Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





ПРО РИТОРИЧНЕ МИСТЕЦТВО

КНИЖОК 10 ДЛЯ НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ, ЩО ВИВЧАЄ ОДНЕ І ДРУГЕ КРАСНОМОВСТВО НА БЛАГО РЕЛІГІЇ І БАТЬКІВЩИНИ, ВИКЛАДЕНІ ПРЕПОДОБНИМ ОТЦЕМ ФЕОФАНОМ ПРОКОПОВИЧЕМ У КИЄВІ В СЛАВНІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ МОГИЛЯНСЬКІЙ АКАДЕМІЇ

РОКУ 1706







ВСТУП


Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і батьківщини. Вважаю, що при цьому не менш треба мені думати про мою галузь навчання, ніж вам про ваші здобутки. Бо це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають з огляду на користь, а лише деякі осягають, внаслідок нерівних сил таланту, так і із-за обсягу самого предмета, а про власні похвали цього останнього поговоримо ширше в самій праці.

Про навчання, завдяки якому хтось може оволодіти [риторичним мистецтвом], я тверджу: потрібно, щоб ми намагалися вкласти працю і зусилля рівні тому подиву, котрий кожний має перед красномовством. А цього ми слушно не можемо дозволити і довірити талантові. Якщо його не вдосконалювати, вп.равляючись наполегливо у наслідуванні [кращих зразків], то талантові нічим не допоможе щастя. Але ви, кандидати красномовства, подаєте мені міцну надію, бо ви так своєчасно зійшлися тут тамою громадою, що здається, наче ви не зійшлися, а злетілися. А це, гадаю, треба приписувати не якимсь веслам чи вітрилам, не прудкості та швидкості коней, а палкому вашому бажанню.

Я вітаю себе /2/ з таким початком, з якого можна робити висновок, що я привітав вас і себе з добрим успіхом.

Отже, якщо ви почали, старайтеся з кожним днем бути наполегливішими; а щоб вам кінець був кращий, ніж початок, то до цих перших зусиль ви додавайте ще більші, принаймні, рівні [з попередніми].

Адже ясно, що кожний має віддаватись такій справі з великою ретельністю. Вас закликає на громадські наради батьківщина, що так часто зазнавала спустошень; церква, яка не раз вела боротьбу з єрессю, благає вас взяти участь у полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім’я нащадкам, а цього успіху можна добитись тільки за допомогою красномовства.

Я теж докладу всіх зусиль, щоб стати вам провідником на цьому прекрасному шляху, або, принаймні, постараюся бути побратимом і товаришем у праці. Увесь цей твір за \104\ обсягом матеріалу ми вирішили поділити на десять книжок, яких порядок і зміст подаю тут коротко:

Книжка І. Подає загальні вступні настанови.

Книжка II. Про підбір доказів і про ампліфікацію 1.

Книжка III. Про розташування матеріалу.

Книжка IV. Про мовно-стилістичне оформлення.

Книжка V. Про трактування почуттів.

Книжка VI. Про метод писання історії і про листи.

Книжка VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книжка VIII. Про епідиктичний 2 або прикрашувальний рід промови.

Книжка IX. Дещо про священне красномовство.

Книжка X. Про пам’ять і виголошування. /2зв./ \105\












Книжка перша

ПОДАЄ ЗАГАЛЬНІ ВСТУПНІ НАСТАНОВИ



Поки приступимо до окремих настанов, передусім скажемо про те, що взагалі входить до всього ораторського мистецтва. Адже це подібне до подорожнього, який спочатку розглядає з підвищеного схилу дорогу на простягнених внизу полях, звідки вона виходить і в якому напрямі веде до місця, куди йому треба йти, а також яка вона, чи рівна всюди, чи тут суха, а там болотиста, деінде лякає чагарниками й терновими кущами, а подекуди скеляста і дерниста.

Це, повторюю, якщо передбачить подорожній, то більш приготованим вибереться в дорогу, ніж якби не знав цього. Бо він знатиме, яким строєм і одягом забезпечити своє тіло і, коли він наштовхнеться десь на щось, то зможе передбачити, який шлях йому треба залишити, а якого триматися. Так він легше і безпечніше дійде до мети. І так само тому, хто хоче вивчати ораторське мистецтво, взагалі треба знати: що це за мистецтво, аби він не питав через необізнаність, чим це мистецтво займається; яка його мета; що повинен робити той, хто вивчає це мистецтво як професію, і, нарешті, що сприяє засвоєнню красномовства, а що зайве. Зрозумівши загальні попередні положення, можна вважати себе більш підготовленим до навчання, інакше пропаде вся праця, і людина, напружуючи свої зусилля, матиме не більший успіх, ніж той, хто в темну віч змагається з морськими хвилями. Отже, в цій книжці /3зв./ ми подаємо, передусім, загальні вступні настанови. Найперше скажемо про достоїнство і користь, про суть, предмет і мету ораторського мистецтва та про обов’язки самого оратора. Потім скажемо, що смішного думають дурні про оратора, і як не ознайомлені з цим мистецтвом уважають його недоліки достоїнством, а добре — вадою. Тому ми спочатку вкажемо, кого треба вважати найбільшим оратором. Для цього, немов відрізняючи нещире золото від щирого, найперше дослідимо фальшиве красномовство (щоб знати, чого уникати), вказуючи його вади і причини, з яких вони, звичайно, виникають, а потім покажемо зразок справжнього красномовства на підставі його характерних ознак.

А далі, щоб оратор не задовольнявся самим мистецтвом (що багатьом часто шкодило), ми вкажемо, якими засобами можна запобігти цьому і як оволодіти красномовством. І щоб це було ще яснішим, я подаю порядок розділів книжки: \106\

I. Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги.

II. Про корисність красномовства.

III. Поняття риторики, визначення, предмет, мета і завдання оратора.

IV. Що робить оратора знаменитим.

V. Про вади зіпсованого красномовства, передусім, про високопарність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність.

VI. Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і т. п. мистецтво.

VII. Про причини зіпсованого красномовства. /4/

VIII. Про троякий рід красномовства або про стиль високий, поважний, середній або квітчастий, низький або буденний.

IX. Про допоміжні засоби красномовства, передусім, про талант, науку і вправність.

X. Про наслідування, кого і як наслідувати, де є похвали Ціцеронові 1 і Златоустові 2.

XI. Перераховуються інші латинські оратори і святі отці однієї і другої мов.

XII. Перед початком самостійної праці ораторові подаються загальні настанови.






Розділ перший

ПРО ПОХВАЛУ КРАСНОМОВСТВУ І, ПЕРЕДУСІМ, ПРО ЙОГО ПЕРЕВАГИ



Кожне мистецтво, що займає гідне місце в громадському житті, треба оцінювати, беручи до уваги, по-перше, чи воно почесне, а далі, чи корисне. Коли немає одного з цих чинників, то [таке мистецтво] можна допустити, якщо жодного — ні. Інакше-бо практичний досвід вбивання мух, який, подейкують, мав Доміціан 3, міг би зараховуватись до мистецтва.

Пригляньмося, чи справді ці похвали належать красномовству.

І дійсно, його достоїнство можна вбачати в тому, що воно приносить людині /4зв./ дивну приємність, бо говорить про найважливіші справи. Воно надзвичайно могутнє і має в собі велику силу, адже всі сприймають його оплесками і аавжди будуть наділяти найвищими почестями.

Бо що можна уявити собі принаднішим, приємнішим, солодшим, ніж красномовство, яке, немов би забувши про себе, приковує і захоплює людські душі. \107\

Усі інші справи, що навіть найбільше радують відчуття людей, дуже швидко приносять пересиченість і перестають подобатися: чарівність місцевостей, де ми коротко розглядаємося в задумі- чи проходимо мимо; найбільш вишукані страви стають огидними для нас, якщо ми переїлися або страждаємо морською хворобою; звук музичного інструменту, хоч би він був найприємніший, якщо продовжується довше, починає неподобатися скоріше, ніж перестаємо його слухати. Єдина промова, прикрашена словами і думками, з приємністю сприймається слухачами 4, і навіть якщо вона довго триває, то здається, що не може наситити нас.

І як коли ми переживаємо щось прикре, то скаржимось, що навіть короткий час надто довгий, так навпаки, злагіднені приємною мовою красномовних мужів, ми не помічаємо найдовших годин і не відчуваємо того, що вони проминули. Навіть більше, ми якось не пам’ятаємо і про [свою] природу: забуваємо про тіло, не відчуваємо спраги, голоду і т. п. Ось скільки треба, щоб наситити слухачів.

Якщо йдеться про оратора дуже видатного у своєму мистецтві, то, як зауважив Сенека 6 про Красса 6, «слухачі часто бояться, щоб він не перестав говорити». Звідси мужа, обдарованого знанням красномовства (якщо немає самої заздрості) всі мимоволі приймають, захоплюються ним, люблять, добровільно заводять з ним дружбу, /5/ часто до нього звертаються, залюбки біля нього сідають, оглядають його обличчя і помічають його мову. Якщо він почав щось говорити, затихає гамір і шум, мимоволі припиняються розмови, всі в напруженні звертають обличчя до його слів. Переважно буває так, що слухачів вражає чар промови, і вони під впливом несамовитого захоплення починають аплодувати, пристрасно вигукують. Читаємо, що це траплялось Златоустові, Ціцеронові та багатьом іншим. Навіщо багато говорити? Це спокушує мене, щоб я вважав, що приємність красномовства — це якась тінь і образ тих розкошів, про які віримо, що вони будуть у тамтому вічному щасті, а ми, ними насичені і майже достатньо оп’янілі, не зможемо ніколи насититися, ні впитися.

Отож, якби за те, про що ораторові випадає говорити, довелося брати нагороду за ораторське мистецтво, то можливо було б достатньо оцінити його. Адже ж він турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії 7, сенаті, царському палаці, у священних храмах і найсвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подви\108\ги героїв і царів, величаво прикрашує мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора (як ми побачимо на своєму місці). Він замикає в межах свого слова всі важливі справи. Що ж можна сказати, щоб гідно оцінити його могутність? Нічого не /5зв./ значила б зброя, нічого не значили б великі війська, якби за допомогою красномовства не проганявся страх, не подавалась надія і велика відвага, а заохочуванням не запалювались воїни. Навпаки, якщо хтось бачить, що на нього наступають, він вибиває їм зброю з рук і відважних робить боягузами, хоробрих — безсильними, шаліючих — лагідними і спокійними. Цим мистецтвом Антоній 8 викликав милосердя у воїнів Марія 9, що кинулись на нього з піднятими мечами за наказом свого кровожадного полководця, і, неначе якимсь фокусом, переконав їх. Цим мистецтвом Анаксімен 10 злагіднив і змінив закріплений присягою гнів Александра  11 на лампсакійців 12. Цим мистецтвом Демосфен 13 вів війну з Філіппом 14 і сам один міг виступати за свободу Греції проти влади такого великого переможця. Цим мистецтвом М. Туллій 16 перешкодив планам трибуна Рулла 16, прогнав Катіліну 17, схвилював Антонія 18.

Цим мистецтвом Златоуст вилікував дуже важку образу, нанесену величності Феодосія 19, і відкинув сокири, прикладені до горла батьківщини 20, і втихомирив шал Гайни 21. Цим мистецтвоім численні інші беззбройні самі довершили те, чого не можна зробити жодною силою, ні зусиллями багатьох, ні жодними військовими силами.

Бо що ж, скажіть, будь-ласка, могутніше і більш нездолане, ніж людський дух. Якщо він твердий і хоробрий, то не зможе зм’ягчитись вогнем і не дозволить зломити себе залізом. Стріли, мечі, тарани 22 та інші види зброї можуть мати владу над тілом, можуть підривати мури, але не можуть подолати загартованого духа. Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би підпорядкуватись дух? Напевно такою [силою] є красномовство. Бо яким чином раніше згадані оратори стільки зробили, як не цією неймовірною силою і могутністю? Вона легко проникає в душу /6/ і відводить її звідки хоче, захоплює і жене кути хоче, робить якою хоче, викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов’ю, спонукує до сліз, розвеселяє, наповнює зворушенням чи страхом. Але ті самі емоції, якщо захоче, виполює й викорінює без зусиль. Справді, гравець не так досконало володіє м’ячем, як оратор душею людини. Ніхто на великих зборах не має такої влади над незчисленними учасниками, на \109\яких він може впливати. Оратор одночасно розгромлює і ранить всіх тією самою зброєю і одним і тим самим ударом. І справді дивно: стоїть велика юрба, серед якої товпляться грамотні і неписьменні, полководці і найхоробріші герої, а однак їх хвилюють слова однієї людини і вони бліднуть, червоніють, відчувають у собі дивну зміну. І навіть, самі царі стають рабами промовця, у душі йдуть за його промовою і дозволяють вести себе, куди б він не захотів. Що ж сильніше, ніж це мистецтво?

Чи правдивий чи неправдивий переказ, що його розказують поети про суперечку Аянта 23 і Одіссея 24 за зброю Ахілла 25, однак мені здається — вся ця історія, або міф має на меті показати, що в силі зробити красномовство. Бо Одіссей, красномовний муж, настільки перевищує Аянта, хороброго, але не красномовного воїна, що рішенням усіх ватажків йому присуджується зброя. А Овідій 26, розповідаючи про це в XIII книзі «Метаморфоз» [р. 382 — 383], дуже витончено робить висновок на користь красномовства:

І схвилювались князі, а що може зробить красномовство Вчить саме діло: бо зброю героя забрав красномовний.

І справді, почесті, які здобуло красномовство, мають таке значення, що я починаю побоюватися, щоб несправедливо не применшити його можливостей, /6зв./ оскільки зважуюсь їх перерахувати. Однак скажу тільки дещо, бо всього не можна охопити навіть думкою. Отже, як красномовство вважається і зображається як цариця всіх наук, так дуже часто воно мало славу, рівну царям, і завжди заслуговувало її, А що про самих ораторів думала вчена старожитність, — про це найкраще свідчать дари, які приносили для них. Бо їм ставили статуї Сирен 27 (зокрема на могилі Ісократа 28) і тим відзначали чарівність і дотепність промови. Їм дарували сопілки, як це зробив Веррес 29 для Гортенсія 30, чим відзначали мудрість тих, хто у промовах пояснював таємні та божественні речі. Пальмові галузки, що були нагородою переможців, були також і нагородою ораторів, як це свідчить Марціал 31 (Епіграми, кн. VII [28,ф. 5 — 6]) до Фуска:

Так хай дивуються форуми, хай тебе хвалять палаци, Численні пальми нехай двері вкрашають твої!

А що ж інше означає це, як не ту переможну силу красномовства. Почесть ставлення статуй для красномовців була так поширена, що, як передають історики, Георгієві Леонтійському 32 була поставлена не позолочена, а золота статуя, а Деметрієві Фалерському 32 було споруджено в Афінах \110\триста шістдесят статуй. Ересія 34 римський народ вшанував знаменитою статуєю і водночас преславним написом: «Цар речей, Рим — проконсулові Ересієві, цареві красномовства».

Ось це такі дари. А що ж говорити про здійснення найвищих громадянських подвигів і про управління провінціями? Почесть державних посольств була довірена і майже повністю належала ораторам. Кінея 35 посилали в посольстві до римського народу, Анаксімена — до Александра, Евсфатія 36 — до Шахпура (перського шаха), а інших, знову — до інших, так що вже в істориків назва «оратор» значила було посла. /7/

Що ж більше піднесло Ціцерона, якому закидали походженням з незнатного роду, до найвищих почестей у нащадків в римській республіці? Що інше піднесло Златоуста до першосвященства царської столиці? Лібанієві 37, справді, не тому ораторові, що вештався перед народом, а вчителеві красномовства надав Юліан 38 преторіанську префектуру, та він відмовився. Коли імператор Констянтин 39 дав змогу Ересієві, якого ми вже згадали, просити, що захоче, то той попросив значну кількість великих островів 40, які платили податок Афінам, і Констянтин подарував йому їх негайно, а його самого призначив префектом 41 військового табору.

У константинопольській церкві була державна посада великого проповідника, про що ми знаємо з Кодіна 42 і звітів соборів. Ось які почесті красномовству. Чи треба ще говорити про їхню славу, подиву гідну! Так, за свідченням Ієроніма 43, щоб побачити Тіта Лівія 44, численні смертні прибували з віддалених околиць; римський імператор, аби почути Гермогена 45, звернув з дороги і вступив до ораторської школи, а Траян 46, як передає Філострат 47, узяв Діона Хрізостома 48 з собою на золотий віз і в присутності народу сказав йому декілька разів так: «Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого». Це і йому подібне, здається, виходить за межі ймовірності. Найбільший же подив викликає в мене передане Квінтом Курцієм 49 у 2-й кн. про афінян, а саме, що в них у пошані були оратори: «Отже, афіняни, переносячи важко і з найбільшим співчуттям нещастя фіванців, відкрили втікачам брами, всупереч царському наказові. Цей вчинок Александр переніс так боляче, що в другому посольстві, коли знову вони відпрошувалися від війни, він відправив їх додому за тієї умови, що вони видадуть йому ораторів і полководців, за ініціативою яких вони стільки раз піднімали повстання. Але справа знову звелася до того, що вони затримали ораторів, а полководців послали на вигнання».

