Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня         Головна         Наступна





Іван ДЗЮБА

«УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА» В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ



Книжка, що оце пропонується читачеві, являє собою перше в Україні перевидання циклу лекцій, прочитаних видатними українськими вченими-емігрантами для студентів Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) в Подєбрадах (Чехо-Словаччина) у 30-ті роки. Вперше у повному обсязі збірник лекцій було видано 1940 року в Подєбрадах, потім перевидано 1947 і 1988 (теж за кордоном). Організатором та редактором збірника, як і автором більшості матеріалів, був Дмитро Антонович — видатний політичний і громадський діяч передреволюційного часу та доби УНР, дослідник української культури, автор багатьох мистецтвознавчих праць. Його колеги — один із провідників УНР, визначний історик Дмитро Дорошенко; учений-славіст із світовим ім’ям, історик літератури і філософії Дмитро Чижевський; архітектор світового значення, графік та мистецтвознавець Володимир Січинський; Василь Біднов, Олександр Лотоцький, Симон Наріжний, Степан Сірополко, Андрій Яковлів — усе це люди, які відігравали свого часу важливу роль в українському громадському та науковому житті.

Отож пропонований збірник репрезентує блискуче гроно авторів, вищою мірою компетентних у відповідних розділах історії української культури. Кожен із них мав за собою багаторічний доробок, так що їхні лекції в УТГІ набували резюмуючого, підсумкового характеру, були свого роду систематизацією знань про відповідну галузь культури. Вже це могло спонукати до видання цих матеріалів в окремому збірнику, так би мовити, енциклопедичного типу.

Можна припускати наявність ще одного важливого стимулу. Річ у тім, що українська культура майже не мала на той час (та й досі майже не має) своїх наукових історій — узагальнених і синтетичних історій. Були капітальні праці з історії української літератури (О. Огоновського, М. Грушевського, М. Возняка, С. Єфремова та ін.), з фольклористики (М. Драгоманова, І. Франка, Ф. Колесси, В. Гнатюка), з історії окремих галузей мистецтва (М. Грінченко. «Історія української музики». Київ, 1922; О. Кисіль. «Український театр». Київ, 1925; Д. Антонович. «Триста років українського театру». Прага, 1925; Г. Павлуцький. «Історія українського орнаменту». Київ, 1927; С. Чарнецький. «Нарис історії українського театру в Галичині». Львів, 1931; численні публікації І. Свєнціцького, Вадима і Данила Щербаківських та ін.). Було кілька узагальнюючих праць про окремі періоди українського мистецтва або коротких нарисів його загальної історії (В. Модзалевський. «Украинское искусство». Чернигов, 1917; Ф. Шміт. «Мистецтво старої Руси-України». Харків, 1919 та «Пам’ятки староруського мистецтва». Київ, 1922; М. Голубець. «Нарис історії українського мистецтва». Львів, 1922; Д. Антонович. «Скорочений курс історії українського мистецтва». Прага, 1923; В. Січинський. «Конспект історії всесвітнього мистецтва». Прага, 1925).

Але праць, що охоплювали б та інтерпретували всю національну культуру в цілості, у взаємодії всіх її ланок, — не було. Причина полягала, певно, не так у методологічній чи «суб’єктивній» непідготовленості української науки, як в об’єктивних обставинах українського життя: відсутності наукових інституцій, які б концентрували інтелектуальний потенціал і генерували відповідну роботу, нагромаджували джерельний матеріал; а головне — у самій неповноті соціально-культурної структури українського суспільства за умов колоніального становища і відповідно — неповноти структури української культури, в якій тривалий час переважали гуманітарні галузі і недостатньо були розвинені інші аспекти культури та культурного самоусвідомлення. Україна мало коли перебувала в стані оптимального (чи просто нормального) національно-культурного розвитку, більше ж — у стані боротьби за національно-культурне виживання, яка протягом майже всього XIX ст. зосереджувалася на проблемах мови, літератури, школи, мистецтва, історичного самоозначення. Це впливало на теоретичну модель національної культури та модель її історії. І хоч наприкінці XIX та особливо в перші десятиліття XX ст. ця «гуманітарна» модель була вже вочевидь завузькою, вихід за її межі та конструювання ширшої, адекватнішої відбувалися повільно. Крім того, завжди існувала небезпека розчинити історію культури в історії «загальній», переважно суспільно-політичній. Втім, Михайло Грушевський у монографії «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці» (Київ; Львів, 1912) уник цього, — може, й тому, що широка культурна діяльність у цей період зосередила в собі енергію національного руху.

