували в тому, що він прагне до тиранії і через те закидали йому, що він зневажає батьківщину, бо зневажає македонську мову і звичаї, то він дуже вдало спростовує, використавши один з тих закидів (Курцій, кн. VI, розд. 10, 23): «Мені закидають \232\ навіть те, що я зневажаю свою рідну мову і македонські звичаї. Отже, я домагаюся влади над тим, що я зневажаю». По-третє, найсильнішим спростуванням буде, коли ми доведемо, що закиди або фальшиві або не могли бути або не повинні бути, користуючись тим же, на підставі чого противник довів, що вони є правдивими, були або повинні були бути, так, неначе мечем противника, який повинен був нас вдарати. ми зручно будемо захищатися і будемо воювати проти нього його власною /84/ зброєю. Так діяв євангельський економ, який, як кажуть, розділив таланти поміж слуг. Коли той із них, хто, отримавши один талант, не приніс жодної користі, виправдовував це суворістю хазяїна, то [економ] сказав йому: «Жінеш там, де ти не сіяв» (Від Матфея, 25, 24). Той самий доказ виправдання обертаємо на доказ звинувачення.

9. Так, св. Златоуст, захищаючи перед народом Євтропія, раніше розпусного і дуже жорстокого, який, коли прийшло нещастя, знайшов захист у церкві, і коли ораторові можна було закинути, що він сам раніше воював проти церкви, а тепер опікується нею, то це протиставлення св. Златоустий чудово спростував у промові «На захист Євтропія»: «Ти кажеш, що він прийшов до церкви, він, який вів з нею безперервну боротьбу. Чи ж не треба було особливо вихваляти господа, який поставив його в рамки такої необхідності, що він захищав і могутність і лагідність церкви. Могутність, — тому, що він цілком змінився, ведучи боротьбу з нею, а лагідність за те, що церква свого переслідувача накрила тепер щитом і держить його під опікою своїх крил. Забувши давні кривди, вона з найбільшою любов’ю відкриває йому своє лоно. Що ж є більш блискучим за цей тріумф, чи світлішим за будь-яку перемогу? Це наводить сором на поган і на іудеїв за мене, це показує її лагідність, тому що полонений кориться ворогові і вона його, якого всі залишили і зневажали, заховала, неначе мати, своєю заслоною, виступивши одночасно проти гніву та нестерпного обурення народу до підсудних, Це — дуже велика прикраса».

10. Найкращим спростування буде тоді, коли закид, зроблений нам з метою зневаги, ми вважаємо для себе честю і славою і схвалюємо те, що противник називає обвинуваченням, ми кажемо, що це велика чеснота, заслуга, прекрасний вчинок, почесний і гідний похвали. Таке спростування не лише знімає обвинувачення, а й прикрашає обвинуваченого.

Александрові робили закид, що він безкарно шанував персів, яких сам переміг. А він уважав це для себе гідним слави, заявляючи: «Очевидно, перси, яких ми перемогли, у великій пошані у мене, і справді те є найбільшою ознакою моєї поміркованості, що я навіть над переможеними не володію зухвало \233\ (Курцій, VIII, 8, 10). Аянт глумився з Одіссея за те, що він робить засідки на ворогів тільки потай і вночі (Овідій, «Метаморфози», XIII, р. 337 і ін.). Нехай, веде Одіссей, розкаже Аянт про свої вчинки, що їх доконав без свідків, але про які знає ніч. Одіссей цей глум обернув на свою славу:


Я схопив статую, сховану в храмі Фрігійки Мінерви 43,

З поміж юрби ворогів! Аянт цей рівнявся б зі мною?

Нам не судилося б Трою здобути без неї ніколи!

Де ж був хоробрий Аянт у той час? Де ж слова пишномовні

Мужа великого? Чом тут боїшся? Чому Одіссей сам

Зважився йти через варти і ночі себе доручити? і т. д.