Це найрозумніше державне рішення /7зв./ буде вічним пам’ятником доброї слави ораторів. І не без слушності так оцінюють \111\ красномовство розважні мужі, адже вони пізнали, що це не тільки найкорисніша справа людського життя, а й вона єдина доводить те, що цим людина перевищує тварин, тим самим ми перевищуємо інших людей, як це розумно говорить Туллій 50. А те рішення сенату, яке подає Светоній 61 («Про славних ораторів» [25]), що спалося за консулату Гая Фаннія Страбона 52 і Марка Валерія Мессали 63, на основі якого деяких з тих, хто проголошував себе латинськими ораторами і відкрив у Римі школи, було засуджено і проскрибовано, то це не говориться про вчителів справжнього красномовства, а про деяких нових винахідників пустої і незугарної вимоги, як це розуміють усі вчені.






Розділ другий

ПРО КОРИСНІСТЬ КРАСНОМОВСТВА



Тут згадаємо про корисність красномовства, але не про ту, яку рекомендували окремі люди або народи (бо це було б нескінченно довго), а тільки розглянемо загально деякі її сторони. Потім скажемо окремо, для якого вжитку в наш вік, а, головне, для нашого народу необхідна красномовність.

Багато благ як громадських, так і приватних, а також божественних, і вигід людського життя походять з красномовства. Суспільна його користь така: передусім завдяки красномовству люди відокремились від тваринного і дикого життя, і далі об’єднавшись у єдиній общині, заснували міста та встановили тверді закони.

Про це прекрасно говорить Ціцерон у першій книжці «Про підбір матеріалу», /8/ на початку [розд. 2]. А оскільки його слова дуже витончені, я їх тут наводжу: «Був, каже, час, коли люди блукали полями, як тварини, і підтримували своє життя дикими плодами, і ніхто не виконував своєї роботи за обдуманим планом, а переважно фізичними силами. Тоді ще не була в пошані ні віра в бога, ні почуття людського обов’язку; ніхто не бачив законного подружжя, ані не чекав законних дітей; ніхто не знав, яку користь приносить справедливе право. І тому внаслідок блукання і незнання сліпа і нерозважна володарка душі — жадоба, щоб наситити себе, зловживала фізичними силами, своїми найпагубнішими помічниками. В той час якийсь, очевидно, великий і розумний муж, пізнав, яка сила і яка можливість виконувати найбільші завдання приховується у душа людини. [Справа полягає тільки в тому], щоб її можна було розкрити і вдосконалити \112\ шляхом навчання. І ось цей муж загнав в одне місце розпорошених по полях і захованих в лісових колибах людей, зібрав докупи і примусив їх виконувати якусь корисну та почесну роботу. Спочатку люди опиралися, бо справа була для них незвичною, а згодом, прислухаючись уважніше до розумної мови, стали лагідними і покірними. Але мені здається, що цього не могла зробити ані мовчазна мудрість, ані мудрість, яка позбавлена мови. Вона не могла відірвати раптово людей від звички і звернути [їх] на інший шлях життя. Справді гарно! Після заснування міст люди навчилися шанувати вірність, зберігати справедливість, добровільно підкорятися іншим і брати на себе не лише труди, а й вважати, що треба віддавати й життя ради загальної користі: неможливо ж, щоб люди не могли силою слова обгрунтувати того, що вони винайшли своїх розумом. Дійсно, хто, крім зворушеною переконливою і приємною промовою, захотів би підкоритися праву /8зв./ без застосування сили, якою міг досягти більшого, бути рівним з тими, серед яких він міг виділятися і добровільно відступати від найприємнішої звички, що внаслідок давності стала для нього природною. І спершу, справді, так і народилась і поступово далі розвивалась красномовність, яка й пізніше в найважливіших справах миру і війни принесла людям найбільше користі». Це сказав Ціцерон. А тому що він згадує про користь [красномовства] під час миру і війни, пригляньмося, які вони є.

Отже, в час миру велика користь красномовства, каже Арістотель 54 в І кн. «Риторики», полягає в захисті справедливості, який є не маловажною справою для справжніх хоч і малих талантів, бо вони зовсім не зворушуються голими аргументами, а відстоюють високохудожню і багату промову.

Силами красномовства допомагаємо друзям, відбиваємо зазіхання ворогів, захищаємо невинних, засуджуємо нечесних, викриваємо засідки, перешкоджаємо розрухам безпутників, відвертаємо шкоди і небезпеки. Потім цим шляхом зав’язуємо і зберігаємо дружбу, ним же потішаємо пригноблених в нещасті, даємо розраду в дуже важких становищах, викорчовуємо ненависть, здобуваємо прихильність, втихомирюємо сварки і незгоди.

Мудро говорить Платон 55 у «Федоні», що дар переконливої мови є той самий, що і дар лікування, бо лікування допомагає тілові, а переконлива мова лікує душі, в нещасті є захистом, у щасті — найбільшою прикрасою, особливо, коли прославляються хоробрі або мудрі мужі. Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування. Крім того, хіба \113\ ж усі інші галузі мистецтва і науки, й навіть сама дослідниця речей — філософія, не потребує сприяння і підмоги красномовства? Якби вона їх не мала, не змогла б вийти на денне світло, а замикалася б у вузьких межах розуму однієї людини. Бо чим допоміг би нам розум, коли б ми не могли висловити /9/ нашої думки? Тому Туллій у творі «Частини промов» слушно називає красномовство супутником і слугою мудрості.

І це під час миру. А що ж під час війни? Хіба ж плани вождів не викладаються красномовством? Хіба ж не потрібно красномовного заохочування, коли сум або відчай охопив пригнічених, або найшов страх на воїнів, коли вони побачили ворогів, або кволість охопила душі, або невигідність місцевостей або трудність і довжина доріг відстрашує від розпочатого діла, або коли загрожує бунт, або коли, нарешті, малодушність і жадоба не дають змоги завершити перемогу.

Отже, ясно, що зброя мало допомагає, якщо воїнський дух не підбадьорюється промовою красномовної людини чи то до нападу чи до відігнання ворога. Тому Філіпп Македонський, як свідчить Плутарх 56, звичайно, говорив: «Красномовство Демосфена скоріше рятує Афіни, ніж відвага Фемістокла» 57. І в Гомера 58 Агамемнон 59 вимагав для взяття Трої 60 не десять Аянтів, але десять Несторів 61.

Це суспільні блага, а приватні такі: за допомогою красномовства ти можеш набути найбільшу прихильність, найміцнішу дружбу, найбільшу відданість, адже часто незнатні люди, що народились у несланному місці, стають дуже славними і добиваються й доходять до найвищих ступенів почестей, і як вони звикли відвертати кривди від інших, так можуть і від себе самих відвернути, бо той, хто навчився допомагати іншим порадою, у великих ділах не забуде і про себе самого. І нарешті й тому, що красномовство, як каже Ціцерон у «Бруті», — це прекрасне світило таланту, яке робить нас здатними до красномовства і підготовленими до навчання.

Сюди ж належить прекрасна вказівка Корнелія Таціта 62 або, як це вважають інші, Фабія Квінтіліана 63. Таціт [сказав] у «Діалозі про ораторів» [розд. 5]: «Отже, сила і користь красномовства забезпечують притулок і опіку іншим, коли вони добре живуть. Коли ж з’явиться небезпека над твоєю власною головою, тоді, їй-богу, панцир і меч не є певнішою обороною в бою, ніж красномовство для звинуваченого і підданого загрозі, — ця оборонна і водночас наступальна зброя, якою можеш однаково відбивати удари і наступати: буде це в трибуналі, чи в сенаті, чи перед імператором». Стільки [сказав] Таціт, і цілком слушно, бо хто захищається /9зв./ зброєю, той не може стримати беззаконня і не може захистити невин\114\ність, а силою красномовства він робить одне і друге, тобто силою відбиває силу. Бо хоч він і підкориться силі тиранів або ворогів, однак, зможе довести всім, що цього не заслужив, і не тільки у знайомих і земляків, а навіть в іноземців і, що більше, навіть у пізніших нащадків викличе ненависть до своїх противників і заслужить на співчуття.

Але чи може красномовство нам дати також ті блага, що належать до вічного життя? Воно само собою не дарує таких благ, скарбником яких є єдина ласка трисвятого і найбільшого бога, однак красномовство є неначе її особливим слугою. Яким же іншим способом користується переважно бог для проповідування своїх тайн? А для відкриття майбутніх подій, для оголошення нечестивим свого гніву, для навернення грішників, для виявлення їм своєї лагідності, своєї ласки, свого милосердя, щоб вони не падали духом? Справді, якщо ми повернемося до всіх минулих віків і тут пригадаємо скільки він вже від початку світу, зробив для людського спасіння, то ми побачимо, що майже все це він вчинив за допомогою або божественної красномовності, або людської, якій він допоміг. Він сповістив через пророків прихід свого сина, а через того ж самого сина проголосив догми віри і норми чесного життя, ту саму науку проголосив через апостолів усьому світові, викрив помилки єретиків через дуже вчених і дуже красномовних наших отців. Нарешті, коли він говорить з єретиками про спасіння, наганяє на них страху, витискає сльози, збуджує ненависть до безбожності, викликає любов до себе і заохочує їх до кращого — то все те проводить через своїх обранців, а саме: ораторів і проповідників. Для похвали красномовства не може бути нічого достойнішого, нічого світлішого.

Але коли деякі закидають, що, мовляв, є багато таких, які, покладаючись на впливи красномовства, завдають дуже великої шкоди і збитків державі, релігії та справедливості, бо звільняють нечесних від кари, викликають в державі або війську повстання і заворушення, не лише захищають єресь і неправильні догми, /10/ а й видають їх простому народові за правдиві та вбивають їх йому в голову, неначе оракули самого бога, то їм треба відповісти, що такі і подібні лиха треба приписати не ораторському мистецтву, а хибній вдачі тих, хто зловживає цим мистецтвом. Адже ж, крім чесноти, немає такого благородного дару, щоб ним не могли зловживати ці безпутники.

Інакше не був би корисним і воєнний досвід, тому що багато знавців військової справи викликають громадські заворушення, змови і повстання. [Не приносила б користі] і медицина, що за її рецептами дають пити іншим отруту, \115\ лікувальні якості якої дослідили, ані діалектика, яка дає безбожникам зброю для поширювання єресей, і, нарешті, треба відкинути дари самої природи, дані богом на користь людям, тому що водою і вогнем нечесні завдають загибель невинним.

Отже, ті, які приступають до вивчення цього мистецтва, найдостойнішого і найкращого, хай найперше навчаться бути чесними і корисними для людського життя. Нехай вони знають, що оратори, як і воїни, одержують від вождя мечі не на те, щоб переслідувати чесноту, а щоб відбивати вади, — щоб відстоювати справедливість, щоб нести допомогу невинності, щоб сміливо захищати батьківщину і церкву. Бо й Христос проповідував, що нам колись доведеться звітуватись не лише за свої вчинки, а й за слова. І якщо за порожні, хоч і \116\ менше шкідливі, слова нас притягають до відповідальності, то наскільки більше ми повинні боятися, щоб нас колись не осудили за те, що ми погано використали таку сильну зброю, як промови.

Залишається ще викласти в декількох словах те, що я обіцяв на початку цього розділу, а саме, яка користь з красномовства може бути для нашої батьківщини, передусім, у наш час. Висловити про це свою думку /10зв./ примусило мене хибне уявлення сучасників, які вбачають призначення красномовства і витрачають сили для оволодіння ним на те тільки, щоб вміти люб’язно вітати гостей, на бенкетах складати сердечні побажання друзям або володарям і в святкові дні протягом року сердешно їх вітати. Все це я не вилучаю з практики ораторського мистецтва, але заявляю, що це надто маловажні теми для виступу, і рівночасно кажу, що є набагато більше важливіших, які ми можемо розглянути. І хоч їх можна легко зрозуміти зі сказаного раніше, однак деякі з них нам хочеться розглянути окремо.

1. Скільки є в нас визначних громадян і керівників, які, коли добре і розумно керують державою, коли хоробро ведуть справу на війні, дають нам матеріали для того, щоб виголошувати їм похвали, щоб їхня хоробрість не канула в забуття і щоб побуджувати інших до подібних вчинків.

2. Потім, оскільки наш вік зайнятий війнами більше, ніж якийсь інший, яке, на твою думку, матиме значення для військової справи те, що і вожді і численні воїни будуть озброєні зброєю красномовства і вмітимуть відповідною промовою запалити інших до діяльного виконування завдання?

3. Коли здається, що воїни, збуджені незаконністю або розгнуздані неприборканим свавіллям, хочуть підняти бунт і повстання (що в нашому народові з його буйною вдачею часто трапляється), то чи не більше, скажи, будь ласка, треба бажати того, щоб ця пожежа погасилася якоюсь безкровною перемогою, ніж кровопролиттям. Тому, якщо зброєю /11/ не можна так легко запобігти їхньому бунтові, то якої ж тут потрібно сили, як не красномовства?

4. А чи вузеньке поле розкривається перед нами при писанні листів? Передусім, коли треба нам писати не про родинні, а про дуже важливі державні справи, то немає жодного виду промови, якого не довелося б застосувати в листах. Треба просити <і давати поради; звільняти від заздрощів з приводу добра, від наклепу на невинних, звинувачувати нечесних і образливих, вітати з перемогою, повідомляти про державні справи союзників, просити допомоги в іноземних володарів та інші цього виду справи. \117\

5. А оскільки в нашої держави такий великий авторитет і широка територія, що потрібно посилати посольства майже до всіх народів, то запитую, як ми змогли б захищати нашу гідність, коли б не було красномовних мужів, яким можна безпечно доручити думку володаря, які в союзників здобули б допомогу батьківщині, а у ворогів — зберегли б авторитет держави і так повели доручені їм справи, щоб не залишили їх невиконаними або щоб інші не були змушені полагоджувати за них ці справи силою.

6. І ще, невже не здається, що наша батьківщина навіть мовчки благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що дотепер вона зробила, передано пам’яті нащадків. Але все полишене на забуття є настільки значним, що здатне затьмарити найбільшу славу. Отже, не було письменства і не було таких, які б закріпили це в історичних пам’ятках. З яким великим болем оплакуємо те, що приклади наших предків не дійшли до нас, з такою наполегливістю нам треба тепер докладати зусиль, щоб і те, що діється в наші часи, внаслідок бездіяльності і нашого незнання не стало затемненим і невідомим. /11зв./

7. З другого боку, церква правомірно домагається допомоги красномовних мужів. І коли б люди навіть не допомагали їй жодними засобами — вона сильна сама собою і ціла не може захитатися, однак у своїх частинах часто зазнає втрат, і часто просить від людей допомоги, і, найперше, щоб відбити зухвальство єретиків, потребує красномовної мудрості.

8. Треба також проповідувати хвалу богу трисвятому і найбільшому, і хоч не може їй дорівняти жодна вимова, однак, якщо не вбивати проповіддю цього частіше в притуплені і зіпсовані гріхом людські душі, вони [ці похвали] здаються малими або просто невідомими. Варто також показувати народові чесноти святих людей і особливо пресвятої богоматері для наслідування або захоплювання ними.

9. Не може бракувати тут місця і для писаного красномовства: потрібно описувати життя святих людей, а передусім тих, яких породила Русь, щоб нарешті знали навіть неписьменні, а також ті, що захоплюються тільки своїми переказами, тобто наші вороги, наскільки багата на чесноти наша батьківщина і наша релігія, і щоб нарешті відівчилися закидати нам, що ми позбавлені релігійних почуттів. Треба розголошувати й інші історичні церковні події: що наша церква зробила в попередні роки, а що за нашої пам’яті, або яких зазнала гонінь. Це треба передати нащадкам.

10. Справді це великий обов’язок, що накладається на єпископів та інших священиків: добре навчати ввірений їм народ \118\ тайн віри, викривати злочинців і навертати їх до кращого, до доброчинності. Як же вони здолають таке велике завдання, якщо самі будуть без’язикі і позбавлені дару слова. Не можна сказати, на яку /12/ небезпеку, наражають вони своє спасіння, яку втрату завдають іншим ні, що, ненавчені цьому мистецтву, домагаються священного сану, тобто це становище вони вважають не чим іншим, як торгівлею, призначеною для тілесної наживи і найганебнішого прибутку. Що за сліпота. о боже безсмертний! Яка темрява затемнила душі цих людей! Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір’я, сумлінності, зусиль і праці для осягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу посвятити цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне і корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труднощі і працю. А тепер, коли воно добровільно само напрошується, то чому ж ми не прагнемо всім запалом, всім старанням набути його? Отже, приступимо тепер ближче до розгляду самого мистецтва







Розділ третій

ПОНЯТТЯ РИТОРИКИ, ВИЗНАЧЕННЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТА І ЗАВДАННЯ ОРАТОРА



Кожна наука, до викладу якої приступають, повинна починатись від визначений, каже Ціцерон («Про обов’язки» І кн., розд. 2), щоб було зрозумілим те, про що йдеться. /12зв./ Тому й ми, коли приступаємо до обговорення риторичного мистецтва, повинні робити те саме, пояснивши коротко наперед назву риторики.

1. Назва риторики походить від грецького слова ’ερετν, ε̃ρω̃, що означає «говорити». Звідси ритор означає те саме, що оратор, хоч деякі думають, що ритор різниться від оратора: ритором називають учителя красномовства, а оратором — самого красномовця.