Цілком природно — з огляду на стан суспільства та його самопізнання, як і на логіку розвитку науки, — що перш ніж стати окремим науковим предметом, історія української культури тривалий час залишалася фрагментом загальної історії народу, більш (у М. Грушевського, скажімо) чи менш (у інших авторів) вагомим; інколи — свого роду доповненням до такої історії.

Цікавим явищем у цьому ряду були «Додатки» академіка Д. Багалія до редагованого ним другого випуску «Історії українського народу» О. Єфименко (Харків, 1922). Один із розділів цих «Додатків» присвячений «культурним придбанням» українського народу. Відзначивши, що вадою праці О. Єфименко є випадання національної культури з предмета історії, він намагався компенсувати цю ваду своїми заввагами, які фактично набрали характеру короткого загального огляду української культури як важливого складника національного буття. Найбільше місця в цих «Додатках» посідає характеристика нової української писемності (XIX ст.), етнографічних та історичних досліджень як форми національного самопізнання і духовної підготовки національного відродження (а водночас і як тієї інтелектуальної арени, де українці включалися в роботу загальноєвропейської наукової думки), а також археології. Коротко оглянув Д. Багалій здобутки українського театру, малярства, музики, зупинився на значенні школи та навчальних посібників для розвитку національної культури. Принципове значення мали два моменти в Багалієвій схемі української культури: введення до неї російськомовних явищ, створених в Україні і з Україною органічно пов’язаних (ширше розгорне і обгрунтує цей принцип Д. Антонович), та получення здобутків природничих і технічних наук, головне ж — політичної думки, «політичної ідеології», початки якої, до речі, Д. Багалій виводив з народної пісні.

Короткі оглядові розділи присвятив культурі Д. Дорошенко у своєму «Нарисі історії України» (Варшава, 1932 — 1933). Але тут він мало виходив за межі філології та гуманітаристики. Цікавою була його інтерпретація розвитку історичної думки та наукових історичних досліджень в Україні як частини національно-культурного руху: інтерес до Історії Дорошенко пов’язував з інстинктом самозбереження нації, вбачаючи у цьому загальну закономірність суспільного життя. Піднесення етнографічних студій він також розглядав у контексті відродження слов’янських народів.

На початку XX ст. українські вчені та публіцисти багато зусиль докладали для того, щоб краще обізнати російську суспільність з історією, становищем та домаганнями українського народу, вплинути на демократичну громадськість у напрямі справедливого розв’язання «українського питання». У цьому контексті чи не найзначнішою акцією було видання в Петрограді в 1914 — 1916 рр. двотомової колективної праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Ініціатором видання був М. Грушевський, а членами редколегії разом із ним — Ф. Вовк, М. Ковалевський, Ф. Корш, А. Кримський, М. Туган-Барановський, О. Шахматов. Розділ про історію українського народу написав М. Грушевський, про географію України — С. Рудницький, про статистику українського населення — О. Русов, В. Охримович і С. Томашівський, про антропологічні та етнографічні особливості українського народу — Ф. Вовк, про історію української мови — О. Шахматов. Це була по суті перша енциклопедія українознавства; на жаль, задумані два наступні томи так і не з’явилися через війну.

Певно, Д. Антонович та його колеги мали на увазі і цей досвід синтетичної українознавчої праці, коли готували свій збірник. У всякому разі об’єктивно ці видання стоять в одному ряду, хоч завдання, предмет і форма викладу в «Українській культурі» специфічніші.