Розділ сьомий

... ВИКЛАДАЄТЬСЯ ДИЛЕМА ТА ІНДУКЦІЯ, НАЙВАЖЛИВІШІ ДОВОДИ СПРОСТУВАННЯ ПОТІМ ПОДАЄТЬСЯ РОЗМІЩЕННЯ ДОКАЗІВ СПРОСТУВАННЯ, А ДАЛІ ДОДАЮТЬСЯ ПРИКЛАДИ СПРОСТУВАННЯ


Для викладу доказів спростування можна використовувати ті самі форми, що й для викладу доказів обгрунтування, як-от: силогізм, ентимему, епіхейрему і т. д., про що було сказано в кн. II, але є два особливі види доведення: дилема та індукція. Вони можуть служити самому обгрунтуванню, і їх застосовують насамперед в обгрунтуванні, таму зовсім слушно вони вимагають тут для себе свого місця.

1. Дилема — це обгрунтування, в якому з двох контрарних суджень виводиться консеквент, що відповідає одному й другому, як це маємо у Ціцерона у промові «На захист Марцелла», 21 — 22, що я подаю тут простими словами: Цезар твердив, що на нього багато [римлян] робить засідки. Це спростовує Ціцерон такою дилемою: «Чи на тебе роблять засідки твої друзі чи вороги. Не друзі, бо ж це неймовірне, щоб на тебе робили засідки ті, хто прийняв від тебе найбільші добродійства. Ані також вороги, тому що одні з них вбиті, інші — яких ти пощадив, за врятоване їм життя стали твоїми друзями. Отже, ніхто для тебе не є ворогом /85/ і не робить засідок».

Тут бачиш, що з двох заперечних протилежностей «друзі — недруги» виводиться консеквент «ніхто не робить засідок». Таке доведення називається рогатим силогізмом, тому що воно і правим і лівим рогом вдаряє противника.

2. Цього можна досягти тач: дивись, чи судження, яке ти навіть задумуєш захищати, є загальним і чи може поділятись \234\ на якісь види, бо з такого може виникнути дилема, як, наприклад, у вже згаданій дилемі: «Ніхто на тебе, Цезарю, не робить засідок». Потім це загальне судження діли на два або три види, наприклад, «Ніхто» — діли на друзів і ворогів, потім ці видові поняття вживай у більшому засновку. Це звичайно, робиться двояко: або шляхом запитання, як у тій дилемі, або вживанням розділових часток, як або... або і т. д.

Для меншого засновку візьми ті окремі види і підсиль їх окремими обгрунтуваннями, але як висновок треба взяти саме судження, яке ти хочеш довести. Можеш також, залишивши більший засновок, починати від меншого, наприклад, якби ти сказав: «Ні друзі не роблять на тебе засідок, тому що і т. д., ні вороги і т. д.», і тоді це можна назвати рогатою ентимемою.

3. Але дуже пильно зауваж: ті два або більше видових понять треба брати так, щоб не було жодного іншого, крім них, бо інакше дилема буде смішною, якби, наприклад, Ціцерон сказав: «Хто робить засідки на тебе? Чи народні трибуни чи військові?». З цієї дилеми не вийде нічого, крім сміху. Бо після трибунів залишаються ще сенатори і народ, що можуть готовити засідки на Цезаря.

4. Індукція — це доведення, яке з часткових недостатньо численних суджень виводить загальне судження. Якби ти, наприклад, намагався довести, що прихильників єретиків треба ненавидіти, то вичисляй. видові поняття цього загального судження, а вони є двоякі: одні для нього властиві, як-от: ті, що сприяють лютеранам 43, ті, що примикають до аріан 44 і т. д., інші не властиві, але подібні, наприклад, прихильники ворогів республіки, прихильники наших ворогів, прихильники розбійників і т. д.

