[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том II. Натурфілософія. Частина II. Книжка I]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Частина друга

ПРО ТІЛО В ПРИРОДНОМУ СТАНІ, ДЕ <...>


..а саме: небо, звичайно, і чотири загальновідомі елементи: земля, вода, повітря, вогонь. Пізнавши їх у першу чергу, можна буде краще пізнати те, з чого вони складаються. Бо прості тіла і всі інші, що з них складаються, є частинами всесвіту, які утворюють те величезне нагромадження речей, котре ми називаємо світом. Коли розглядати його за законами аналітики або згідно з законами розподілу, слід говорити спочатку взагалі про всесвіт, а пізніше розглядати і окремі його частини.

А все це вчення, яке ми маємо намір передусім викласти у цій частині і яке Арістотель виклав у чотирьох книжках під заголовком «Про світ і небо», ми викладаємо в одній книжці.








КНИЖКИ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ


Книжка перша. Про світ взагалі /146/.

Книжка друга. Про небо.

Книжка третя. Про елементи. \282\









Книжка перша

ПРО СВІТ ВЗАГАЛІ



Чотири книжки Арістотеля, яким одні [філософи] дають заголовки «Про небо», інші — «Про всесвіт», або «Про світ», ще інші — «Про світ і небо», згідно з правдоподібнішою думкою коімбрійців, не мають іншої мети, ніж розгляд питання про п’ять простих тіл. З другого боку, якщо Філософ говорить щось і про світ, то говорить поверхово та акцидентально, і тому він не присвячує цій проблемі окремого трактату. Тому ми не будемо говорити про світ і творця взагалі згідно із звичаєм скороченого викладу вчення Арістотеля. Про це він говорить дуже мало та в різних місцях [своїх творів], а також дещо згадує у кн. VIII «Фізики», в якій при нагоді торкається цього питання. А ми у своєму вступі коротко та просто викладаємо зміст цього вчення Арістотеля про світ. По-перше, цей світ має свого творця — бога; по-друге, він вічний та ніколи не буде знищений; по-третє, існує тільки один світ; по-четверте, він є досконалим та незнищимим у всіх своїх частинах; по-п’яте, нарешті, не є нескінченним, але замкненим та обмеженим певними границями. Про це та про інше ми будемо говорити у першій книзі у наступних розділах.





РОЗДІЛИ ПЕРШОЇ КНИЖКИ:


I. Що таке світ, його матерія та форма.

II. Система світу Птолемея 1. /146зв./.

III. Система Коперніка 2.

IV. Система Тіхо Браге 3.

V. Чи існувала якась творча причина світу? Аргументи проти епікурейців.

VI. Чи існував та чи може існувати світ вічно?

VII. Про створення світу.

VIII. Шестиднев за святими Василієм. Амброзієм, Златоустом, Євстафієм Антіохійським 4, Теодоретом та іншими. Розділ. (...).

X. Яку мету переслідував бог під час створення світу?

XI. Чи існує тільки один світ?

XII. Чи світ досконалий та чи може існувати [ще] досконаліший [світ]? \283\






Розділ перший

ЩО ТАКЕ СВІТ, ЙОГО МАТЕРІЯ ТА ФОРМА


І. Те, що греки називають «κόσμος», римляни називають «mundum», бо як у греків «κοσμος», так у римлян «mundus» у своєму першому значенні означає якусь красу, стрункість та порядок І тому це слово означає щось досконале та таке, що встановлює великий порядок, воно, звичайно, має багато значень. Бо деякі під поняттям світ розуміють два світи: перший мислений, а саме божу думку, як зразок та ідею цього світу, називаючи його першозразком; другий — реальний [речовий], відділений богом, та розуміють його як цілість усіх речей, створених богом. Інші, в свою чергу цей реальний світ поділяють на духовний, який складає певна кількість ангелів, та на матеріальний, що складається з неба, елементів /147/ та чуттєвих речей. Дехто розділяє створений світ на великий та малий. Великим є той, що охоплює усі створені речі, як тілесні, так і духовні. А малим називають саму людину, по-грецьки мікрокосмос, яка охоплюючи досконалість всіх тілесних речей, крім того, має відношення до природи, яка позбавлена матерії.

2. Тут ми будемо говорити про матеріальний світ, бо фізик нічого не говорить про ангельський та малий світ. З другого боку, він говорить про нього окремо. А тому що поняття світу має різне тлумачення, тут наведемо різні визначення або описи цього світу, про який йдеться. З усіх цих визначень найбільш вагомими є два. які автор книги «Про світ», чи то ним є сам Арістотель, чи Теофраст, подає у другому розділі. Перше визначення: світ є будова, складена з неба і землі та з тих складових частин, які існують між ними. Друге визначення: світ є порядок та розташування всього, що зберігається богом та завдяки богу. Обидва ці визначення стверджують майже одне і те ж та очевидні самі собою. Однак їх необхідно додати, коли ми хочемо говорити про матеріальний, світ, як про будову, що складається з матеріальних речей.

3. З наведеного визначення випливає, що матерією світу є всі тілесні субстанції, про які говорить фізика, а саме: вони природні, матеріальні [елементи], їх нараховується п’ять: небо, земля, вода, вогонь та повітря; змішані і недосконалі, як, наприклад, метеори, досконалі неживі, як, наприклад, ме\284\тали, що добуваються із землі; живі істоти, наприклад, рослини і тварини. Щодо форми світу, то різні вчені по-різному підходили до цього питання. Одні вважали, що формою світу є бог, інші — небо, треті — його власна ідея, четверті — порядок, і, нарешті, дехто приписував світу окрему душу. Останні думки є більш відомими. Те, що світ живий, твердив Гермес Трісмегіст, та Зороастр 5 і Орфей. Його думку зустрічаємо у Даніеля Сеннерта («Фізика», кн. II, розд. 1): «Все наповнене душами» Цю ж думку поділяли Піфагор та Платон і їх послідовники, які часто називають світ істотою та приписують йому душу, яка всюди, на землі та у воді має певне животворне сім’я. Воно виникає само собою /147зв./ всюди, де тільки бракує тілесного сімені. Зародки істот вона вирощує із батьківського живого сімені і утворює багатоманітно оформлене, цінне життя. Внаслідок цього вона відіграє роль творчої субстанції там, де її бракує. А також варто зазначити, що існують у цьому акцидентальні якості. Ту саму думку як велику тайну оспівує Вергілій («Енеїда», кн. VI, в. 724 — 729):


Перше, що небо, і землю, і водні простори, і світлу

Місячну кулю, й титанську зорю унутрі оживляє —

Дух, а розум проймає всі того громаддя частини,

Рух і життя їм дає, сполучившись з тим тілом великим.

Звідси й рід людський пішов, і тваринний, і птахи небесні,

Й моря потвори, що їх виводить глибінь мармурова 1.



 1 Переклад М. Й. Білика. (Вергілій. Енеїда. К., 1972, с. 145).



4. Якщо це тверджений правдиве, то не важко встановити, звідки і яким чином виникають або розмножуються форми найбільш живих речей, адже дуже великій кількості істот можна надати цю одну надзвичайно велику душу або повністю, або частково розділену на частини. Звідси, треба визнати, виводиться і метемпсихоз 6 Піфагора, про який згадується у Назона («Метаморфози», кн. XV).

Душі позбавлені смерті і завжди, залишивши попередні тіла, живуть у нових.

5. З погляду християнина це твердження необхідно просто висміяти, бо воно виглядає немовби смішна байка і може служити лише для пустої розваги. Це вчення не поділяли ні античні перипатетики, ні професори нової філософії, перед доказами яких воно не може вистояти і тому відкидається на їх основі. По-перше, у всьому світі не існує жодної дії, що походить від якоїсь відмінної від цілого світу душі, адже всі дії зумовлені окремими та роздільними формами. І нарешті, якщо б виникали форми речей як складові частини \285\ спільної форми або ж самостійно утворювалися б завдяки іншим частинам, то вони не могли б існувати, оскільки одні форми частіше відрізняються від інших родом, і не можна сказати, що вони утворюються завдяки одній формі, /148/ бо інакше вони взагалі не відрізнялися б природою. Крім того, жодна істота не може бути частиною іншої істоти, тому що ціла [істота] існувала б сама собою, а не ціла була б частиною субстанції істоти. Нарешті, які існують частини цієї великої істоти Піфагора, адже існують також і інші істоти, проте вони не мають фізичної єдності, а міняють місце і часто можуть віддалятись одна від другої.

6. Через це перипатетики заперечували і взагалі необхідно заперечити, що світ єдиний на основі єдності творчої причини. Єдність світу є тим порядком, на основі якого все у природі найбільш відповідно між собою узгоджується, тримається разом і прямує до однієї і тієї самої мети, бо вона є формою світу. І щоб краще пізнати таку форму, то з головних частин світу необхідно дослідити розміщення та координати небес та елементів.








Розділ другий

СИСТЕМА СВІТУ ПТОЛЕМЕЯ


1. Птолемей, відомий мудрець, цар Єгипту, якого усі вважали видатним математиком за великі знання у цій галузі, дослідив і обгрунтував певне розміщення п’яти великих небесних тіл. В центрі він помістив земну кулю, яка складається з суші і води. Вона позбавлена всякого руху і знаходиться у стані вічного спокою. Земну кулю оточує повітря, змішане з теплом і парою, а вище і навколо повітря розміщений елементарний вогонь, який безпосередньо оточує епіциклічна орбіта Місяця. Весь останній простір, що знаходиться вище місячної орбіти, [Птолемей] поділив на десять небесних сфер, що перебувають одні вище за інших та оточені нижчими. Всіх орбіт разом з місячним небом він нараховує одинадцять, на першій і найнижчій орбіті перебуває Місяць, на другій — Меркурій, на третій — Венера, на четвертій — Сонце, на п’ятій — Марс, на шостій — Юпітер, на сьомій — Сатурн. Ці сім небесних тіл називаються світилами або Ерідонськими зорями 7. /148зв./ Восьма орбіта називається небесним склепінням, і на ній розміщені нерухомі зорі. Нерухомими ж називаються не тому, що не рухаються, (адже ми спостерігаємо протилежне \286\ явище), а тому що на відміну від планет їх взаєморозташування залишається постійним. Дев’ята та десята орбіти називаються кришталевими небесами. А одинадцяту орбіту називають першим рухомим небом. Дехто [з послідовників Птолемея] приймає два кришталеві неба за одне і тому нараховує десять сфер.