Тим часом було зроблено ще одну спробу виділити національну культуру як цілість в окремий предмет розгляду. Маю на увазі книжку Івана Огієнка (тоді приват-доцента Київського університету) «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (Київ, 1918). Попри свій популярний характер і адресованість до малообізнаної аудиторії вона подавала добре продуману загальну картину розвитку національної культури бодай у схематичному окресленні. Книжку писано і видавано в той час, коли зусилля свідомого українства були зосереджені на національному самоствердженні — політичному та культурному, коли треба було надати переконливості образові української культури в очах усього суспільства, щоб той образ став чинником у мобілізації волі народу на боротьбу за власну державу. Тому автор послідовно і підкреслено обґрунтовує саме уявлення про українську культуру як цілком окрему, а не частину чи периферію російської) отож наголос зроблено на відмінності її від російської та на тих історичних обставинах, що гальмували її розвиток; багато уваги віддано фактам, що засвідчують антиукраїнську політику російських царів. Через те книжка набрала виразно полемічного (і «політизованого», як тепер кажемо) характеру. Натомість структура самої культури та внутрішні чинники її розвитку описані побіжно. Втім, своє популяризаторське призначення книжка ця виконувала та й нині виконує (відтворена репринтним способом 1991 року).

Пізніше, 1937 року, в Галичині у видавництві Івана Тиктора вийшла «Історія української культури» за редакцією Івана Крип’якевича. Він же був автором тієї частини праці, що висвітлювала побутову і суспільну культуру українців; інші розділи належали таким авторам: письменство — В. Радзикевич, мистецтво — М. Голубець, музика — В. Барвінський, театр — С. Чарнецький. Як і книжка І. Огієнка, ця також мала популярний характер, але відзначалася набагато більшою повнотою, подавала ширший матеріал із різних галузей культури, грунтовніше висвітлювала основні її ділянки — була свого роду «популярною енциклопедією» української культури.

Важко сказати, чи прислужився Д. Антоновичу досвід І. Крип’якевича з укладанням колективної монографії. Річ у тім, що хоча «Українська культура» була видана лише 1940 року, праця над нею почалася набагато раніше. (Свого роду попередником цієї книжки був виданий 1934 року в Подєбрадах колективний курс лекцій «Українське мистецтво. Українська культура».) До речі, тривалість укладання книжки відбилася і на її змісті, і на хронологічних межах охоплення матеріалу: в деяких розділах огляд доведено майже до кінця 30-х років, тоді як в інших він уривається на 20-х.

У суворому значенні слова книгу «Українська культура» не можна вважати науковою історією української культури, та вона й не претендувала на цю роль. Для створення такої історії ще не була підготовлена достатньо повна джерельна база, не були ще достатньо вивчені окремі ділянки української культури, не були опрацьовані оптимальні методологічні засади. Не кажемо вже про організаційно-технічні та матеріальні умовний дослідників української культури та відповідних інституцій, далекі від тих, які створює при такій потребі своя, нормально функціонуюча національна держава; до того ж, коли йдеться про вчених-емігрантів, не забуваймо, що вони були позбавлені доступу до багатьох джерел і матеріалів — у Радянській Україні.

Враховуючи все це, треба визнати надзвичайно вдалою ідею колективної систематизованої праці, яка б стала не лише тимчасовим замінником фундаментальної наукової історії культури, а й свого роду підготовчим етапом на шляху до неї, — а водночас і задовольняла масову потребу в такого роду знанні.

Жанр книги — академічні лекції (та ще в непересічному виконанні) — забезпечував поєднання доступності викладу та розгорнутої інформативності з глибиною інтерпретації. Втім, міра такого поєднання не в усіх авторів однакова, що цілком природно, — як і міра суб’єктивізму та новизни підходу. Якщо Д. Антонович (у Вступі та розділах, які йому належать), Д. Чижевський («Українська філософія»), Д. Дорошенко («Розвиток науки українознавства у ХЇХ — на початку XX ст. та її досягнення») тяжіють до концептуальності (хоч Д. Чижевський водночас і максимально «розшифровує» та «спрощує» свій понятійний апарат, а Д. Дорошенко не уникає Інформативної оглядовості), то решті авторів більше властивий традиційний академізм із самодостатнім викладом фактів і документального матеріалу. Втім, на таку різницю «працювала» і різниця предметів дослідження: скажімо, тема шкільництва (В. Біднов) чи преси (С. Наріжний) схиляє більше до описових і статистичних методів, ніж до теоретичних узагальнень чи складних специфікацій.