Перерахувавши це й взявши їх антецедентом, зробиш такий висновок, який вирішив довести: отже, прихильників єретиків треба ненавидіти. Таке доведення називається сократівським, бо кажуть, що він вживав його часто, тому воно часто трапляється також і в його учня Платона,

5. Запам’ятай, є ще індукція діалектична, коли з одиничних виводиться загальне судження. Але оратори не дотримуються цього закону, бо вони, звичайно, блискуче виводять одиничне судження з багатьох також одиничних такого самого або подібного роду. /85зв./

В Епіктета 45, найвидатнішого стоїчного філософа, ця індукція чудова. Шляхом останньої він доводить, що нам треба байдуже переносити те, що трапляється іншим, і нічому не дивуватись: «Можна пізнати задум природи з тих речей, про які в нас немає жодних суперечок, наприклад, якщо хлопець сусіди розбив кубок або якусь іншу річ, то це, звичайно, так \235\ має бути: отже, знай, якщо і твій розіб’ється, то ти повинен бути таким, яким ти був, коли розбився чужий. Так само застосуй це до більших речей, як-от: помер син або дружина у когось. Нікого немає, щоб сказав, що це звичайна людська річ, якщо комусь самому це зараз трапиться. Ох, я нещасний! Я повинен був пам’ятати про це, і ми погоджуємося, коли щось таке чуємо про інших» (Епіктет, «Підручник», розд. 33). Дуже витончена індукція у блаженного Кипріана (промова «Проти ідолів поган»), де він доводить, що повинен бути один бог: «До божественного, каже, царства, запозичаймо приклад також із світу. Бо ніколи царська влада не почалася з віри або перестала існувати без проливу крові. Так перервалось побратимство фіванців 46, так римських близнюків 47 бере одне царство, приймає одне гостинне лоно. Помпей і Цезар були родичами, однак у змаганні за владу не дотримали родинних зв’язків. І не дивуйся тут людині, тому що з цим погоджується вся природа. Є один цар для всіх і один вождь в отарах і один керманич у чередах. Тим більше є один керманич світу, який усе, що тільки існує, розподіляє розумом і керує».

6. Форма індукції має найбільше значення для доказів, які взяті від подібного або від прикладу, як це ясно для того, хто мислить.

Тепер вже подумаємо про розміщення, характерне для спростування.





СПОСІБ РОЗМІЩЕННЯ ДОКАЗІВ СПРОСТУВАННЯ


1. Найперше запам’ятай, що тут можна розуміти два види доказів: перший — це ті, що їх робить нам противник, другий — це ті, які ми вживаємо для спростування закидів.

Поміркуй також, чи є одне чи більше обвинувачень, які нам закидають. Якщо більше, то на першому місці треба буде спростувати Те, що буде здаватися найважчим. Легше обвинувачення слід віднести на середину або на кінець промови.

2. Якщо тобі закидають одне обвинувачення, то дивися, чи противник обгрунтував його одним чи більшою кількістю доказами, а якщо більшою, ти повинен користуватися також тим самим способом. Отже, як серед обвинувачень, так і серед доказів, звернених проти нас раніше, треба спростовувати ті, які будуть здаватись найсильнішими.

3. Якщо противник звинуватив нас або протилежну нам справу захищатиме якимсь одним доказом, то ти повинен користуватися методом своєї промови, якою задумуєш спростувати закид, і треба тобі дивитися, чи будеш цей закид /86/ спро\236\стовувати одним доказом чи більше. Бо якщо одним, то розміщення легше. Розглянувши те, що закидають тобі, зразу ж направляй свій доказ, неначе таран, А щоб він був ще сильнішим, то його треба підкріпити іншими доказами, застосовуючи ампліфікацію і додаючи відповідні фігури.

4. Якщо буде закидів більше, то винахідник повинен застосувати той спосіб розміщення, який ми вважали за потрібне застосовувати в розміщенні доказів обгрунтування, тобто сильні або вагомі необхідно ставити тільки на першому місці, менш сильні — в середині, а найсильніші неодмінно повинні займати останнє місце.

5. У різнорідності розміщення є смисл, тому що в спростуванні наша справа повинна зростати, а чужа, нам протилежна, повинна зменшуватись і поволі зникнути.