Хоча вперше система світобудови була запропонована Піфагором, Арістарх 8 та Філолай 9 виклали її набагато переконливіше, коли обнародували ідею про рух Землі на противагу руху Сонця. Проте називаємо цю [першу систему] птолемеївською, оскільки Пголемей, будучи видатним математиком, пояснив античним свою систему більш детально, обгрунтувавши її різними аргументами Щоб краще зрозуміти всі системи світу, розглянемо малюнки кожної з них зокрема. Тут зображена перша з них — система Птолемея. \287\








Розділ третій

СИСТЕМА КОПЕРНІКА


1. Миколай Копернік, за походженням з Пруссії, доктор медицини, і разом з тим визначний математик, сприйнявши запропоновану колись Арістархом та Філолаєм систему, пояснив її, і намагався підтвердити її великою кількістю вагомих доказів. Його пояснення мало настільки великий успіх, що за ним пішла значна кількість сучасних філософів та астрономів. Здавалось, що ця система не суперечить Святому письму, а, насправді, як згодом побачимо, це не так.

2. Суть цієї системи полягає в тому, що в центрі світу міститься Сонце, яке залишається нерухомим щодо руху Мер курія, який розташований найближче до нього і обертається навколо нього за період в три місяці /149/ Венера ж обертається навколо Сонця протягом дев’яти місяців. Далі йде Земля з елементарною сферою, вона обертається подвійним рухом навколо згаданих зір. тобто Сонця, Меркурія та Венери; один її рух називається річним, другий — добовим Річний рух є тоді, коли Земля обертається навколо Сонця з заходу на схід згідно з послідовністю знаків Зодіака 10, внаслідок чого здається, що Сонце, яке міститься в центрі світу, є нерухомим і незмінним, а рухаються лише згадані зорі. А насправді, говорить він, Земля є тим, що обертається навколо них. На основі добового руху Земля обертається навколо Сонця, а також навколо своєї осі з заходу на схід, подібно до того, як тверда кулька, кинута на площину, прямуючи до центра, до якого вона була спрямована, одночасно також крутиться навколо своєї осі. Він твердить, що перший рух триває 365 днів, а другий 24 години. Місяць обертається навколо Землі за 30 днів. Марс здійснює свій оберт навколо Сонця — центра світу за два роки, Юпітер — за 12 і нарешті, Сатурн — за 30 років. Восьма сфера, на якій поміщені зорі, як говорить, цілком непорушна і так далеко віддалена від орбіти Сатурна, що річне коло Землі є порівнюючи з нею немов би точкою. Щодо інших сфер Копернік не сказав нічого нового.

3. Рух Місяця він визначив як подвійний, один — місячний, коли Місяць обертається навколо Землі як центра, другий — річний, коли він обертається разом з Землею навколо Сонця. Всім іншим планетам також притаманний подвійний Рух; один, яким вони дійсно обертаються навколо своєї осі, і другий — завдяки якому вони рухаються навколо центра \288\ світу — Сонця. А зорі, що є нерухомими, не обертаються навколо Сонця, як і самому Сонцю не властивий рух переміщення, хоча воно не позбавлене обертального руху, і подібно до інших планет обертається навколо своєї осі, немовби якась дзиґа. Звідси Картезій, який найкраще пояснив систему Коперніка, поділив цей всесвіт на різні, немов би вихори або круговороти. І стільки є великих вихорів, скільки зірок; і Сонце, і Земля є також зорями. /149зв./




Велика кількість астрономів визнавала цю систему, хоча чимало було і тих, що виступали проти неї. Серед тих, хто виступав проти, як свідчить Паоло Антоніо Фоскаріні и в своїх листах до Себастіана Фантонема  12, був і Христофор Клавій. І хоча [Клавій] відкидає цю систему, однак не погоджується із загальноприйнятою птолемеївською. І оскільки система Коперніка [на його думку] є недостатньою для пояснення багатьох складних питань астрономії, він закликав до відкриття інших систем, крім птолемеївської та коперніковоі. Крім логічних аргументів, від цієї системи особливо відстра\289\шували людський розум свідчення Святого письма, які стверджували, що не Земля рухається, а Сонце. Правда, багато сучасників Коперніка написало на це дуже вагомі та талановиті відповіді, викласти які ми тут не маємо змоги, але повернемось до них тоді, коли будемо розглядати небеса й елементи окремо. Всі ж інші [системи] пояснимо побіжно в дальшому викладі.








Розділ четвертий

СИСТЕМА СВІТУ ТІХО БРАГЕ


Відмінну від Птолемеївської і Копернікової нову систему запропонував Тіхо Браге, видатний і відомий датський астроном. Землю разом з першоелементами він поміщає у центрі світу, визначаючи її як незмінну та нерухому. Навколо Землі, на його думку, обертається Місяць, потім — Сонце, і накінець сфера незмінних зір, і тому твердить, що центр землі є також центром руху Місяця, Сонця і нерухомих зірок. Інші ж планети, такі як Меркурій, Венера, Марс, Юпітер, Сатурн, навпаки, рухаються навколо Сонця, Це ми краще зрозуміємо з наведеного малюнка.

2. Тут можна побачити, що ця система відрізняється від обох попередніх і одночасно дещо запозичує у них. Бо Тіхо, щоб пояснити видимий рух неба, який здається, триває 24 години, пішов за Птолемеєм і помістив непорушну Землю в центрі світу, стверджуючи, що навколо неї обертаються всі небеса зі сходу на захід. А щоб пояснити дійсний рух планет, він погоджується з Коперніком, поміщуючи в центрі Сонце, навколо якого рухаються найближче Меркурій та Венера, далі — Марс, Юпітер, Сатурн. Більшість сучасних філософів прийняла цю систему і саме тому, що вона легше розв’язує чимало складних питань астрономії, і в свою чергу не суперечить Святому письму. Вона є безпечнішою, бо викладена обережніше. Ми ж задовільнимося лише історичним ознайомленням з поглядами астрономів і не вступатимемо /150зв./ в чужі дискусії.

Згідно з загальноприйнятою думкою, вище всіх цих рухомих сфер, кількість яких всі приймають за однакову, хоча математики сперечаються щодо їх положення і руху, існують нерухомі оселі блаженних, які богослови називають емпіреєм і згідно з апостолом, третім небом. І так вся будова світу складається з шістнадцяти, або якщо дев’ята і десята сфера \290\ є одним небом, то з п’ятнадцяти великих т.іл, чотирьох елементів, сімох сфер планет, небесного склепіння, дев’ятої та десятої сфери та емпірею.











Розділ п’ятий

ЧИ ІСНУВАЛА ЯКАСЬ ТВОРЧА ПРИЧИНА СВІТУ? АРГУМЕНТИ ПРОТИ ЕПІКУРЕЙЦІЙ 13


1. У античних [філософів] були різноманітні погляди щодо походження світу. Їх, взагалі, можна поділити на дві групи, бо одні твердили, що світ не має жодної творчої причини, інші ж, які глибше досліджували, вважали, що світ мав творчу причину, хоча, розглядаючи її, припускали чимало нісенітниць. Перші помилялися передусім щодо віри, оскільки твер\291\дили, що світ не мав початку, ніким не був створений і існував вічно. Носієм цієї помилкової думки вважається Стратон Лампсакійський 14. Його твердження майже не відрізнялись від вчення Демокріта та Епікура і їх послідовників, які вчили, що світ дійсно мав початок, котрий, однак, не був зумовлений жодною творчою і розумною причиною, а виник випадково, завдяки якомусь невідомому збігові атомів. Будучи колись створеним, він повинен колись і загинути, а потім знову виникнути. Це вчення, як і попереднє беззмістовне вчення Стратона, легко відкинути, якщо тільки звернутись до здорового глузду.

Адже розглядаючи рухи, доходимо до першорушія, бо в творчих причинах не можна йти до безконечності, як це було показано перед тим. По-друге: це ж саме випливає із розумного управління природою або провидіння. Правда, його пояснення зайняло б багато часу. І кожен це повинен зрозуміти на основі ознайомлення з тією великою кількістю творів як поганських, так і християнських письменників, /151/ які писали про це. Зрештою, можна було чимало почерпнути і з нашого фізичного трактату. По-третє. До цього ж самого висновку доходимо, розглядаючи окремі речі, які існують у цьому світі. І серед цих речей немає жодної, яка б могла підтвердити, що вона є причиною себе самої, бо кожна причина доводить, що походить від іншої. По-четверте. Найбільш авторитетною для доведення цього твердження є одностайна думка усіх народів, які вірять у бога та шанують його, хоча відрізняються щодо реального йото пізнання. Нерозважна ж юрба епікурейців порівняно з цілим поколінням людей є неначе маленькою краплею в океані. По-п’яте. Найбільшим і найочевиднішим доказом того, що світ виник не випадково, не внаслідок сліпого змішування атомів, а був створений якимось наймудрішим і одночасно наймогутнішим творцем, з сама величина цього світу, його краса, різноманітність, будова, різні роди речей, що містяться в ньому і властиві окремим формам, постійна здатність розмножуватись, закономірний зв’язок усіх та єдність навіть суперечливих речей, гармонія всіх тих речей, що прямують до однієї мети, та тому подібне, що є виявом безмежної мудрості. Арістотель, розбиваючи нерозумні погляди епікурейців, мав звичку користуватись таким Доказом, а саме: якщо б комусь прийшло в голову сказати про чудові поеми Гомера, що цей твір створила не якась мудра людина, а він виник внаслідок хаотичного поєднання букв, то таку людину всі вважали б нерозумною й божевільною. Можна сказати, що так само, а може й більше, божевільними є ті, які хочуть легковажно приписати цю так величну будівлю світу якомусь нагромадженню атомів. Подібну \292\ думку не менш майстерно висловив Григорій Назіянзін («Про богослов’я», промова 2): «Як той, хто бачить кіфару, зроблену та настроєну майстром, і чує її звук, в уяві бачить її майстра та кіфариста, хоча не бачить його в обличчя, так і той, хто відчуває гармонію світу, розуміє, що світ має свого засновника та творця, хоч і не бачить його». Чимало про це говориться у творах святих отців, і навіть Святе письмо вказує на те саме («До римлян», розд. 1 та «Премудрості», розд. 13). «Завдяки величині, виду і творінню /151зв./ — говориться там — можна відчути зримо творця». А те, що це зрозуміла велика кількість язичників, бачимо у святого Юстина — філософа і мученика — у його «Пересторозі» та в Августина («Про божу державу», кн. II, розд. 4 та у книзі XX, розд. 17), а також у Фірміана Лактанція (кн, VII розд. 3).

2. І, нарешті, багато з тих, хто, досліджуючи світ, пізнавали бога і йому як творцеві приписували цю дивовижну споруду, тлумачили його по-різному. Зрештою, сам Арістотель, який інші питання трактував глибоко і правдиво, тут серйозно помилявся, стверджуючи, що бог не міг створити світу, і тому він існує споконвіку, Про це докладніше ми поговоримо далі.