2. А риторика визначається різними [вченими] по-різному. Арістотель («Риторика», І кн., розд. 2) каже, що риторика — це спроможність бачити або видумувати те, що в кожній речі або питанні правдоподібне. Цього визначення не приймає Квінтіліан («Навчання оратора», II кн., розд. 16), бо воно не охоплює нічого, крім підбору матеріалу. Але якщо це визначення розглянути грунтовно і слова «видумувати правдопо\119\дібне» віднести до того, що вимагає обов’язок ритора, то воно буде добре, як це влучно розглядає Юній Мельхіор 64 («Ораторське мистецтво», розд. 3). Адже не тільки предмет, а й слова і розміщення предметів і слів повинен винаходити оратор, як це вчить Ціцерон у творі «Частини промови», бо все це робить речі правдоподібними. Платон у «Горгію» так визначає риторику: «Риторика займається промовою, і її завдання — виголошувати переконливі промови на зборах громадян». А Ціцерон дає коротке визначення: «Це наука говорення». Але найкращим з усіх є визначення Фабія Квінтіліана: «Риторика — це вміння добре говорити» (II, 15). Він же твердить, що це визначення добре, бо воно охоплює всі достоїнства мови і характер оратора, бо добре говорити може тільки добрий муж. Крім того, з цього визначення легко зрозуміти предмет, а також мету й завдання оратора, /13/ та перейдемо від цього питання до наступного.

3. Отже, предметом риторики, як слушно вчив Горгій Леонтійський, є всі речі, бо питання може стосуватися, всіх речей, і тому можна добре сказати: немає нічого, що не було б охоплене шатою риторичного предмета.

Але ближче до справи; слова — не самі речі, які можуть бути предметом інших мистецтв, але будь-яке питання, поставлене на обговорення про будь-які речі, є предметом риторики.

4. Оскільки мету пізнають з предмета, то мета промови та сама, що й мета дослідження, бо до чого прямує дослідження, до того самого, неначе до мети, прямує і промова. Бо дослідження, це неначе якась сліпа, але цікава винахідливість думки, що тільки доповнюється, шукає, але не може знайти. Отже, промова веде дослідження до досліджуваної речі, одне і друге перебувають в (одних) і тих самих межах, бо коли ми досліджуємо, чи щось добре чи погане, фальшиве чи істинне, справедливе чи несправедливе, чи його треба бажати чи уникати, то ми прямуємо до тієї мети, щоб встановити одне з двох. Звідси ясно, що мета промови, а також і промовця — це мовою задовольнити того, хто досліджує, а це є те, що інші кажуть «переконувати мовою». А те, що навіть найбільший оратор не завжди осягає цю мету, треба приписати не йому самому, ані його мистецтву, але або упередженості і впертості, або поганому настрою слухачів, або якійсь іншій причині.

5. Зрозумівши мету, легко зрозуміємо також завдання оратора, бо завдання митця — зберігати те, що веде до осягнення мети мистецтва. А тому що метою оратора є переконувати мовою, то його завдання буде так складати промову, /13зв./ щоб вона могла переконувати. Аби досягти цього, оратор повинен винаходити те, що найбільше сприяє справі: він повинен винайдене викласти у відповідному порядку, має сам те \120\оформити добре підібраними словами, найкращими реченнями і формами речень і слів, обов’язково це все запам’ятати і, нарешті, виголосити усно, пристосовуючи до мови жести і рухи. Через те завдання оратора є, задовольнивши всі ці умови, винаходити, розкладати, мовно оформляти, охоплювати в пам’яті і виголошувати. Про це мова буде пізніше.







Розділ четвертий

ЩО РОБИТЬ ОРАТОРА ЗНАМЕНИТИМ?



Нестерпна помилка багатьох, що справді неслушно ганять ораторів, спонукує мене перед початком викладу необхідних настанов відділити правдиве красномовство від фальшивого і відзначити його певними ознаками, неначе характерними рисами. В цьому, здається мені, я повинен постаратися про те, щоб декількома словами показати, хто є найбільшим оратором. А для цього найперше треба знати те, що дуже розумно зазначив Марк Туллій у трактаті «Про найкращий рід ораторів», а саме: оратори не відрізняються жанром, як поети, а як художники — самим ступенем здібності. Отже, між художниками можуть бути різні, водночас і найкращі, а той, хто /14/свою поему опрацював найкраще, заслужить ім’я найкращого. Так, Вергілій 65 відрізняється від Горація 66 і Марціала, але їх усіх можна назвати найкращими, тобто кожного у своєму жанрі: Горація в ліриці, Марона в епічній поезії, Марціала в епіграмі. А в ораторів є один жанр, в якому, якщо вони будуть різні, то вся їхня відмінність полягатиме в нерівному досвіді у мистецтві, а саме: один тут досвідченіший, той менше досконалий, а інший буде найгірший. Подібно відрізняються окремі поети.

«Тому якщо хтось нараховує багато типів ораторів (це слова Ціцерона) і одних з них уважає великими або поважними або багатими на слова, інших слабкими або простими або короткими, інших, що є між тими і другими, буде вважати посередніми, то скаже дещо про людей, а про саму справу мало». Якщо йдеться про річ, то ставиться питання, що є найкраще, а до людини — ким вона є. Тому гадаємо, що така оцінка не стосується величі ораторів, але окремі люди визначають те, що є найкращим, беручи до уваги всі прикмети.

Тому:

1. Хай першою ознакою найкращого оратора буде те, щоб його хвалили не за деякі з названих чеснот, а за всі; якщо він тонко розпочинає виклад, поважний у повчанні, дотепний у \121\розвеселюванні, сильний і багатослівний у зворушуванні, і, нарешті, якщо він підбирає стиль не довільно, а згідно з вимогами справи і часу. Ця ознака відома тільки тим, хто має добру підготовку в такому мистецтві. Тут виникає питання, за якою ознакою навіть невчені можуть розпізнати доброго оратора.

2. Другою ознакою є та, про яку говорить Ціцерон в «Ораторі», очевидно, що той є найбільшим оратором, хто найбільшим здається народові, тобто слухачам. Отже, це правильна оцінка, /14зв./ бо риторика — мистецтво красномовства, а про красномовство можна тоді говорити, коли мова подобається людям. Якщо хтось так говорить, треба думати, що він говорить це по-мистецьки. Але тут повинен бути деякий виняток. Насамперед, щоб слухачі були вільні від усякого почуття: любові, споріднення, підлабузництва, гніву, ненависті, лицемірства. Під впливом таких почуттів вони не дають правильної оцінки і часто хвалять поганих, а гудять добрих. Адже родичам і найбільше батькам завжди буде подобатись оратор-син. І я переконаний, що Антонієві здавалася ворожою і не красномовною II «Філіппіка», виголошена в його присутності. Й багатьом можна нагадати відомий вислів Марціала: «Не ти, але бенкет твій красномовний». Зовсім те саме можна сказати про ораторів, що говорив Луцілій 67 про поетів:

«Той з поетів найкращий, що критикам підносить смачні шматочки».

Передусім, з числа суддів і критиків треба гнати тих, які, не знаючи як слід мистецтва, ставляться до нього з упередженням, бо їм подобаються деякі несмачні безглуздя, дивовижні слова, приховані думки, емоційно-насичені алегорії, а коли вони почують справжнього красномовця, в промові якого не побачать своїх дурниць, то засудять його як невченого і недосвідченого.

3. Третя ознака протилежна попередній, хоч і мало. Очевидно, коли оратор приковує увагу слухачів промовою і не набридає їм, він справді подобається. Однак часто, коли він викликає пусте захоплення, то цілком не приковує уваги тих, яким подобається, і скоро їм набридає. Але увагу слухача не можна тримати в напруженні, якщо промова не є приємна і сильна, бо властивістю природного таланту є панувати над слухачами до деякої міри. А коли під час чиєїсь промови збори зберігають мовчанку, то його треба вважати великим оратором, /15/ але ще більшим того, якого слухають уважніше. Очевидно, найбільшим того, кого, як сказав про Красса Сенека, «бояться, щоб не перестав говорити».

4. Ознака таланту тоді певніша, коли своєю промовою оратор задовольняє водночас людей різного класу і стану, тобто \122\вчених і неосвічених, великих і малих, міщан і селян, бо цього не можна добитися, не володіючи досконало цим мистецтвом. Ось такі ознаки справжнього красномовства.

І саме це є тим, що стверджує Еразм Роттердамський 68 про Василія Великого 69, який так пристосовував промову до душ і вух юрби, що був ясним навіть для недосвідчених і подиву гідним для вчених. І рідко буває така слава, що оратор так ганить і критикує звичаї людей, що ти можеш його любити навіть за лайку.

5. Та передусім треба оцінювати оратора на підставі ефективності промови: коли він обговорює у промові великі та нелегкі справи, якщо зворушує і веде слухача до чого хоче, то він не доб’ється мети, коли не володітиме досконало засобами, які мають значення для її досягнення, а саме: мистецтвом. Через це славними стали Ціцерон, Демосфен, Златоуст, Назіанзін 70, Василій 71 та інші, з яких один переконав відкинути бажаний народові закон 72, другий викликав війну проти дуже могутнього ворога 73, а третій присмирив вождя варварів 74, якого сам спровокував, четвертий відвернув імператора від жорстокості, п’ятий славою красномовства переміг заздрість. Отже, з виду слухачів зможемо пізнати красномовність промовця, якщо від веселих слів оратора на обличчі слухачів розцвітає веселість, від жахливих слів виступає блідість, /15зв./ від гнівних слів, що викликають обурення, іскриться запал, від жалісливих виступають сльози. Звідси й приказка: «Сльози слухачів — це похвала ораторові».







Розділ п’ятий

ПРО ВАДИ ЗІПСОВАНОГО КРАСНОМОВСТВА, ПЕРЕДУСІМ, ПРО ВИСОКОПАРНІСТЬ, НЕВДАЛЕ НАСЛІДУВАННЯ, ХЛОП’ЯЧИЙ СТИЛЬ, БУНДЮЧНУ ПАТЕТИЧНІСТЬ


Досі йшлося про ознаки розпізнання, хто є найбільшим оратором і що його робить таким або що нам треба робити, щоб ми могли стати такими чи хоч сподіватися. Але цього не можна осягнути, не зрозумівши різниці між істиним і фальшивим красномовством.

Отже, не треба вважати вадою те, що деякі люди, як каже [знаменитий оратор], обмануті удаваною слушністю, захоплюються вадами, неначе якимись чеснотами, а що ще гірше, де вони їх не добачили, думають, що там нема красномовства. Тому, щоб виявити нікчемність тих вад, треба нам сказати тут дещо про окремі з них. Адже ж, щоб помилитися, не потрібно \123\ дорадника, а щоб не збитися з дороги, потрібний провідник і наставник.

1. Першим таким огидним і величезним чудовиськом, що часто й скрізь трапляється, є високопарний і надутий вид красномовства. Він бере свою назву від опухлого хворого тіла. Як і тіло напухає від того, що у йому збирається якась шкідлива рідина /16/ в одному місці, так і ця вада промови виникає від зайвих речей і слів; а це буває в словах, реченнях або в обох разом У словах буває тоді, коли нагромаджуються слова або застарілі, що вийшли з ужитку, або новацькі, чужомовні, які викликають у невчених захоплення своїм незвичним звучанням.

Кавсін 75, спираючись на Афінея 76, каже, що цією вадою хворів тиран Діонісій Сіракузький 77, котрий, між іншим, не називав дівчину «parthenos», а «menandros», неначе таку, що «чекає чоловіка». [Також вважається вадою те], коли переносні слова вживаються сміливо, твердо, або з перебільшеним порівнянням, якого не вимагає справа, наприклад, це є в Тертуліана 78, «Проти гностиків» 79 — «собака переслідування» і в Горгія 80 — «коршун — могила душ». Подібно вживаються вчені, хоч і незрозумілі слова, які часто повторюються. Не поставлені на своєму місці, вони не служать ні для чого іншого, хіба тільки для нагромадження, для якогось блиску. Вчені ганять Горгія, тому що він назвав Ксеркса 81 Зевсом 82 персів.

Хто страждає від цієї хвороби, не скаже «зміна», а «катастрофа», не скаже «занурився», а «його з’їдає паща моря». І справді вже жодною іншою назвою не буде називати сонце, хіба тільки «Фебом» або «Титаном», буде соромитись говорити «місяць», а назве його «Кінтія» 83, і замісгь вода скаже «Фетіда» 84 або «Нептун» 85, замість війна — «військовий плащ», замість миру вживе «тога» 86, замість хоробрий — «Геракл» 87, замість вогонь — «Мульцібер» 88, замість вина — «Вакх» вживатиме завжди і всюди.

У реченнях буває високопарність, коли в них виступають слова з гіперболічним 89, неприродним значенням, хоч є загально зрозумілим, наприклад, коли якийсь панегірист 90 каже, що саме небо остовпіло від краси цариці, яка йшла поважно, і що сама Юнона 91 /16зв./ почервоніла від сорому, і що є дві королеви Польщі: одна на небі, а одна на землі й обидві називаються Марії. Ось, наприклад, таке: що тільки палає, стає трояндою, або коли говориться на похвалу посередніх людей. «Твоєї слави не охоплює світ, а достойне ім’я чують поза стовпами Геракла» 92. Але найгірший вид цієї високопарності буває тоді, коли в якійсь посередній або невеликій страві примушують щось робити Ганнібалів 93, \124\Александрів, Піррів 94, спартанців, а крім того, всіх богів і богинь. Численні приклади цього виду пишної красномовності можна почути в польських ораторів. Один з них я наводжу тут, що буває при врученні вінка молодій:

«Величний палац потребує мурів і валів. Нічого не значать високі троянські вежі, за ніщо вважаються палаци, якщо їх не оточують висипані вали або оздобні мури. Палац дружби і сьогодні побачив його величність Н. Н. в серці вельмишановної молодої, отже, бажаючи додати йому оздоби, намагається оточити валом. Тут, коли лиш готова до послуг дружня доброзичливість почне думати про величаві окопи, в мить висипає вал з уявних квітів прикраси, і він, припавши до серця ласкавої молодої, оточує палац дружби, заснований у її серці. Ось таких тобі, а не інших валів потребує дружба, на яких би процвітали гарні квіти доброзичливих почуттів. Як Нептун на бурхливих водах кришталевими, як Марс 95 високо з землі висипаними радіє валами, /17/ так і дружба, складеними з квітів» і т. д. Таких горланів гудить у дуже витонченій і прекрасній епіграмі Марціал на якогось там оратора Постума, котрий під час судової промови про три вкрадені кози, накопичив тут Муціїв 96, Маріїв, Суддів 97 і різні війни:


Не за ґвалт, ані вбивство, ні отруту,

Процесуюсь я, тільки за три кози,

Скаржусь, що їх украв сусід у мене,

Та суддя вимагає довести це.

Ти ж про Канни 98 і Мітридата війни  99,

Й віроломство шалене карфагенців,

І про Суллів і Маріїв, Муціїв

Розкричався й руками робиш жести.

Постуме, вже скажи раз про три кози.

[Епіграми, VI, 19].


2. З цього найжахливішого чудовиська повиростали й інші гидкі [потвори], які відрізняються від нього, однак їх можна розпізнати за їхнім виглядом, і першою з них є невдале наслідування, або, як інші кажуть, лженаслідувальний стиль. Якщо хтось, наприклад, прочитавши у Вергілія, в VI кн. «Енеїди», як Еней 10° зійшов до підземного царства під проводом Сивілли 101, користується таким самим способом при описі сходу Христа до пекла і говорить, що Христос приніс якийсь подарунок для Прозерпіни 102, і що його проводив ангел; а коли він побачив різні види мук, запитався, хто це такі, що так мучаться, а коли прийшли до різних чудовиськ, він з переляку взявся за зброю і т. д.: \125\ або коли хтось почує, що Ціцерон, Златоуст та багато інших нагадували народові про свої славу і добродійства, він сам уже в перших своїх словах, не сказавши ще багато, зухвало буде вихваляти себе самого.

Сюди треба віднести і те, що численні промовці хочуть бути ціцероніанцями і пишуть промови майже тими самими словами /17зв./, якими написані його промови, і запозичують у нього навіть цілі періоди. Ця вада трапляється однаково в словах і реченнях (і вона, здається, є двояка), а саме, коли наслідування: 1) недоречне, тобто коли ми переносимо нашу думку, подібну до чужої, на неподібний предмет, 2) надмірне, тобто коли ми в якогось автора помічаємо початок і кінець, слова, число складів і всі дрібниці і переносимо їх до нашої промови.

3. А про холодний стиль (можуть собі інші думати, що хочуть) я скажу тут згідно з думкою вчених критиків, які інших звинувачують у байдужості, що легко можемо пізнати його суть. Холодний стиль, кажу, це мертва думка під виглядом багатослівності, тобто така; що спершу обіцяє щось нове і дивне, але коли ти розглянеш її грунтовно, то побачиш, що в ній або нема смислу, а якщо є, то він смішний чи огидний.

Майже цього роду є ті міркування, які юрба риторів, звичайно, називає геніальними помислами. Адже ж, коли вони хочуть підтвердити щось влучно, завжди верзуть нісенітниці і безвартісні думки, наприклад: в той день, кажуть, коли народився Александр Великий, згорів преславний храм Діани Ефеської 103.