6. Можна поставити питання, як саме спростування, що складається з одного чи більше моментів, треба розміщувати з обгрунтуванням. Чи обгрунтування, чи спростування має займати перше місце. Я відповідаю, що на це є трояка причина: по-перше, якщо ти бачиш, що слухачі здібні й готові слухати, то ти повинен передусім обгрунтувати поставлену тему, потім спростувати протилежне. По-друге, якщо ти зрозумієш, що вони мають протилежну думку (внаслідок певних причин, які їх переконали), то також і ті їхні докази слід відкинути, а тоді обгрунтувати свою тему. Бо як ти зможеш довести до їх свідомості суть думок, якщо раніше не спростуєш закидів? По-третє, не рідко можна буде також в середині обгрунтування, де тільки буде протилежна до твоєї думка, скористуватися спростуванням і її відкинути. Це дозволяється тільки тоді, коли закид є слабшим і не таким важливим, або, коли, на твою думку, його можна легко спростувати кількома словами. Інколи саме спростування утворює увесь кістяк промови.








Розділ восьмий

ПОДАЮТЬСЯ ПРИКЛАДИ ОБГРУНТУВАННЯ


Приклади обгрунтування дивись у всіх захисних промовах Ціцерона, крім того, в дуже витончених декламаціях Фабія Квінтіліана, а також в істориків, особливо в Саллюстія, Тіта Лівія і Курція вони дуже переконливі. Не бракує цієї слави і в поетів, але насамперед треба читати найкращих трагіків. Треба виписати /86зв./ і вивчити всім, на мою думку, досконалу \237\ промову Одіссея, в якій він відповідає Аянтові (Овідій, «Метаморфози», XIII, р. 306). Але я і тут дещо додам.

1. Паламед спростовує обвинувачення у зраді, яке йому закидає Одіссей, ніби він, підкуплений золотом, яке йому прислав троянський цар Пріам 48, повідомляє про грецькі справи троянців. Це взяв Кавсін із Горгія Леонтійського. «Повинен бути якийсь початок зради і то за посередництвом розмови. Бо доказом таємних справ є мова. Але могла відбутися зустріч, коли ані я не приходив до нього, ані він до мене ніколи не приходив, ані ми не могли посилати жодних листів без листоноші сюди й туди? Та уяви собі зустріч, уяви собі також між нами взаємну розмову! Що ж, зрештою, міг говорити грек з варваром? 40 Як він слухав і як говорив, чи сам на сам? Але ж між нами немає ніякого мовного зв’язку. А якщо це відбулося за посередництвом перекладача, то ти вже даєш третій доказ того, що це мало відбутися в найбільшій таємниці. Але сталося те, чого, однак не було. Ми ж повинні були дати собі взаємну запоруку і яка ж це запорука? Кажеш: «присяга»? Та хто ж би мені, зрадникові, повірив, якщо б навіть я присягнув? Чи дані заложники? Які? Маю однісінького брата і більше нікого, якого ані вам, розумним, я не міг дати, ані від ворога прийняти якогось сина чи свояка. Гроші, каже, твоєю хай будуть безпечною важливою справою. Та чи великі гроші чи малі? Малі не потрібні для справи, а великі гроші мусили б нести багато людей, і стільки було б свідків змови. І, справді, я б хотів знати і про них, чи вони принесли гроші вдень чи вночі? На ніч забезпечуються різними і численними сторожами, між якими навіть мушка не пролетить. А якщо вдень, то, гадаю, світло денне цим зіркам опирається.

Хай буде і це, хоч це нісенітниця і сприймається як неможливе: я проник у табір ворогів, я взяв гроші або гроші мені принесли від ворогів. Отже, як я міг сховатися від війська і перед тисячами очей? А тепер, будь ласка, скажи, як я ті, що ти кажеш, гроші заховав, як я їх зберіг аж дотепер, поки живу, не затаїв? Чи залишив їх закопаними? Не принесли б ніякої користі. Припустімо все те, що ти приймаєш, хоч воно дуже непевне. Ми зійшлися, поговорили, я взяв гроші, затаїв, заховав. Треба було, щонайголовніше, зрадити царя, Як ви знаєте, це не є справою одного. Змовляються зі мною інші? Хто? Раби /87/ чи вільні? Якби хтось з вас, скільки вас тут вільних, довідався, доніс би це суддям. Отже, чи працею рабів я користуюсь дотепер? О ласкаві боги, це ж неймовірна річ і не досить ефективна, що я жменею рабів знищив тисячу кораблів. Ти, каже, ввів інших. Важко знайти вищих за вас. Але звідки я ввів? Як запровадив їх до середини? Через \238\ брами? Володарі мають ключі і дуже пильно їх вартують. По драбинах? Куди? Коли всі вежі оточені воїнами. Я, каже він, зруйнував мури, і тоді, думаю, вартові дивилися на мене спокійно, як мідні статуї, що зовсім неможливе».