3. Платон, так само як стоїки 15, вчив так: бог створив світ з природної та вічної матерії, тобто світ виник з бога. Інші [філософи], частково поділяючи цю думку, значною мірою розходились, бо вчили, що безформна і нерозумна матерія існувала споконвіку немовби якась інертна маса. Потім бог надав їй різних форм та розділив на цю велику кількість речей. А хіба це не є тим самим злиттям епікурейських атомів, тим самим славнозвісним хаосом, про який читаємо у Овідія на самому початку «Метаморфоз». Думають, що Піфагор був творцем цього божевілля, яке було поширене пізніше, що <...>.

4. Існують два боги — добрий і злий. Добрий створив добрі речі, такі як зорі, рослини, люди та інше; злий — відповідно злі речі, отруйні та шкідливі. Першого називали Ормуздом [Ахурамаздою], другого Аріманом [Анграманью]  16. Це ми знаходимо у Плутарха, де він говорить про Озіріса та Ізіду.

5. Індійські мудреці-брахмани 17 видумали трьох богів. Перший називався Брахма, другий Вішну, третій Шіва 18 і їм підпорядковано тридцять три мільйони божеств. Найголовнішим є Брахма, що створив численні світи, з яких ті, що перебувають поза світом, наділені богом різноманітними формами. А Йоганн Цан (дослідження 1) пише, що до цього світу існував інший, а до того — ще інший.

6. Симон Маг 19, а потім Арій 20 також вважали, що не бог створив світ, а ангели, бо думали, що бог створив сина, \293\ а той — святого духа, а той створив ангелів, які вже створили світ.

7. А були й настільки смішні та наївні [автори], що вважали за першопричину світу павука, який прядучи, створив з свого павутиння першоелементи /152/, а пізніше — небесні сфери. Він повинен був керувати своїм твором, постійно будучи присутнім аж до кіиця світу. І ще вони вважали, що цей кінець дійсно наступить разом з загибеллю світового павутиння, яке павук випряв з себе. Звідси поступово гинуть усі речі. Кірхер («Китай у картинах», част. З, розд. 5) пише, що він ці нісенітниці про створення наводить тільки для ознайомлення і для того, щоб очевидніше показати, до якої міри може бути засліпленим природний людський розум, а не для того, щоб заперечувати суть цього питання.






Розділ шостий

ЧИ ІСНУВАВ І ЧИ МІГ ІСНУВАТИ СВІТ СПОКОНВІКУ?


Арістотель у багатьох місцях стверджує, що світ існував споконвіку, і за це його звинуватив жрець Гієрофант 21 з двох причин. По-перше: за те, що вчив у Лікеї 22 відкрито, ніби існує один бог. По-друге, за те, що заявляв, що світ є вічним. Якщо за перше твердження ми мусимо; його, похвалити, то за друге — осудити, тому що ми знаємо цілком певно зі Святого письма, що світ мав початок, і всі речі у ньому створені богом у часі. А чи можна з’ясувати це питання без божого свідчення на основі природних властивостей нам відповісти нелегко. Існують певні докази, навіть досить переконливі, хоча не зовсім очевидні. По-перше, те, що світ не існував вічно, дехто доводить на підставі будови людських тіл, як, наприклад, Августин («Про божу державу», кн. XV), св. Кипріан 23 («Проти Деметріана», розд. 9), Пліній («Природна історія», кн. VII, розд. 16). Навіть Гомер з цього приводу колись виражав незадоволення («Іліада», кн. VI), а Ювенал 24 («Сатири», кн. XV) написав такі вірші:


Земля поганих людей тепер породжує і малих.

Отже бог, коли помітив, сміється і ненавидить.


Тому-то, якщо б люди існували вічно або колись дорівнювали величиною всьому світові, то тепер вже зменшилися б до величини комара. Ці два твердження абсурдні. По-друге: \294\ крім Арістотеля і деяких інших, майже всі філософи, а тим більше усі люди звикли розповідати щось про початок світу, хоча і казкове і таке, що було передане першими людьми і далі передавалось з покоління в покоління, /152зв./ По-третє, різні автори визначають певні віки, коли жили ті, що творили мистецтво, як, наприклад, св, Афанасій («Промова проти ідолів»), Климент Александрійський 25 («Килими», кн. І), Иосифа («Єврейські старожитності», кн. 1) **, Пліній («Природна історія», кн. VII, розд. 6), Поліодор Віргілій 27 («Про винахідників речей»). З другого боку, мало ймовірно, щоб у далеку давнину людський рід жив без усякого мистецтва, адже за свідченням самого Арістотеля («Метафізика», кн. 1, розд. 1), цей рід мав і тоді мистецтво і науку. По-четверте, жодна, крім біблійної історії, не є старшою від Ноєвого 28 потопу. Найдавнішим автором прийнято вважати письменника Бероса з Халдеї 29. Проте він, за свідченням Иосифа Юдейського («Проти Аппіана», кн. І), народився після потопу. Марк Варрон 30, дослідник старовини, визнає, що нічого давнішого немає з часу найвідомішого Огігія 31, який, однак, був сучасником Патріарха Якова 32. Трог Помпей 33 і від нього Юстин починає свою історію від Ніна 34, який почав панувати в історії після потопу. Звідси стає очевидним, що світ мав початок, тому що людська пам’ять також має початок. Саме про це і йде мова у віршах Лукреція 35 (книга V):


Крім того, якщо ніякого не було плодотворного

початку земель і неба. І вони були вічними завжди,

Чому крім фіванської війни і загибелі Трої,

Поети не оспівали також інших подій та

стількох подвигів героїв, які стільки разів гинули, і ніколи

не цвістимуть для них вічні пам’ятники слави.


Докази противників і навіть самого Арістотеля, якими вони доводять вічність світу, хоча їх багато, можно звести до одного, який вважається за їх зброю. І одне й те ж, постійно діючи завжди, творить те саме; а оскільки першорушій, а саме — бог завжди є той самий і незмінний, то або завжди спричинював, або ніколи не спричинив руху. Якщо останнє хибне, то попереднє твердження є правдивим. На це легко відповідаю. Одне і те ж, діючи завжди, створює те саме, якщо творить з необхідністю; але це не справедливо, якщо [творить] вільно, а бог діє вільно. І навпаки, коли бог щось творить, чого перед тим /153/ не робив, або коли робить щось інакше, ніж перед тим, відмінне, то я кажу, що це відбувається з боку речей, а не з боку бога, який, коли змінює \295\ інше, сам не змінюється, бо не рухається сам, коли приводить в рух інше. І якщо Арістотель настоюватиме, твердячи, що те, шо змінює, не може не змінюватись, я запитаю його, яким чином може те, що рухає, не рухатися. А саме в цьому полягає його думка, як ми вище бачили. Отже, ніщо не заважає пізнати істину, навіть коли цей спосіб нам невідомий. І дійсно, чи міг світ бути створеним споконвіку? Це не так легко встановити, бо це те, про що вже йшлося, коли ми говорили про нескінченне та неперервне. Але завжди істинним є одне, а саме: ми не можемо ствердити щось певне, коли говоримо про -нескінченність. Бо тут існують подвійні невирішені труднощі; адже вже тим одним доказом, що бог міг споконвіку створити світ, досить переконливо доводять, що відколи існував бог, він міг творити, а бог існував вічно, отже, він міг створити світ споконвіку, Крім того, здається, легко доводять і протилежне. По-перше, якщо світ був створений споконвіку, і в кінці бог перетворив би його у небуття (бо чому ж він не міг би зробити цього), то тим самим обмежив би його існування, яке було нескінченним і вічним, що є абсурдом. Нарешті, існує суперечність і в тому, що бути створеним споконвіку означає виникнути із нічого, адже те, що виникає, свідчить про те, що воно раніше не існувало таким, як існує тепер, а те, що є вічним, існує завжди. Я не надаю великої ваги тому славнозвісному розрізненню, за яким нібито бути створеним означає переходити в буття не з небуття, а лише з неіснуючої раніше матерії, бо створення означає поступовість.

Отже, ніщо не може існувати, ані виникати без попереднього позбавлення, або радше заперечення, Не можна протиставити вічне народження бога-сина богові-отцю, бо воно є чимсь постійним, а не поступовим. Активною творчістю є отець, пасивною ж син, але незрозумілим нам способом. І чи дійсно пасивним породженням світу міг бути сам світ, а сам бог — активним? /153зв./







Розділ сьомий

СТВОРЕННЯ СВІТУ


1. Проте скажімо дещо особливе про створення. Усі теологи й філософи, згідно зі святим йоанном Дамаскіним («Про православну віру», кн. І, розд. 8 й ин. II, розд. 1) створення визначають так: \296\

«Створення — це утворення чогось з нічого, де це «з нічого» звичайно можна розуміти, як «з нічого свого», і не з жодної субстанції. З «нічого свого» означає те саме, що і заперечення свого особистого, тобто, очевидно, виникає річ, якої перед тим не було. А з «жодної субстанції» рівнозначне з тим, що із неіснуючої до того матерії. Численні [автори], як було раніше сказано, ставлять вимоги щодо створення, щоб воно виникало з нічого щодо себе принаймні не пізнішого, хоча воно не виникає з нічого свого. Я ж стверджую, що одне й друге є необхідним. По-перше, як я вже сказав, створення є чимось послідовним, отже, воно повинно також нести в собі заперечення речі, яка створюється, подібно як народження несе позбавлення. І завдяки тому відрізняється це від того, що це випереджає позбавлення, бо передує субстанції, а те — випереджає заперечення, бо позбавлене субстанції. По-друге, якщо б щось виникало з нічого, тобто з певної субстанції, але з нічого свого, то воно створювалося б і не створювалося б. Створювалося б, як кажуть, але — з другого боку — не створювалося б, бо може виникнути не те, що існує, а те, що не має нічого свого, яке б існувало само собою.

По-третє, оскільки речі виникають тепер, отже, якщо б щось виникало не з нічого свого, воно б виникало поза часом, і взагалі до тепер не існувало б ніщо, бо в протилежному випадку воно існувало б раніше, ніж виникло. І звідси вже очевидніше підтверджується те, що не можна розв’язати того аргументу, який було наведено в кінці попереднього розділу, проте необхідно сказати, що існує істотна різниця між створенням з нічого, як субстанції, 1 створенням з нічого щодо себе самого.

2. Численні вчені мають звичку над цим дебатувати: чи створення є відокремленою дією від творця і створеного. У цьому питанні не бачу рації, і на його розв’язання не треба гаяти час, бо коли творець не завжди і не обов’язково створює, то й творіння не завжди створюється, звідси необхідно, щоб воно було відокремлене від них обох.