Судячи з усього Д. Антонович замислював збірник як синтетичну працю з історії української культури, що охоплювала б усі її найважливіші ділянки у їхній взаємопов’язаності та взаємозалежності, з віднайденням спільних для них чинників та закономірностей. Цього останнього, звичайно, важко досягти — надто в колективній, «збірній» праці, неминуче почасти пофрагментованій. Також із різних причин довелося оминути деякі з отих важливих ділянок культури. Відсутність розділу про досягнення українців у природничих і точних науках та технологіях пояснено в книзі недостатністю доступних авторам матеріалів. Красне письменство не чіпали, певно, тому, що це надто широка тема для такого збірника, до того ж і краще за інші опрацьована та спопуляризована. Здобутки українського кінематографа не розглянуто, певно, через те, що це нетрадиційне, нове мистецтво не мало ще усталеного місця в естетичній ієрархії та й дослідників його серед «старої» вченої когорти не було, а може, й тому, що велика маса фільмового матеріалу не була доступна еміграції (через це і низка яскравих фактів образотворчого мистецтва 20-х років, як і театрального, також не знайшла відгуку). Не зовсім зрозуміло, чому мало використано археологічний матеріал та матеріал побутової культури українського народу.

Зате грунтовно опрацьовані теми школи й освіти в Україні, дохристиянського і християнського релігійного життя, книгодрукування та мистецтва книги, звичаєвого і цивільного права, народного світогляду і професійних філософських ідей, розвитку української преси, традицій і здобутків мистецтва — архітектури, скульптури, малярства, гравюри, музики, театру — все це в історичній еволюції та у зв’язку із загальним станом суспільства і ширшим європейським процесом, з ідеологічним світом і психологічними особливостями конкретно-історичної української людини як творця і реципієнта культури (з погляду цього останнього особливо прикметний розділ д. Антоновича «Автори, друкарі і меценати»).

Такий широкий і мобільний підхід до історії української культури (а водночас і певна суб’єктивна свобода в окресленні тематики) зумовлені й тим недогматичним розумінням самого поняття «культура», яке пропонує Д. Антонович у Вступі — свого роду культурологічному трактаті, що, на мою думку, зберігає своє теоретичне значення і сьогодні.

Як відомо, нині в науці існує понад сотню визначень поняття «культура», жодне з яких поки що не стало загальноприйнятним. Немало їх було і в тому часі. І хтозна, чи перспективні пошуки тотальної формули культури — явища динамічного, що перебуває у стані вічного творення і принципової незакінченості, а отже й принципової неозначеності. У всякому разі Д. Антонович обрав інший шлях, також цілком природний для науки і, може, у цьому випадку більш плідний — описове наближення до суті предмета, розкриття багатогранного змісту поняття (пригадується, таким же шляхом ішов Олександр Білецький до визначення поняття «художня література», його обсягу — в працях 20-х років та у пізнішій — «Проблема синтеза в литературоведении»).