Отже, що може бути холоднішим, ніж те, що якийсь софіст, на ім’я Гегесій 104, коли говорив похвали Александрові, сказав маж іншим, як йому здавалося влучно [такі слова]: «Немає зовсім чому дивуватись, що храм Діани згорів у такій жахливій пожежі, адже богиня була повитухою при пологах Олімпіади, коли народжувався Александр, і, зайнята пологовими справами, не могла погасити вогню». Як каже Плутарх, холод цього дотепу такий великий, що, здається, його самого було б досить для згашення пожежі ефеського храму. Подібно до цього хтось із сучасників, вихваляючи польського короля, говорить, що той, прорікаючи свою промову, наче на муки під виноградним пресом, залишає її для нащадків: адже ж вона, хоч була чорна (очевидно, написана чорними літерами), однак наважилася вкрастися між царське золото і пурпур. Часто деякі хочуть говорити глубокодумно, але не говорять нічого, крім [порожніх] слів. І таких /18/ декілька речень (щоб ти ще більше дивувався) вчені критики помітили в трагіка Сенеки. \126\

Нарешті, як вогонь промови можна назвати своєрідною життєвою силою і живучістю відчуттів, так і промову, якій цих ознак бракує, треба вважати холодною. Ось тобі такого роду зима [в промові] та ще й у супроводі інших нісенітниць:





ПРОМОВА НА ПОХОРОНІ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ, ЩО МАВ НА ГЕРБІ СОКИРУ


Якщо хто думає, що його величність помер, то помиляється, бо він живе. Ніколи ж він не міг і не може померти, — незаперечним доказом цього є сокира на гербі його величності. Вона [ця сокира] в давнину була на гробницях символом вічної пам’яті та вічного життя. Ти [твоя величність] вічно живеш у святій пам’яті, у своїх безсмертних подвигах, живеш у королівській доблесті, адже саме магнати і королі Речі Посполитої пишалися цією німою сокирою, яка символізувала їхню королівську владу, й у Лівія сокира означала скіпетр. Та тут у пошані не лише оця твоя гербова сокира, бо й сам Юпітер гордився тією сокирою і взяв для себе не як скіпетр, а як власний герб, і як античність зображувала Юпітера з сокирою, так і заслужена твоя доблесть навіть у античні часи не могла б померти в твоєму гербі. Живе перед батьківщиною твій блиск, про який колись пророкував Меркурій 105 у золотій сокирі».

Цей стиль настільки холодний, що коли ті, які оплакували цього небіжчика, слухали промову, то, гадаю, їхні сльози замерзли. І справді такі промови висміює Марціал у дотепній епіграмі про якогось ритора Сабінен 106 (Епіграми, кн. III, 25), адресованій до Фавстіна:


Фавстіне, як бажаєш остудить лазню,

Гарячу, куди Юліан зайшов щойно, /18зв./

Проси, щоб там скупався Сабіней оратор,

Він заморозив також веронські терми.


4. Хлоп’ячий стиль — це певне надмірне бажання малих і легких приємностей; коли, наприклад, хтось думає, що варто докладати зусиль, щоб у своїй промові вживати приємні слова і ніжні речення, неначе брязкальця. Хто хворіє цією вадою, докладає всіх зусиль, щоб всюди повпихати речі ніжні, любі, милі і приємні, не дбаючи зовсім про те, чи зміст терпить такі прикраси. Й справді, хоч справа буде поважна, героїчна, божественна, або сумна і трагічна, вони, однак, трактують її по-жіночому ніжно, і грішать проти гідності своєю легковажністю. Вони завзято шукають як у словах, так і в реченнях, такої прикраси. І коли ти читаєш \127\ їхню промову, каже Сенека, тобі насувається на думку, що це ті, які в розпущеній туніці 107 завжди ходять по місту. Через те вони гоняться тільки за такими фігурами, що легші, а тим самим вони повинні бути рідкісніші, наприклад, співзвучність відмінкових і дієслівних закінчень 108, легкі парономасії 109, метафори і алегорії, виведені від ніжненьких речей, часті і не зовсім необхідні подвоєння, а крім того холодні вигуки, смішні закляття, жіночі голосіння. Неначе пишномовні (як каже Горацій) півтористопові слова, так ті ніжні оратори узгоджують пестливі слова, підлесливі, гідні не змужнілих уст, а лепетливих дівчат, бо нагромаджують їх аж до обридження: кучерики, щипчики, віченьки, рученьки, устонька, садочки, квітоньки, листочки касію, хвилечки, фавончики 110, зефіроньки 111, коралики, кристалики, діамантики, перли, меди, нектари  112, амброзії 113, бальзами і т. д. Вони також люблять складні прикметники і широку поетичну фразу, так що цього типу стиль можна скоріше назвати жіночим, ніж хлоп’ячим.

Загальновідомим прикладом хлоп’ячоеті є стиль імператора Андріана 114, /19/ що в житлі віддавався приємностям, а перед смертю так промовляв до своєї душі:


Душенько, блудненька любонько,

Гостю й товаришу тіла,

Куди ти відходиш сьогодні?

Блідненька, голенька, сувора,

Своїм звичаєм жартувать не будеш?


Зауваж, що інколи це не є вадою і трапляється навіть у найбільших ораторів, але тільки з двох причин: якщо сама справа вимагає такого виду мови, і коли оратор застосовує дуже рідко ці солодощі з певною метою і переплітає їх, підкреслюю, поважнішими і простими словами. До поетів, головно елегіків, що пишуть оди або епіграми, треба підходити інакше, — їм дозволяється подібне з уваги на ніжність справи, але їм треба це застосовувати рідко і помірковано. Іноді і оратор може вдаватись до таких забав, якщо цього вимагає дух і місце промови або коли він комусь дошкуляє іронічно, але в поважних справах цього йому не дозволяється. 5. Існує ще такий вид стилістичного спотворення, який Дуже різниться від хлоп’ячого і схожий на мову п’яних і шалених людей. Це так званий «парентирс». Тирс — це палиця, обвита листям, яку носили вакханки 115, тобто ті, які відзначали свято Вакха з неймовірним божевіллям. Таких кіконських  116 вакханок, озброєних тирсом, описує Овідій («Метаморфози», XI [р. 89 і ін.]. Звідси вийшло прислів’я: \128\ «ударений тирсом») — так називали божевільних людей. Отже ясно, що «парентирс» — це стиль, що подібний до тирса, тобто такий, коли хтось у малих і незначних справах надто піддається почуттям: вигукує, обурюється, кричить, кидає страшні прокляття, погрози, благає всіх богів і богинь, /19зв./ заявляючи, що він не хоче жити при негідному царі. Одне слово, парентирс буває тоді, коли судова справа ведеться про трьох кіз, або ще й тоді, коли треба буде говорити легко яро посередні або не такі великі справи, а оратор скаже, що він не знає, звідки починати, де перестати, буде вдавати також, що його вразив ґедзь Аполлона, якого поети називають «ентузіазмом», і цей ентузіазм несе його або до неба або до підземного царства або до стовпів Геракла. І як хлоп’ята захоплюються якимись іграшками, так оратори, які уражені тирсом, завжди гоняться без потреби за трагічними темами, повними страхіть і жаху. Словом, це якась несамовита шалена промова, яка найближче підходить до високопарної, але не має такої сили. Багато прикладів такого виду промов легко знайти. Однак досить тільки однієї цієї епіграми якогось з божої ласки світського оратора, де він завзято накидається на тих людей, які носять одежу голубого кольору:


Що? Ти на прю, людська пихо, небо викликаєш!

І кольором неба власним кості одягаєш!

Землю двигаєш на собі, земля тебе носить,

В пишності зрівнятись з небом — це для тебе досить!







Розділ шостий

ПРО ШКІЛЬНЕ. ПОЕТИЧНЕ ЕМОЦІЙНО-НАСИЧЕНЕ АБО АЛЕГОРИЧНЕ, НИЗЬКЕ, ПРОСТЕ І Т. П. МИСТЕЦТВО



1. Не думай, що шкільний стиль — це такий, котрий удосконалено згідно з вимогами мистецтва ораторської школи, а той, з якого легко мож,на пізнати /20/ шкільні ораторські прийоми. Я тут подаю три його види.

Перший з них такий: коли у поважних справах, громадських чи релігійних, промова прикрашується так, як це звичайно буває в шкільних вправах: тобто дбайливо і нудно перераховується все те, чого навчають ритори. Не всяка ж справа вимагає вступу і не всюди має бути повний епілог, не треба також застосовувати завжди без обдумання і інші \129\ частини промови. Звідси все мистецтво полягає в тому, щоб не тільки вивчити правила, а й знати винятки, без зрозуміння яких більшість ораторів тоді найпростіше порушує правила мистецтва, коли щонайсильніше намагається їх зберігати.

Другий вид шкільного стилю ще гірший і буває тоді, коли хтось не відмовляється від тих частин промови або правил, які подають учителі, але заявляє, що він уже у вступі охопив дві або три частини і відтак зібрав достатню кількість доказів, що приступає до спростування і незабаром перейде до епілога.

Третій вид не кращий: коли у справі поважній і всенародній хтось шукає тонкощів, яких роздувають у школі, і часто не менш старанно, ніж у диспутах, обговорюють і розв’язують філософські або теологічні питання, які зовсім або дуже мало стосуються теми, а саме: про приречення чи про попереднє визначення долі, про небесні явища, про взаємне переміщення і т. д. А щоб слухач не думав, що вони це від когось почули, а не вивчили, то вони вдаються до цього типу пишномовності і кажуть, що вони те чи інше засвоїли, коли вивчали філософію або теологію. Вони згадують також про інші науки, щоб хтось не подумав, що їх не знають.

2. Смисл поетичного стилю полягає в поетичному викладі промови, який відходить від ораторської поваги. Цю ваду можна спостерігати в трьох речах: у словах, реченнях і в ритмі промови. У словах буває тоді, коли вживаються слова, властиві тільки самій поезії. Одні слова вживаються в прямому, інші ж у переносному розумінні. Слова, вжиті у прямому розумінні, пізнаємо, читаючи поетів і порівнюючи їх зі словами, що трапляються в ораторів, наприклад, «промовляти» замість «говорити», «чадо» — замість «син», «грунт» — замість «земля», «струя» — замість «вода», «полюс», /20зв./ або «Олімп» 117 — замість «небо». Слова, вжиті у переносному розумінні, пізнаємо зі сміливого перенесення або зміни їхнього смислу, який, очевидно, далекий від загального вживання, як от: сосна — замість корабель, зорі — замість небо, птахи гребуть крилами — замість летять і т. д. Крім того, складні прикметники дозволяються тільки поетам, а в промові не повинні мати місця, наприклад, «золотоплинний», «золотоволосий» і т. д., хіба що вони вже внаслідок довгого вживання стали загальноприйнятими, як наприклад: всемогутній. Прикрасу речень і, передусім, перифразу можна пізнати з небуденності:


І Океан залишає тимчасом Аврора 118, піднявшись. \130\


Однак у цій справі май на увазі таке загальне правило: існують два способи, щоб відрізнити поетичні речення і слова від ораторських. По-перше. Все зайве і непотрібне, що, очевидно, нічого не вносить до справи, крім певного колориту, треба вважати поетичним. Якби ти, наприклад, сказав «біла лілея», «червоні троянди», «пурпурна Аврора», «солодкі меди» і т. д. По-друге. Всі [мовні засоби], котрі далекі від загального вжитку, якими не користуються навіть більш освічені люди, бо вони незвичні і витончені, треба дозволити вживати або поетам або нікому, і ні в якому разі — ораторові. Наприклад, говорять: холодний страх пробіг по кістках. Подумай добре і зрозумієш, що цієї фрази не вживає, звичайно, людина.

Щодо ритму, то поетичними є ті оратори, які наслідують мелодію пісень у промові. Такою є ця промова Апулея 119: «Тобі відповідають зорі, сміються часи, радіють божества, служать стихії, за твоїм кивком опочивають подуви вітру, живляться хмари, проростає насіння, ростуть паростки».

3. Алегорія, хоч і додає певної краси промові, та інколи вироджується в найгіршу ваду. Це, звичайно, стається трояким способом: по-перше, коли метафори або алегорії важкі, тобто перенесені або від більшого або /21/ від меншого, ніж вимагає справа, або виведені від довгого порівняння, як «пута лагідності», «пожива нагоди», «вирвані у спбкою думки» та інші цього виду нісенітниці, які відзначає і ганить Кавсін в Еннодія 120. Автор тріумфальної пісні пише:


Пий, перо, Тір 121 втихомирений: так меч наказує впитий

Кров’ю фракійською 122. Нащо ж тобі ще фарбує чорнило

Кістку слонову паперу блідою Фетідою?

[Я. Маркевич, Поперед лавр, 1 — 3]


По-друге. Якщо алегорії та метафори бувають надто часті, то щоб промова була прикрашена, повинна визначатися своїми квіточками чи перлами, але не повинна бути вся ними засипана.

По-третє. Коли алегорії не потрібні, а ти виголошуєш алегорично те, що треба говорити щоденною мовою. Чимале число [ораторів] піддається цій хворобі, так що коли їм доведеться в дорозі підбирати палицю або питатися про шлях, вони вживають алегорії. Сюди треба зарахувати всіх тих, що не хочуть нічого розуміти у святому письмі буквально і як воно є в дійсності, але все перекручують і всі правдиві, а не параболічні 123 історії огидно і дуже нерозумно перекручують і надають їм іншого значення. Отож, такі здебільшого, звичайно, питають, що розуміється під зайцем, коли Давид каже: «Скеля — притулок для зайців», або що у \131\ гімні Мойсея треба розуміти під конем, а що під вершником, де говориться: «Коня і вершника скинув у море» [Вихід, 15, 1]. Вони кажуть, що тут не треба розуміти справжніх коней або вершників або море, бо це даремне оспівував би Мойсей, тому що всім було відомо, але під конем будуть розуміти думку фараона, на яку сіла гордість і була скинена в море пекла.

Кажуть, що на цю ваду найбільше хворів Оріген 124, який у цей спосіб все зводив до алегоричних значень, наприклад, він не хотів вірити, що дерево, плодом якого згрішив Адам, було справжнім, і через те Адам згрішив, не з’ївши плід, а в якийсь інший спосіб.

Цей недолік панує і тепер серед юрби недоуків, які жадібно хапаються не за саму науку, а за її тінь. Якщо вони пояснюють щось зі святого письма /21зв./ по-простому, то бояться, щоб і їх самих не назвали простачками і тому також кажуть, що їм не подобається промова інших, в якій вони не бачать диму, або заявляють, що ті оратори не знають того, що треба знати, коли тим часом вони самі цього не знають.

Емоційно-насиченому стилеві даю іншу назву не тому, що інші не можуть називатися емоційно-насиченими. Таким є той твір, коли те, про що в ньому пишуть, викладено так, що здається, воно прийшло не випадково, а є результатом неспокійного і старанного пошуку і написано так, що в ньому видно і талант і досвід письменника.

Емоційність означає нестримно прямувати до чогось і його пристрасно бажати. Та тому що емоційність має перевагу над усіма іншими недоречними і надмірними алегоріями, яких шукають оратори, то цей стиль тільки помилково, шляхом антономасії 125 можна, мабуть, назвати алегоричним. Крім того, є багато інших рис стилю, які мають видимість достоїнства, хоч насправді — це найгірші вади. Так, деякі люди висловлюються надто грубо і просто, і це проявляється в двох ділянках: у значенні і в словах. Під грубим значенням розуміється значення, загальноприйняте простим народом, а грубі слова підбираються навмання і позбавлені ритмічності.

Нарешті, простий стиль є тоді, коли в ньому немає ораторського опрацювання і прикрас. Приклад подається в IV кн., 26, 16 «До Гереннія» 126: «Бо тут у лазні підійшов до нього; потім каже: «Ось цей твій раб. побив мене». Потім каже цей тому: «Я це розгляну». Пізніше той розпочав лайку і Щораз більше у присутності багатьох кричав». Цей стиль найбільше застосовують люди дикої натури і варвари, яким усе витончене здається гідним ненависті, і ті, котрі ховаються під вигляд побожності та покори, а потім клобукасті \132\католицькі ксьондзівські череди найбільше лепечуть саме на такий лад.

5. Близьким і майже тотожним з попереднім є ще такий недолік стилю, який називають сухим і безкровним, тобто такий, що уникає всіх фігур і тропів. Цей буває здебільшого тоді, коли хтось, уникаючи пишномовності, попадає неначе в безплідну пустелю. «Один, — каже Сенека, — дбає про себе більше, ніж належить, інший знов занедбує себе більше, ніж належить». /22/ Коли деякі уникають пишномовності стилю, то добре роблять, але вони ненавидять те, що приносить прикрасу. Про них влучно каже Кавсін, що вони, здається, поклялися, що не вживатимуть навіть ніякої метафори. Прикладом цієї вади можуть послужити листи наших [ораторів], в яких вони цілком слушно уникають шкільного колориту, але недоречно відкидають усі прикраси.

Мені здається, що ті, які мають цей чи попередній недоліки, подібні до філософів-кініків 127, котрі, щоб не допускати пишності, нехтували пристойним і зовнішнім оформленням. Через те, як кажуть, Діоген 128 топтав килими й доріжки Платона і хвалився, що. він топче гордовитість, але Платон відповів йому розумнішим жартам, кажучи, що він топче гордовитість іншою, гіршою гордовитістю.

5. Крім того, є стиль хиткий і розв’язний, тому що, як каже учитель Гереннія у IV кн., розд. 2, 16: «Без нервів і суглобів, він хитається сюди й туди і не може міцно втриматися і показати свою стійкість». Очевидно, є дві причини, які породжують цю ваду. По-перше, коли частини промови не відповідають одна одній в реченнях, ані не є одним цілим, а одна від одної далеко. Якщо хтось, виголошуючи промову, так переходить від однієї до іншої частини, то здається, що він починає іншу промову. Дуже численні приклади є в тих, які хоч не ставлять собі завданням сказати що-небудь, звичайно так складають промову, що ставлять на першому місці те, що перше прийде на думку, а тоді знову думають, а коли щось знову підійде їм на думку, знов вкладають [у свою промову], потім придумують десяте і соте і так зліплюють усю промову. Найвиразнішим прикладом цієї неотесаності є Томаш Млодзяновський 129, дуже видатний єзуїт, польський проповідник — у своїх (якщо так можна назвати) панегіричних промовах. По-друге. Цю ваду спостерігаємо в синтагмах, членах і розв’язаних періодах, тобто в таких, де немає сполучних слів, ні вдалих переходів, або взагалі промова не має тут ніякого зв’язку або /22зв./ невдалий (якщо мати такий зв’язок — значить не мати жодного). Такий зв’язок — це горезвісна «розв’язана мітла», як його називають критики. \133\

Дуже поширеною в наш час є хвороба, яку слушно назвемо «курйозним стилем». В ньому багато проявів ученості, за якою особливо впадають недоуки, очевидно, коли вони скажуть щось дивне, незвичайне, що переходить людське сподівання. Вони винаходять курйозні, але прямо беззмістовні та смішні маленькі питання, як наприклад: «Чому в імені найблаженнішої діви або Ісуса Христа є п’ять літер? Чому так сказав господь через пророків? Чому так щось зроблено або написано?».