3. Отже, з цього докладного розгляду створення ми б могли з усією певністю зробити висновок, що не /154/ лише не існував, але навіть не міг існувати світ вічно, однак виникає, з іншого боку тут додається ще один незаперечний аргумент. У тому, що дійсно не існував світ вічно, пересвідчуємось в достатній мірі з наведених міркувань. Найдостовірніші аргументи ми отримуємо від святого духа, який через свого пророка Мойсея засвідчив нам, що вапочатку було створено небо й землю. І ми віримо йому, тому що так говорить про походження світу той, хто його заснував. \297\

4. Але тут напрошується цікаве питання: а коли найправдоподібніше бог заснував світ, тобто чи зимою, чи літом, чи весною, чи восени? Про зиму, подібно, як і про літо немає жодних даних, бо ці пори року внаслідок холоду або надмірного тепла були б для перших і не призвичаєних зносити їх плодів важкими і дошкульними. Залишається суперечка про весну й осінь. Авторів, які вважають, що світ був створений восени, є дуже мало, їх авторитет незначний, так само і аргументи їхні майже однакові, а саме: було доцільно, кажуть, щоб бог створив дерева в закінченому стані, і навіть із дозрілими плодами. По-перше, тому що, як відомо, твори бога є досконалими, а далі, тому що такі плоди було дано як їжу нашим створеним пращурам та іншим живим істотам («Буття», кн. І). В однаковій мірі можна додати і те, ніби людина спочатку була створена дитиною, що малоймовірно і не зовсім доречно, по-друге; говорять, ніби світ був створений весною, бо весна подібна до хлоп’ячого віку.

5. Протилежна думка, а саме, що світ був створений весною, відстоюється численними та визначними вченими: бл. Афанасій Олександрійський («Питання до Антіоха», пит. 17), якщо це його твір, бл. Кирил Єрусалимський 36 («Катехізис», розд. 14), Августин («Питання Старого й Нового завіту», пит. 10), папа Лев 37 («Про страждання», промова 9), св. Иоанн Дамаскін («Православна віра», кн. II, розд. 7), св. Амброзій («Шестиднев», кн. І, розд. 1), Теодорет («Вихід», пит. 72) та багато інших. Цю думку поділяли навіть античні астрологи, внаслідок чого вони виводили початок сонячного руху від сузір’я Овена 38. В цьому були переконані поети, з яких найвизначніший серед латинян пише так: /154зв./


Що інші з першим початком народження світу

Засяяли дні, чи теж інша була в них розмова,

Я б не повірив; була то весна, гнав весну великий

Круг, і Еври — вітри зимові відганяли подуви.


Ця думка, що поширюється багатьма і досить видатними авторами, має у своєму арсеналі найпереконливіші докази, адже було б логічно, щоб новоствореному світові бог виділив найкращу пору року. Весняна ж пора, як кажуть, є найкращою з усіх, їй властиіві краса, м’якість, і сприятливі умови для виникнення і зберігання речей, і для здійснення приросту. Восени ж усе поволі в’яне та прямує до загибелі. Тому доречно було, щоб світ виводив своє походження від початку року, щоб при його виникненні не нехтувались закони природи та її порядок. Весна ж є початком року, тоді все проростає, розвивається, народжується, і майже всі живі істоти спонукує \298\ природний інстинкт виводити молоде покоління, і взагалі весною світ ніби поновлюється. Як говорить Амброзій («Шестиднев», кн. І, розд. 1) — світ повинен був мати початок тоді, коли була відповідна для всіх сприятлива весняна пора, тому й рік є виразом картини народження світу, щоб після зимових льодів і холодних туманів сяяв ясніший від звичайного блиск весняного часу. Отже, бог дав формі свого творіння першопочаток світу у вигляді річних циклів, щоб завдяки йому в майбутньому відбувались зміни пір року та щоб на початку року земля породжувала нові сорти ростків, як тільки господь бог сказав: «Хай земля породить траву» і дещо далі: «Буде називатися, — каже, — початком року, початком покоління, а само покоління буде зіграватися ніжними подувами повітря, бо ж не могли б ніжні початки речей переносити ні тріскучого морозу, ні пекучої спеки». Так говорить бл. Амброзій, а за ним повторив Теодорет («Вихід», пит. 72), який наводить там же й інші відповідності, бо досліджуючи, чому першого місяця, першого дня бог виявив бажання будувати храм, відповідає так: «Тому що в цей майже самий час він створив істоти і наказав рости деревам» і дещо нижче: «Внаслідок того ж бог у цей же самий час звільнив ізраїльський народ від єгипетської неволі і архангел Гавриїл приніс святій /155/ діві Марії радісну звістку про дивовижні роди. В цей же час Христос витерпів спасенні муки, отже заслужено бог звелів першого дня першого місяця заснувати храм з тим, щоб він був образом усього світу; тоді й народ, щоб готувався до свята пасхи, яке вперше цар наказав святкувати юдеям». Це і є слова Теодорета. І тому взагалі вважають, що світ був створений у березні, і першим місяцем у старому завіті вважався березень.

6. Щодо протилежних тверджень, то можна відповісти, що перші дерева були створені з плодами, і притому дозрілими, проте їх було створено не в осінню пору, яка наближалася до гіршого часу загрозливою суворістю зимового холоду. Ті плоди були дані богом як необхідна для людини їжа. Вони ж зрештою і не всюди були вирощені, а лише в райському саду. Досить вірогідним також є те, що на цих самих деревах, на яких раптово з’явилися плоди, були також квітки й бруньки інших плодів, що мали дозріти наступної осені. Адже перші плоди з необхідністю завдячували свою появу щасливому збігові природних обставин. Ця подібність там, виходячи з віку творення, має певне значення, бо не все подібне з’-являється одночасно, і немає жодного абсурду в тому, коли б ти говорив, що Адама було створено не хлопцем принаймні, але юнаком, бо саме такий вік відповідніший чарівній весні. \299\







Розділ восьмий

ШЕСТИДНЕВ НА ОСНОВІ ВАСИЛЯ ВЕЛИКОГО, АМБРОЗІЯ, ЗЛАТОУСТА, ЄВСТАХІЯ АНТІОХІЙСЬКОГО, ТЕОДОРЕТА ТА ІНШИХ


1. Коли дивимося на колиску народженого світу, то виникає бажання безпосередньо приступити, і глибше, і детальніше дослідити утворення його частин. І дуже велике значення у цій справі має відома і часта дискусія між отцями церкви, яка називається «Шестиднев», тобто шість днів, у якій, звичайно, говориться про діла божі, виконані в перших шести днях. Багато у цю справу [внесли]: /155зв./ Василій Великий, багато (запозичив) у нього св. Амброзій, а також Иоанн Златоуст у промовах про генезис, Євстахій Антіохійський у єдиній книзі «Шестиднева», знайденому недавно Левом Аллатіем 39, який переклав його на латину і видав з поясненнями. Так само говорить Теодорет у поясненнях до генезису та в інших місцях. Крім того, є дуже багато інших авторів, як давніх, так і сучасних, які про це питання думали й писали. Бо коли розглядається певний рід речей, створених богом, слід дослідити і описати їх численні властивості, а крім того, подати коротко історію природи. Багато авторів виявляють до цього загальний інтерес, а приклавши зусилля, видають окремі трактати про це. Таким же чином намагаються збудити серця людей до розумувань над природою і завдяки цьому до подиву божій мудрості. Ми тут коротко дещо з цього розглянемо, і про те, очевидно, і доцільніше повести мову.

2. І по-перше, необхідно знати, що цей світ, за словами самого бога, переданими через Мойсея, весь був створений не в одну мить, як нерозумно твердять деякі, а протягом шести днів по частинах. І це не тому, що творець відчував потребу в часі, бо бог діє не лише миттєво, але й тому, що необхідно було створювати світ у певному порядку, а цьому останньому властивим є число, як зауважує Лев Аллатій у листі до Євстахія, вслід за Філоном Юдейським («Про створення світу»). Варто уваги те, що наймудріший творець природи, оскільки вія при створенні світу зберігав порядок, який, як ми знаємо, найбільше відповідає природі, діяв, очевидно, застосувавши поступовий перехід від менш досконалого до більш досконалого, бо спочатку створив небо й землю, а пізніше всі інші прості тіла. Після них створив світло, яке здається чимось складнішим, досконалішим від самих простих. \300\ потім [створив] рослини, потім риби і птахи, нарешті, земні живі істоти і, вкінці, людину, яка стала найдосконалішою серед матеріальних істот, учасницю духовної природи. Однак погляньмо, що було утворено у кожному з тих шести днів окремо. /156/




ПЕРШИЙ ДЕНЬ


В перший день, як кажуть, бог створив небо і землю, а також світло. Коли ми тут говоримо про землю, то маємо на увазі також і воду, оскільки Земля за загальним мовним вживанням сприймається тут у розумінні тієї величезної кулі, що поєднує в собі одночасно землю і воду. Це підтверджує авторитет Василія Великого та інших філософів, а також сам спосіб мовлення. Тому-то в перший же день вгадується і про безодню. «Темрява, — кажуть, — лежала над безоднею», разом з тим говориться і про води: «І дух божий ширяв понад водами». Під духом божим деякі розуміють також самого бога, духа святого. Златоуст у другій проповіді на книгу «Буття» вважає, що під словом дух розуміють якусь життєву силу, що її бог надав водам. А Теодорет вважає, що той дух є саме наше повітря. «Бо коли говорять, що бог творить небо й землю, то мають на увазі і воду і безодню, а разом з тим і повітря, що знаходиться в проміжку між поверхнею води і небом, бо природа повітря є така, що воно рухається навколо нижчих тіл. Найчіткіше виділено тут слово «навколо них рухалося». Воно вказує на рухому субстанцію повітря. І, якщо хтось не погоджується з цим поясненням, тому що написано «Дух божий ширяв понад водами», нехай послухає псалми Давида, який говорить про бога, творця всього: «Подує вітром своїм, і шумлять води». На основі псалма 147 очевидним є те, що вітер він тут називає духом, хоча словом того не виражав, адже від подувів південно-східного і південного вітрів замерзла вода звичайно тане і розливається. Це твердить Теодорет, пояснення якого є правдивішими. Далі й Мойсей, пояснюючи виникнення природи, не мав потреби примішувати щось містичне.