Надзвичайно цікаво і повчально стежити за тим, як під пером Д. Антоновича поняття «культура» розкривається в своїй захоплюючій невичерпності, обертається новими й новими гранями, модифікується в часі й просторі. Для нього культура не результат, а процес, певний (для кожного випадку, для кожного історичного часу) щабель розвитку. Існують різні динамічні рівні культури — і то не тільки в історичній послідовності, а й синхронно, в духовному просторі людства і навіть у межах одного суспільства. Д. Антонович малює патетичну картину розгалуження культури в часі, просторі, внутрішніх структурах, ним володіє пафос широти і глибини культури. Водночас у цій грандіозній картині вічного розгортання культури відбуваються надзвичайно важливі, твірні щодо самої культури діалектичні процеси кристалізації окремих національних культур, цілих культурних груп народів — та їх взаємне переплетення. Чим щільніше таке переплетення, тим динамічніше розвиваються культури. Чим відкритіша культура народу, чим більше зв’язків має з іншими, тим вона багатша і життєздатніша. Культур цілком «самобутніх» (Д. Антонович уживав це поняття у значенні незалежності, відокремленого існування), на його думку, не буває. Ця теза (а її дотримуються й інші видатні дослідники культур, у тому числі українські) важлива для нас і сьогодні, коли не лише серед частини напівінтелігентної публіки, а й серед частини інтелектуалів та професійних митців природний і законний протест проти денаціоналізації культури, проти культурної окупації набирає подекуди форми заперечення «чужих» культур, форми культурного ізоляціонізму; претендують подекуди на авторитетність думки про шкідливість «чужих» впливів, про розкладовість іншоетнічних домішок у мистецтві, про необхідність зберігати «чистоту крові» національної культури тощо, — тобто це той самий ізоляціонізм, який завжди був свідченням внутрішньої слабкості, виявом комплексу меншевартості.

Втім, можна дискутувати про певну абсолютизацію у Д. Антоновича моменту відкритості і перейнятливості культур та про деяку недооцінку (чи недостатню наголошеність) моменту їхньої внутрішньої субстантивності й опірності, відносної несумісності.

У всякому разі Д. Антонович без вагань і безоглядно переносить на українську культуру ті принципи систематизації і періодизації культурного розвитку, які виробила на той час західноєвропейська історія культури. Відповідно він специфікує в українському мистецтві візантійсько-романський стиль (інколи розокремлюючи візантійський і романський), готичний, ренесансний, барокковий, рококо, класичний і еклектичний (фактично йдеться про період еклектизму, коли взаємодіяли різні стилі, в тому числі натуралізм і реалізм, — у XIX ст., переважно його другій половині, та на початку XX ст.); в розділах про сучасний (тогочасний — 20 — 30-ті роки XX ст.) період різних мистецтв Д. Антонович уникає категоричних стильових визначень.

Мабуть, у цьому є певна умовність схеми, навіть деяка силуваність. Принаймні, вона не дуже прижилася серед українських істориків мистецтва, літератури, культури (хоча дехто, як побачимо далі, її прийняв). Втім, схема, якої дотримується Д. Чижевський у своїй «Історії української літератури» (1956), небезвідносна до схеми Антоновича (у Чижевського: доба монументального стилю — візантійського, за Антоновичем; доба орнаментального стилю; ренесанс та реформація; барокко; класицизм; романтика — її Антонович окремо не вирізняє; бідермаєр та натуральна школа — те, що в Антоновича визначено як еклектизм). Радянські ж історики культури соціологізували систематизацію та періодизацію явищ культури, до того ж українські автори змушені були дотримуватися схем російської історії та історії культури.

Тим часом підхід Д. Антоновича, попри певну його умовність і жорсткість, давав можливість не тільки впорядкувати величезний матеріал української культури, користуючись не соціологічними, а суто культурологічними і мистецтвознавчими моделями, не тільки опрозорити послідовну (хоч і уривану зовнішніми катастрофами) лінію самовибудовування національної культури, — але й по-новому глянути на цілі періоди її розвитку (особливо в середні віки), розкрити раніше недобачуване в ній (як, наприклад, дбайливо і обережно зводить він нібито розрізнені культурні факти в особливе явище українського гуманізму — див. розділ «Автори, друкарі й меценати»), пов’язати її нібито локальні процеси з загальноєвропейськими. Це теж непоганий урок: бо взагалі сприйняття нашої культури багато втрачає від того, що ми здебільшого беремо її «по-хатньому», в локальних масштабах; світовий контекст часто допомагає відкрити її співмірність із світовими цінностями.