На якийсь час вони тримають нещасних слухачів у тупому напруженні, а потім бадьорі, веселі, жваві, при підтримці захопленої некритичної юрби, надувшись вишуканою повагою, вивертають свій пліснявий оракул. Адже ж що може бути більш огидне, ніж те, коли хтось, прославляючи богородицю (якщо такі виголошення гідні назви похвал), запитує слухача, чому в часи великого потопу, коли загинули всі нещасні створіння, єдині риби залишились цілими. Він довго продовжує сумніватися і питатися про це. Навіть селяни могли б відповісти на це питання (якби їм було дозволено): «А чи тобі, мій панотче, здається дивним, що риби в воді не згинули?» Та він, той мудрий проповідник, гадав, що йому не годиться так думати, отже, відповів, що це трапилося тому, що риби знаходилися під іменем богородиці, а Марія у латинян у множині означає «моря». Що за дотепність, дуже подібна до тупоумності! Однак багато хто (це ж найвища неотесаність віку) /23/ поважають ці нісенітниці, неначе триніжок Аполлона 130.

Велебний патер Млодзяновський думав, що красномовство полягає тільки, в таких доказах, і повністю опинився під владою цих нісенітниць. Неможливо перечислити нескінчені його приклади, бо він такими оракулами виповнив два велетенські томи. Але один приклад, в якому він помістив також свою єресь, я тут наведу. У проповіді про Христові страждання він питає, чому іудеї, домагаючись смертної кари для Христа, сказали двічі: «Розпни, розпни його!» — і один раз вжили пасивну форму: «Хай буде розп’ятий»? На це, між іншими, він відповідає так: «Повторення «розпни, розпни» вказує, що мука господа Ісуса мала йти на честь і хвалу двох осіб, від яких походить святий дух, тобто отця і сина, але мала піти теж і на хвалу пасивного плоду, що походить від обох, тобто святого духа». Так він [відповів]. Така красномовність для цієї догми — гідна заслуга. Дану глупоту супроводить майже завжди інша супутниця, не менш часта, — зухвала і недоречна дотепність. Такі пустомелі, щоб по-дурному приправити глупоту дотепом, дуже зухвало і безперервно жартують. Ось тому вони, очевидно, іронічно \134\називають все чорне білим і біле чорним. Дотепами вони хулять бога, нападають на богородицю, присікаються до ангелів, зневажають святих, зато прославляють тиранів і підносять похвалами їх до неба. Крім того, вони плетуть незчисленні дуже холодні і дуже набридливі дотепи.

Ось прочитано два Євангелія. Одне й друге починалось відомою звичайною фразою ; «У час той». Проповідник вирішив сказати повчання і побачив, який приємний дотеп вийшов у нього напочатку: «Не хочу ні з ким сваритись, — щойно голошу Євангелія. Два сьогодні /23зв./ Євангелія домагаються свого місця в цьому костелі. Одне, що припадає на другу неділю по великодні, — про доброго пастиря. Боюся його зневажити, бо воно про пастиря, а яка овечка не боїться свого пастиря? Друге Євангеліє про посвячення господнього дому, — воно про Закхея, в милості якого я зацікавлений, бо він частує господевих учнів і дає щедру милостиню: «Половину мого добра даю убогим». Я об’єдную ці Євангелія, маючи на увазі розпочати свою проповідь словами, спільними обом Євангеліям — «у час той» — того часу. 1 так, ні одне, ні друге не може скаржитись, що я його не поклав повністю в основу своєї проповіді. І я покажу, що люди при словах «у час той» згадують давні роки, а літа минулі вихваляють як краще. На більшу похвалу бога» і т. д. Не дивно, добряче Томаше, коли обіцяєш говорити про одне і друге, хочеш говорити про ніщо... У тій самій проповіді, навівши слова Йова 131: «Я змащував свої ноги олією», той горезвісний милий проповідник вважає відповідним жартувати дотепно з людиною прокаженою, що лежить у гною, бо він починає так: «Оліяс — це був якийсь там йов, якому водою для миття ніг служила олія. Якби він для глянцу вмивався телячою підливкою, то ще півбіди, але що з олії н>а ногах?» У проповіді на різдво богородиці у зв’язку з словами святого письма: «Господа, спертого на драбину» він сказав: «Небезпечно стоїть драбина. Не спирайся на неї, господи боже наш, пояснюючи, щоб не впав той, хто стоїть на драбині, яка спирається на землю. Щоб він не впав, допомагає, лежачи, Яків. Коли ж, господи, наш Яків 132, прокинувшись, відсунеться, як і кожна людина, пробудившись, встає, і штовхне драбину, то ти, господи, що стоїш на драбині, наразишся на небезпеку».

Ось уривок проповіді на пасху про святих жінок-мироносиць  133: «Так тож, господи, були жінки ніжні, а камінчик був невеликий, рушити його не хотіли», євангеліст же говорить: «Зрушити його не могли, бо був дуже великий».

Там же, про ангела-юнака: /24/ «Аж, аж чи не краще було провидінню господа бога нашого відправити такого ангела, \135\ в похилому віці, посивілого» і т. д. Від слів, що він далі говорить про того ж ангела, чому той прикрашений шатою, справді треба червоніти читачеві, однак, щоб викрити гидоту сороміцької вимови, будь ласка, потерпіть, хоч це й ріже благородні вуха. Сказав господь бог наш ангелові святому: «Підеш на землю, будеш там бачити і розмовляти з жінками про воскресення сина нашого». Тут ангел одягається в гарну білу шату. Одягнувшись у білу шату, хотів, мабуть, подобатись жінкам, серце і око їх притягнути, бо ж вони залюбки дивляться, як котрий ангелик убрався, бо в свитині навіть ангел не буде до вподоби».

Трохи далі він говорить скромніше, але рівно ж зухвало: «Світ завжди наперекір: якщо його милість так, той слуги так. Кожний хоче наслідувати свого пана і зрівнятися з ним. Господь наш Христос покохав два кольори: білий і червоний. Мій любчик білий і червонавий. Ангел тільки з’явився на світ, також прибирається в господні кольори». Що ж маю сказати про тисячі інших холодних, мерзотних, глупих дотепів, як наприклад, коли він питає, чи в небі є бібліотека, або коли каже, що на світі є тільки два годинники, що світ не має ні м’яса, ні хліба, ні качанного салату та інші дурниці. І це є, о боже безсмертний, нове, нечуване красномовство! Навіщо робити такі несмачні дотепи, невже ж ти таким говорінням переконаєш? Напевно, таке говоріння можна назвати хіба тільки божевіллям і треба називати іншою назвою, ніж красномовством. Я б не згадував цього оратора, який, якщо не помагає, то своїм прикладом /24зв./ нехай би не шкодив іншим. Але оскільки я бачу, що багато хто його схвалює і дивним способом рекомендує, а далі, тому що юнаки, які навчаються красномовства, дивляться тільки на того, кого б могли наслідувати, а старе ораторське мистецтво з кожним днем занепадає і пропадає, тому варто, думаю, коротко сказати свою думку про нього.

Не дивно, що, може, багатьом я мало подобаюся, коли кажу правду, та я переконаний у тому, що навіть хто не є глибоким знавцем ораторського мистецтва, схвалить мою думку. Отже, найперше, що помічаєш, коли розглядаєш його слова і фрази, це те, що він неотеса. Він пояснює речі, великі і божественні, вуличними словами, і не більш вибагливий у виборі речень. Бо справді просте, чи, вірніше, своє хлоп’яче бажання придумує у присвяті свого твору королеві Яну 134, коли каже: «Хай йому доведеться вбити стільки ворогів батьківщини, скільки є літер у всіх моїх книгах». Якщо ж він інколи намагається піднятися трішки від землі, то тоді його неначе вдаряють тирсом, і він каже, що не буде говорити в тому місці, де в дійсності хоче говорити, а піде \136\ до Єрусалиму, або впадає в такий холод, що здається, що він [оцей Млодзяновський] не мав жилки молодого віку, яку він носить у своєму прізвищі 135. А що ж треба думати про його вступи, до чого йдуть ці дурнуваті жарти, казочки, роздумування? Що, скажіть, будь ласка, має означати той осел, що завдає йому багато праці у вступі до проповіді на свято Альберта? Що розуміє він під різночитанням Євангелій, якщо він сам твердить, що вони не узгоджуються. Що під іншими нескінченними речами, які не ведуть ані до задуманої теми, ані не дають підготуватись слухачеві, ані не може бути зрозумілим їхнє значення?

Але не можна сказати, /25/ наскільки він торочить дурниці у курйозних питаннях і дуже безглуздих дотепах. Слова святого письма, які вія хоче тлумачити, як це заповів у вступі, перекручує на смішні, божевільні, далекі від набожності і до цього насильства притягає святих отців, які цього не бажають і опираються. Якщо він у їх писаннях побачить щось, що, на його думку, могло певною мірою допомогти його тонкості, зараз хапає і з таким запалом застосовує до своїх дурниць, що, якби хтось не бачив творів отців, підозрював би їх у тому, що вони також торочили нісенітниці.

Мені ж здається, що він не читав отців, але тільки позбирав їхні слова з інших проповідницьких фрагментів або з різноквітних букетів, бо дуже часто навіть не знає їхнього значення, а гониться за надмірним числом. А якби він читав їх по-тверезому, мав би, принаймні, якесь невеличке поняття про священне красномовство. Я розрізняю три види його дотепів, без яких, думаю, він не міг жити ні однієї години: одні є занадто зухвалі і розбещені, коли він, наприклад, нападає на святих і ангелів іронічними лайками; інші брудні та сороміцькі, коли він, наприклад, плете про підозріння нареченої Христа, коли ангел вбирається в шати на розмову з жінками, а в інших проявляється [його] безбожність, коли, наприклад, про бога говорить так, начебто бог робив щось не дуже розумно або наражався на небезпеку. Взагалі всі його такі дотепи холодні, а коли ти довше над ними подумаєш, то не знайдеш в них смислу.

Хтось міг би сказати, що він не так думав, як це звучить на словах, отже, я б хотів, щоб мені хтось сказав, що він думав, бо я, звичайно, /25зв./ не знаходжу нічого. А далі він є єдиний без прикладу, що важиться на таке, бо кого даси мені (хіба тільки того, хто його наслідує), щоб так фамільярно (не кажу вже безбожно) жартував з богом.

Правда, трапляються дотепи і в найбільших красномовців, відомих авторів. Я маю на думці Иоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Назіанзіна, Ієроніма та інших, але ж \137\ вони жартують зовсім інакше і дуже рідко, про що скажемо далі. Той же [Млодзяновський], здається, складається не з душі й тіла, а весь з розбещених дотепів, так що без них він взагалі нічого не робить, його найкраще стосується жарт Марціала в III кн. у 20 епіграмі, адресований якомусь Канію Руфу. Коли в численних віршах хтось, розглядаючи його діяльність, запитав музу 136, що він робить, муза відповідає йому нарешті, що Каній Руф нічого іншого не робить, тільки сміється. Однак його прихильники, звичайно, повторювали: «Томаш Млодзяновський був такої щирої побожності, що, написавши окремі казання, заким їх виголосив, обливав їх безперервним потоком сліз». Хто ж бо повірив у те, що людина, настільки схильна від природи до жартів і сміху, могла колись розплакатись? А якщо правдою є те, що говорять, то це, очевидно, доказ, що він був дуже великим легкодухом, якщо ці жарти викликали в нього сльози.

Що ж у нього, скажіть, будь ласка, є таке, що могло б витиснути сльози в слухачів, хіба те, що слова трисвятого і найбільшого бога, подиву гідні для самих ангелів, жартами недотепного глашатая кидаються так негідно і приймаються реготом розбещеної юрби?

О глупото нашого століття, неоплакана ніколи достатньо нічиїми сльозами! Ніщо не болить мені так, як те, що людина, спокушена наймарнішим проявом свого таланту, хоч впала так ганебно, все ж зробила свою працю приємною для багатьох інших і знайшла численних прихильників і послідовників своєї помилки, /26/ немовби добачували вони в нього якесь мистецтво, а не найбільше неуцтво. Яке ж мистецтво має цей зшивач дурниць? Яка ж у нього хоч би тінь ораторського досвіду? Де ж мистецтво розпочинання промови, якого так дотримувались і нам передали найбільші античні вчені та пізніші учителі? Де сильні обгрунтування доведеннями? Де зворушення душ? Де закінчення промов, необхідні у священних диспутах? Де ж ритмічна будова промови? Де прикраса, блиск, гострота, сила, повага, плавність? Де переконливість, де вагомість думок, де зв’язок частин?

йому зовсім бракує різноманітності, без якої немає і жодної красномовності. Усю свою знаттєлюбність він, звичайно, заспокоював недоречними питаннями в бесіді: «Святий Давиде, що ти робиш? Чи ти любиш бога?» — «Люблю», каже, «а хіба ти його не любиш?» — «Люблю». «Самарянко 137, куди йдеш? Напевно відвідати друзів? Чи не по воду з посудиною? Чи ти, самарянко, не загадала щось нечесне? Невже ж ти не бажаєш, щоб інші кидали на тебе очима?» і т. д. А що мені сказати про його панегіричні промови, в яких він повторює безперебійно десять або сто раз ті самі \138\ слова з якимсь смішним поясненням і водночас пропонує на продаж «розв’язану мітлу». І я думаю, що він навіть не має поняття про те, що справді значить говорити до речі, бо навіть у найсумніших речах, як у Христових страстях, не перестає бути жартуном. Якщо це є красномовством, то нехай добрий пан Млодзяновський скаже нам, в яких авторів вивчив він його настанови, де бачив, щоб хтось їх схвалював? Хай будуть скликані, неначе на одну нараду, Платон, Арістотель, Ціцерон, учитель Гереннія 138, Фабій Квінтіліан, Гермоген, Августин 139, а також з новіших Юній Мельхіор, Еразм Роттердамський, автор Палацу, Кипріан 140, чарівний Мендоза 141, /26зв./ Кавсін і Фаміан Страда 142, Понтан 143, автор енциклопедії мистецтв Сігізмунд, Лавксмін 144 та й багато інших, що видали дещо про це мистецтво. Кого ми з них побачимо, щоб вчив подібного красномовства, а ще більше, хто б не відкинув таке красномовство як смішне і недоречне?

Я не хочу, щоб моя оцінка мала тут яке-небудь значення. Йому винесуть такий самий вирок всі раніше тут згадані вчителі і багато єзуїтів. Він однак всюди себе звеличує, йому здається, що він всюди подобається, що всюди збирає тріумфи, а тонкі критики за це його лають.

Ви ж тим часом, юнаки, які вивчаєте правдиве красномовство, згадайте те, що було сказано в двох перших розділах цієї книги, і подумайте, будь-ласка, чи хтось із античних так промовляв, чи приніс стільки і такої великої користі, для людського життя, чи міг взяти на себе такі трудні обов’язки, чи зробив таке, що зробили видатні оратори, здається, з божої волі, чи був колись у такому подиву всіх, у ціні, в пошані?

Це я сказав не з ненависті до людини, бо я навчився, що треба навіть у ворога признавати чесноту, і я ніколи не відмовив би в красномовстві Еразмові Роттердамському, Юніеві Мельхіорові, Страді, Кавсінові та іншим, хоч вони, були нашими противниками. Але коли я бачу, що його всі приймають оплесками, і через те завдається велика шкода красномовству, а тим самим і державі й релігії, я вирішив не ради власної, але загальної справи відкинути цю пошесть разом з її творцем.

Крім того, звідси можна зробити висновок, що треба думати про польське красномовство, тому що я чую, що цей автор уважається в них першим оратором, а Стефан Моренський, познанський канонік, схвалює його твір, уважаючи подібні казання священними, складеними апостольським духом, з особливою винахідливістю, продуманим методом, бездоганними щодо композиції, /27/ і що вони дуже пристойні публікації. Вія гадає, що ці проповіді вчені та священні, а я стверджую: \139\ «особлива винахідливість», але помилковий метод. Однак патер Моренський, здається, не зрозумів, що мистецтво красномовства створено не з будь-якої волі, воно є мистецтвом з природи, і тому немає потреби придумувати іншого, хіба тільки те, що зберегли протягом стількох віків найбільші вчені і найгеніальніші мужі.







Розділ сьомий

ПРО ПРИЧИНИ ЗІПСОВАНОГО КРАСНОМОВСТВА



Кажуть, що лікарі, розпізнавши хворобу, не раніше приступають до лікування тіла, ніж пізнають добре причини цього нещастя, а усунувши їх, легко повернуть попереднє здоров’я. Те саме треба нам робити тепер, і поки ми перейдемо до здоровішого виду красномовства, нам необхідно пізнати причини зіпсованого стилю та вад, що ми їх бачили дотепер. Про це Фабій Квінтіліан написав знаменитий діалог (який інші приписують Тацітові) 145, в якому відзначає в загальному чотири причини псування Красномовства, а саме: недбалість батьків, неуцтво учителів, лінощі учнів і забуття старовинного звичаю. Він дуже розумно спостерігає це і обговорює. А ми, ідучи його слідами, торкнемося тут коротко цього питання.