Отже, першого дня бог створив п’ять простих тіл — землю, воду, повітря, небо та елементарний вогонь, який слід розуміти під словом небо, подібно як і вода включається у поняття землі, і під тим же самим поняттям неба виступає також повітря, адже у поняття небо включається все те, що під цим словом розуміється у загальному слововживанні, і сама Біблія, написана у відповідності до того, що є співзвучно загальновживаній людський мові, /156зв./ і у тому розташуванні, якого вимагала природа кожного, бог помістив землю, зви\301\чайно, на найнижчому місці, далі воду, що оточувала землю, а потім повітря, а над повітрям помістив небесний вогонь.

І в цьому проміжку були земля, вода, повітря і вогонь неначе основа всього і вторинна матерія, з яких і на основі яких мали виникнути інші частини природи. В той самий день було створене світло, яке, як вважають, було сонячним, але воно, як і все тоді ще було непостійним і не обмеженим певною формою. На четвертий день йому було надано певної форми, величини і навіть здатності досконало розсіюватись або вирощувати насіння, що приводило до різноманітних народжень. Св. Василій пояснює це дещо інакше, бо говорить, що світло було створено у перший день, а на четвертий день, разом із створенням світил, була утворена й сонячна сфера, і ця сфера стала немовби якимось його притулком. Проте ймовірно, що як і інші прості тіла, так само і світло було створено з нічого. І взагалі першого дня, коли відбулося це створення, відбувся не лише розподіл створених речей, а й виведення інших із створених.




ДЕНЬ ДРУГИЙ


Другого дня зробив бог роз’єднання або розподіл вод, встановивши якусь твердь, що називається небом. Проте це місце Св. письма є дуже незрозумілим і воно завжди хвилює численні славні уми, а саме, питання про те, що потрібно розуміти під цією твердю. Так, Ієронім («Лист» 87 до Океану) і Августин («Про Буття», кн. II, розд. 4) під словом твердь розуміють повітря, або середню сферу повітря, в якій перебувають дощові води відокремлені від наших вод. Але це пояснення здається не досить зрозумілим, тому що не ясно, чому говорять, що твердь була утворена тоді, коли й повітря, а саме в перший день, бо не доречно говорити про повітря як про твердь, оскільки воно не може довго підтримувати води, а дає змогу падати воді, зібраній у великі краплі, і тому /157/ ті води не постійно звисають над повітрям. Дехто під твердю розуміє зоряне небо, бо його так називають математики, проте це не узгоджується з суто логічним поясненням. Теодорет («Про Буття», пит. 11) вважає, що воно назване твердю тому, що виникло з сильно згущеної води, яка згодом зробилася твердою. Те ж саме вчить Йосиф (Флавій) («Єврейські старожитності», кн. І, розд. 1 та 2). Але св. Василій висміює це вчення, вважаючи, що воно є дитячим базіканням, оскільки припускають, що твердь виникла тільки з води. А сам він припускає, що твердь, яка виникла з нагромадження якоїсь тонкої матерії, є повітряною, але дуже згущеною та ущільненою. \302\

З ним повністю погоджується св. Амброзій. Але про те, чим є ці води, які знаходяться над твердю, щось певне сказати дуже важко. Оріген, за свідченням Ієроніма 40 (лист до Дамасія 41) під тими водами розумів ангелів. Під цими водами, що ніби є твердю, він намагався побачити скинутих з неба демонів, хоча ні Іеронім у названому листі, ні Василій («На Шестиднев», проповідь 3) цього не доводять. Сам Іеронім, як ми тепер побачили, вважав, що води це — дощ. Цієї ж думки дотримувалися Августин, Альберт Великий та інші, яких цитує Лев Аллатій (лист до Євстахія, стор. 38). Під водами вони розуміють дев’яту й десяту небесні сфери і говорять про їх подібність, вказуючи, що вони просвічуються звідусіль, хоча й не мають на собі жодної зірки. Василій («На Шестиднев», проповідь 3), Юстин-мученик («До ортодоксів», пит. 3), Євстахій Антіохійський («Трактат на «Шестиднев»), Епіфаній (лист до Иоаина Єрусалимського 42), Златоуст («Про «Буття», проповідь 4); Киїрил Єрусалимський («Катехізис», 9), Теодорет («Буття», пит. 20), Амброзій («Шестиднев», кн. II, розд. З і 4), Ієронім (лист до Океана) та багато інших вчать, що води над твердю є істинними, і що вони мають таку саму природу, що і наші. Але значно важчим є дослідження мети; чому ті води розлилися понад твердю. Теодорет у наведеному місці вважає, що, мовляв, сонце, місяць і зорі, хоча мають вогняну природу, не можуть розтопити небо, яке внаслідок замерзання вод перетворилося у лід. А Юстин вважає, що твердь існує для того, щоб перешкодити водам рухатися вгору, інші вважають, що ці води відбивають промені сонця й місяця і повертають їх вниз до землі; інші — для прикраси Всесвіту, ще інші вважають, що ці води прислуговують ефіру, який є в емпірейському небі подібно, як наші води служать нашому повітрю. Я погоджуюся, що нічого певного щодо цього не можна встановити, коли під твердю розуміти зоряну небесну /157зв./ сферу. Крім того, як кажуть, та твердь була створена богом, і вона на основі думки Теодорета є перетвореною в лід водою, або, як вважає Василій, — згустком тонкої матерії, чого, як здається, про повітря не можна сказати.




ДЕНЬ ТРЕТІЙ


На третій день світу бог осушив ту частину землі, яка до цього була затоплена і вкрита водами, позбавлена живих істот і рослин. Проте, як це все могло статися, дуже цікаво говорить Иоганн Цан («Дивовижне дослідження світу», розд. 4, § 7): «Він зробив так, що земля піднялась над водою, \303\ викопавши спадини у різних її частинах, у які влилась велика кількість води, утворивши різні моря й океани. А викопану землю розсіяв у ріаних місцях, утворивши горби та гори для різних потреб. Він зробив також порожнистими найглибші пласти надр землі для розміщення в різних підземних місцях водосховищ для підземних вод та сховищ мінералів. Крім цього, провів усюди ходи й канали у землі, неначе розкидані жили на тілі тварини, щоб звідти випливали джерела, струмки та ріки. На той самий день звелів землі зростити всі види рослин».




ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ


На четвертий день повелінням божої могутності засяяли світила: сонце, місяць, планети й зірки. Але про те, як це сталося, важко говорити. Серед багатьох авторів існує суперечка з цього питання. Дехто вважає, що небесні світила щодо субстанції були створені на перший день, а саме, коли було створено світло, а на четвертий день їх було наділено лише ясним світлом, власним рухом та здатністю переміщуватися. Деякі запевняють, що зорі та інші небесні світила були створені з вогню. Майже так думали й античні автори 43. Так, поет пише:


Вас, вічні вогні й невразливу велич,

я кличу як свідка...


Теодорет («Про «Буття», пит. 14) вчить, що те саме світло, яке було створено в перший день, четвертого дня було розподілено на певні величини, наділеиі відповідними фігурами. Воно було поділено так само [алегорично], як водяна природа розділилась за допомогою тверді на найвищі та найнижчі води. Св. Василій Великий («На Шестиднев», проповідь 6) говорить, що тепер було підготовлене місце, у якому мало знаходитися світло, створене в перший день: «Тоді, — говорить він, — була створена сама природа /158/ світла, а тепер було приготовано це сонячне тіло для того, щоб воно стало носієм цього попередньо утвореного світла. Адже, як відомо, що одне є вогонь, а інше світильник; перший має здатність освітлювати, а другий створений для того, щоб присвічувати тим, які мають у цьому потребу. І так само для того найчистішого, справжнього і безтілесного світла було приготовлено тепер носія разом з заслоною». А Корнелій а Ляпіде 44 говорить про це так: «Бо на цей четвертий день розрихлив одну частину небес, щоб ущільнити другу, а саме: світлу частину, ту, Що була створена першого дня і що була названа «світлом», і, усунувши форму небес, створив нову згущену форму сонця. \304\ місяця, зірок». Так само, говорить він, було створено на другий день твердь з вод для того, щоб те світло, яке було раніше розсіяним, стало згущеним. З цим можна погодитись, але що одну форму необхідно було усунути, а другу створити, то це видається вже якимсь іншим вченням. Бо чому повинна була створюватися нова форма, а не могло статися щось інше, а саме, вона могла сама змінитись і до неї додались би нові акциденції. Зверни увагу на те, що Сонце і Місяць називаються тут великими світилами, хоча Місяць, як вчать [астрономи], є меншим від усіх зір за винятком Меркурія, про що з певністю говорять математики. А тому що Місяць є найближчим сусідом Землі, то нам він здається найбільшим від усіх інших і меншим лише від одного Сонця. Отже, Мойсей говорив, виходячи не із дослідів астрологів, а із загального звичаю мовлення, так само Святе письмо робить і інші помилки в багатьох випадках.




ДЕНЬ П’ЯТИЙ


На п’ятий день були створені риби і птахи. Спочатку виникли риби як найнижчий вид живих істот, оскільки вони позбавлені мислення, інертні та повільні <...>, Може здатися, що їх помістили у воду так, як у сіль, щоб вони не гнили, хоча можна пересвідчитися в їхніх різних хитрощах та можливостях. Зрештою, тут ми не маємо наміру про це говорити, проте хочемо нагадати хоча б одне, а саме, що, наприклад, пише про раки св. Василій («На «Шестиднев», проповідь 7). «Рак, — каже, — щоб з’їсти м’ясо черепашки, — тоді, коли вона відкриває до сонця раковину, кидає в неї камінчик, щоб черепашка не могла замкнутись, а після цього нападає на неї та пожирає». І коли в такій примітивній тварині (бо раків, устриць та молюсків не треба зараховувати до рив, хоча це і є загальноприйнятим) є такі великі здібності, то що можна сказати про велику кількість дійсно досконалих риб? Вже тут виникає питання: яким чинам було б можливим виведення цього роду істот з одного елементу. Тлумачі не досліджують його достатньо /158зв./ старанно. Проте, як здається, необхідно дотримуватися тієї думки, що не тільки з одного лише водного елементу створено риби, але що їхня природа має в собі частку трьох інших елементів. І коли про них говорять, що вони виникли з води, то тому, що вони створені у водах, і тому що у їхньому тілі елемент води переважає над іншими, звідси випливає, що вони є нерозумні. Так само можна сказати, що і людина була створена з землі, хоча в неї є також інші елементи, поєднані з землею. \305\