Між іншим, розмикаючи українську культуру в загальноєвропейський духовний простір, Д. Антонович тим самим «визволяє» її з-під протекторату російської, тобто уневажливлює уявлення про такий протекторат. Через те він не має потреби займатися спеціальним руйнуванням схеми «двоєдиності» української та російської культур, входити в полеміку з нею, як це мусив робити І. Огієнко. Як і класики української історико-філологічної науки — М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, автори збірника беруть українську культуру в усьому її історичному обсязі, від дохристиянських часів починаючи. Тобто культура Київської Русі для них безсумнівно є культурою українського народу. І цей принциповий погляд, і субстантивна окремість української культури щодо російської в їхніх очах не потребує якогось спеціального демонстративного потвердження, а випливає з об’єктивних історичних фактів, які і стають предметом аналізу.

І ще на один повчальний — з-поміж багатьох повчальних — момент хочеться звернути увагу. Йдеться про енергію наукового критицизму, імператив істинності, критерій наукової достовірності й доказовості. Це звичайнісінька річ для справжньої науки, але сьогодні — в атмосфері легковірності, безкритичності, готовності з першого-ліпшого, нерідко випадкового факту, не співвіднесеного із сотнями інших, часом суперечних, будувати втішні для себе або вигідні теорії, в атмосфері ентузіастичного змішування науки з патріотизмом, а то й брутального морального терору такого невігласького «патріотизму», — сьогодні доводиться нагадувати про цю традицію безсторонності і коректності «старої» української науки, її незалежності від минущих настроїв суспільності. Отож придивімося до того, як обережно вибудовує Д. Антонович той чи інший погляд, як перебирає різні варіанти оцінок, як застановляється над усіма можливими запереченнями або сумнівами. Він, наприклад, дуже скептичний щодо перебільшених, на його думку, уявлень про рівень поганської релігії наших предків; обережно висловлюється про можливість чи неможливість малярства в Україні у дохристиянські часи — за браком реальних доказів; відхиляє міф про надзвичайну музикальність українського народу і показує обмеженість цієї музикальності (переважання пісенності і недостатній розвиток інструментального музичного мислення та самої інструментальної бази у традиційному музичному побуті) тощо. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з такими позиціями дослідника, можна шукати і знаходити контраргументи, але все це може бути плідним лише на рівні суверенності наукової думки.

Читач цього збірника дістане немало насолоди і від входження в багатогранно розкритий світ української культури, панораму її історичного розгортання, і від ознайомлення з багатьма маловідомими або не всім відомими фактами, і від слідування за неординарними ходами думки дослідників, і від незвичного погляду на речі, здавалося б, знані, — скрізь його чекає немало відкриттів для себе.

Так, приміром, із статті Д. Дорошенка «Розвиток науки українознавства у XIX — на початку XX ст. та її досягнення» (написаної ніби стислий інформаційний огляд, але з принагідними глибокими і точними характеристиками явищ і осіб) читач не тільки уявить загальний процес розвитку українознавчої науки, а й зіткнеться з незвичним висвітленням деяких епізодів національної історії; зокрема, довідається, що за так званим Емським указом Олександра II про заборону української мови стояло набагато більше того, з чим він у нас звично асоціюється; побачить, що означала для України в кінці XIX ст. робота земств (і мимоволі подумає про те, що кожен найменший здобуток у напрямку самоврядування викликав піднесення культурно-освітнє і, зрештою, національне: зв’язок демократії і національного руху!); з цікавістю прочитає про вплив шкіл на національно-політичний рух у XVI — XVII ст. тощо; задумається над твердженням про деякі негативні наслідки повстання Богдана Хмельницького для соціальної структури українського суспільства, над своєрідною оцінкою Петра Могили як консерватора, котрий в останній період своєї діяльності стримував нововведення в освіті й науці... Такого роду атрактивні, інтригуючі або просто неординарні погляди й оцінки читач знайде і в ряді інших статей збірника — тут немає можливості та й потреби всі з них оглядати.

Знов-таки: не конче треба з ними погоджуватися, але варто над ними замислитися. Адже нам ще довго доведеться вивільнятися від інерції однозначних, а отже, спрощених підходів та оцінок, від популярних стереотипів.