1. Недбалість батьків він вбачає передусім у тому, що діти ще немовлятами передаються на годування не найкращій матроні, а найнепристойнішій дівці і безсоромній, /27зв./ і найпідлішій, щоб тільки за мізерну плату виконувала свою роботу. Так хлопець всисає з молоком спотворення звичаїв, втрату духа, послаблення серця і варварство. Якщо ж люди зрілого віку беруть переважно з природних харчів відповідний настрій, і від одних харчів стають веселими, а від інших сумними, то що треба думати про дітей, суглоби яких ще надто м’які та ніжні й легко можуть заразитись нікчемністю харчу, неначе якоюсь отрутою. Не треба легковажити цього погляду, бо те саме можна ствердити на основі майже щоденного досвіду та філософських положень.

Як же це, скажи, будь ласка, стається (а це часто спостерігаємо), що діти мають багато більше від вдачі годувальниць, ніж від батьків? Їх, погано вигодуваних, ще гірше псує необдумане виховання, бо туполобі батьки зовсім не роблять собі клопоту з того, в чиї руки віддають дітей. Буває так, що хлопець, маючи зв’язки з найпідлішими рабами, \140\засвоює їхні звичаї і не вчиться нічого ні говорити, ні думати, тільки вчиться вад, смішків, нечесного, сороміцького і безбожного. І що тільки пропонується йому як таке, що може послужити для загальної користі або для слави чи для добра релігії, те все він найзухваліше і по-варварськи ганить, погорджує, висміює, бо бачить, що так звикли робити його найогидніші товариші. Чи ж такий, скажіть, будь ласка, буде здатний вивчати красномовство? Хто за це береться, повинен відзначатись великодушністю і мужністю, повинен прагнути до великих справ, бажати слави, бути прихильником чеснот, захоплюватись славними мужами, бути великим поборником суспільного благополуччя і, особливо, відданим релігії та священним обрядам.

Тому саме у цьому полягає завдання красномовства і для вирішення цих питань ніщо так не потрібне, як наполеглива розумова праця. То чи може виявити бажання до цієї праці нечесна людина, вихована на найнегідніших і найшкідливіших поглядах? Внаслідок цього буває, що багато обдарованих не найменшим талантом приступають /28/ до трактування в промові великих речей, і їм, мабуть, здається, що вони щось говорять, а тим часом нічого не говорять до речі, бо вони своїм мізерним розумом нічого не спроможні придумати і в своїй праці мають не більший успіх, ніж та черепаха в байці, що забажала літати. \141\

2. Про неуцтво учителів зайво тут говорити, бо що ж може бути більш шкідливим для мистецтва, ніж джерело падіння і зіпсування, яке повинно вселяти надію на найвищий розквіт. Цього старовинні римляни так не терпіли, що на основі рішення сенату виганяли зі столиці таких учителів (це засвідчує Светоній у праці «Про славних риторів»). А про учителів, яким давали свою молодь на науку, Фабій Квінтіліан у вже згаданому діалозі говорить таке: «У наших, — каже, — предків юнака, який готувався виступати на форумі як оратор, після того, як він набув уже вдома початків освіти і наситив свій розум благородними науками, батько або хтось з близьких вів до оратора, який займав перше місце в державі. Він привчався супроводити його публічно, прислухався до всіх його промов, чи то в суді, чи на народних зборах, до такої міри, що засвоював навіть диспути і був присутній при завзятих дискусіях — я б сказав — вчився боротися на полі бою» [Таціт. Діалог про ораторів, розд. 34]. Якщо цього іноді не знають чи забувають, то це буває головно у такому віці, коли, очевидно, хочемо лише здаватися красномовними, а не бути ними насправді.

Нас дуже засліпило фальшиве переконання, за яким коли ми не поступаємо до польської школи — кузні зіпсованого красномовства, то дуже нерозумно думаємо, що, мовляв, ніде не можна знайти ораторського мистецтва. Але знає кожен, хто має хоч слабеньку підготовку в такому мистецтві, Що я говорю правду, а не зводжу наклеп.

3. Сюди ж ще стосується й те, що багато новаторів прямо відкидають вчення античних, бо вони ніколи не бачили ніяких античних пам’яток, /28зв./ і той вік, що був найбагатший на таланти і правдиве красномовство, нерозумно вважають неосвіченим. Отже, Ціцерона, Златоуста та інших дуже красномовних авторів, перших розділів творів яких вони навіть не бачили, засуджують за незнання, мов поважні судді. А дивоглядні твори молодших, справжній смисл яких вони не можуть схопити, приймають і захоплюються ними. Це є найпогубніша чума красномовства, якої досить, щоб знищити всю більш витончену літературу і ввести варварство. Кожен, хто побачить, що хвалять якогось надутого базіку за холодні дотепи або невдалі жарти, зразу ж бере його собі за зразок для наслідування, а коли стане подібним до нього базікою, то твердо вірить у те, що вже досяг вершини красномовства. Тоді і сам він не виявить сміливості добитись кращого і поспішить своїм прикладом зіпсувати інших.

4. Найбільшою шкодою з усіх є лінощі учнів, котрі вагаються взяти на себе труд, рівний справі, якої вони прагнуть. Більшу частину часу вони присвячують неробству і \142\




віддаються снові та дозвіллю, знехтувавши справу, шукають, нещасні, яким чином набути б тільки звання оратора. А наслідок буває такий, що вони зовсім не зворушуються нагадуваннями вчителів, не приступають до читання авторів, не виконують з власної волі жодних вправ, а задані вчителями вправи виконують побіжно і поверхово. Нарешті, вони вважають, що для них цілком досить, якщо один-два роки відвідували школу ритора.

Такі учні, як тільки вийшли зі школи і опинились перед народам, і коли трапилась нагода, що їм було необхідно показати своє ораторське мистецтво, то вони, соромлячись визнати своє незнання, прикрашують все, як можуть, чи то незнайомими словами, чи дуже незрозумілими дотепами, чи криком і пустим викручуванням язика, аби показати себе ораторами перед неосвідченою юрбою. Якщо ж вони побачать когось насправді красномовного, /29/ лопають від заздрощів, шукають причини ненависті та ворожнечі і найбільше дбають про те, яким чином могли б вони неподібну до себе людину або усунути, або зробити ненависною для всіх, або, зацькувавши всякими способами, прогнати від себе.

Є й інші причини цього лиха: гидке і рабське підлабузництво, коли такий «оратор», хоч і не бачить у своїх панів справжніх і великих чеснот, змушений вигадувати їх і майже розривається від жахливої надутості промови, хоч у нього дуже холодні почуття. Часто в своїй надмірній чутливості вони падають так низько, що виливають огидні вислови, якими не здобувають прихильності, а збуджують відразу, як, наприклад: ми — підніжок ніг своїх, топчи наші голови, ми лижемо твої стопи. Не менша шкода йде звідти, що багато хто — або ті, що вчать, або ті, що вчаться цього мистецтва, — не знають, що воно таке і яка його мета. Крім того, найгіршою пошестю як і в усіх інших науках, так і в красномовстві є розпусне життя, що переходить у розгнузданість. Адже ж розкіш доти панує над духом, яким заволоділа, доки усього не займе своїми думками і напевно не залишає жодної його частини роздумувати над поважними справами. Про Ціцерона читаємо, що він палав таким бажанням до науки, що не лише оголосив було війну всім розкошам, а навіть придушував природні та необхідні бажання і гамував їх, відмовившись від усіх тілесних розваг, далеких від науки. Ми дивуємося, що він дійшов до цієї вершини красномовства! Послухай, що думає про розпусних учнів св. Йоанн Златоуст, якому гріх не вірити («До противників чернечого життя», кн. III): «Для того, щоб оволодіти, каже, красномовством і [здобути] освіту, необхідні високі якості характеру і скромність, бо чесний характер немає потреби в красномовстві. Навіть без цієї \143\ освіти можна набути тверезість, соромливість, справедливість і інші чесноти, але майже не було жодного, хто б здобув освіту і силу красномовства без чесного характеру». /29зв./







Розділ восьмий

ПРО ТРИ ВИДИ КРАСНОМОВСТВА, АБО ПРО СТИЛЬ ВИСОКИЙ АБО ПОВАЖНИЙ, СЕРЕДНІЙ АБО КВІТЧАСТИЙ, НИЗЬКИЙ АБО БУДЕННИЙ



Ми вже пізнали вади та їхні причини і відкинули все несправжнє красномовство. Тепер залишається нам викласти суть справжнього ораторського мистецтва. Насамперед треба знати, що всі вчителі риторики нараховують три види похвального стилю: високий, середній, низький.

1. Високий, що також називається видатним, поважним, піднесеним, величавим і т. д., — це широка, величава форма слів і речень у великих справах. Такий стиль буває тоді, коли вживаються великі ампліфікації, високі роздумування, поважні думжи, сильні влучні аргументи, поважні, звучні слова, довші і коротші періоди, або різко мінливі синтагми, рідкісні метафори і алегорії, взяті з великих речей, численні і сильні почуття гніву, подиву, співчуття, болю, нарешті, численні і дуже сильні фігури для викликання душевних хвилювань.

2. Середній [стиль], який ще називають скромним, квітчастим, поміркованим, однорідним, полягає в скромній і однорідній будові слів і речень при викладі скромних тем. Цей спосіб мовлення не повинен бути ні надто низьким, ні надто високим. Тому в ньому будуть не дуже витончені речення, приємні і красиві слова, часті і милі метафори, взяті з красивих речей, особливі дотепи, справжні закінчені періоди, часті рівномірні члени [періодів], приємні дегресії, скромні почуття, що рідко виступають, і фігури, які служать для розваги. Тоді вся промова буде /30/ легка й ясна, неначе блискуча річка, що пливе між прекрасними берегами.

3. Низький [стиль], що його називають простим, низьким, фамільярним, — це своєрідний підбір слів і речень у справах низьких, малих, фамільярних. Це низька і проста форма, яка, однак, відрізняється від загальної і вульгарної мови, бо має свої незначні специфічні тонкощі, більш літературні слова, котрі часто вживає і в прямому, і в переносному значеннях, з ясним смислом. Дуже рідко трапляються тут помірковані почуття або їх зовсім не має. Складається враження, \144\ що ритм занедбаний, а періоди не опрацьовані по-мистецьки і насуваються самі по собі, то тут, то там перериваючись окремими членами або синтагмами.

4. Запам’ятай, що вживання цих видів стилю не безпланове і не всюди треба користуватись ними як завгодно: високого стилю треба дотримуватись тоді, коли справи будуть високі, тобто небесні, вічні, божественні, а також людські, але гідні подиву або повні болю, співчуття, обурення, як, наприклад, героїчна доблесть, суворий закон, мудрі вчинки або вислови, загибель царств, переміни долі, сумні пригоди і, нарешті, все високе. Середнім стилем тлумачаться середні речі, які є веселі або сумні і нижчі за ті всі, про котрі ми згадали, як, наприклад, привітання гостей, прояв доброзичливості, вітання з приводу почестей, перемог, описи тріумфів та інших приємних речей, а так само похвали славним мужам, за винятком, коли в них є щось подиву гідне, що можна б викласти у більш високому стилі. Сюди відносяться також історичні оповідання, а ораторські переплітаються з високим стилем.

Стиль низький придатний для викладу малих справ, коли йдеться про сільське господарство, про сімейні справи, коли у ввічливих листах звертаємось до друзів, коли щось доручаємо, вчимо, відмічаємо, жартуємо і т. д. Якщо йдеться про буденні справи, то май на увазі, що навчання вимагає низького стилю, розвеселювання — середнього, /30зв./ а зворушування — високого, хоч інколи справа вимагає інших прийомів.

Церковні та світські оратори, говорячи про поважні справи, вживають високий стиль, панегіристи та історики — середній, автори листів — низький.

5. Запам’ятай також, що не треба один із цих стилів ставити вище за інший, хіба що один з них кращий з уваги на кращу природу справи, про яку йдеться. Якщо кожен стиль застосовується відповідно до справи, то вони заслуговують однакового схвалення, бо інакше високий стиль, невдало застосований до низької справи, також буде поганим. А якщо застосувати його навіть вдало, то вія буде ще гіршим, як це добре зазначає «Учитель Гереннія». Адже недосвідчені, ганяючись часто за цими похвальними формами, допускають, звичайно, подібні недоліки. Трапляється часто так, що хто хоче бути пишномовним, не знаючи вживання високого стилю, стає недоречно високопарним, як і той, хто необдумано вживає низький стиль, впадає в вульгарний і простий, а з квітчастого дуже легко можна впасти в сумбурний.

6. Треба знати й те, що всі ці форми стилю можуть бути в тій самій промові відповідно до вимог теми, але залежно від головної справи промова буде називатися або поважною \145\ або фамільярною. Через те нерозумний той оратор, що захоплюється тільки одним -із цих видів. Він повинен бути іноді добрим, іноді ні, Отже, найвидатнішим оратором буде той, що визначається у всіх цих стилях та застосовує їх відповідно до справи. Таким був у греків Демосфен, у римлян Ціцерон, а з поетів уважається Вергілій.

7. Приклади високого стилю дуже численні у Ціцерона у великих судових справах і міркуваннях, а також в істориків у промовах славетних мужів, що дораджують у визначних, справах, у святих отців, особливо у Василія Великого, Йоанна Златоуста, Григорія Назіанзіна та майже всюди в інших, що визначалися красномовністю.

Приклади середнього стилю маємо в панегіристів, як, наприклад, у Ціцерона, в промовах «На захист Марцелла» 146 і «На захист закону Манілія» 147 та ін.

Знову ж приклади низького стилю треба шукати найскоріше в листах, а також у діалогах, якими є діалоги Ціцерона «Про старість», «Про дружбу», «Про смерть» і т. д. Крім того, у всіх /31/ трактатах, які видали різні автори про різні мистецтва, як Варрон 148 і Колумелла 149 «Про сільське господарство», Вітрувій «Про архітектуру», Вегецій «Про військову справу» 151 і т. д.

Окремі приклади видів стилю хочеться навести зі спадщини Ціцерона і Златоуста. Хай прикладом високого стилю послужить прекрасне міркування Ціцерона про стародавній римський закон, за яким було вирішено, що батьковбивцю треба зашивати в мішок і кидати у річку. Цей приклад взятий з промови «На захист Секста Росція Амеріна», 26, II.




ПРИКЛАД ВИСОКОГО СТИЛЮ


«О, яка особлива мудрість [наших предків], судді! Невже ж вам не здається, що вони усували й виривали людину зі світу, забираючи в неї раптово небо, сонячне світло, воду і землю, щоб вона, яка вбила того, від кого одержала життя, була позбавлена всього, з чого, як кажуть, народилося все? Вони не хотіли кидати її тіло диким звірам, ані тварюкам, щоб ті, діткнувшись такого злочину, не стали ще лютішими. Вони не хотіли кидати її в ріку, щоб не заплямувати води, коли буде занесена в саме море, яке, на їх думку, очищує все, що було заплямлене. Нарешті, вони не залишали їй нічогісінько з усього того, що є навіть безвартісним і загально доступним. І справді, що є так спільне для людей, як для живих — повітря, для мертвих — земля, для плаваючих — море, для викинених морськими хвилями — \146\ берег? Так вони живуть, поки можуть, щоб не могли вдихати повітря з неба; вони так умирають, що їхні кості не дотикаються землі; морські хвилі так кидають їхніми тілами, що вони ніколи не омиваються; нарешті, морські хвилі їх викидають так, що мертві вони не знаходять спочинку навіть на прибережних скелях». ,

У святого Иоанна Златоуста знаходимо дуже поважне місце у промові «Проти поган», де він, згадавши героїчний вчинок св. Бобіли, антіохійського єпископа і мученика, що затримав безбожного імператора, коли той хотів входити до святого храму, і, схопивши його сильно рукою, виштовхнув геть... Виклавши цей вчинок, св. Иоанн потім голосно промовив так: О, незлякана душе і висока думко! О, небесне серце і ангельська непохитносте! Бо неначе оглядав на мальованій стіні картину, так безстрашно виконав усе цей благородний муж, /31зв./ якого твори св. письма навчили, що всі справи цього світу — це тінь і сан, а то й ще марніші за них. Таму все те не лякало св. Бобілу, а навпаки — додавало духу, бо вид тих, кого бачив перед собою, вів його думку до того найвищого царя, що сидить над херувимами 152, що поглядає на безодню при тому славному троні, при небесному війську, при десятках тисяч ангелів, при легіонах архангелів, при страшному амвоні, при непідкупному трибуналі, при вогненній рад, при самому судді. Через те напевно, переносячи самого себе з землі на небо, стояв неначе при самому судді і чув, як той наказував йому, щоб того злочинця і невдячника вигнав зі священної череди. Отже, він його виштовхнув і відділив від решти отари. Справді, це таке високе і величаве, що мені здається, що сам оратор літав по небі.