Вслід за створениям риб в той самий день були створені птахи як рід досконаліший від попереднього. Запитуємо, чи птахів створено з води? Дехто сумнівається в таму, проте на думку всіх отців церкви птахи також породжені з води, і про це свідчить не тільки Святе письмо, де говориться: «Створюють води тварин, що живуть у воді та літають над землею під небесним склепінням», а й сама їх велика подібність та певна спорідненість. Про це вчить і св. Амброзій («Шестиднев», кн. І, розд. 14), по-перше, тому що вода — місце перебування риб, і повітря — царство птахів є близькими, подібними та спорідненими елементами. По-друге, тому що і рибам, і птахам властива легкість і рухливість, та сама спритність, і майже ті самі засоби руху, рибам — плавці, птахам — крила, вони мають для керування хвости, а їхні самки не мають ні молока, ні сосків. По-третє. Багато птахів живуть у воді і дуже люблять воду, як, наприклад, лебеді, гуси, качки, лисухи, пелікани та багато інших, а вмираючи, деякі занурюються у воду, як ластівки, щоб у такий спосіб немовби зігріти своє тіло спорідненим елементом для того, щоб знову ожити. Проте риби є залежніші від води, ніж птахи, хоча в одних і других ,вода переважає над іншими елементами, але риби походять з води густішої, птахи з рідшої, з тої, що наближається до повітря або перетворилася в хмару, як повідомляє Августин («Про «Буття», кн. III, а точніше розд. 3). Зрештою не слід оминати й те питання, яке поставив і розв’язував Теодорет: чому бог створив рослин раніше від світил, а після них створив тварин. Тварини, пояснює він, мають очі і не могли б переносити відсутність світла. Проте світло, розподілене на малі й велика світила, випромінює відповідну ясність для очей тварин. Природа ж рослин ще позбавлена цього відчуття. Але й іншими його міркуваннями не можна нехтувати: «Чому, мовляв, бог не поблагословив рослин, а поблагословив лише тварин словами «ростіть і розмножуйтесь», бо бог, мовляв, згідно з своїм велінням, негайно покрив всю землю луками /159/, посівами та іншими всякого роду травами й деревами, а інших живих істот створив по парі. Тому заслужено обдаровував їх щедрим благословенням, щоб, розмножуючись, одні заповнили моря, озера й ріки, другі — повітря, треті — землю.




ДЕНЬ ШОСТИЙ


Як перший день згідно з порядком, часом і дивовижною прямо-таки гідною захоплення майстерністю творення можна цілком заслужено вважати найчудовішим в порівнянні з іншими днями, так і цей шостий, останній, день внаслідок \306\ досягнення завершеності світу речей, створення у ньому чудових витворів природи і через закінчення всієї божої праці здобув більшої слави, ніж інші попередні. Бо в цей день бог, крім того, що створив досконаліші від інших великі живі істоти, створив також людину, заради якої все інше було створено і яку було виліплено божими руками з глини як богоподібну, щоб, так би мовити, наділити частку природи духом.

Отже, спочатку на шостий день створив бог на землі не людей, а інших земних тварин, подібно, як на п’ятий день дав воді й повітрю їх поселенців: риб і птахів. Але для проживання у вогняному елементові не створено, як кажуть, жодних живих істот. Бо те, що саламандра або інші якісь дрібні тварини живуть у вогні, є справжньою байкою, в яку лише через її незвичайність легко повірити. Про помилковість цієї байки говорить Гален («Про темпераменти:», кн. III) та інтерпретатор Діос, як сказано у Корнелія а Ляпіде в коментарі на твір Кгедіка. Він це сам випробував, кинувши у вогонь велику кількість саламандр, які негайно згоріли. Отже, цей елемент є повністю непридатним для життя через його дуже гарячу і знищувальну здатність.

Нарешті, виникає бажання знати, чи взагалі всі види земних живих істот було створено на шостий день. Всі без винятку автори вважають, що лише досконалі тварини (які в дійсності можуть народитися з одного лише виду через з’єднання парних статей, і саме такий спосіб народження фізіологи називають нормальним). Небезпечні та отруйні тварини також з’явились на шостий день. Але цього дия не були утворені недосконалі істоти, а саме такі, які мають незвичайний спосіб народження, а саме з поту, випарування тощо (наприклад, блохи, комарі, черв’яки, жабки та інші). Таку думку висловлює Августин («Про «Буття», кн. З, а саме розд. 14), бо для найщасливішого стану невинної людини виникла б загроза, коли б в цей час були створені блохи та інші комахи, які від самого початку були неприємними для людської істоти. Проте протилежної думки дотримується св. Василій («На «Шестиднев», проповідь 7), який виставляє на її захист аргумент, який не легко заперечити, адже у цих дуже малих та найбільш нікчемних живих створінь не менш яскраво, ніж і у великих, проявляється божа мудрість. У листі до Евкомія 45 на основі спостереження над тілом комара він показує незбагненну мудрість бога, і дуже точне щодо цього є пояснення Тертуліана 46 («Проти Маркіона» 47, кн. І, розд. 14). «І навіть /159зв./, коли ти, — говорить він, — насміхаєшся з найменших істот, яких могутній творець навмисне обдарував певним вмінням та особливими здібностями, то так, навчаючи, дово\307\диш, що їх велич не проста, а згідно з Амплом, їх перевага виявляється у слабості. Однак бджоли оберігають стільник, мурашина — мурашник, павук — павутиння, шовкопряд — нитки. Тому і ти, якщо можеш, оберігай їх самих, їхні житла, захищай тварин, оберігай отруту шпанської мухи, жало мухи, хоботок і жало комара. А що можна сказати про більші істоти, коли ти навіть від таких незначних відчуваєш шкоду або допомогу, а тому і навіть в існуванні цих дрібних створінь вбачай мудрість творця». Це [говорить] Тертуліан.

Значно вірогіднішим є те, що гібриди, тобто живі істоти, які народжуються із сполучення різних видів, не були створені на шостий день; наприклад: мул — від коня та ослиці, рись — від вовка й лані, тигр — від козла й вівці, леопард — від пантери і лева і деякі інші. Спочатку це потомство було незвичайним, нечистим і народженим всупереч порядку природи, а з другого боку, ці самі тварини були, як вважають, створені, коли інші види було вже створено з суміші вод. Однак численні автори повідомляють, що в Африці і тепер виникають нові види чудовиськ. Крім того, необхідно пам’ятати, що те саме боже благословення, яке спонукало до розмноження риб і птахів, стосувалось також і земних істот, бо це ж саме торкалось і їх, незважаючи на те, що їх зародки були не однакові. Правда, можна тільки закинути, що птах-фенікс, як вважають, є єдиним, що не розмножується, і тому щодо нього є сумнівним те боже благословення. Звідси Корнелій а Ляпіде («Коментар на «Буття», розд. 1) про працю на п’ятий день говорить так: «про те, що фенікс існує, твердять не так на основі певного знання, як на основі чуток. А насправді, пізніші філософи і природознавці, що спеціально вивчали птахів, а серед тих (Улісс) Альдровонді 48 вважають фенікса за вигадку, його не існує і ніколи не існувало». Це підтверджується багатьма аргументами. Про це саме пише Корнелій («Коментар на «Буття», розд. 7, р. 2). А виходячи з того, що. бог повелів прийняти по парі тварин з окремих видів у Ноїв ковчег для їх збереження від потопу, то стосовно виду фенікса цього не можна було виконати, бо у нього немає пари. У зв’язку з цим ніхто серйозно не стверджує, що бачив фенікса і тому ті, які про нього пишуть, часто суперечать самі собі. А взагалі вірогідно, що цей птах є казковим, або напевно символічним, чи ієрогліфічним /160/. І дійсно, єгиптяни, які створили культ сонця і йому найбільше поклонялись, уявляли собі його немов птаха, який сходить і заходить в Геліополісі, місті сонця. Його ж вони уявляли як одинокого фенікса, бо й сонце є одне. Тому за свідченням Лактанція, Клавдіана 49, Овідія та інших фенікс називається сонячним птахом. \308\

Цього ж самого шостого дня бог створив найдосконалішу тварину, яка є співучасником обох природ — тілесної і духовної. Зазначаю, що це було останнє створене ним. Стосовно цього завершення можна було б ще багато пояснювати, але слід зауважити, що тут не існує нічого, що було б великою таємницею. Отже, спочатку, коли бог, створюючи усе інше, послуговувався тим владним словом: «Хай буде», то приступаючи до створення людини, вія мав певний задум і план. «Створімо, — каже, — людину за образом і подобою нашою». І це він промовив не до ангелів, як того б воліли юдейські рабини, а до свого сина і святого духа, як вважають усі отці церкви. І тут вперше над створеним засяяло таємниче світло найсвятішої трійці. Звідси випливає та перевага людини над усім іншим. І нарешті, виникає дуже відоме питання: в чому саме полягає той образ та подоба людини до бога? Антропоморфіти, серед яких був і Авдай 60, думали, що бог має образ людини стосовно тіла, тому що бог, на їх думку, є тілесним. Звичайно — це безглуздя. Але святі отці не можуть бути звинувачені в помилках щодо розв’язання цього питання, хоча мають різні погляди, які не збігаються між собою. Перші вбачають образ божий — в розумі, другі — в безсмертності, треті — в справедливості та в первісній невинності, четверті — у безмежності ласки, божественному баченні, всякому добрі, п’яті — у владі, яку має людина над іншими речами і т. п. Зрештою вже давно стала найпоширенішою думка, що той образ і подоба стосуються розуму та необмеженої волі одночасно, які найбільш відповідають істоті, обдарованій розумом і волею. Адже й бог говорить про велику різницю та відмінність досконалого творіння, а саме людини, від цих інших [істот] і стверджує, що це є те, завдяки чому людина найбільше відрізняється від інших істот і найбільше наближається до нього. Бог каже — «Сотворімо людину за образом і подобою нашою» /160зв./. І немовби промовив: «Інші плоди праці, які я дотепер створив, відображують малі якісь знаки і дуже малі сліди моєї природи. Бо вони не мають нічого в собі спільного і подібного зі мною, хіба те, що існують. А тому, що вони є тілесними, і мають свої окремі особливі субстанції, вони ще більш не схожі на мене; отже, вже сотворимо людину за образом і за подобою нашою, щоб вона мала розум, який є найбільшим, найкращим, найправдивішим, відображенням нашої природи, і щоб вона мала також свободу волі, що личить такій істота, і уподібнювалася певним чином нашій величі». Таким, як нам здається, є зміст цих слів бога, в яких відображено образ людини згідно з більшими і кращими частинами божої субстанції. Те, що знаходиться у тілі [людини], якщо так можна висловитися, є \309\ менш важливим, розум же і відповідно душа, відображають образ і подобу бога. Далі: ті образи називаються власними і істинними, які виражають риси обличчя, а не ті, що зображають ноги або руки. Звідси і ангельська природа також в однаковій мірі є образом бога, і не має суперечності в тому, що спростовує Теодорет у наведеному місці, тобто, що про ангелів не було сказано нічого подібного. Адже про ангелів не говорив пророк Мойсей, тому й тут не йдеться про те, що їх було створено, хоча ми не сумніваємося в цьому. Незважаючи на те, все-таки насамперед варто зауважити, що і ангели не є образом бога в такому прямому розумінні, в якому є людина. Бо, хоча вони є його образом і відображають, можливо, краще, проте все-таки людина, незважаючи на те, що вона має двояку природу: тілесну і духовну, є з усього створеного богом якимсь зменшеним відображенням повноти видимого й невидимого світу, оскільки має у собі щось з тілесної неживої й живої матерії і чуттєвої людської субстанції, крім того, і те, що мають самі духи. Тому цілком правильно називали її античні філософи «мікрокосмосом», тобто малим або взятим у зменшеній формі світом. Отже, ангели наслідують тільки образ бога, а людина, якщо можна за нашим звичаєм так грубо висловитись, — всі члени божественної субстанції.