Як уже згадувалося, збірник не давав повної систематизованої історії української культури і на це не претендував. Самі автори усвідомлювали як ваду неповноту охоплення матеріалу (відсутність розділу про негуманітарні науки та технічний прогрес, неврахування новітнього етапу розвитку мистецтв і модерних стилів тощо). Можна говорити і про методологічний та стильовий різнобій, природний у колективному збірнику, про те, що не осмислене співвідношення між професійною і народною культурою (хоч це питання зачепив Д. Антонович у Вступі) — взагалі і у специфічних умовах бездержавності зокрема; інтерпретація особливостей національної культури не. пов’язана з характерологією народу та архетипами його світопочування, як воно відбилося в народній творчості; недостатньо насвітлено культурну роботу греко-католнцької церкви. Можна знайти й інші прогалини, але річ, зрештою, не в тім.

На час наукової діяльності Д. Антоновича та його колег із празької еміграції історія культури в європейській науці вже виділилася з історіософії та історії філософії в окремий предмет досліджень (початок цього процесу можна вбачати в «Історії цивілізації в Англії» Бокля та в «Історії розумового розвитку Європи» Дрейнера). Вже існували не лише історії деяких національних культур, а й історії світової культури (Г. Клемма, Ю. Ліпперта та ін.), світового мистецтва (К. Байе). Д. Антонович, — судячи з його інтерпретації культури, її обсягу, структури й еволюції, — пройшов культурно-історичну школу І. Тена та його послідовників, віддав певну данину її соціологічному монізмові та історичному детермінізмові, ідеї «зв’язку співіснування» різнорідних культурних явищ, — але водночас вийшов за межі культурно-історичної школи в бік дослідження іманентних чинників мистецтва і культури та вводив складнішу і розгалуженішу систему понять.

Можна вбачати і деяку спорідненість культурологічної концепції Д. Антоновича з концепцією культурного консерватизму (С. Кольрідж, Т. Карлейль, Дж. Рьоскін — аж до Т. Еліота) — з її розумінням культури як усієї сукупності людської діяльності, що сповнює світ значущості і є основою усвідомлення особистістю її соціальної природи, та з її наголошенням значення й цінності національної культури та водночас інтернаціонального характеру європейської культури в цілому. Погляд на значення взаємовпливів культур (як його викладено у Вступі), на процеси міграції та дифузії в культурах складався, можливо, не тільки під впливом компаративізму, а й модернішої теорії «культурних кіл» Ф. Гребнера. Втім, це лише припущення. З трохи більшою певністю можна говорити про «сліди» позитивізму й неопозитивізму (зокрема, в «деідеологізації» дослідження, у прагненні підняти критичну перевірку та коректність оцінок до рівня точних наук), про певні «протоструктуралістські» здогади. Водночас цікаво, що зовсім чужими були для Д. Антоновича дуже поширені тоді антираціоналістичні теорії (Бергсона, Шпенглера, Фрейда, Юнга та ін.).

А яке місце посідає збірник «Українська культура» в ряду інших, пізніших зусиль нашої науки задля створення систематизованої історії української культури?

У 1939 — 1944 рр. у Німеччині виходили німецькою мовою огляди, української культури М. Антоновича та І. Мірчука. Той же І. Мірчук 1949 року видав англійською мовою збірник наукових статей про Україну та її культуру. Великим здобутком української культури стало видання науковцями еміграції за матеріальної підтримки всієї громади двотомової (у трьох книгах) «Енциклопедії Українознавства» з тематичним оглядом — зокрема — галузей української культури і мистецтва. У ній описано і систематизовано величезний масив фактів української культури.

Євген Маланюк видав 1954 року в Нью-Йорку «Нариси історії нашої культури» — річ розлогу і водночас фрагментарну, свого роду гіпересей, вельми насичений проникливими спостереженнями і глибокими думками. Але, звичайно, це інший жанр, ніж наукова історія культури.