А для квітчастого або середнього, стилю хай буде прикладом вельми знаменита промова Ціцерона «На захист закону Манілія», переважно в другій частині, де прославляється Помпей, зокрема ця, де говориться про його поміркованість [XIV, 40]: «А нумо тепер подумайте, яка в нього швидкість, що дозволила йому відбути такий неймовірний похід? Отож, не перенесли його на край світу ні виняткова сила весел, ні незвичайне мистецтво керманичів, ні якісь нові вітри, також не затримало його те, що для інших стає звичайно причиною затримки. Його не відтягнула від наміченого, шляху ні жадоба добичі, ні жадоба розкошей, ні краса краєвидів не притягнула його, щоб розважитись; ні знаменитість міста, щоб відвідати його; ні, нарешті, втома для відпочинку. Досить сказати, що статуй, картин та інших славних і визначних творів мистецтва, які прикрашають грецькі міста, речі, котрі інші вважають своїм обов’язком вивозити, він не дозволяв собі навіть оглядати». \147\

Святий Иоанн Златоуст, лагідний від природи, також часто вживав цього приємного стилю. Ось тобі один із тисячі /32/ прикладів — сорок друга проповідь «До антіохійського 153 народу», в якій він вчить і про нічне роздумування: «Дивися на хоровод зірок, глибоку тишу і захоплюйся глибоким спокоєм і правлінням господа твого. Дух стає чистішим, легшим, ніжнішим, більш піднесеним і рухливим, а самі темрява і велика тиша можуть привести до каяття. А коли ти справді споглянеш на небо, умаєне зорями, немов якимись незліченними очима, і коли подумаєш, що ті, які вдень кричать, сміються, веселяться, танцюють, кривдять, гноблять, погрожують, задумують незчисленні лиха, тепер нічим не відрізняються від мертвих, ти осудиш всю людську зарозумілість. Закрався сон і переміг усю природу — це образ смерті. Якщо ти подивишся на вулицю, — не почуєш жодного голосу, а коли заглянеш до хати, — побачиш, що всі лежать, неначе в могилі. Це все може збудити дух і викликати думку про недосконалість».

Приклади найнижчого стилю подають листи Ціцерона, хоч між ними є деякі, в яких поважніше викладаються найзначніші справи, але частіше вони мають буденну мову, наприклад, та. II, лист 7, 1 — 2, де Ціцерон вітає Куріона 154 з отриманням посади трибуна. У цьому листі Ціцерон віддає належне мудрості Куріона буденною, але гарною мовою: «Ніхто мудріше тебе не зможе порадити, ніж ти сам собі: ніколи не заблудишся, якщо слухатимеш себе самого. Не пишу цього навчання: знаю, до кого пишу, знаю твій дух і проникливість. Я не боюся, що ти робиш щось боязливо або нерозважно, якщо захищатимеш те, що вважаєш слушним. Бо ти не потрапив на ті часи республіки, а навмисно, прийшов (бо це сталось не випадково, а після ґрунтовного обдумання: ти відклав свій трибунат на той час, в який має вирішатися доля республіки). Бачиш без сумніву, /32зв./ як сильно діють обставини часу на республіку, які різні є ради, який непевний їх наслідок, як мінливі людські бажання. Я не сумніваюся, що ти знаєш, скільки є засідок, скільки порожнечі в житті. Але прошу тебе, не задумуй тут чогось нового, думай тільки про те саме, про що я писав тобі на самому початку: розмовляй із собою, радься з собою, слухай себе, корись собі самому. Не легко можна знайти такого, хто порадив би іншому краще за тебе, але тобі напевно ніхто краще не порадить, ніж ти сам».

Святий Златоуст також не обходиться без цієї похвали, але він часто опускається не лише до розумового рівня народу, а й вдається до народної мови. Однак робить це по-мистецьки і вміло, як, наприклад, у промова «До землеробів», які зійшлися на св’ято, так говорить про просте життя селян: «У них думка дуже багата філософією, і вона йде за \148\ мудрістю життя. В них жінки не розпусні, немає в них прекрасного одягу, немає малювання і фарбування обличчя, вони прогнали всяку назву подібних звичаїв. Завдяки цьому легше приводять до скромності розгнузданих людей і дуже старанно дотримуються закону Павла, який наказував мати вуальки і кухарок і не шукати нічого більше. В них не вживається мазь, що біліє на підборідді, але земля, що приносить зілля, готує їм велику приємність квітів розумніше за всяку мазь». 8. Запам’ятай тут, що, як вежі, котрі перевищують загальну висоту будівель, хоч усі вони високі, але не всі однакової висоти, бо одні вищі, а інші ледь зносяться над будівлями міста, так і не кожна промова поважна, величава і піднесена своїм високим стилем. Одна дуже висока, /33/ інша обширніша, а ще інша — знову того типу, що ти ледве зміг би відрізнити її від середнього стилю. Те саме треба сказати і про розміри середнього і найнижчого виду. Запам’ятай також, що один і той самий стиль залежно від різнорідності справи можна трактувати раз поважно, раз квітчасто, раз буденною мовою, як це ми побачимо, коли говоритимемо про види справ.







Розділ дев’ятий

ПРО ДОПОМІЖНІ ЗАСОБИ КРАСНОМОВСТВА, ПЕРЕДУСІМ ПРО ТАЛАНТ, НАУКУ І ВПРАВНІСТЬ



Для того, хто вивчає ораторське мистецтво, найбільш потрібно і необхідно знати те, які та скільки є допоміжних засобів, завдяки котрим легко можна набути красномовства. Отже, їх є три: природа, мистецтво, вправа і наслідування. Всі вони разом допомагають набути справжнього красномовства, і якщо невистачає хоч би одного з них, — ніхто не може стати добрим оратором. Багатьох погубило вже те, що один задовольняється самим мистецтвом, інший довіряє природним здібностям, ще інший даремно вправляється без мистецтва, неначе той, хто, не маючи досвіду у морському плаванні, пускається на море лише з тією надією, що може сильно гребти веслом. Отже, природні здібності роблять людину здатною до всього, що потрібне ораторові, але мистецтво вишколює і допомагає досягати успіхів, вправа закріплює, а наслідування освітлює мистецтво і, якщо з нього щось пропущено, доповнює й /33зв./ неначе за руку веде до всього.

Про три перші треба сказати в цьому розділі, про наслідування будемо говорити опісля. \149\

1. Щодо природних здібностей, то розрізняємо три види талантів: найкращий, середній і найнижчий.

Найкращий талант це такий, який відзначається швидкістю думки у винахідливості. Таким був, як каже Плутарх, Алківіад 155 у послідовності викладу своїх міркувань. Тут Ціцерон рекомендує Гортенсія і Марка Антонія для збагачення ораторського мистецтва, а саме, щоб оратор те, що підібрав, влучно і вміло розташував, у мовно-стилістичному відношенні опрацював не скупо і не сухо.

Крім того, найблагороднішим даром природи є сприйнятлива і тривка пам’ять. Сприйнятливість полягає в одночасному охопленні і зберіганні багатьох речей, а тривкість їх затримує і не дозволяє, щоб вони скоро забувались. Цей дар не рідко трапляється без тієї сили швидкості думки, яку ми називаємо талантом. Тоді такий дар нічого не вносить до красномовства, але якщо він поєднується з гостротою таланту, то неможливо й сказати, яку велику користь приносить. Далі є й фізична обдарованість: дзвінкий, приємний, чистий, змінний голос; жвавий і верткий язик; сильні боки; обличчя, яке здатне легко виражати всі почуття, котре було б пожвавленим і приємно промінювало у радості, в смутку — журливо стягалося б, коли ведеться дружня бесіда, то щоб було спокійним і милим, а коли запалюється гнівом, щоб було грізним, а коли наступає по-бойовому, щоб воно здавалося страшним, неначе промовержець.

Є ознаки визначного таланту, якими не слід легковажити: страх, сором’язливість і жадібність слави. Страх робить людину неспокійною і заставляє, щоб вона обмірковувала, що має сказати, а що — змовчати. Так само сором’язливість примушує людину не думати гордо і нерозумно, що вона все знає і може, а заставляє намагатися всіма способами не уникати праці, неначе не довіряючи своїм силам. Як зухвальство робить ораторів особливо глупими, /34/ так соромливість спонукає, щоб ми не допустили чогось для слухача і для нас несумісного і невідповідного місцю і часові. А жадоба слави додає найбільшого стимулу і не дає відчувати труднощів.

Свіда 156 пише про Фукідіда 157, що коли той ще хлопцем, випадково слухаючи, як Геродот 158 відчитував свою історію, збуджений стимулом слави не міг стримати сліз, з яких Геродот переконався про талант хлопця і прошептав його батькові Олорові на вухо: «Дуже здатний твій син до науки». І, нарешті, якщо хтось володіє цим усім, а крім того, має душу (що ми сказали про обличчя), що зворушується легко від усіх почуттів, як-от: гніву, печалі, веселості, любові і т. д., той, як мені здається, даром провидіння вродився до красномовства. \150\

Ось коротко про те, про що вчені говорять дуже часто, а саме, про ознаки найвизначнішої обдарованості. Хто їх має, хай дуже дякує богові і хай не має високої думки про себе і не зазнається, а старанно дбає про те, щоб не здавалося, що так багато і такі великі сили дісталися йому даремно. Адже ж не рідко трапляється, що хтось, обдарований цими дарами природи, дуже високо дарма думає про себе і, надувшись, уважає негідним набути красномовство наукою, якщо може талантом. Він не рахується з настановчою наукою учителів, і йому здається, що тут непотрібно навіть ні творів авторів, ані чужої допомоги, і він їх не читає, і до них не заглядає. І таким чином той, що міг стати Меркурієм, часто з власної волі стає найбільш огидним бовдуром.

2. Посереднім талантом уважається такий, коли хтось має все вже сказане, але воно недосконале. Оратора з такими природними задатками не треба стримувати від красномовства, бо й вія може мати значні успіхи і усунути нестачу природи наукою і вправою.

Про Демосфена довідуємося, що, хоч він відзначався великим достоїнством духа, однак мав недолік у вимові. /34зв./ Оскільки для нього звук «р» був незугарним і важким, то він пробував його вимовляти і, кажуть, часто дражнячи собачку, навчився вимовляти його бездоганно.

Те саме треба сказати про слабшу пам’ять та про інші природні дані, що їх варто розвивати. Крім того, такий може також сподіватися, що з нього вийде дуже добрий оратор, правда, не легко, але якщо вія буде старатися, працюючій дуже наполегливо.

3. А найнижчий талант — це такий, що або не має жодної із згаданих прикмет або вони такі незначні, що навряд чи можна про них говорити. Адже дехто має такий повільний талант, що, коли почне думати, щоб йому сказати до речі, то відчуває, що густий морок розливається в ньому, і в пам’яті має те, що мав Мессала Корвін 160, який, подейкують історики, забув навіть своє власне ім’я. Через те він не здає собі справи ні в чому чесному, ані величавому, і його не підбадьорює жоден стимул слави. У такої людини немає соромливості або передбачливості, крім того, вона ледача до праці, розгнуздана до розкоші та сваволі, на почуття не реагує і стоїть, неначе твердий кремінь або Марпеська скеля 161. Я. б думай, що такому треба братися за все інше, тільки не за красномовство. Про природу ми сказали достатньо.

4. Що стосується мистецтва, то численні учителі вчать багато, але те все, як здається, відноситься до нього. Ті, які хочуть добитись успіху без живого слова вчителя, читаючи тільки стародавніх наставників, то хоч це менше властиво \151\ моїм учням, все ж я думаю, що їм треба мати на увазі ось що:

По-перше, той, хто обдарований блискучим талантом, якщо він, довіряючи тільки самій природі, легковажить мистецтвом, легше може помилитись і заблудити, ніж той, який менше щасливий талантом, але іде за проводирем — мистецтвом. Я пригадую собі, що цю дуже розумну настанову я вичитав у Гермогена.

По-друге, щоб кожний думав, що йому не тільки один раз треба прочитувати настанови, а ще і ще раз, аж доти треба їх проходити, поки вони добре не запам’ятаються всі /35/ і не закріпляться.

По-третє. Ніхто не повинен задовільнятися тільки самим засвоєнням теорії ораторського мистецтва, — багато хто вважає це вже завершенням, — але, крім того, потрібна ще наполеглива щоденна вправа і наслідування.

5. При вправі треба дотримуватись таких правил: по-перше, при писанні не поспішаймо. По-друге, щоб все написане ми перечитували частіше від самого початку, поки не закінчимо промову, бо тоді може бути кращим зв’язок попереднього з наступним, а розум, втомлений від напруження, набирає нових сил. По-третє, щоб ми нерозумио не раділи з того, що першим прийде на думку, а все пильно розглядали і розмірковували. По-четверте, щоб ми складену промову не випускали скоріше в світ, поки її якомога уважно не виправимо, дуже старанно не вигладимо і не перевіримо з усією суворістю. По-п’яте, щоб ми не приступали до непосильної теми, а починали від тем легких і поступово, поволі набирали сил до великих. По-шосте, щоб учні, крім заданих учителями вправ, виконували також теми, винайдені самостійно. Які ж теми відповідні для оратора-початківця, — їх перераховує старовинний софіст Афтоній 162 у своїх вступних вправах. З них найбільш відповідні такі:

1. Розказати якусь історичну подію.

2. Гарно описати.

3. Схвалити або спростувати інше оповідання.

4. Виразити епопею або чийсь характер або мову, який він був або повинен бути, і зобразити в промові. Говорити про них окремо не маю тут наміру, бо про деякі з них буде зручніше сказати у своїх місцях. Тим часом, якщо хтось хоче, хай заглядає до вступних вправ Афтонія або до першої книги нашої «Про мистецтво поетики».

7. Корисно знати, — повчає Фабій Квінтіліан у II книзі, 4-му /35зв./ розділі «Навчання», — що в учнів трапляються дві вади, з яких першою є та, коли хтось користується стилем вищим, ніж цього вимагає справа, тобто, якщо він гониться за надзви\152\чайною пишністю, прикрасою і багатством. Друга вада буває тоді, коли хтось, уникаючи пишної надутості, взагалі уникає всякої прикраси. Однак з них друга вада гірша і її скоріше треба стерпіти в оратора-початківця. «Бо легко знайти, — каже він, — ліки на надмірно пишномовний стиль, але безплідності не переможе ніяка праця».




НАСТАНОВИ, ЯКИХ ТРЕБА ДОТРИМУВАТИСЬ ПРИ СКЛАДАННІ [ПРОМОВИ]


8. Оплатиться мабуть, якщо я тут коротко навчу початківця, як він повинен складати промову. Оскільки обов’язок оратора — винаходити, розкладати, опрацьовувати в мовностилістичному відношенні, хай початківець не думає, що це все має нараз ставити собі за завдання, так звичайно робить багато людей, які, бажаючи показати свій мізерний талант, думають, що для складання промови їм не потрібно нічого більше, крім пера, паперу й чорнила, а якщо це їм дане, — вони зараз виконають всю роботу. Вони думають, що не можуть помилитися, якщо щось нерозважно ляпнуть. І коли цього не схвалює ніхто, то й тоді вони не виправляють жодної літери або плями. Це звичай і навик століть. Але ти, що хочеш не здаватися, а дійсно бути красномовним, то найперше обдумай справу і стан питання і дивися, що треба схвалити, а що — спростувати. На цьому, неначе на осі, обертається вся справа. Дивись теж, якого типу промови треба тобі вжити у цій справі, і зараз знайдеш у голові те, що відноситься до справи, і знайдене напишеш на чорновику. Потім уважно продумай, в якому порядку це розставити, а саме, що треба поставити спершу, а що пізніше, порядок же зможеш зазначити, якщо на полях для окремих частин підібраного матеріалу поставиш окремі числа, наприклад, те, що треба поставити найперше, першим, що буде здаватися до нього найближчим — другим, а що буде наступати за другим, буде зазначено третім і так для інших. Після того подумаєш про прикрашення промови фігурами: яка фігура буде здаватися необхідною і на якому місці потрібно її вжити, там обов’язково напиши її назву. Тоді, розташувавши так винайдений /36/ матеріал, вміло прикрасивши його, вбери в слова і викінчи.

Водночас май на увазі їхній ритм і зв’язок, тобто, зберігай усі правила ритмічного оформлення промови, про що сказано вже під 5-м числом.

А коли ти це зробиш, тоді потрібно багатократно старанно відшліфувати промову, і якщо будуть помилки, то їх треба виправляти. \153\

Отже, починаючи з найменших деталей, подумай: по-перше, чи промова латинська, чи не закралися тут іншомовні слова, або невластивий вислів, або поетичний зворот, або солецизми 163. По-друге, чи все ясне і проглядне. По-третє, чи є який смисл, чи нічого не можна зрозуміти з того, що ти сказав. По-четверте, розглянь підбір слів, чи є тут такі, яких вимагає справа: звучні, поважна, приємні і т. д. По-п’яте, чи вони збережені згідно з правилом, способом і вживанням ритмічної прози. По-шосте, дивись, чи випадково не помістив ти тут якоїсь із вже наведених вад. По-сьоме, треба обміркувати добре всі фігури і тропи. По-восьме, подумай уважно, чи збережена пристойність. По-дев’яте, все зайве треба усунути і, навпаки, чого не буде вистачати для розуміння та милозвучності, те треба додати. По-десяте, чи є відповідні достоїнства в окремих частинках промови і чи немає вад, наприклад, у вступі, розповіді і т. д. По-одинадцяте, треба врахувати різноманітність. Коли ти таким чином і так старанно будеш вправлятися частіше і виправляти те, що написав, то дійдеш до такої досконалості, що колись без великої турботи сама по собі поллється тобі досконала і завершена промова. А щоб тепер також розгляд цього всього не здавався надто важкою працею, то ти виконаєш це завдання легше, якщо покладеш перед очима ці настанови і захочеш критично оцінити свою промову згідно з їх порядком і числом. /36зв./







Розділ десятий

ПРО НАСЛІДУВАННЯ, КОГО І ЯК НАСЛІДУВАТИ, ДЕ Є ТАКОЖ ПОХВАЛИ ЦІЦЕРОНОВІ І ЗЛАТОУСТОВІ



Четвертим допоміжним засобом для набуття красномовства є наслідування. Тут, однак, треба уникати деяких вад і зберігати добрий спосіб наслідування. Отже, уникай таких вад: по-перше: не є наслідуванням, як дехто думає, видавати чуже за своє, бо це значить красти, а не наслідувати. По-друге, негарним і смішним є наслідування, коли хтось, занедбавши головне, наслідує якісь дрібниці, автора, і, що більше, коли наслідує тільки вади. Квінтіліан згадує про те, якими наслідувачами були ті, що уважали себе «ціцероніанцями», якщо кожний період кінчали словами «esse videatur» [здається, що є]. Подібно до цього стародавні перси називали щасливим того, хто мав скривлений ніс, бо такий ніс мав \154\ шах Кір 164. По-третє, не з таким засліпленням треба наслідувати автора, щоб на його зразок утворювати слова і навіть, як то кажуть, ставити риски над ними, або починати промову тими ж самими словами, якими починається його промова, або нагромаджувати стільки періодів, стільки ж доказів і всього іншого, скільки він згромадив. Усіх цих наслідувачів Горацій називає «рабською худобою» [Листи, 1, 19, 19]. По-четверте, не правильно чинять ті, котрі розглядають тільки саму прикрасу або тільки розташування матеріалу і їх якнайкраще наслідують. По-п’яте, ще гірше провалюються ті, які без розбору наслідують кого попало і, неначе сліпі, думають, що їм треба йти за ним, як за провідником.