Бо їй не лише як богові притаманні знання, ідеї, творча здатність, але й створене зосереджується в людині, яка є частиною природи. Мені, власне, здається, що це визначає подібність людини і бога.

Правда, з цікавості хто-небудь може запитати, чому це бог не створив людину як досконалішу істоту раніше, а після всього. Отці церкви дають таку відповідь: /161/ Амброзій (лист 38 до Гереяція 51), Назіанський («Розмова», 43), Міський 52 (книга «Про створення людини») — та інші, що цей світ є немов якийсь дуже гарний палац, чудово забезпечений усякими прикрасами, одягом, різними багатствами, або немов трапезна чи бенкетна зала, у яких все було приготовано, що потрібне людині для життєвого користування, придатне і необхідне для розваги й науки. Тому раніше слід було все те влаштувати і прикрасити, а потім, нарешті, вселити туди, людину, немов гостя або мешканця. Крім того, я завжди вважав вартим уваги й розуміння і не без найбільшої насолоди роздумував над тим (що запримітили й мудреці, яких навіть не осяяло світло давнього євангелія), що людина більше належить небу, звідки одержала кращу долю, ніж від землі, бо земля дала їй гіршу частину. Тому і людина отримала відмінне від усіх інших живих істот і особливе положення свого тіла, адже вона ступає не похило і не з опущеною головою, а прямо \310\ І тому я вважаю, що варто, щоб пісні Назона усі вивчали і всюди співали:


Тож усі інші звірі з понурими лицями ходять, —

Людський тим часом кістяк поставлено стрімко і просто,

Очі піднесено вгору, до зір і високого неба 1

(Метаморфози, кн. 1) 52



 1 Переклад М. Зерова (Антична література. Хрестоматія. К., 1968. с. 499).



Хай буде досить про це, а саме про божу діяльність протягом шести днів, яку варто було розглянути за такий короткий час, йдучи за мудрим вченням Мойсея та інших дуже вчених мужів, що його проповідували.







Розділ дев’ятий

ЯКУ МЕТУ МАВ БОГ, СТВОРЮЮЧИ СВІТ?


1. Дотепер ми говорили про творчу причину світу і про те, що було властиве самій діяльній силі, тоді як раніше ми пояснювали дещо про матерію і форму цього світу. Порядок дослідження вимагає, щоб ми розглянули також мету, з якою бог створив світ саме таким за його якістю і кількістю. І тут необхідно нагадати те, що ми вже розглядали в іншому місці, а саме, що мета речей була подвійною: одна — кінцева, друга — ближча, або якщо б ти хотів сказати, трохи інакше: /161зв./ то ту, яку я називаю кінцевою, ти міг би назвати її цілком добре — головною, а ту ближчу — другорядною. Перша або кінцева мета (бо найвіддаленіше у творі — найперше у задумі) — це та річ, завдяки якій щось існує, і сама вона існує завдяки собі, а таким є один бог, який існує не завдяки чомусь іншому, а лише завдяки самому собі. Правда, і за кінцеву можіна інколи брати прямо і точно таку мету, коли есе існує не завдяки чомусь іншому, а завдяки їй, тобто завдяки одному лише богові. І зрештою кінцевою буде називатися мета, що стосується якогось певного заняття, як, наприклад, кінцевою метою в роботі художника є наслідування природи чи образу. Отже, метою прикрашування храму, наприклад, є виклик захоплення у глядачів і згадка про події, які змальовуються і т. п. Хоча також існує й мета самої картини, проте вона існує незалежно від праці художника і його задуму. Але кінцевою не є та мета, яку взагалі не можна спостерігати. Не є кінцевою і та, яка не \311\ пов’язана з певною діяльністю, бо тоді зона не існує сама по собі. У першому випадку все, крім бога, не є кінцевою метою, а по-друге, не все, але і більшість [справ], наприклад, розкладання кольорів, їх змішування не є кінцевою метою у роботі художника. Врахувавши ці засновки і, немовби несучи світло, я закінчую поділом мети, бо кожному легко визначити, з якою метою був створений світ. З другого боку, тут йдеться не про кінцеву мету, тому що існує майже не обмежений ланцюг речей, з яких одна річ відноситься до іншої. Але необхідно досліджувати й кінцеву мету. Отже, коли б ти досліджував точно й досконало, то знайшов би, що немає нічого певнішого за самого бога, і мета випливає з визначення. Бо бог, оскільки він добрий і в ньому самому є доброта, сам собою спонуканий до створення світу, який був би сповнений божої хвали і слави. Без сумніву, це робиться для того, щоб людина, мешканець світу, а за її посередництвом і все інше створене дивувались його могутності та мудрості і, дивуючись, хвалили. Звідси красномовно й мудро Філон Юдейський («Про монархію», кн. І) і Діоген, який був людиною, про яку йдеться у Плутарха в книзі про «Спокій душі» пояснюють, що світ є немовби святим /162/ храмом божим і що в нього поселено людину, щоб вона була його наставником і виконувала обов’язки жреця від імені усього створеного і щоб за ті всі дари добродійства дякувала богові і просила його робити добро та запобігати лихові. Тому на святковому важкому одязі, який мав архижрець Арон 55 був цілий світ, як видно з книги «Мудрості» 18, хоча більш ймовірно, що не було там розмальованого або витканого світу, а був він на частинах одягу позначений символічно, як пояснює Корнелій а Ляпіде («Про вихід», роад. 28). Це саме відомо з багатьох місць Біблії, особливо з тих, де поодинокі творіння закликаються до похвали бога.

3. Проте, справді, коли б мова йшла не про кінцеву щодо сили мету, а про найвищу розумну основу, що є внутрішньою і притаманною самому світу, або найвищу після бога, або найвіддаленіщу в самій основі природи, нам не залишається нічого іншого, як прийняти за таку мету людину, і кінцевою метою, до якої есе відноситься. А до людини ж відносяться всі ті речі, які тільки існують, як взяті у цій матеріальній масі («Все, — говорить псалм, — ти кинув під ноги їй») і це саме відстоюють всі отці церкви і вся християнська філософія. Тому мене дивує, що Теодорет, взагалі досить відомий теолог, зважився на те, щоб сказати, що дещо створено не заради людини, і що воно не підпорядковане людині, на тій тільки основі, що цієї думки немає в Біблії там, де говориться про створення людини («І хай панує над рибами \312\ морськими і птахами піднебесними»). Бо під цими словами розуміється і все інше. Потім (псалм. 8) говориться, що все безумовно підпорядковане людині. І хоча автор псалму не все перераховує, він робить це тому, що користується не філософським, а звичайним переліком. І, нарешті, якщо китів та інших тварин було створено не заради людини, то це було зроблено помилково, оскільки вони не мають одного зв’язку ані з ангелами, ані самі /162зв./ не можуть хвалити бога, якого не пізнають. Тому філософи дотримуються спільної думки, що бог не міг розумно створювати світ без будь-якої розумної істоти. А щодо того, що майже всі живі істоти чинять опір людині і лише невелика кількість підкоряється їй, то це випливає з провини прародичів, які, не слухаючись найвищого бога, заслужили на те, щоб їм і власні раби не підкорялись. Проте людина позбавлена пошани й послуху з боку тварин не на основі влади над ними, а тому, що має цю владу згідно з природним принципом. Тому людині дозволено на основі її власної сили і хитрості нападати на певних тварин, захоплювати їх, використовувати в будь-яких потребах. Одночасно людині дозволено полювати на лісових тварин, подібно як і ловити риб. І це випливає з вчення Арістотеля («Політика», кн. І), так само про це говорить очевидно й Біблія (кн. «Буття», розд. 9). Цікавою щодо цього є подібна думка св. Амброзія («Шестиднев», кн. VI). «Здається, — каже, — що немає нічого ні вищого, ні сильнішого понад природу слова, нічого грізнішого від лева, нічого лютішого від тигра, проте вони служать людині, і природу свою за людським наказом змінюють, зраджують свої дії, тому що їх позбавляють того, що їм заборонили, і тому що їм наказують та навчають, як малят, вони служать, немов раби, їм помагають, як немічним, їх б’ють, як боязливих, їх виправляють, як підлеглих. Вони переймають наші звички, деякі наслідують наші рухи». І тепер, з’єднавши два твердження разом, ми бачимо, що бог, немов художник і творець, будуючи всесвіт вважав людину кінцевою метою, і все створив заради неї. Разом з тим той самий бог, як бог, і тому що він є богом, і людину і весь всесвіт створив ради себе і своєї слави. Подібно царю, що є вождем на війні і вважає головиим своїм завданням досконале навчання воїнів, і ради цього все це робить і переборює, а будучи царем, він забезпечує їх зброєю і призначає для охорони свого царства. \313\







Розділ десятий

ЧИ ІСНУЄ ТІЛЬКИ ОДИН СВІТ?


Безмежна людська допитливість. Вона навіть, коли може знати про щось дуже мало, цікавиться всім, але будучи не в силах охопити його, хоче знати більше, ніж асе. А оскільки того, що не існує, вона мати не може, то вигадує його, щоб здавалось, що знає /163/. Численні античні філософи твердили, що існує безліч світів. Деякі з них, як Епікур та Анаксаірх 56 твердили, що їх кількість є безконечною. І коли один з них — Анаксарх (за свідченням Плутарха «Про спокій душі») — розмовляв в присутності Александра Македонського про безконечне число світів, цар, як кажуть, заплакав, а тим, хто питав про причину плачу, відповів: «Чи не варто нам плакати, коли існує безконечна кількість світів, яка нам не належить».