2. З першої декламації Фабія Квінтіліана, аміст якої такий: якийсь чоловік, маючи сліпого сина, якого назначив своїм спадкоємцем, привів до нього мачуху, а юнака помістив в окремій частині дому. Якось батько лежав у кімнаті, і там його вбили: щойно на другий день знайшли його убитого з мечем сина у рані. Стіна від його кімнати до кімнати сина була закривавлена слідами від руки. Мачуха звинувачує сина в убивстві, а його захищає Квінтіліан. Я виписую одну частину з його промови, в якій на основі самої сліпоти сина доводиться, що тут не могло бути батьковбивства. «Сліпий задума» батьковбивство? З ким? Чиїм очам довірив себе, щоб іти по всьому домі? Кого вибрав собі за провідника той, що опав сам у своїй кімнаті? Сам наодинці, думаю, з собою розмірковує. Вистачить, якщо він говорить з дуже рішучою людиною. Чому шукає його, щоб був співучасником? Все може знати. По-перше, коли є ніч, потім добре розглянути, чи спить вся челядь. Іти навшпиньках, роблячи певні кроки і на кожну частинку свого страху звертати схвильоване обличчя. О, як мало значить в страху мати самі очі! Так сказав він сам до себе: «Адже хочу вбити батька, але. за ким іде ця рука? Вночі виходжу сам, але куди прийду? Чи думаєш, що ми мешкаємо в сусідніх кімнатах? Дім між батьком і сином середній, скільки блукання, скільки затримки, віддаль велика і навряд чи можна виміряти. Нерозважна сліпото, що ти робиш? Скоріше засвітає. А що, як одне і друге не спить? Що коли мачуха? Анумо, знайду поріг, порушу завіси без скрипу, ввійду до кімнати сплячого, вдарю мечем батька, що відпочиває, раз і буде досить, мачуха не пильнує, спокійно вийду, повернуся, і ніхто, не буде знати. Такі побажання, але сліпота очей розчаровує, хоч тоді ніч обіцяла багато». /87зв./








Розділ дев’ятий

ПРО ЗАКІНЧЕННЯ ПРОМОВИ


1. «Заключна частила — це остання частина промови або її мистецьке закінчення» — так говорить Ціцерон («Про підбір матеріалу», кн. I), де добре зверни увагу, що не лише не треба занедбувати побудови цієї частини, навіть треба вишукувати тут найбільше мистецтво, щоб хибний кінець не спотворив вигляду попередніх [частин] промови. \239\

2. Отже, треба знати, що кінець складається з двох частин: з переліку сказаного і збудження почуттів. Інколи бракує першої частини, бо перелік того, що було сказане, має передусім значення для зміцнення його у пам’яті слухачів, щоб глибше врізалися в пам’ять всі сказані справи і відновилося те, що вже випадково забулося. Коли ж промова є короткою або те, що було сказане, здається, легко тримається у пам’яті, то тоді не треба вживати переліку, що кожному ясно з численних промов Ціцерона і майже з усіх промов істориків.

3. Перелік сказаного насамперед повинен мати дві ознаки: бути коротким і просто будованим, але мистецьки і старанно опрацьованим, тобто щоб ми не повторювали часто «ми вже про це сказали», бо це породжує пересичення і відразу, а треба думати про те, щоб якимсь новим, несподіваним, не фамільярним і дивним способом повторити слухачам наш виклад, а це буває найскоріше тоді, коли ми застосуємо якусь фігуру, запитання, персоніфікацію тощо. Та послухаймо, що про це каже сам Фабій Квінтшая, який все розглядає зі знанням справи.