2. Для оволодіння способом доброго наслідування потрібно насамперед: по-перше, приглянутись, хто в мистецтві, яким ми займаємось, найбільший і найвизначніший, його ти найстаріше пізнаєш по ознаках і прикметах: він діє так, як цього вимагає його обов’язок; поводиться так, як вимагає мета мистецтва; /37/ своєю промовою робить щось велике. Крім цього, пізнаєш його на підставі слави і оцінки багатьох учених мужів. По-друге, таке наслідування справді може бути поставлене не поважно, а для вправи: знайдімо тему, подібну до тієї, яку хтось розглянув у своїй промові, і до його норми, пристосовуймо все. Однак у справжньому виступі, поза вправою, це було б хибою. По-третє, якщо ми вибрали собі когось до наслідування, того твори з найбільшою наполегливістю зубрімо, перегортаючи їх вдень і вночі і відтак зробимо його собі близьким. Саме в цьому, передусім, полягає весь спосіб наслідування. Таким чином наша думка уподібнюється певною мірою до думки того автора. По-четверте, треба вивчати старанно всі найкращі його якості, а саме: як він влучно підібрав матеріал, як розумно розставив, яке тонке, чисте, виразне мовно-стилістичне оформлення і т. д. Поп’яте, між вченими немає згоди, чи брати до наслідування багатьох авторів, чи якогось одного. Я з Юнієм Мельхіором вимагаю одного, бо ж не легко наслідувати багатьох, тому що майже всі різні, і внаслідок цього засвоюється пливкий, нестійкий і суперечливий стиль.

Отже, наслідуймо одного. Та й не треба думати, що інших вже не варто брати до ували. Адже ж, якщо навіть якогось одного ми повинні наслідувати, то і всі інші можуть нам допомогти. Подібно, як подорожній, йдучи за якимсь одним провідником, звичайно, просить і в інших підмоги в дорозі, так і оратор повинен засвоїти всю сукупність знань і перечитувати не лише ораторів, а й істориків і поетів, знайомитись зі вченнями філософія, перегортати \155\ священні книги і тлумачити їх, досліджувати закони церковного і цивільного права, бо те все допомагає ораторові і вдосконалює його. По-шосте, за свідченням усіх століть у красномовстві приватному і політичному /37зв./ з греків рекомендується до наслідування Демосфен, з римлян — тільки Ціцерон, а в церковному красномовстві — Иоаин Златоуст.

Про Демосфена, маловідомого у нас, не буду нічого говорити, але скажу тут дещо, що треба думати про Ціцерона, а що — про Златоуста, щоб знали ті, хто вивчає красномовство, чому цих авторів так дуже рекомендують всі найбільш вчені учителі красномовства і чому вони єдині вважаються прикладом одного і другого красномовства.

3. Отже, передусім хай буде в центрі нашої уваги Марк Туллій Ціцерон, вершина людського красномовства, похвали якому, якщо їх виголосити відповідно до його заслуг, то, слушно зазначив Лівій, потрібно було б такого майстра похвал, як сам Ціцерон. Фабій Квінтіліан твердить, що його послало нам божественне провидіння, щоб красномовство випробувало на ньому всі свої сили. У нього є все, чого треба шукати в досконалого оратора. «Він з усіх (це слова Юнія Мельхіора) найвлучніше підбирав матеріал, дуже розумно його розташовував і надав йому прекрасне, багате, серйоане мовно-стилістичне оформлення. Йому властиві тонкість в повчанні та аргументації, сила у викликанні емоцій і привабливість у розважанні слухачів. Він один говорив, писав і займався різними справами: чи то треба було давати політичні настанови, чи то мати з відсутніми листовний зв’язок, чи виступати в сенаті, чи вихваляти когось перед народом, чи обвинувачувати або захищати. Прекрасні, ритмічно досконалі приклади усіх цих промов можна черпати з його творів. Він один відзначався в усіх видах красномовства, що входило в обов’язки досконалого оратора. Ціцерон міг говорити поважно про великі справи, просто — про малі, помірковано — про посередні. Відомо, що він був сильний у всіх типах красномовства і перевищив багатьох тонких і великих ораторів». /38/

Друга зірка красномовства, яку ми хочемо взяти для наслідування, — це Златоуст. Протягом усіх століть лунала його слава, а ніжне ім’я «Златоуст» стало величним пам’ятником його вічної слави. Якщо ти розглянеш його твори, то побачиш, що його слава менша, ніж його красномовство, а талант його пізнаєш із найбільш витончених доводів, чудових порівнянь, силу — з кожної палкої і обдумано побудованої промови. Здається, що він всюди літає, ніде в нього немає пишномовної бундючності. Коли одні оратори мають більше успіху в трактуванні поважних, а інші — легких справ, коли одні — напористі, інші — лагідні, а ще інші — \156\ більш здатні викликати співчуття, і всі вони мають свої здібності в окремих галузях, красномовства, то Златоуст, гадається, мав такі здібності в усіх тих ділянках. Коли ти пізнаєш його напористість, то подумаєш, що саме в ній його сила, а коли знов пізнаєш його лагідність, то гадаєш, що у нього немас напористості і т. д.

Здасться, він був дещо суворої вдачі, бо ніколи не жартував, хіба тільки говорив із сарказмом і на кожному місці засуджував дотепи. Але я б думав, що це треба приписати не його вдачі, тільки дуже суворому способові життя. Адже ж відома його коротенька промова про ластівку і дуже численні описи приємних речей вказують на його веселу вдачу.

Чимало славних тріумфів у красномовстві, що випали на його долю, вчителі відносять аа рахунок перемог над душами [слухачів]. Євтропія  166, на якого всі ремствували, він показав гідним співчуття і ласки й довів до того, що над ним плакали ті, які домагалися його страти. Він так переконав Аркадія 166, що той викинув єретиків з міста. Він промовою приборкав Тагіна, провідника аріян, що шалів і погрожував війною, бо його не пустили до церкви, а імператора Феодосія, якого страшно роздратували антіохійці, він улагіднив своєю промовою, але виголошеною чужими устами. Нарешті, він силою свого слова, поєднаного зі святістю, наче громом, покорив ціле місто, так що здавалось, що Златоуст у ньому не менший володар, ніж сам імператор — справжній господар. Але вже переходить всякий подив те, що він не лише гарно, а й так багато писав, що Нікіфор Калліст 167 зібрав /38зв./ тисячу його книг. Свіда запевняє, що він написав стільки томів, що їх не легко можна перечислити. Хто ж не бачить, як це слушно про нього сказано? Ніхто більше, ніхто краще за святого Златоуста!







Розділ одинадцятий

ПЕРЕРАХОВУЮТЬСЯ ІНШІ ЛАТИНСЬКІ АВТОРИ ТА СВЯТІ ОТЦІ ОДНІЄЇ І ДРУГОЇ МОВ



Ми тут говоримо не про всіх, а тільки про тих [авторів], яких, на думку вчених, без вагання треба наслідувати сумлінному ораторові, не зважаючи на затрати таланту і праці. Отже, з поганських істориків визнаються: Крісп Саллюстій 168, якого дехто називає родоначальником римської історії; Тіт Лівій, якого називали молочною рікою красномовності і якого, щоб побачити, зліталися до Рима з далеких країв мужі, \157\ славні наукою та красномовством, як про те свідчить Ієронім; Квінт Курцій, якого стиль блискучий, солодкий, повний і ніколи не уривчастий, дотепні, енергійні і зрозумілі промови, що є рідкісною прикметою, і чого, як дехто вважає, невистачає грецькому історикові Фукідіду. Треба відмітити й предивний розум Сенеки. У нього майже кожне слово має свою вагу і важливу життєву настанову. Зрештою, ораторові не треба приділяти надто великої уваги наслідуванню чийогось стилю, хіба тільки письменникові-філософові, якого загально називають учителем аскетичного життя. У панегіриста Плінія 169, гадаю, треба добачати дотепність і влучність, а поза тим не треба нічого наслідувати, тому що у нього і латинська мова не така вже чиста, бо ж вона належить пізнішому століттю і його стиль далекий від ораторського. Всі вважають найкращим у цьому відношенні Таціта, а особливо вихваляє його Юст Ліпсій 170. Якщо тільки відкинути в нього ознаки зіпсованої латині, то, як деякі вважають, він більше здатний прославляти, ніж писати історію. Фаміан Страда не безпідставно багато чого ганить у Таціта, але не за брак таланту, а тільки за недоліки. Треба, однак, відзначити, що сам [Таціт] надмірно потурав талантові. Із «Записок Юлія Цезаря» 171 треба вивчати рівномірність стилю і чистоту мови. /39/

Не треба нехтувати і поетами, в яких є приклади великого красномовства. Передусім, треба вчитись у Вергілія, наслідуючи його у викликанні всіх почуттів. В нього треба спостерігати вмілий підбір матеріалу, розумне його розміщення, чистоту, тонкість, оригінальність і різноманітність у мовностилістичному оформленні, але найбільше в нього варто захоплюватися пристойним.

Овідій, якби не потурав занадто талантові, напевно дорівнював би Маронові, і навіть, на думку багатьох, його треба ставити на першому місці після Вергілія. Справді, між іншими пам’ятками його красномовства є дві преславні промови («Метаморфози», XIII, р. 356 і т. ін.), в яких Аянт і Одіссей сперечаються за зброю Ахілла. Я думаю, що оратор повинен вивчити їх напам’ять. У Горація справжня чиста латинська мова; вона чарівна, милозвучна, різноманітна, слова і речення вагомі.

Здається, найбільше почуття гумору було у Марціала і він дасть приклади дотепного таврювання людських вад. У дотепах, якщо не рахувати деяких сороміцьких речей, він не поступається ні перед ким.

Комедіографи Плавт 172 і Теренцій 173 дають зразки буденного і низького стилю. У них треба вчитись ще і чистоти латинської мови, бо авторитетом Теренція навіть сам Ціцерон \158\ не вагався захищати багатьох своїх друзів. Про Плавта ж була така загальна думка: «Якби музи хотіли говорити по-латині, то говорили б устами Плавта». З метою наслідування сильних почуттів треба читати Сенеку-трагіка, який славиться важливістю тем і думок, блиском і величавістю мови.

2. Твори отців і вчених церкви проповідник також, повинен перегортати вдень і вночі, бо хто не читав їхніх творів, думаю, ніколи не повинен зважуватись виходити на публічну ораторську трибуну. Адже коли проповідник заявляє, що він говорить в ім’я Христа або церкви, то необхідно, щоб він насамперед пізнав суть церковного вчення, чого він не зможе досягти, якщо не ознайомиться з ним, читаючи св. письмо і книги отців церкви.

Твори отців церкви також сяють дарами красномовства, якщо може й не всі всіма, то окремими напевно. Афанасія 174 ж прославляють за ясність у повчанні і викладанні. Кажуть, що якийсь святий (як знаходимо «У духовній леваді») присвятив творам цього пустельника такий панегірик: «Якщо знайдеш твори Афанасія і не матимеш на чому переписати, /40/ треба записати їх на одежі». Юстін, мученик і філософ 178, говорить про справи віри тонко, а Афенагор 176 блискуче і сильно, повага ж Василія 177 винятково велика, а [Григорію] Ніському 178, як каже Еразм 179, подобалась священна простота.

Зрештою, у виголошуванні похвальних проповідей найбільших успіхів добився своєю різноманітністю величний і красномовний Григорій Назіанзін, хоч у богослов’ї треба застосовувати не такий високий стиль. Він навальний у бичуванні безбожників, з найбільшою лагідністю віддає належне праведникам, не бракує у нього емоційності, Еразм уважає його вершиною ерудиції.

Промова Василія в місті Селевкії 180 відзначається свіжістю, барвистістю і дотепністю. Патріарх Фотій 181 у своїй «Бібліотеці», каже, що він любив ораторські квітки і дотепи, і це побачить кожен читач, який хоч трохи розуміється на ораторському мистецтві.

У Феодорета 182 поєднується висока освіта з величавою красномовністю, і він славиться між ученими як найкрасномовніший, а між красномовцями — як найученіший.

Дотепність і давня мудрість помічаються в Сінезія 183, багатство мовних засобів — у Кирила 184 і Дамаскіна 185. Кожен має свої особливості.

З латинян, думаю, треба наслідувати трьох: Кіпріана 186, Лактанція 187 і Ієроніма; в яких і більша чистота латинської мови і ти зможеш у них побачити прекрасні приклади справжнього красномовства. \159\

Тертуліан важкий для розуміння та пишномовний, блаженний Амвросій 188 і Августин люблять, здається, надмірно дотепи і барвистість, Златоуст надто сухий, а папа Григорій 189 наче народився для красномовства, але в його промовах немає пишномовності, що треба приписати менш освіченому століттю.







Розділ дванадцятий

ПЕРЕД ПОЧАТКОМ САМОСТІЙНОЇ ПРАЦІ ОРАТОРОВІ ПОДАЮТЬСЯ ЗАГАЛЬНІ НАСТАНОВИ


Перейдемо до деяких попередніх понять, що належать до ораторського мистецтва взагалі, бо хоч дотепер розглянуто все те, що спільне красномовству, але воно більш віддалене «ід нього, і немовби знаходилось перед дверима самого мистецтва, а те, що ми хочемо зараз сказати, то воно хоч і спільне, але й в той же час більш характерне для нього.

Отже, знай найперше, що промова, яку доручають тобі, складається з таких двох елементів: по-перше, [треба взяти до уваги] /41/ тип промови. Адже це, неначе приємна, вільна, захоплююча, вигладжена, виполірована душа з добрими думками і почуттями, що, розійшовшись по всьому тілі, проживає не в окремих членах, а скрізь, так і промова не буде вважатись прикрашеною думками, якщо вони будуть тільки у вступі, а в інших частинах їх не буде.

По-друге, [промова повинна бути] прикрашена ораторськими засобами, неначе квітками, про що буде мова в IV кн. Вони повинні бути не рівномірно розсипані по всій промові, а одні тут, інші там. Чим більше ораторських достоїнств знаходиться водночас у тій самій частині промови, і чим тісніше вони поєднуються, тим красивіше і гарніше стає обличчя промови, наприклад, в тому самому реченні збігаються ампліфікація, поважне почуття і численні фігури. Ось якої сили духа вимагає виконання ораторського завдання (май на увазі три попередні).

Запам’ятай, що в підборі матеріалу потрібний талант, в розміщуванні — розсудливість, а в мовно-стилістичному оформленні — те і друге.

Ораторові варто заздалегідь подумати і працювати більше в тій галузі, де в нього менші здібності. Коли приступає до твору, хай не думає про те, яким чином може його промова подобатися народові. Він повинен не тільки турбуватися тим, як переконати народ, а старанно роздумувати: якби те, \160\ що я говорю тепер в присутності якоїсь найбільше досвідченої в галузі ораторського мистецтва людини, сказав, наприклад, в присутності Ціцерона або Демосфена, то в цей спосіб я міг би виявити багато недоліків, які, мабуть, закрались до промови під видом достоїнства.

Крім того, треба знати, що є деякі достоїнства промови, які не відносяться до жодного виду мистецтва, лише вживаються для вираження відповідних властивостей. Вони такі: по-перше, велич, коли йдеться про найвищі справи, про бога, небо, світ, чесноти і т. д. — вона любить емфази  190, сентенції і навмисне уникає прикраси слів;

по-друге, різкість, яка користується осудливими, жахливими, грубими словами та палкими фігурами;

по-третє, навальність, майже тотожна з різкістю, хоч остання сильніша і дещо палкіша;

по-четверте, сила промови, яка полягає у вживанні не низьких і грубих слів, а у використанні слів з вагомим значенням;

по-п’яте, гостра промова, що складається з коротких і дотепних думок, якими легко /41зв./ підбурюють слухача (див. про дотепи в кн. VIII);

по-шосте, популярність, коли оратор пристосовує мову не лише до вух, а й до потреб народу і з нужденних і народові дуже добре відомих справ баре порівняння або докази не для підтвердження великих справ, а так, щоб тільки навести, як, наприклад, Златоуст (гомілія 42, «До антіохійців») на прикладі собак вчить народ коритись богові. /41зв./ \161\












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.