В Едмонтоні 1984 року було видано три книжки «Нарисів з історії української культури» (тексти давалися паралельно українською та англійською мовами). Видання мало переважно довідковий та популяризаторський характер. Але деякі його частини мають і певне наукове значення. Це — нарис «Українська драма й театральне мистецтво на історичному шляху» (автор — В. Ревуцький) у книзі другій та нарис «Українське образотворче мистецтво» (автор — І. Кейван), що становить усю книгу третю. Обидва є своєрідним доповненням до «Української культури» Антоновича і К°, оскільки, взявши в основному її схему, доводять розповідь до новітніших часів і таким чином збагачують за рахунок сучасного матеріалу, хоч і програють в аналітичності й критичності підходу, бувши більш апологетичними. Цікаво, що І. Кейван приймає періодизацію Д. Антоновича (вісім періодів-стилів), тільки розбивши візантійсько-романський на візантійський і романський поокремо, а еклектичний стиль на три: реалізм, передвижництво і еклектизм. Багато інформації дає І. Кейван про мистецтво української діаспори, а В. Ревуцький грунтовно розробляє свою улюблену тему — про театр «Березіль».

Нарешті, порівняно недавно, 1985 року, Наукове товариство ім. Шевченка у серії «Бібліотека Українознавства» видало велику книжку Мирослава Семчишина «Тисяча років української культури (Історичний огляд культурного процесу)». Це й справді огляд — у стилі навчального посібника, доволі загальниковий і без претензії на власну концепцію, але найповніший із досі наявних, з бібліографією предмета (хоч і знов-таки хрестоматійною), іменним покажчиком тощо.

А що зроблено було за цей час в УРСР? Треба сказати, що дослідження окремих галузей культури і мистецтва посунулося далеко («порівняно з 1913 роком», звичайно, як у нас колись казали) — крім численних монографій, маємо фундаментальну восьмитомову «Історію української літератури», шеститомову «Історію українського мистецтва» (образотворчого), ряд енциклопедичних видань, праці з історії окремих видів мистецтва, історії науки в УРСР тощо. Не можна недооцінювати цих здобутків, хоч не можна не бачити і їхньої разючої недостатності, коли міряти на міру державних націй, нормальних демократичних суспільств. Крім того, до останнього часу українські радянські вчені були невільні, обмежені і в матеріалі (цілі його великі масиви — творчість репресованих авторів, дореволюційних «націоналістів», культура діаспори — були табуйовані), і в інтерпретації (система догм, які, зокрема, закріплювали несамостійний статус української культури).

Що ж до загальної, систематизованої історії української культури, то її за 70 років радянської влади так і не було створено й видано. Хоча в 1931 р. вийшов нарис А. Козаченка «Українська культура, її минувшина і сучасність». А 1961 року, за умов тимчасової «відлиги», у видавництві «Радянська школа» вийшла «Історія української культури (З найдавніших часів до середини XVII ст.)» М. Марченка. Але й вона, по-перше, була по суті історією української культури лише середньовіччя; по-друге, мала характер навчального посібника, а не концептивної наукової праці Втім, як посібник вона й досі зберігає свою цінність — адже інших просто не було в Україні.

Постає питання: чому це українські дослідники не змогли створити повноцінної, систематизованої наукової історії української культури? Певно, справа не в їхній професійній неспроможності, а в тій національній і культурній політиці, жертвою якої була Україна, в духовній атмосфері, яку ця політика створювала. Режим не був зацікавлений у культурному самопізнанні й самоусвідомленні українського народу, а атмосфера несвободи, поліційного нагляду за наукою, маніакального вишукування і викорінення «націоналізму» робила неможливим адекватне осмислення національного буття і його вищого продукту — національної культури.

Нині готується фундаментальна академічна історія української культури у 6 томах. До її створення залучені інститути Академії наук України, ряд провідних учених України та діаспори. Треба виконати величезну роботу пошуково-джерелознавчого, бібліографічного, систематизаційного, інтерпретаційного характеру, виробити головні методологічні та концептуальні підходи. Збірник «Українська культура», безумовно, стане у пригоді при підготовці академічної історії культури під кожним оглядом.

А для масового читача він може стати і джерелом знань про українську культуру, і навчальним посібником, і стимулятором дальшого індивідуального заглиблення в історію культури, і просто цікавим та корисним читвом.


Іван ДЗЮБА














Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.