«У цій заключній частині промови те, що ми повторюємо, треба говорити щонайкоротше і, як видно з грецького слова, перебігати по головних розділах. Бо якщо ми будемо затримуватися довше, то це вже не буде перелік, а друга промова. Але те, що треба перерахувати, необхідно сказати з певним притиском, і пожвавити відповідними сентенціями і урозмаїтити мовними фігурами, бо інакше немає нічого більш огидного за таке прямолінійне повторення, неначе з недовір’я до пам’яті суддів. Є рівні види повторень, і особливо гарним є Ціцеронове у промові проти Верреса: «Якби твій батько сам мав судити тебе, що сказав би він на ці докази?» і потім він додає їх перелік. По-друге: також, коли той самий Ціцерон у промові проти того ж Верреса, закликаючи богів, перераховує храми, пограбовані претором. По-третє: можна також виявити сумнів, чи ми чогось не поминули і що відповіли б на це чи те противники або яку надію міг би мати обвинувач, /88/ якби це все вдалося захистові. По-четверте, найкращим є такий шлях, якщо це є можливим, взяти доказ від противника, наприклад, якби ти сказав: «Він залишив цю сторону справи», або: «Він волів збудити гнів проти противника», або: «Зовсім слушно він шукав захисту в молитвах, бо ж він знав це і те». Та слід детально дотримуватися цих усіх видів, щоб не здавалися вони єдиними, адже тут треба також брати до уваги випадкові слова, причини, слова противника та інші випадкові обставини. І неможна повторювати тільки свого, а треба домагатися від противників, щоб вони відповіли на Деякі закиди. А це буває тільки тоді, коли у нас є змога \240\ відповісти, і ми поставили якесь питання, яке неможливо спростувати» (Квінтіліан, Навчання оратора, VI, 1, 2 — 7). Це вчення здається завершеним. Чотири зразки цього автора ми навели. І хоч є численні інші види переліку, що визнає сам Квінтіліан, однак ці чотири, які він наводить, хай будуть прикладом для початківця.

5. Друга частина закінчення промови полягає, як ми вже сказали, у збудженні почуттів, і, передусім, оратор повинен домагатися цього, тобто зворушувати, хоч почуття можна розсипати на протязі всієї промови. Але [у промові] є особливе місце, коли ми, підкріпивши поставлену тему, доказали і вже досить довівши справу, зворушуємо слухачів робити щось або уникати чогось і т. д. Таким от чином певнішим буде переконання, якщо ми доб’ємося того, що слухач не тільки схвалить, а й піде за нами.

6. Зрештою треба збуджувати ці й інші почуття, що належать до справи або її саму неначе обґрунтовують. Отже, в епідиктичному роді у слухача можна викликати радість або любов до речі або особи, яку вихваляємо, або співчуття і ненависть до того, що ми ганимо, або благородну ревність.

У судовому роді, обвинувачуючи, збуджують у суддів гнів, ненависть, обурення, а при захисті навпаки — милосердя.

А в дорадчому роді будемо викликати надію та прагнення мати добро, а також протилежні почуття та ін. Адже ж не досить заявити, головним чином у дорадчій промові, що корисною і почесною справою є те, що ми радимо, якщо ми якимсь доказом не спонукаємо слухача взятися за неї. Для певності послухай, що про це думає Августин («Про християнську науку», кн. 4): «Якщо ті, котрі слухають, повинні скоріше зворушуватися, ніж вчитися, щоб у тому, що вже знають, не були байдужими до дії і пристосували свою згоду до речей, які вони мають за правдиві, на це треба спрямовувати більше сил красномовства. Тут необхідні заклинання і лайка, заохочування і стримування та. все інше, що впливає на зворушення душ». А звідки і як треба викликати ці почуття, ми навчимо в книжці V. /88зв./

7. Спосіб розміщування емоціальних доказів такий самий, як і в обгрунтуванні, про що ми вже дали вказівки. Але найчастіше й найпевніше треба іти від менших до більших так, щоб здавалося, що щораз промова стає сильнішою, неначе полум’я пожежі. Наприкінці треба поставити якусь глибоку, визначну, чудову, менш сподівану, пам’ятну думку, щоб осягнути мету справи і зворушити слухача. Сказаного хай вистачить про розміщення. А тепер треба сказати, як треба виголошувати те, що ми підібрали та розмістили. \241\












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.