Я не здивований, як бачиш, ні бажаннями, ні слізьми Александра, хоча в його честолюбстві й жадібності виявилась пустота і легковажність. Докази, ямі наводять тут вчені про множинність світів, не має потреби розкривати, бо ця їхня велика нісенітниця є настільки очевидною, що і не може бути певною. Але й демонстративна декламація щодо однинності свату може бути спростованою хоч би тим одним аргументом, якого вони зовсім не мають. Звідси випливає, що вони говорять про те, чого не знають, і тому їх заява не відповідає дійсності. І я думаю, що не може бути очевиднішої глупоти, ніж вважати, що ти знаєш те, чого знати не можна, таке старанне шукання подібне вчинку тієї собаки, яка, переслідуючи у воді тінь м’яса, що його несла, втратила справжнє м’ясо.

2. І те, що світ є один, дуже точно нам говорить Св. письмо, де постійно згадується і описується один світ, адже недостойно було б для божої мудрості приховувати свої діла, які вона зробила для своєї слави, і, особливо, там, де він говорить про свого сина, як у Євангелії від Іоанна, розд. 1 (Все, — говориться, — ради нього зроблено). І коли там згадується про світ, йдеться лише про один («Світ заради нього створений...»). Незважаючи на це, все ж немає фізичних доказів для підтвердження цих місць, хоча немало вчених намагалося шукати їх, зокрема Антоній Тегріс Карфагенський 57, як свідчить Йоганн Цан («Вступні дослідження», розд. 8), наводить такі докази про те, що світ один. 1. Коли б \314\ існував, каже, інший, крім цього, світ, то він існував би в просторі, який називається уявним, і є ніщо, бо передбачається як несутній. На це можна закинути, що ніщо не передбачає його [простору], бо ніщо не має сенсу; немає потреби в обгрунтуванні там, де питають, чи існує щось. 2. Місце, говориться, це поверхня оточуючого тіла, але що буде оточувати інший світ, якщо немає жодної поверхні, яка б його оточувала. Це смішно, бо таким чином Антоній не міг би довести існування наівіть цього світу, оскільки не міг би вказати на те, що оточує світ. 3. Сфера другого світу або доторкалася б сфери нашого світу, або вона була б віддалена від неї. Тоді заперечується одна тільки остання частина дилеми, бо про дотик нам нічого не відомо. А бути віддаленими, каже, вони не можуть, /163зв./ оскільки простір, в якому перебувають тіла, і сам повинен бути тілесним, бо в протилежному випадку існувала б порожнеча. Все це звучить вульгарно. Бо не заперечується і те, що порожнеча існує поза світом, і те, що тіла в порожнечі можуть знаходитися на відстані. І, якщо б два світи могли доторкатися один до другого, не було б нічого в цьому абсурдного. Можливо, він хотів сказати, що в іншому випадку уже не буде двох світів. А хіба не існує двох сфер, які б торкалися одна одної? Афанасій Кірхер вступив на інший шлях. Він вчить, що світ є найкомпактнішим (contractum), тобто, як сам він пояснює, створеним богом такої величини, якої є, і якої він повинен і міг бути, припустивши, що бог захотів, щоб розміщення світових тіл було таким, яке ми сьогодні спостерігаємо. На основі цього твердження він намагається показати, що не існує іншого світу крім цього. 1. Бо, коли б існувало більше світів, каже, існувало б більше як найкомпактніших світів, а це, на його думку, суперечить собі самому, тому що, як він каже, і були б найкомпактнішими і не були б. Я ж не бачу, чому і були б і не були б, бо чи ж і людина не є за своєю природою дуже компактною, а про те багато людей, крім себе самого, бачить Кірхер. Найвищою серед смертних є царська влада, хоча царів багато. 2. Бо, каже, те, що складається з усієї (universa) матерії, повинно бути одним, а найбільш компактне виникає з усієї матерії. Однак, я з цим припущенням зовсім не погоджуюсь, навіть коли б істинним було те, що світ складається з усієї матерії, тобто ніякої відмінної від неї матерії не існує (це, звичайно, сміливий вислів). Невже тоді бог не міг би створити іншу, подібну до неї. 3. Бо, говорить, найбільш компактні були б або однаковими, або не однаковими. Відповідаю. Нічого не заважає їм, щоб вони були не однаковими. Немає нічого нерозумного і в тому, що вони також були однаковими. Також вчення Кірхера про \315\ компактне заслуговує дуже низької оцінки; бо чи не міг бог усього того, що він створив, створити в більшій чи в меншій масі? Нарешті, чи не може той самий бог створити Інший світ з усіма наявними в ньому протилежними видами? Потім, хай знають ті автори, що вони, намагаючись довести однинність світу, насправді позбавляють бога сили. Дійсно, яке значення можуть мати ті їхні аргументи; коли вони визнають, що бог не може створити іншого світу? /164/ \316\

Краще доводив однинність світу Афанасій Великий, Олександрійський першосвященик, у промові проти ідолів. Він говорить, що творець природи — бог — створив один лише світ тому, щоб на основі існування багатьох світів не виникла думка про багатьох творців, і щоб на основі однієї праці визнавали також її одного автора. Проте сам він попереджує, що це доведення не є доказовим. Платон користувався двома аргументами щодо того. По-перше. Світ не був би дійсно досконалим, якщо б не охопив всього, а не охоплював би. всього, коли б існував інший крім нього. На це відповідаю: більший засновок цього аргументу є сумнівним, однак, коли погодимося з ним, менший засновок слід розрізнити: так, не охоплював би всього щодо числа, і я з цим погоджуюсь, але заперечую щодо видів. По-друге. Оскільки годиться, щоб овіт відповідав своєму архетипу, тобто божій природі, і оскільки існує один бог, одна перша причина, то мусить існувати і один всесвіт. Але і це не відіграє жодної ролі, бо не має потреби в тому, щоб обов’язково він у всьому відповідав своєму архетипу, і найменше щодо числа, адже людина має бога своїм прообразом, хоча вона не є одною. Тими самими міркуваннями користується Філон Юдейський, який виступив як послідовник Платона у книзі «Створення світу». Отже, цей аргумент, який я колись почув, тепер виглядає дуже важливим, хоча він не є доказовим. Адже, коли бог що-небудь творить, то чинить це для своєї слави і у своїх діяннях турбується про ту славу, яка може бути найбільшою, а тому не міг при своїй бездоганній мудрості створити овіт без розумної істоти, як ми перед тим визнали. Отже, коли б крім цього світу, він створив би інший, то необхідно було б, щоб його також населяли жителі, наділені розумом, або, принаймні, щоб той світ був відкритим для нас. Але навіть, якщо б там жили якісь люди, необхідно було б, щоб вони знали про нас, а ми про них. Бо таким чинам слава для бога була б більшою. А щоб не видавався цей аргумент теологічним, то, не знаходячи такої явної відкритості, я стверджую, що повинні існувати у природі якісь знаки про другий світ, яких не важко було богові дати, подібно тому як і про самого бога ми знаємо не лише з допомогою його одкровення, але завдяки вказівкам розуму і свідченням природи. А тому, що ми нічого ніколи не чули про інший світ, то це є вагомим доказом того, що його немає. І скільки б я над цим не задумувався, не можу себе заставити повірити в те, що не буде недостойно не лише для доброти, але й для провидіння нашого бога робити таку велику різницю між двома або більше світами, щоб один про другого навіть не догадувався, подібно, як дуже було б не\317\ достойно цареві, що володіє двома царствами та перешкоджає одному народові торгувати з іншим, тим більше перебувати у кровній спорідненості. /164зв./ Ця думка, що грунтується на вченні про цільову причину, як нам здається, має дуже велике значення, і на основі саме такого аргументу можемо довести, що немає людей на поверхні Місяця, ані на інших планетах та зірках. Правда, можна зробити закид щодо природи ангелів, яку, мені здається, люди не можуть пізнати без одкровення. Але тому, що тут не місце про це дискутувати, я скажу коротко, по-перше, що це пізнали Арістотель та інші вчені на основі певних законів, а переважно на основі руху небесних тіл, і, якщо це правда, то рухом небесних тіл керують розумні істоти. По-друге. Ангельська істота, яка позбавлена матерії, не може відкритися через жодні фізичні знаки і тому відкривається завдяки одкровенню або завдяки незвичайним діям.







Розділ одинадцятий

ЧИ ДОСКОНАЛИМ Є СВІТ, І ЧИ МОЖНА БУЛО СТВОРИТИ ІНШИЙ ДОСКОНАЛІШИЙ СВІТ?


Це питання постійно вирішує фізика, бо що ж інше робимо, коли дискутуємо про різні роди предметів та їх властивості, якщо не розглядаємо самої досконалості створених предметів і їх краси, і пізнаємо достатньо, що творіння бога є досконалими, і як він сам засвідчив, що доцільним є лише те, що створено ним. Проте, звичайно, запитують, чи світ є досконалим не за доцільністю, а за великою кількістю вміщених у ньому речей. І відповідно, чи не бракує йому дечого для того, щоб бути таким, яким він повинен бути. А також дехто міг би запитати: чи людина є досконалою, тобто чи є в неї все, що потрібно для того, щоб бути людиною. Отже, тут необхідно вияснити, по-перше, чи є світ досконалим взагалі, тобто чи не бракує йому нічого у своєму роді, по-друге — спеціально. На мою думку, існують чотири види досконалостей: 1) суттєва, коли вона охоплює всю сутність, якою не можуть бути окремо ні матерія, ні форма; 2) акцидентальна, коли всі акциденції, які належать істоті, наявні, чого не можна сказати про людину одноногу, кульгаву, губату, шепеляву і т. п. Під акцидентальною ж розумій також цілісну досконалість, коли, наприклад, не бракує жодної з складових частин; по-третє, достатню, яка в прямому значенні є досконалістю, очевидно, коли нічого не бракує з того, чого вима\318\гається, по-четверте, багату, якщо без сумніву нічого не бракувало з того навіть, що може бути. /165/

На основі цього поділу досконалості приходжу до висновку, що світ внаслідок суттєвої, акцидентальяої і достатньої досконалості є найдосконалішим, бо нічого йому не бракує для різноманітності предметів, для гармонії, для його оздоби, для зберігання й ін. Це є очевидним, як з усієї фізики, так і з вчення про категорії, які доводять, що в світі є всі розряди видів, починаючи від найменших і кінчаючи найбільшими. Проте світ є також і недосконалим щодо акцидентальної та інтегральної досконалості, тобто не все в ньому є, що може бути. Бо богом можуть бути надані нові акциденції, і нові частини, і нові види речей. Але й досконалість такого роду не може належати комусь іншому, хіба лише одному богу. Йому нічого не бракує з того, що може бути. Це про світ взагалі. \319\












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.